5.6. Державна мова в Україні. Статус мов національних меншин

Державною мовою прийнято вважати визнану Конституцією чи законом основну мову держави, обов'яз­кову для використання в законодавстві, офіційному діловодс­тві, навчанні тощо.

Згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська. Держава зобов'яза­на забезпечити всебічний розвиток і функціонування україн­ської мови у всіх сферах громадського життя на всій території України. Тому українська мова є обов'язковою для застосу­вання в органах влади і управління, Збройних Силах, судових і прокурорських органах та інших державних організаціях і установах.

Норми Основного Закону України містять вимоги обов'язкового знання державної мови Президентом України (ст. 103), професійними суддями (ст. 127), суддями Конститу­ційного Суду України (ст. 148). У чинному законодавстві

91України є також вимога знання державної мови в обсязі, не­обхідному для спілкування, особам, які вступають в грома­дянство України.

Питання мовної політики в державі регулюються й іншими конституційними нормами: ст. 24 закріплює поло­ження про недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками; ст. 92 встановлює, що порядок застосування мов визначається виключно законами України.

Україна також повинна гарантувати вільний розвиток і захист російської мови (як мови, якою користується значна частина населення), інших мов національних меншин.

За українським законодавством до національних мен­шин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусві­домлення та спільності, їм гарантується право на користуван­ня і навчання рідною мовою у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Чинний Закон України "Про мови в Україні" від 20.10.1989 р. також, як і Конституція, визначає українську мову як державну. Мовами міжнаціонального спілкування на території України закон називає українську, російську та ін.

Важливе значення має і норма Конституції України, згідно з якою держава повинна сприяти вивченню мов міжна­родного спілкування, тобто найбільш вживаних іноземних мов. Так, наприклад офіційними мовами ООН є англійська, арабська, іспанська, італійська, російська та французька.

92

Глава 6 конституційно-правові засади правового статусу людини і громадянина

6.1. Поняття основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина

Права, свободи і обов'язки людини і громадянина за­кріплені у найбільшому за обсягом розділі II Конституції України, що свідчить про їх пріоритет серед інших конститу­ційних приписів. Так, із 161 статті Конституції правовому статусу особи присвячено 48, що становить близько третини її змісту.

Конституційні права, свободи і обо­в'язки називаються основними, тому що вони визначають місце людини в суспільстві і державі, їх зміст має універсаль­ний характер, розвивається і конкретизується в інших галузях права - адміністративному, цивільному, трудовому, земель­ному, фінансовому та ін. Якщо в Конституції йдеться про людину і громадянина взагалі, то в галузях права виступають конкретні суб'єкти правовідносин — власники, працівники, службовці, фермери, посадові особи, військовослужбовці, покупці тощо. У силу верховенства конституційних норм усі правові акти, нормативно-правові приписи, які закріплю­ють права, свободи і обов'язки людини і громадянина, пови­нні їм відповідати і не суперечити положенням Конституції України.

Важливо підкреслити, що згідно зі ст. 22 Конституції закріплені в ній права та свободи людини і громадянина не є вичерпними і можуть доповнюватися новими.

Для визначення суб'єктів прав і свобод у Конституції вживаються спеціальні терміни, формули, найва­жливішими з яких є "людина" і "громадянин". Термін "люди­на" означає біологічну характеристику суб'єкта як такого, що має дар розуму і мови, здатність до праці. Визначення "гро­мадянин" завжди пов'язано з державою, у цьому випадку лю­дина належить до населення конкретної держави, що наділяє її юридичним статусом. Найчастіше конституційні статті про

93права і свободи починаються словами "кожен", "усі", "особа". Це означає, що у змісті статті враховуються також права і свободи іноземних громадян і осіб без громадянства, які пе­ребувають на території України. Такий підхід відповідає зага­льновизнаним нормам міжнародного права. Окремі права і обов'язки, закріплені в Конституції, стосуються лише грома­дян України (право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право голосу на виборах і референ­думах, захист Вітчизни тощо). У цьому випадку Основний За­кон використовує термін "громадяни України''.

Для теорії та практики одним із актуальних завдань є розкриття сутності, природи основних прав, свобод і обов'язків. Конституція не передбачає їх поділ на більш чи менш важливі, що підтверджує їх рівноцінність. Основним правам і свободам притаманні особливі властивості. По-перше, права і свободи є невідчужуваними та непорушними, що означає неможливість скасувати їх будь-яким актом дер­жави або обмежити, крім випадків передбачених Конституці­єю. По-друге, основні права і свободи мають специфічний механізм виникнення - для цього достатньо самого факту на­родження людини.

Між поняттям "право" і "свобода" немає чітких роз­біжностей, їх поділ є досить умовним, що визначено самою формою вираження встановлених Конституцією правових можливостей для вибору людиною своєї поведінки при реалі­зації прав і свобод. Коли вибір пов'язаний із використанням конкретних соціальних цінностей, Основний Закон частіше використовує термін "право" (право на працю, право на під­приємницьку діяльність, право на відпочинок, право на соціа­льний захист і т. ін.). Коли йдеться про більш абстрактний рі­вень володіння і вибір поведінки, у Конституції застосовуєть­ся термін "свобода" або "право на свободу" (свобода пересування, вільного вибору місця проживання, право на свободу думки і слова тощо).

Таким чином, конституційне право людини і громадянина -це закріплені Конституцією юридичні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин задо-

94

вольнити конкретні особисті потреби та інтереси людини, що відповідають рівню розвитку суспільства і держави.

Свобода людини і громадянина як консти­туційно-правова категорія - це встановлена і гарантована за­коном можливість людини діяти відповідно до своїх інтересів та мети, сфера автономії громадянина стосовно держави, ви­бір певних дій і волевиявлень.

Конституційний обов'язок людини і громадянина -це встановлена Конституцією в життєвих інтересах усіх членів суспільства міра належної поведінки. Кожен повинен підкорятися певним правилам, аби у процесі реалізації своїх прав і свобод не спричиняти шкоди іншим суб'єктам правовідносин. На відміну від основних прав і сво­бод за невиконання конституційних обов'язків передбачена юридична відповідальність. Наприклад, конституційним обов'язком громадянина України є обов'язок військової слу­жби. За невиконання цього обов'язку чинне законодавство передбачає можливість притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності.

Детальна регламентація конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина здійснюється в галузево­му законодавстві.