Глава 4 законність і демократія

4.1. Законність і правопорядок

Законність - це додержання і виконання законів (норм права) усіма суб'єктами суспільних відносин, тобто здійс­нення ними правомірних дій. У цьому аспекті вона характери­зує насамперед реальне здійснення права, законів. Схематич­но це має такий вигляд: якщо закон (норма права) приписує учасникам суспільних відносин необхідність здійснювати пе­вні дії, то законність буде виявлятись у точному виконанні за­кону (норми права); якщо закон (норма права) забороняє здій­снювати певні дії, то законність буде означати утримання від здійснення таких дій; якщо закон (норма права) надає суб'єктам суспільних відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, то законність буде виявлятись у невиході за межі даного закону (норми права). Отже, поняття законно­сті, що відображає процес реалізації норм права (законів), означає відповідність поведінки (діяльності) суб'єктів суспі­льних відносин закону (нормі права). Законність є певною мі­рою синонімом юридичної правомірності.

Однак цим обсяг поняття законності не вичерпується. У демократичному суспільстві, правовій державі законність є одним із принципів конституційного ладу. В цьому аспекті вона являє собою категоричну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин - органів держави, посадових осіб, державних організацій і установ, громадян та їх об'єднань.

Зміст принципу законності складає система вимог: за­гальність законності, що означає обов'язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх учасників суспі­льних відносин без винятку; забезпечення верховенства права і закону в діяльності органів і посадових осіб, громадян та їх об'єднань; забезпечення рівності всіх перед законом; незале­жність правосуддя; невідворотність покарання за здійснення правопорушення та ін. Ці вимоги законності мають загальний характер, а тому конкретизуються в більш детальних вимо-

58

гах, спрямованих на регулювання поведінки суб'єктів права в окремих сферах державної і суспільної діяльності.

Так, деякі з них адресуються безпосередньо законода­вчій і всій нормотворчій діяльності органів держави. Це, на­приклад, вимога видавати закони, підзаконні нормативно-правові акти відповідно до потреб суспільного розвитку, інте­ресів і волі народу, принципів гуманізму, справедливості, не­від'ємних прав і свобод людини, тобто закони, підзаконні но­рмативно-правові акти повинні мати правовий характер, ви­ражати право. Закон, який не відповідає цим вимогам, не мо­же бути джерелом законності у правовому значенні. Деякі вимоги законності характеризують процес реалізації права, наприклад: правильне застосування норм права відповідно до тих фактичних обставин, на які поширюється їх вплив; прави­льний вибір норми права; додержання правової процедури при отриманні доказів винуватості або її відсутності та ін.

Діяльність органів держави і посадових осіб з точки зору додержання ними вимог законності характеризує остан­ню як метод державного керівництва суспільством. Зміст цього методу (як одного із її аспектів) складають правомірні дії органів державної влади, спрямовані на розроблення і прийняття нормативно-правових та індивідуально-правових актів. Законність у такому разі є антиподом юридичному сва­віллю, при якому органи держави і посадові особи, формаль­но додержуючись правової процедури, чинять беззаконня і насильство (наприклад, прийняття неправового закону, вине­сення неправосудного вироку, відмова громадянинові в захи­сті його прав і свобод та ін.).

Як метод державного керівництва суспільством за­конність означає, що, по-перше, органи держави і посадові особи у своїй діяльності при розробленні й прийнятті право­вих рішень спираються на вимоги законності; по-друге, при організації виконання прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції; по-третє, при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин во­ни додержуються правових процедур, використовують право­ві засоби і способи. Метод законності має універсальний ха-

59

рактер і є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо.

Як свідчить історичний досвід розвитку державно-організованого суспільства, саме від дій органів держави і посадових осіб безпосередньо залежить встановлення у країні режиму законності. Тому закономірно, що Конституція Укра­їни головну відповідальність за встановлення і підтримку за­конності і правового порядку покладає на державу та її орга­ни (ст. ст. 6, 19, 116, 119, 147 та ін.). Симптоматичним на цьому фоні є і той факт, що Конституція ввела як невід'ємний атрибут у текст присяги, яка складається представниками ви­щого ешелону влади - Президентом, народними депутатами, -вказівку додержуватися Конституції України і законів Украї­ни (ст.ст. 79, 104).

Правомірна діяльність не тільки носіїв влади, але й громадян та їх об'єднань у всій різноманітності їх взаємовід­носин і взаємодії характеризує законність як суспільно-правовий режим. Цей аспект законності повно і всебічно роз­криває взаємодію держави, її органів та особи, панування права і закону у відносинах між ними, процес реального, фак­тичного втілення вимог законності в діяльності (поведінці) суб'єктів суспільних відносин.

Отже, найбільш повно законність може бути визначе­на як режим правомірної діяльності органів держави, який ви­являється у прийнятті правових законів і підзаконних норма­тивно-правових актів, а також у їх неухильному додержанні, точному й однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями.

Законність виконує певні функції (тобто основні на­прямки її впливу на суспільні відносини), які відображають її сутність і соціальне призначення.

Одна з них — регулятивна функція, її зміст - орієнту­вання усіх учасників суспільних відносин на здійснення пра­вомірних, юридичне значущих дій (поведінки, діяльності). Законність у цьому напрямку визначає обсяг і зміст дій суб'єктів суспільних відносин, вказує, якою саме повинна бу-

ти поведінка (діяльність) у процесі правотворчості і праворе-алізації.

Функція забезпечення прав і свобод людини і громадя­нина характеризує спрямованість законності на створення та­ких умов життєдіяльності особистості, за яких її правове ста­новище залежало б тільки від права, а не від органів держави, посадових осіб, різних політичних об'єднань. Законодавець, діючи відповідно до принципу законності, зобов'язаний згід­но зі ст. 22 Конституції України спрямовувати свою діяль­ність лише на розширення прав і свобод. Правозастосовчі органи, особливо судові, при виявленні колізії між законом і Конституцією України або законом і підзаконним актом мо­жуть застосовувати безпосередньо норми Конституції, яким притаманна пряма дія.

Функція забезпечення принципу верховенства права і правового закону потребує, з одного боку, відповідності са­мих законів праву, а з іншого - відповідності закону всієї сис­теми підзаконних нормативних актів. У процесі правозасто-сування забезпечення верховенства права і закону повинно здійснюватися шляхом видання правомірних індивідуально-правових актів.

Функція правової соціалізації людини, тобто поступо­вого формування у громадян високого рівня правової культу­ри, правосвідомості, передбачає: виховання у громадян зако-нопослушності, яка спиралася б не на страх перед покаранням за невиконання закону, а на усвідомлення його справедливос­ті і правомірності, на віру в судовий захист своїх прав і сво­бод, на засвоєння принципів демократичності і законності як загальних і категоричних орієнтирів функціонування правової та політичної систем.

Функція гуманізації суспільних відносин грунтується на тісному взаемозв"язку права і моралі при вирішальній ролі останньої. У цій функції відображується несумісність закон­ності з такими правовими і політичними системами, які не за­сновані на повазі людини. Тому громадяни повинні неприми­ренно ставитися до свавілля, беззаконня, насильства, під яки­ми б лозунгами їх не здійснювали органи державної влади.

60

61У результаті виконання вимог законності складається правопорядок. Стаття 19 Конституції України передбачає, що "правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відпові­дно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством".

Правовий порядок - це стан упорядкованості, урегу-льованості, організованості суспільних відносин, який утво­рюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм відповідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціо­нування - міцний режим законності.

Правопорядку властиві ознаки, які чітко відрізняють його від інших соціальних і правових явищ.

1. Правовий порядок - це правовий стан упорядкова­ності, організованості, врегульованості суспільних відносин. Він є антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначе­ності та нестабільності відносин між людьми; обмежує право­вими засобами можливі незаконні вияви з боку держави, її ор­ганів стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої.

2. Правопорядок - це правове явище, оскільки в нор­мах права закріплюються всі питання, пов'язані з його офор­мленням, функціонуванням та підтримкою. Норми права ви­значають статус суб'єктів суспільних відносин, характер пра­вових відносин, зв'язків між фізичними, юридичними особа­ми, а також способи, методи, процедури їх регулювання.

3. Правопорядок - це фактичний правовий стан упо­рядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин, оскільки як реальне правове явище він виникає вна­слідок фактичної реалізації норм права, втілення їх у життя.

4. Державне забезпечення (гарантування) правопоряд­ку. Встановлення та забезпечення правопорядку є монополь­ним, суверенним правом держави. Реалізуючи його, держава з допомогою різних заходів матеріального, політичного, ідео­логічного і правового характеру забезпечує суб'єктам права можливість користуватися наданими правами і свободами, виконувати обов'язки, бути учасниками правопорядку. При цьому державна сила у разі необхідності для забезпечення

62

правопорядку повинна застосовуватися відповідно до вимог законності.

Правовому порядку притаманна певна структура, у якій з найбільшою повнотою виявляються його сутність і зміст.

Першим структурним елементом правопорядку є його суб'єкти: держава в цілому, її органи та адміністративно-територіальні одиниці, державні установи, підприємства, ор­ганізації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; суспільні утворення - політичні партії, союзи, рухи; грома­дяни, іноземці, особи без громадянства.

Другим структурним елементом правопорядку є акти реалізації права, вимог законності, тобто правомірні дії (пове­дінка, діяльність) його учасників.

Правовий порядок суспільних відносин, які регулю­ються нормами права, встановлюється шляхом забезпечення точного виконання і додержання законів (норм права), що виявляється в такому: по-перше, всі органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (ст. 19) та іншими законами України; по-друге, надані суб'єктам суспільних відносин загальні юридичні суб'єктивні права використовуються в межах законності, не допускаються зловживання ними; по-третє, учасники суспі­льних відносин виконують покладені на них загальні юриди­чні обов'язки; по-четверте, загальні правові заборони не по­рушуються (наприклад, нікому не дозволено узурпувати дер­жавну владу, не допускається звуження змісту і обсягу існую­чих прав і свобод громадян при виданні законів та їх реаліза­ції- ст.ст. 5, 22 Конституції України); по-п'яте, у разі невико­нання обов'язків, порушення прав і свобод, честі і гідності громадян, правового статусу громадян невідворотньо настає юридична відповідальність.

Третій структурний елемент правопорядку - правові відносини, які по суті і є визначальною формою (станом) упо­рядкованості та організованості суспільних відносин.

При цьому до складу правопорядку належать тільки ті

63правовідносини, які виникають у результаті здійснення пра­вомірних дій. Правові відносини, що виникають внаслідок правопорушення, є антиподом правопорядку.

Правопорядок - це частина суспільного порядку, тоб­то такого стану упорядкованості, організованості та врегульо-ваності суспільних відносин, який виникає в результаті реалі­зації соціальних принципів і норм, що об'єктивно склалися на певному етапі розвитку суспільства. Між правопорядком і су­спільним порядком є відмінності.

По-перше, вони розрізняються за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин. Так, суспільний по­рядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціа­льних норм (традицій, моралі, права, звичаїв та ін.), а правопо­рядок виникає і функціонує на підставі реалізації лише право­вих норм і тому є складовою частиною суспільного порядку.

По-друге, вони забезпечуються різними методами: су­спільний порядок, його виникнення та існування - переважно громадським впливом, а правопорядок - поряд із організацій­ними, виховними заходами ще й силою державного примусу. Хоча процес встановлення правопорядку і проходить в основ­ному шляхом добровільного виконання і додержання норм права суб'єктами суспільних відносин, потенційна можли­вість застосування державного примусу чітко визначає різни­цю між правопорядком і суспільним порядком як явищами і поняттями.

По-третє, розрізняються вони за часом свого виник­нення. Якщо суспільний порядок складається ще в період первіснообщинного ладу, то правопорядок виникає лише в державно-організованому суспільстві поряд з правом, держа­вою, законністю.