50Поділ та кооперація праці, їх форми та види.
Поділ праці – це розмежування окремих робіт,розділення діяльності людей у суспільній праці.
Форми поділу праці:
Загальний (між галузями економіки)
Частковий (в середині галузі)
Одиничний (на підприємстві)
Види поділу праці:
1) Технологічний поділ праці передбачає поділ виробничого процесу за видами, фазами і циклами.
2) Поопераційний поділ праці означає закріплення за працівниками окремих операцій для скорочення виробничого циклу.
3) Функціональний поділ праці відбувається між різними категоріями працівників, які входять до складу персоналу (робітники, керівники, спеціалісти і службовці), а також між основними і допоміжними робітниками.
4) Професійний поділ праці відбувається між групами робітників за ознакою технологічної однорідності виконуваних ними робіт і залежить від знарядь і предметів праці, технологій виробництва.
5) Кваліфікаційний поділ праці зумовлюється різним ступенем складності виконуваних робіт і полягає у відокремленні складних робіт від простих.
Кооперація праці - це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.
Розрізняють такі взаємопов'язані форми кооперації:
o всередині суспільства, коли обмін діяльністю і продуктом праці здійснюється між галузями економіки;
o всередині галузі, що передбачає обмін продуктами праці або спільну участь низки підприємств у виробництві певної продукції;
o всередині підприємства, яке здійснюється між цехами, дільницями, окремими виконавцями залежно від конкретних виробничих умов (тип виробництва, особливості техніки і технології та ін.).
49. Організація робочого місця - це система заходів щодо його планування, оснащення засобами і предметами праці, розміщення їх у певному порядку, обслуговування і атестації.
Рівень організації праці на конкретному робочому місці залежить від його оснащення та обслуговування.
Оснащення робочого місця складається із сукупності засобів праці, необхідних для виконання конкретних трудових функцій. Комплексне оснащення робочого місця є необхідною передумовою ефективної організації процесу праці.
Обслуговування робочого місця передбачає своєчасне забезпечення його всім необхідним, включаючи технічне обслуговування (налагодження, регулювання, ремонт); регулярну подачу необхідних видів енергії, інформації та витратних матеріалів; контроль якості роботи обладнання, транспортне та господарське обслуговування (прибирання, чищення обладнання тощо).
Велике значення в організації праці має обслуговування робочих місць, тобто забезпечення їх протягом робочої зміни сировиною, матеріалами, заготівками, транспортними засобами, послугами ремонтного характеру тощо.
Обслуговування робочих місць здійснюється за такими функціями:
o енергетична - забезпечення робочих місць електроенергією, стисненим повітрям, парою, водою, а також опалення виробничих приміщень;
o транспортно-складська - доставка предметів праці до робочого місця, вивезення готової продукції і відходів виробництва, зберігання, облік і видача матеріалів, сировини та інших цінностей;
o підготовчо-технологічна - розподіл робіт за робочими місцями; комплектування технічної документації; підготовка інструменту та допоміжних матеріалів; інструктаж виконавців щодо передових методів праці;
o інструментальна - зберігання, застосування, комплектування і видача на робочі місця всіх видів інструменту, пристроїв, технологічного оснащення;
o налагоджувальна - налагодження і регулювання технологічного устаткування;
o міжремонтна - профілактичне обслуговування; o контрольна - контроль якості сировини, напівфабрикатів і готових виробів;
o облікова - облік бракованої продукції та аналіз причин браку, профілактичні заходи для підвищення якості продукції та ін.
Всі ці функції мають виконуватися безперебійно і в певних організаційних формах, таких як стандартне, планово-попереджувальне, чергове обслуговування робочих місць.
50. Атестація робочих місць за умовами праці – комплексна оцінка всіх факторів виробничого середовища і трудового процесу, супутніх соціально-економічних факторів, що впливають на здоров’я і працездатність працівників в процесі трудової діяльності.
Основна мета атестації полягає в регулюванні відносин між власником або уповноваженим ним органом і працівниками у галузі реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу в несприятливих умовах.
Атестація робочих місць проводиться на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності й господарювання, де технологічний процес, використовуване обладнання, сировина та матеріали є потенційними джерелами шкідливих і небезпечних виробничих факторів, що можуть несприятливо впливати на стан здоров’я працівників, а також на їхніх нащадків як тепер, так і в майбутньому.
Атестація проводиться атестаційною комісією, склад і повноваження якої визначаються наказом по підприємству, організації в строки, передбачені колективним договором, але не рідше одного разу на 5 років.
Відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації покладається на керівника підприємства, організації. Позачергова атестація проводиться у разі докорінної зміни умов і характеру праці . До проведення атестації можуть залучатися проектні та науково-дослідні організації, технічні інспекції праці профспілок.
Основними напрямками атестації робочого місця є:
1.аналіз умов праці і рівня безпеки праці;
2. Аналіз техніко-технологічних факторів
3. Аналіз рівня організації праці.
За документами атестації визначаються невідкладні заходи на поліпшення умов і безпеки праці, для розроблення і впровадження яких не треба залучати сторонні організації і фахівців. За результатами атестації складається перелік робочих місць, виробництв, робіт, професій і посад, працівникам яких потверджено право на пільги і компенсації,а також робочих місць з несприятливими умовами праці, на яких необхідно здійснити першочергові заходи по їх поліпшенню.
Матеріали атестації рооб. місць є документами соворої звітності і повинні зберігатися на підприємстві протягом 50 років.
51. Бригадна форма організація праці – це організації та стимулювання колективної праці, що ґрунтується на матеріальній заінтересованості та відповідальності всіх членів колективу за кінцеві результати роботи.
Основною передумовою такого об'єднання є організаційно-технологічні умови виробництва, за яких не тільки можлива, а й економічно доцільна колективна форма ведення виробничого процесу.
Бригади створюються в таких випадках:
1) для обслуговування великих і складних виробничих агрегатів;
2) на потокових лініях;
3) у разі спільного виконання комплексного виробничого завдання кількома робітниками, коли результати роботи кожного з них неможливо або недоцільно планувати і враховувати окремо;
4) для виконання певної роботи в суворо обмежені строки, чого один робітник за даного обсягу роботи забезпечити не може;
5) з метою безпосередньої взаємодії між обслуговуючими, допоміжними та основними робітниками в межах певної виробничої дільниці;
6) для полегшення поточного розподілу оперативних завдань між працівниками за відсутністю постійного закріплення робочих місць або певного кола робіт за кожним виконавцем.
Залежно від особливостей технології, організації виробництва і його технічного рівня розрізняють спеціалізовані й комплексні бригади.
Спеціалізовані бригади формуються з робітників однієї професії однакової або різної кваліфікації, зайнятих в однорідних технологічних процесах.
Комплексні бригади створюються з робітників різних професій, які виконують технологічно різнорідні, проте взаємопов'язані роботи, що охоплюють цикл виготовлення деталей, вузлів тощо.
Комплексні бригади можуть бути з повним поділом праці, частковим і без поділу праці.
У бригаді з повним поділом праці кожний робітник постійно виконує роботу однієї професії і кваліфікації, і ця робота є складовою комплексного завдання бригади.
У бригаді з частковим поділом праці, зумовленим певною технологічною послідовністю виробництва, робітник поряд із закріпленою за ним операцією у разі необхідності виконує операції зі споріднених спеціальностей.
Комплексній бригаді без поділу праці властиве широке сумісництво професій і взаємозамінність робітників у процесі праці.
Залежно від режиму роботи комплексні і спеціалізовані бригади можуть бути змінними і наскрізними. До складу змінних бригад входять робітники лише однієї зміни, протягом якої виконується комплекс робіт. Наскрізні бригади об'єднують робітників усіх змін і створюються для роботи на устаткуванні у разі тривалого циклу оброблення виробів або для виконання певної роботи, яка перевищує тривалість зміни.
52. Режим праці та відпочинку - це встановлені для кожного виду робіт порядок чергування та тривалості періодів роботи й відпочинку, які підтримують високу працездатність, зберігають здоров 'я трудящих; він передбачає правильне чергування часу роботи з мікропаузами та перервами на відпочинок з урахуванням специфіки виробництва або виконуваних функцій.
При визначенні часу на відпочинок протягом зміни необхідно враховувати такі виробничі чинники:
o фізичні зусилля;
o розумові зусилля;
o нервове напруження, темп роботи, робочу позу, монотонність роботи;
o психологічний мікроклімат у колективі;
o умови праці (шум, вібрація, температура повітря, загазованість, запиленість, освітлення тощо);
o міру відповідальності та можливі серйозні наслідки допущених помилок при виконанні функцій.
Відпочинок може бути пасивним і активним.
Пасивний відпочинок необхідний при важких фізичних роботах та роботах, пов'язаних з постійними переміщеннями/переходами або виконуваних стоячи, особливо у несприятливих умовах зовнішнього оточення. В окремих випадках доцільне застосування спеціальних гімнастичних вправ на релаксацію м' язів. При виконанні робіт у сприятливих умовах доцільно застосовувати активну форму відпочинку шляхом зміни форм/видів або шляхом проведення виробничої гімнастики та аутогенних тренувань.
При складанні робочих графіків необхідно враховувати наступне:
o робота при двозмінному режимі повинна починатися не раніше 6-ї години, а закінчуватися не пізніше 24 .
o тривалість щоденного відпочинку має бути не менше подвійної тривалості часу роботи, що передувала відпочинку.
o на змінних роботах при нерівній тривалості щотижневого відпочинку більш тривалий відпочинок доцільно надавати перед нічною зміною чи одразу після неї;
o час роботи і відпочинку мають чергуватися регулярно й рівномірно;
o графік виходу на роботу має створювати умови для найбільш корисного (доцільного) використання неробочого часу;
o графіки змінності, в яких тривалість робочих змін і відпочинку має відхилення від нормальної, мають передбачати в межах робочого місяця надання додаткових днів відпочинку й відпрацювання;
o при дво- і тризмінних роботах переходи з однієї зміни в іншу мають відбуватися не частіше ніж через 5-6 днів.
Річний режим праці й відпочинку має передбачати раціональне чергування роботи з періодами тривалого відпочинку шляхом надання кожному працівнику чергової відпустки, тривалість і порядок використання якої регламентується законодавством.
53. Вир-чий процес-це сукупність взаємозв'язаних дій людей, засобів праці та природи, потрібних для виготовлення проду кції. Основними елементами вир-чого проце су є процес праці як свідома діяльність лю дини, предмети та засоби праці Головною складовою виробничого процесу є техноло гічний процес- сукупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці. На під-вах здійснюються різноманітні вир-чі процеси. Їх поділяють передусім за такими ознаками: призначення, перебіг у часі, ступінь автома тизації. За призначенням вир-чі процеси по діляються на основні, допоміжні та обслуго вуючі. Основні процеси - це процеси безпо середнього виготовлення основної продукції під-ва, яка визначає його вир-чий профіль, спеціалізацію і поступає на ринок як товар для продажу.( заготівельнообробну та випу скну стадії) До допоміжних належать проце си виготовлення продукції, яка використову ється на самому під-ві для забезпечення нормального перебігу основних процесів. Обслуговуючі процеси забезпечують норма льні умови здійснення основних і допоміж них. До них належать складські, транспорт ні процеси.За перебігом у часі вир-чі проце си поділяють на дискретні (переривані) та безперервні. Дискретним процесам притама на циклічність, зв'язана з виготовленням виробів певної форми, які обчислюються в штуках Безперервні процеси властиві вир-ву продукції, яка не має сталого об'єму й фор ми , тому їхній перебіг не потребує техноло гічної циклічності. За ступенем автоматиза ції розрізняють ручні, механізовані, автома тизовані та автоматичні процеси. Основною структурною одиницею вир-чого процесу є операція. Операція - це закінчена частина вир-чого процесу, яка виконується на одно му робочому місці, над тим самим предме том праці без переналагоджування устатку вання. З усіх операцій спеціально виділяють технологічні, сукупність яких утворює технологічний процес.
Основними елементами виробничого процесу є процес праці як свідома діяльність людини, предмети та засоби праці(див.рис)
54. Робоче місце – просторова зона, оснащена технічними засобами, в якій здійснюється трудова діяльність працівників, які спільно виконують роботу чи операції. Водночас це первинна ланка виробничої структури підприємства, яка може функціонувати відносно самостійно.
Кожне робоче місце має свою специфіку, пов’язану з особливостями організації виробничого процесу, різноманітністю форм конкретної праці у виробництві. Вид робочого місця визначається такими чинниками, як тип виробництва, рівень поділу і кооперації праці, ступінь механізації та автоматизації, кількість устаткування на робочому місці та ін.
Типи робочих місць:
За типом виробництва
Одиничне (універсальне)Серійне (спеціалізоване)Масове (спеціальне)
За числом виконавців
Індивідуальне Колективне (бригадне)
За рівнем механізації та автоматизації
Ручне Механізоване Напівмеханізоване Автоматизоване
За місцем розташування
У приміщенні На відкритій місцевості На висоті Під землею
За кількістю змін
Однозмінне
Багатозмінне
За часом функціонування
Постійне
Тимчасове
За кількістю обладнання, що обслуговується
Одноверстатне
Багатоверстатне
За видом операцій
Основне
Допоміжне
За ступенем спеціалізації
Універсальне
Спеціалізоване
Спеціальне
За ступенем рухомості
Рухоме
Стаціонарне
За основною робочою позою
Сидячи
Стоячи
Змінна поза
55. Нормування праці— це вид діяльності з управління підприємством, спрямований на встановлення оптимальних співвідношень між витратами та результатами праці, а також між чисельністю працівників різних груп та кількістю одиниць обладнання.
Зміст роботи з нормування праці на підприємстві включає: аналіз виробничого процесу; поділ його на частини; вибір оптимального варіанта технології й організації праці; проектування режимів роботи обладнання, прийомів і методів роботи, систем обслуговування робочих місць, режимів праці і відпочинку; розрахунок норм згідно з особливостями технологічного і трудового процесів; їх впровадження і подальше коректування у зв'язку зі зміною організаційно-технічних умов трудової діяльності.
Норми праці повинні відповідати найефективнішим для умов конкретної ділянки роботи варіантам технологічного процесу, організації праці, виробництва і управління. Вони мають відображати найефективніший варіант використання наявних трудових і матеріальних ресурсів, вони фіксують досягнутий рівень техніко-технологічної і організаційної досконалості на підприємстві й для цих умов встановлюють міру праці.
Норма праці є тією першоосновою, з якої починається і на якій ґрунтується весь процес планування праці і виробництва: на основі норм праці розраховують трудомісткість виробничої програми, визначають необхідну чисельність персоналу і його структуру на підприємстві, розраховують економічну ефективність науково-технічних та організаційних нововведень тощо.
Норми праці — це складова частина організації оплати праці на підприємстві, це активний засіб забезпечення оптимального співвідношення між мірою праці та мірою її оплати, що відповідає вимогам соціальної справедливості у розподілі фонду споживання. Встановлення точних, рівнонапружених норм праці для кожного робочого місця дає можливість об'єктивно визначити розмір трудового внеску окремих колективів та виконавців у загальний результат діяльності підприємства. Це означає, що науково обґрунтовані норми є ефективним засобом позитивної мотивації праці, спрямованої на активізацію трудової віддачі працівників.
Отже, нормування праці є важливою ланкою як технологічної та організаційної підготовки виробництва, так і оперативного управління ним. Будь-які суттєві зміни в технології та організації праці і виробництва повинні супроводжуватися зміною норм праці.
56. класифікація роб. часу передбачає групування окремих видів затрат робочого часу за їх характерними ознаками в межах однієї зміни. Вона може здійснюватися стосовно трьох елементів виробничого процесу: працівника, предмета праці та устаткування.
Використовуються два підходи до аналізу структури змінного робочого часу (Тзм). Для першого підходу характерний поділ змінного робочого часу на час роботи (здійснення виробничого процесу або функціонування даного елемента виробництва) та час перерв.
За другого підходу змінний робочий час поділяють на нормований та ненормований час.
Структура робочого часу виконавця або змінного робочого часу (Тзм) – це співвідношення часу роботи та часу перерв, або нормованого і ненормованого робочого часу. Час роботи (Тр) — це час, протягом якого працівник здійснює трудовий процес на своєму робочому місці протягом зміни. Він складається із часу продуктивної роботи (Тп.р) і часу непродуктивної роботи (Тр.н).
До непродуктивної роботи належить усунення або виправлення браку, що виник з вини самого працівника, виконання роботи для власних потреб.
Час продуктивної роботи характеризується виконанням обов'язків, що передбачені регламентом (прямих і суміщуваних). Він включає час підготовчо-завершальної роботи, час оперативної роботи й час на обслуговування робочого місця.
Під час підготовчо-завершальної роботи виконуються певні завдання на початку та наприкінці зміни.
Оперативна робота — це безпосереднє виконання змінного завдання.
Час, витрачений на неї (Топ), складається з часу виконання основних прийомів (То) і допоміжних (Тд).
Допоміжний час затрачається працівником на дії, що необхідні для виконання основної роботи та повторюються при виготовленні кожної одиниці продукції (наприклад: установлення предмету праці на верстат або стіл для оброблення, управління обладнанням, вимірювання предметів праці.
Час обслуговування робочого місця (Торм) складається з часу організаційного обслуговування (Торг) та часу технічного обслуговування (Ттех). Час організаційного обслуговування використовується для огляду робочого місця та його впорядкування, розкладання інструменту на початку зміни та прибирання наприкінці її, чищення та змащування обладнання. Час технічного обслуговування використовується для догляду за обладнанням у процесі виконання певної конкретної роботи (налагодження обладнання, заміна зношеного інструменту та ін.).
Час перерв в роботі виконавця (Тп) – тривалість часу, протягом якого працівник не працює. Складається з двох груп затрат часу: регламентованих і нерегламентованих перерв.
Час регламентованих перерв (Тр.п.) – це час, коли працівник не працює з об’єктивно необхідних причин. До нього належать перерви на відпочинок і особисті потреби (Твоп) та перерви, зумовлені особливостями техніки і технології (Тпт).
Час нерегламентованих перерв (Тп.н.) – охоплює перерви, які виникають внаслідок недоліків в організації виробництва і праці. До них належать перерви, які зумовлені порушеннями трудової дисципліни (Тптд) (запізнення на роботу, прогули), перерви, що пов’язані з недоліками в роботі техніки (Тпнт) (наприклад, простої обладнання, поломки) та відпустки з дозволу адміністрації підприємства (Та).
Затрати робочого часу поділяються на нормовані і ненормовані Нормовані затрати робочого часу включаються в норму часу, а саме затрати основного і допоміжного часу, часу на обслуговування робочого місця, на відпочинок та особисті потреби, часу регламентованих перерв та підготовчо-завершального часу. Сумарна величина цих затрат часу на одиницю продукції є штучно-калькуляційним часом (Тшт-к)
57. Методи дослідження витрат робочого часу
Для поліпшення використання робочого часу насамперед необхідно провести його дослідження за допомогою фотографії робочого часу, хронометражу та інших методів.
Зобразимо класифікацію методів роб. Часу :
Вибір методу дослідження робочого часу залежить від того наскільки ретельно досліджують вибраний об’єкт, якими силами проводять дослідження, яким часом розраховують дослідники, який характер праці у робітників, скільки робочих місць буде вивчено.
Хронометраж – це такий вид дослідження, при якому вивчається тривалість елементів роботи, що циклічно повторюються, а також окремі елементи підготовчо-заключної роботи та роботи по обслуговуванню робочого місця. Об’єктами вивчення при хронометражі є виробнича операція, що виконується одним робітником або групою робочих на певному робочому місці, або окремі елементи роботи.
Фотографія робочого часу – вид спостереження при якому вимірюють усі без винятку затрати робочого часу працівника за певний період роботи.
В залежності від кількості робітників, за якими спостерігає дослідник, фотографія може бути індивідуальною, груповою та масовою.
Фотографія робочого часу складається з таких етапів: підготовка до спостереження, спостереження і вимірювання затрат робочого часу, обробка і аналіз результатів, розробка і впровадження в виробництво організаційно-технічних заходів.
Фотохронометраж - це спосіб сумісного проведення фото- і хронометричних спостережень, застосовується, як правило, на роботах, які регулярно повторюються на протязі місяця, року, але чергування прийомів має довільний характер. В основному це стосується робіт, що виконуються в добувних галузях - лісозаготівельній і т.п. Об'єктом спостереження є робота одного робітника, бригади або робітника-багатоверстатника.
58. Під засобом нормування розуміється сукупність прийомів встановлення норм праці, що включають: аналіз трудового процесу, проектування раціональної технології і організації праці, розрахунок норм. Вибір методу нормування праці визначається характером нормованих робіт і умовами їх виконання.
Метод нормування визначає, яку методичну і розрахункову основу обрано для встановлення норми затрат праці тим чи іншим способом.
Методи нормування праці діляться на аналітичні та сумарні.
Спосіб встановлення норми показує, на підставі якої інформації та яким шляхом її визначено.
Сумарні методи дістали свою назву від того, що норми встановлюються відразу на цілу операцію або комплекс операцій без розчленування на складові частини, тобто сумарно.
Аналітичні методи, навпаки, передбачають ділення операцій чи комплекс робіт на дрібніші елементи, ретельний аналіз їх змісту, дослідження чинників, що визначають тривалість кожного елемента, проектування нового, раціональнішого складу операції з урахуванням кращого виробничого досвіду.
Залежно від об'єкта нормування, бажаної точності встановлення норм, рівня використовуваної техніки, технології та організації праці, досвіду нормувальника розрізняють три способи встановлення норм сумарним методом:досвідний;порівняльний;статистичний.
Суть досвідного способу полягає в тому, що норма визначається на основі суб'єктивної оцінки нормувальника (майстра, технолога). Чим кращий досвід і вищу кваліфікацію має нормувальник, тим точніше він може враховувати особливості технологічного процесу, можливості обладнання, інструментів, тим ближче до дійсних затрат праці буде встановлена норма.
Порівняльний
спосіб полягає у підборі деталі чи
операції-аналога та зіставленні тих
характеристик, які саме визначають
норму часу. Чим більшою є подібність
деталей, тим краще норма деталі-аналога
відповідає тій деталі, на яку встановлюється
норма.
59. Нормативи праці характеризують науково обґрунтовані, централізовано розроблені показники витрат праці. Це регламентовані характеристики режимів роботи виробничого устаткування (нормативи роботи устаткування), затрат часу на виконання окремих елементів трудового процесу (нормативи часу), а також нормативи обслуговування, нормативи чисельності, нормативи керованості.
На їхній основі підприємство самостійно розробляє свої норми праці.
Норма праці - це норматив праці, скоректований на місцеві умови. Норми праці можуть бути класифіковані за такими ознаками:
1) за періодом дії - разові, тимчасові, сезонні, тривалі;
2) за сферою поширення - міжгалузеві, галузеві, районні, місцеві;
3) за призначенням - норми часу, виробітку, обслуговування, чисельності, керованості.
Змістова характеристика основних норм праці:
Норма часу
Необхідні витрати часу на виконання одиниці роботи одним чи декількома працівниками.
Норма виробітку
Кількість одиниць роботи, що повинні бути виконані за одиницю часу (годину, зміну, місяць, рік і т. д.). Норма виробітку обернено пропорційна нормі часу.
Норма обслуговування
Число об'єктів, що повинні обслуговуватися за одиницю часу одним чи кількома працівниками.
Норма часу обслуговування
Витрати часу на обслуговування одного об'єкта (покупця чи клієнта, устаткування).
Норма чисельності працівників
Необхідна кількість працівників для виконання передбаченого обсягу робіт за одиницю часу.
60. Для вдосконалення нормування праці потрібно здійснити комплекс заходів, охоплюючи поряд з власне нормуванням також і питання планування виробництва та праці, її оплати.
Розроблення планів на підставі нормативів трудомісткості, які базуються на єдиній нормативній основі з нормативами, призначеними для нормування праці, зроблять обов’язковим застосування відповідних їм прогресивних норм.
Одночасно з цим визнано необхідним посилити матеріальну зацікавленість працюючих в роботі за прогресивними нормами (розширити сферу застосування підвищених розцінок при роботі за нормами, розрахованими на основі міжгалузевих та галузевих нормативів, більш широко і в більших розмірах преміювати за освоєння прогресивних, технічно обґрунтованих норм та ін.).
Поряд з цим вдосконалення нормування праці об’єктивно потребує подальшого підвищення якості обґрунтування норм праці, встановлення їх на рівні необхідних витрат часу, забезпечення постійної прогресивності норм на основі їх планомірної заміни та перегляду, розширення сфери нормування праці за рахунок більш повного охоплення нормуванням праці робітників, які оплачуються погодинно .В цілях підвищення якості діючих норм потрібно вдосконалювати методи встановлення норм та організацію роботи по встановленню норм та нормативів, запровадженню їх у виробництво .
Вдосконалення методів встановлення норм забезпечується всебічним їх обґрунтуванням з урахуванням технічних, організаційних, економічних, психофізіологічних та соціальних факторів. Якщо методи технічного обґрунтування норм є майже досконалими (наприклад, облік режимів роботи обладнання), то методи обліку інших факторів не настільки досконалі. Так, у зв’язку з широким розповсюдженням бригадної організації праці при встановленні норм виникла необхідність уточнення та подальшого розвитку методів обліку змін в організації праці, що відбуваються при цьому, у відношенні людей до праці, взаємовідносин в колективі в процесі трудової діяльності, з тим, щоб норми повніше враховували можливості, які створюються при переході від однієї форми колективної праці до іншої.
Якість розроблення норм знаходиться у тісному взаємозв’язку із застосовуваними при цьому технічними засобами. Так, машина може значно ефективніше виконати одноманітну роботи, не знижуючи при цьому працездатності. Це відповідним чином впливає на нормування праці, знижуючи його та роблячи більш точним.
В теперішній час, коли при розробці норм майже завжди використовуються комп’ютери та інші технічні засоби (кінозйомка, відеозапис трудових процесів), доцільним є використання більш досконалих методів нормування праці, так як автоматизований розрахунок норм, підвищуючи якість норм, не призводить до суттєвого збільшення трудомісткості їх розробки.
Для того,щоб норми праці що вводяться в виробництво приносили відповідний ефект, необхідно завчасно сповістити про це робітників,яких це безпосередньо стосується не пізніше ніж за місяць.
61. Охарактеризуйте норми робочого часу, що регламентуються Кодексом законів України про працю.
Під час розрахунку норми тривалості робочого часу безпосередньо на підприємстві слід керуватися нижчезазначеним.
Як передбачено ч. 1 ст. 50 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень.
Підприємства й організації під час укладення колективного договору можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено ч. 1 цієї статті. У разі встановлення меншої норми тривалості робочого часу слід мати на увазі, що оплата праці в цьому випадку має провадитись за повною тарифною ставкою, повним окладом.
Відповідно до ч. 1 ст. 51 КЗпП скорочена тривалість робочого часу встановлюється:
для працівників віком 16–18 років — 36 год. на тиждень, для осіб віком 15–16 років (учнів віком 14–15 років, які працюють у період канікул) — 24 год. на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої абзацом першим цього пункту для осіб відповідного віку;
для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, — не більш як 36 год. на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 р. № 163.
Крім того, законодавством установлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).
Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.
Згідно зі ст. 69 Господарського кодексу України підприємство самостійно встановлює для своїх працівників скорочений робочий день та інші пільги.
Під час розрахунку балансу робочого часу слід мати на увазі, що згідно зі ст. 53 КЗпП напередодні святкових і неробочих днів (ст. 73 КЗпП) тривалість роботи працівників, крім працівників, зазначених ст. 51 КЗпП, скорочується на одну годину як за п’ятиденного, так і за шестиденного робочого тижня, а напередодні вихідних днів тривалість роботи за шестиденного робочого тижня не може перевищувати 5 год.
62. Продуктивність праці як узагальнюючий показник ефективності праці
Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, в даному випадку — результатів праці та її витрат.
Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних факторів. Безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва є зростання продуктивності праці. За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленої в засобах виробництва) — збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується.
На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва.
Інтенсивність праці характеризує міру її напруженості й визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. Підвищення інтенсивності праці також має межі, а саме фізіологічні та психічні можливості людського організму. Цей показник трудового процесу має фізіологічний характер, але разом з тим, він відображає й стан соціально-трудових відносин на виробництві. Основна його відмінність від продуктивності праці полягає в такому, що зростання продуктивності праці означає зменшення витрат фізичної й психічної енергії людини на одиницю продукції (ті ж витрати енергії дають можливість виробляти більше товарів). Зростання ж інтенсивності праці залишає без змін витрати енергії на одиницю продукції, хоча в розрахунку на одиницю часу вони збільшуються. Тому зростання інтенсивності роботи фактично рівнозначне продовженню робочого дня. Рівень інтенсивності праці залежить від форм її організації, оплати і нормування; природно-біологічних факторів (стану здоров'я); національно-історичних передумов (зокрема, ставлення людини до праці). За критерій належної інтенсивності праці приймається такий її рівень, який дає змогу рівномірно зберігати нормальну працездатність працівника протягом усієї його трудової діяльності.
63. Показники вимірювання продуктивності праці
Залежно від прямого або оберненого відношення існують два показники: виробіток і трудомісткість. Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника чи робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до величини робочого часу, затраченого на його виробництво:
де В — виробіток; Q — обсяг виробленої продукції; Т — затрати робочого часу. Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто обернена величина виробітку):
де Тр — трудомісткість на одиницю продукції. Чим більший виробіток продукції за одиницю часу або чим менші затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Виробіток і трудомісткість взаємопов’язані і знаходяться в оберненій залежності, проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. [2]. Співвідношення між ними виражається так:
або
Найпоширенішим і універсальним показником є виробіток. Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу (знаменник показника – затрати праці на виробництво продукції – Т). Вони можуть бути виміряні: у відпрацьованих людино-годинах; у відпрацьованих людино-днях; у людино-місяцях, людино-роках (ці одиниці часу еквівалентні середній чисельності працівників за відповідний період). Наприклад, якщо затрати праці виміряні у відпрацьованих людино-годинах, то отримують показник середньогодинного виробітку:
Годинний виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час. (Годинний виробіток визначається шляхом ділення обсягу виробленої продукції на кількість відпрацьованих люд/год.). Денний залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та втрати часу. Взаємозв’язок між цими показниками рівня продуктивності праці характеризує співвідношення:
Вдоб = Вгод × L
де L – середня фактична тривалість робочого дня. У промисловості виробіток розраховується як відношення обсягу продукції, що виготовляються, до середньоспискової чисельності промислово-виробничого персоналу за той самий період часу. На транспорті виробіток розраховується як відношення обсягу перевезень (т/км) до чисельності працівників, які зайняті цими перевезеннями. У сфері послуг показник виробітку визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період. У масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва визначається відношенням величини новоствореної вартості — національного доходу — за певний період (рік) до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду. Рівень продуктивності праці на підприємстві можна характеризувати показниками трудомісткості продукції. Технологічна трудомісткість (Тт), яка включає всі затрати праці основних робітників — як відрядників, так і почасовиків:
ТТ = Тв + Тп
де Тв — затрати праці основних робітників-відрядників; Тп — затрати праці основних робітників-почасовиків. Трудомісткість обслуговування виробництва (Тоб) включає всі затрати праці допоміжних робітників. Виробнича трудомісткість (Твир) — це всі затрати праці основних і допоміжних робітників.
Твир = Тт + Тоб
Трудомісткість управління виробництвом (Ту) включає затрати праці керівників, професіоналів, фахівців і технічних службовців. Повна трудомісткість (Т) — це трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу:
Т = Тт +Тоб+ Ту; або Т = Тв +Тп + Тоб + Ту; або Т = Твир + Ту
За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості. Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з чинними нормами. Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи. Планова трудомісткість — це затрати праці на одиницю продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.
64. Методи вимірювання продуктивності праці
Методи вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняютьнатуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи. Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробленої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах). Цей метод має широке застосування на підприємстві: на робочих місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості). (Недоліки цього методу: має обмежене застосування, не враховує якості продукції, не можна врахувати змін обсягу незавершеного виробництва, яке в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво та ін.). Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг виробленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо-годинах, після чого його відносять до фактично відпрацьованого часу. За науково обґрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці, використовується для оцінки рівня продуктивності праці на певних виробництвах, де виготовляється різнорідна продукція та напівфабрикати. Трудовий метод має обмежене застосування, оскільки він потребує стабільних норм праці, що суперечить необхідності перегляду норм у процесі здійснення організаційно-технічних заходів. У сучасних умовах універсальним методом вимірювання продуктивності праці є вартісний (грошовий), який ґрунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, нормативна вартість обробки, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція, валовий дохід). Продуктивність праці за цим методом розраховується як відношення вартості виробленої продукції до затрат праці на її виробництво або середньооблікової чисельності працівників підприємства чи структурних підрозділів .
65. Фактори підвищення продуктивності праці
Розглядаючи сутність праці як процес споживання робочої сили і засобів виробництва, всі фактори, що визначають підвищення продуктивності праці, можна об’єднати в три групи:
матеріально-технічні;
організаційно-економічні, котрі характеризують ступінь розвитку організації та управління суспільного виробництва;
соціально-психологічні, що пов’язані з роллю людини в суспільному виробництві і характеризують ступінь використання робочої сили.
Серед матеріально-технічних факторів важливу роль відіграє науково-технічний прогрес, який є основою всього суспільного виробництва і одним із основних елементів механізму ринку.
Науково-технічний прогрес впливає на всі елементи виробництва — засоби виробництва, працю, його організацію та управління.
Технічний прогрес здійснюється за такими напрямами:
упровадження комплексної механізації та автоматизації;
удосконалення технології виробництва;
хімізація виробництва;
зростання рівня електроозброєності.
Підвищення рівня механізації виробництва здійснюється через механізацію ручних робіт, упровадження засобів малої механізації, комплексної механізації робіт.
Велике значення для підвищення продуктивності праці мають організаційно-економічні фактори, які визначаються рівнем організації виробництва, праці й управління. До цих факторів належать:
удосконалення форм організації суспільного виробництва, його подальшої спеціалізації та концентрації; удосконалення організації виробничих підрозділів і допоміжних служб на підприємствах (транспортної, інструментальної, складської, енергетичної тощо);
удосконалення організації праці шляхом поглиблення поділу і кооперації праці, упровадження багатоверстатного обслуговування, розширення сфери суміщення професій і функцій; застосування передових методів і прийомів праці; удосконалення організації та обслуговування робочих місць;
Соціально-психологічні фактори визначаються якісними характеристиками і соціально-економічним складом трудових колективів, підвищенням кваліфікаційного й загальноосвітнього рівня працівників, поліпшенням соціально-психологічного клімату в трудових колективах, підвищенням дисциплінованості, трудової активності, творчої ініціативи працівників, удосконаленням методів мотивації і психологічного впливу тощо.
66. Резерви підвищення продуктивності праці
Резерви підвищення продуктивності праці — це невикористані можливості економії затрат праці (як живої, так і уречевленої), які виникають унаслідок дії тих чи інших факторів (удосконален-
ня техніки, технології, організації виробництва і праці тощо). Рівень продуктивності праці залежить від ступеня використання резервів.
Резерви можна класифікувати відносно часу їх використання, а також сфери виникнення.
За часом використання розрізняють поточні й перспективні резерви.
Поточні резерви можуть бути використані залежно від реальних можливостей протягом місяця, кварталу або року.
Використання перспективних резервів передбачається у майбутньому через рік або кілька років згідно з довгостроковими планами підприємства.
За сферами виникнення розрізняють загальнодержавні, регіональні, міжгалузеві, галузеві, внутрішньовиробничі резерви.
До загальнодержавних належать такі резерви, використання яких впливає на зростання продуктивності праці в економіці загалом і які пов’язані з недовикористанням науково-технічного прогресу, нера-
ціональним розміщенням підприємств і неефективною демографічною й територіальною зайнятістю населення, недостатнім використанням ринкових механізмів і методів господарювання тощо.
Регіональні резерви пов’язані з можливостями поліпшеного використання продуктивних сил даного регіону.
Міжгалузеві резерви — це можливості поліпшення міжгалузевих зв’язків, своєчасне, точне і якісне виконання договорів щодо кооперованих поставок, використання можливостей однієї галузі для підвищення продуктивності праці в іншій. Так, значному підвищенню продуктивності праці в обробних галузях промисловості сприяє поліпшення якості продукції в сировинних галузях.
Галузеві резерви — це резерви, пов’язані з можливостями підвищення продуктивності праці, які характерні для даної галузі економіки й зумовлені недостатнім використанням техніки і технології виробництва, прогресивних досягнень і передового досвіду, недоліками в спеціалізації, концентрації та комбінуванні виробництва тощо.
Внутрішньовиробничі резерви виявляються і реалізуються безпосередньо на підприємстві.
67. Програми управління продуктивністю праці на підприємстві.
Враховуючи першочергову важливість підвищення продуктивності праці для конкурентоспроможності підприємства, керівники і спеціалісти всіх рівнів у перспективних організаціях повинні розробляти і впроваджувати програми управління продуктивністю.
Програми управління продуктивністю праці на підприємстві включають в себе такі етапи:
1) вимірювання і оцінка досягнутого рівня продуктивності на підприємстві в цілому і за окремими видами праці зокрема;
2) пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності на основі інформації, одержаної в ході вимірювання і оцінки;
3) розробка плану використання резервів підвищення продуктивності праці, який повинен включати конкретні заходи і терміни їх реалізації, передбачати фінансування витрат на ці заходи й очікуваний економічний ефект від їх впровадження, визначати відповідальних виконавців;
4) розробка систем мотивації працівників до досягнення запланованого рівня продуктивності;
5) контроль за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою, і регулювання їх виконання;
6) вимірювання і оцінка реального впливу передбачуваних за ходів на зростання продуктивності праці.
Отже, управління продуктивністю праці на підприємстві — це фактично частина загального процесу управління підприємством, що включає в себе планування, організацію, мотивацію, керівництво, контроль і регулювання. Ця робота ґрунтується на постійному аналізі співвідношення корисного ефекту від певної трудової діяльності, з одного боку, і витрат на цю діяльність — з іншого.
68. Поясніть вплив науково-технічного прогресу на підвищення продуктивності праці
Головне джерело всебічного і послідовного підвищення продуктивності праці - науково-технічний прогрес. За оцінками вітчизняних і зарубіжних учених, приріст продуктивності праці на дві третини забезпечується за рахунок науково-технічного прогресу. Під науково-технічним прогресом мають на увазі здобуття нових знань, що дають змогу по-новому комбінувати наявні ресурси з метою збільшення кінцевого випуску продукції.
Матеріально-технічні фактори підвищення продуктивності праці є найважливішими, тому що забезпечують економію не тільки живої, а й уречевленої праці.
Науково-технічний прогрес впливає на всі елементи виробництва - засоби виробництва, працю, його організацію та управління. Технічний прогрес здійснюється за такими напрямами: впровадження комплексної механізації та автоматизації, удосконалення технології виробництва; хімізація виробництва; зростання рівня електроозброєності.
Підвищення рівня механізації виробництва здійснюється шляхом механізації ручних робіт, упровадження засобів малої механізації, комплексної механізації робіт на дільницях та в цехах.
Автоматизація виробництва забезпечується впровадженням верстатів-автоматів, автоматизованого устаткування, автоматичних систем виробництва.
На підприємствах України відсоток ручної праці значний, особливо на допоміжних процесах - транспортних, вантажно-розвантажувальних, ремонтних, на контролі тощо.
Про низький рівень механізації та автоматизації цих процесів свідчить той факт, що частка робітників, зайнятих на цих процесах у загальній кількості робітників, становить приблизно 46%. Як наслідок, виникла диспропорція в механізації праці на різних виробничих дільницях.
Важливим засобом здійснення механізації виробництва є модернізація устаткування, тобто оновлення й удосконалення функціонуючого устаткування, незначні зміни його конструкцій. Це можна досягти шляхом збільшення потужності і робочих швидкостей устаткування, механізацією і автоматизацією допоміжних робіт (подача, зняття, транспортування і контроль виробів) і автоматизацією управління устаткуванням.
Модернізація тісно пов'язана з реконструкцією діючих підприємств. Для зростання продуктивності праці велике значення має удосконалення технології виробництва, яка включає технічні прийоми виготовлення продукції, виробничі методи, способи застосування технічних засобів і агрегатів.
69. Управління продуктивністю праці на підприємстві
Управління продуктивністю праці на підприємстві — це частина загального процесу управління підприємством, що передбачає планування, організацію, мотивацію, керівництво, контроль і регулювання. Цей процес ґрунтується на постійному аналізі співвідношення корисного ефекту від певної трудової діяльності, з одного боку, і витрат на цю діяльність — з іншого.
Програми управління продуктивністю праці на підприємстві передбачають реалізацію низки послідовних, організаційно-автономних і разом з тим змістовно взаємозалежних етапів (рис. 8.4).
Важливою передумовою успішності реалізації програми управління продуктивністю праці на підприємстві є правильне
Рис. 8.4. Етапи розробки програми управління продуктивністю праці на підприємстві
і точне вимірювання й здійснення оцінки досягнутого рівня продуктивності по підприємству загалом і за окремими видами праці. На цьому етапі надзвичайно важливо використати всі можливі прийоми і методи для забезпечення достовірності й порівнянності показників продуктивності праці.
Пошук і аналіз резервів підвищення продуктивності ґрунтується на зіставленні інформації, одержаної на першому етапі програми, з наявною інформацією щодо максимально можливого рівня продуктивності праці на аналогічних роботах.
Розробляючи план використання резервів підвищення продуктивності праці, важливо пам'ятати, що він повинен:
— забезпечувати узгодження цілей та завдань програми;
— містити конкретні заходи, спрямовані на реалізацію поставлених цілей;
— передбачати фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією відповідних заходів;
— прогнозувати очікуваний економічний ефект від впровадження заходів;
— визначати терміни виконання та відповідальних виконавців.
70. Доходи населення та їх структура. Джерела доходів населення.
Доходи населення — це сукупність коштів і витрат у натуральному вираженні для підтримання фізичного, морального, економічного й інтелектуального стану людини.
Розрізняють грошові і натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок оплати праці робітників, виплат із соціальних фондів (соціальних трансфертів), підприємницьких доходів, доходів від власності, від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо).
Оплата праці — це винагорода за виконану роботу, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого невідпрацьованого часу відповідно до трудового законодавства і колективних договорів. Крім того, до цієї статті доходів відносять стимулюючі доплати і надбавки, премії й одноразові заохочувальні виплати, компенсаційні виплати, пов'язані з режимом роботи й умовами праці, тощо.
Розмір заробітної плати, регулярність її виплат найбільшою мірою визначають рівень
Особливостями формування доходів осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю і малим бізнесом, є:
— нестійкість отримуваного доходу, оскільки справа ведеться на свій ризик;
— частина прибутку використовується на особисте споживання, частина може бути використана на інвестиції і розширення справи, якщо є можливість збуту продукції або наданих послуг;
— часто відсутній соціальний захист населення (не оплачується лікарняний лист, відпустка, не здійснюється оформлення на роботу, не робляться відрахування до небюджетних фондів);
— проблеми умов праці, її інтенсивності вирішуються, як правило, без урахування чинних норм.
Доходи населення від власності включають:
— проценти за вкладами вкладникам кредитних організацій, Ощадбанку та інших банків України;
— виплати доходу за державними та іншими цінними паперами Ощадбанком і кредитними організаціями;
— завчасну компенсацію за вкладами громадян;
— доходи населення від продажу нерухомості на вторинному ринку житла.
Подальший розвиток мають доходи від придбання засобів виробництва в приватну власність і ведення індивідуальної трудової діяльності.
У сучасних умовах у нашій країні виникає додаткове джерело доходів працівників, зайнятих у суспільному виробництві, — прибуток. За рахунок чистого прибутку здійснюються такі види доходів, як доходи від інвестицій, інновацій, дивіденди, доходи монополій, соціальні виплати і пільги тощо.
Натуральні доходи включають продукцію особистого підсобною господарства, яка використовується на особисте споживання, а також трансферти в натуральній формі. Серед них виділяють номінальні і реальні доходи.
Номінальні доходи — це величина нарахованих виплат і натуральних видач.
Реальні доходи — це номінальні доходи, скориговані відповідно до зміни цін на товари і тарифів на послуги. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення. Номінальні і реальні доходи, а також розміри і динаміка основних доходів окремих груп населення, таких як заробітна плата, пенсії або стипендії, дають перше уявлення щодо рівня життя.
71. Принципи формування доходів у ринковій економіці та їх диференціація.
У ринковій економіці внаслідок впливу певних об'єктивних факторів має місце нерівність у розподілі доходів. Серед економістів нема єдиного підходу до принципів розподілу доходів. Частина їх (переважно марксисти) відстоює рівність у розподілі доходів. Основний аргумент їх полягає в тому, що рівність у розподілі потрібна для максимального задоволення потреб населення. Але внаслідок такого розподілу зменшується зацікавленість до ефективної праці, до збільшення доходів і в багатих, і в бідних. Бо бідні знають, що держава додасть коштів до їхнього бюджету, а багаті вважають, що чим більше матимуть, тим більше в них заберуть і віддадуть бідним.
Прихильники нерівності розподілу доходів вважають, що нерівний розподіл є важливим чинником, який стимулює збільшення обсягу виробництва, а отже й одержання доходу, який може бути розподілений.
Абсолютної рівності досягти неможливо. Бо, з одного боку, господарства володіють різною кількістю ресурсів і, відповідно, одержують різну кількість доходів, а з іншого, навіть якщо припустити, що всі вони є найманими працівниками, як це було в СРСР, то все одно доходи будуть диференціюватися у зв'язку з неоднаковими здібностями людей, рівнем освіти і кваліфікації, різною кількістю членів сім'ї, кількості працездатних.
Ринкова економіка допускає високий ступінь нерівності. Які ж причини її породжують? Основними чинниками є такі (рис. 3.31):
1. Відмінності в здібностях. У різних людей різні фізичні та інтелектуальні здібності. Люди, що мають високі інтелектуальні здібності, високу кваліфікацію, можуть мати високооплачувану роботу.
2. Освіта і навчання. Люди суттєво відрізняються за рівнем освіти, професійної підготовки, а тому мають різні можливості заробляти. Але не всі мають можливості закінчити вищий навчальний заклад, оскільки безплатне навчання звужується. Здобуття освіти обходиться дорого.
3. Професійні смаки і ризик. Одні готові працювати на важких, непривабливих роботах, наприклад, добувати вугілля, виплавлювати сталь, і тому більше заробляють. Деякі намагаються працювати у двох місцях. Інші йдуть на ризик і виконують небезпечні роботи.
4. Володіння власністю. Частина людей володіє великою власністю — будівлями, машинами, підприємствами, цінними паперами — і одержує великі доходи від власності.
5. Панування на ринку. Підприємницький хист, уміння вибрати вдалу "нішу" для вкладання капіталу, впливати на ціни, швидко реагувати на зміни кон'юнктури ринку також є важливим фактором у нерівності доходів.
6. Щаслива випадковість, зв'язки, нещастя і дискримінація. Ці фактори роблять великий вплив на рівень доходів багатьох людей. Іноді високі доходи пов'язані з відкриттям корисних копалин, а контактами з діловими людьми, урядовцями. З іншого боку, є фактори, які негативно впливають на доходи сім'ї. До них можна віднести різні нещасні випадки, тривалу хворобу, смерть годувальника, безробіття, стихійні лиха.
72. Особисте споживання у ринковій економіці. Рівень життя населення
У структурі джерел сукупного доходу сімей (як особистого, так і всього населення) за останні роки відбулися певні зміни. Одним із показників диференціації населення за рівнем доходів у соціально-економічній статистиці є індекс концентрації доходів, або коефіцієнт Джині, який відображає характер розподілу всієї суми доходів населення між окремими його групами. Величина його може коливатися від 0 до 1. За рівномірного розподілу доходів коефіцієнт наближається до 0. Чим вище значення показника, тобто чим ближче до 1, тим нерівномірніше розподілені доходи в суспільстві.
Основою коефіцієнта Джині, який розраховується за допомогою кривої Лоренца, є ідея, що крайніми позиціями в розподілі доходів або благ між групами осіб є егалітарна (всі, хто бере участь у розподілі отримують рівні частки) і антиегалітарна (один учасник розподілу отримує всі блага) позиції. У першому випадку маємо повну рівність, у другому — абсолютну нерівність у розподілі.
Розрахунок коефіцієнта Джині здійснюється на основі даних про розподіл домогосподарств (населення) за рівнем середнього на домогосподарство (члена домогосподарства) доходу.
Загальну кількість осіб, які отримують дохід, ділять на п'ять рівних квінтильних груп і визначають, якою часткою доходу володіє кожна група домогосподарств (населення). Потім за одержаними накопиченими результатами будується крива Лоренца (графічне зображення рівня концентрації явища).
Величина доходів і різниця між ними зумовлені впливом таких факторів:
— соціально-політичних;
— соціально-демографічних (стать, талант, здібності);
— соціально-професійних (професія, спеціальність, освіта, кваліфікація, досвід тощо);
— соціально-статусних (зайнята або незайнята особа суспільно корисною діяльністю, дитина, молодь, що вчиться, найманий працівник, власник майна, підприємець, фермер, пенсіонер, інвалід тощо);
— соціально-економічних (вид занять або діяльності, вид виробництва, умови праці тощо);
— соціально-географічних (природно-кліматичні особливості місця проживання, щільність і характер розселення, національні особливості).
Крім того, на формування доходів, їх величину впливають нівелюючі і диференціюючі фактори.
Нівелюючі — складання заробітків сім'ї, пенсії пенсіонерів, які живуть у сім'ї і вносять свою пенсію до бюджету сім'ї, допомоги, що одержують члени сім'ї.
Диференціюючі — наявність непрацездатних членів сім'ї, їх кількість у сім'ї; співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім'ї.
Значну роль у формуванні доходів відіграє споживчий кошик.
Споживчий кошик — це сума витрат, споживчий мінімум, необхідний для підтримки життєвого рівня споживачів (продовольчих покупок, оплати послуг) у розрахунку на одну людину за категорією, тобто необхідний прожитковий мінімум працюючого. Розмір споживчого кошика та мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних договорів.