1. 48. Особливості людського буття: характерні риси людського існування, буття та діяльності.

Особливості буття предметів і процесів "другої природи" полягають у тому, що вони становлять нерозривну єдність природного матеріалу, опредметненого духовного, опредметненої діяльності конкретних індивідів, соціального призначення та їх функцій. Вони створені у вигляді особливої, наперед заданої реальності й підпорядковані актам людської праці, пізнання, творчості.

Щодо буття людини, то воно унікальне. Щоправда, є щось і таке, що притаманне іншим речам. Тому в тлумаченні старого матеріалізму людина є річчю серед речей. Таке твердження справедливе лише в тому розумінні, що первинною передумовою існування людини є функціонування її тіла, яке є частиною природи, і це зумовлює спільність його з природними речами. Наявність тіла робить людину минущою (смертною), підвладною об'єктивним законам. Проте людина — це не лише фізичне тіло, а й жива істота, включена в процес еволюції живої природи, є продуктом антропосоціогенезу. З цим і пов'язані потреби людини в їжі, захисті від холоду, самозбереженні, продовженні роду тощо. Без цього неможливе її існування. Цим зумовлена актуальність проблеми збереження життя людей, виживання людства в цілому. Без цього неможливо реалізувати можливості й задоволення потреб людини.Філософія постійно досліджує зв'язок між тілом і психікою (душею) людини. Буття кожної людини — це неподільна єдність її тіла й духу. Функціонування людського тіла пов'язане з роботою мозку, нервовою системою, а через них — із духовним життям індивіда. Психічна діяльність людини певним чином залежить від її здоров'я, як і навпаки.Кожна людина є для себе не лише першою, а й другою природою. В останньому випадку її думки, емоції є невід'ємною складовою її цілісного буття.

№ 49 Індивід, особистість, індивідуальність. Сенс життя людини.

Враховуючи всі трактування людини, можна дійти висновку, що людина- жива істота, що має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе. Це -біопсихосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне та психічне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному.Всі ці форми вияву людського співіснують у органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні.

Проблема особистості у соціальній філософії описується категоріями "індивід", "особистість", "індивідуальність". Поняттям"індивід"позначається, як правило, конкретна людина, своєрідний соціальний атом. Деякі автори пов´язують з цим поняттям природне (біологічне) в людині, ігноруючи органічну єдність природного і соціального.Індивідозначає окремість існування людського, поєднуючи в собі природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Кожен індивід існує окремо і одночасно спільно з іншими. Історія надає приклади повного злиття особи із суспільством. Індивід - окремий представник соціальної спільноти ( суспільства, класу, прошарку, соціальної групи), якому притаманні основні соціально-демографічні або соціально-професійні характеристики певної спільноти. Індивід екземплярний. Це не просто "один", а завжди "один з ...". Різниця людей як індивідів - це, по-перше, різниця між самими соціальними групами, до яких вони належать, а по-друге, різниця в тому, наскільки повно типові ознаки однієї і тієї ж групи виявлені в різних її представниках. За допомогою поняття "індивід" підкреслюється вихідна залежність кожної конкретної людини від соціальних умов, у яких відбувалось її особистісне формування (від об´єктивного соціального положення, характеру включення в суспільне виробництво, від вирішального в його групі загального інтересу тощо). ♦ Поняття "індивід" слід відрізняти від поняття "індивідуальність" як позначення неповторного поєднання природних та соціальних властивостей індивіда, а також від поняття"особистість"як деіндивідуалізованих соціальних якостей людини.

♦Особистість(лат.- persona) - конкретний вираз сутності людини, цілісне втілення і реалізація в ній системи соціально значущих рис і якостей суспільства. Невід´ємними рисами особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки, певна автономність щодо суспільства тощо. Слово "особистість" спочатку позначало маску, яку одягав актор у античному театрі, а потім воно стало позначати самого актора та його роль (персонаж). Пізніше цей термін тлумачився як готовність нести всю повноту пов´язаної з цією роллю відповідальності.

№ 51 Проблема буття та небуття, смерті та безсмертя в контексті людського існування.

Поняття буття є вихідним для філософії. Воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світоглядний орієнтир. БУТТЯ — НЕБУТТЯ — гранична межа філософського узагальнення; співвідношення, через яке визначається буття, проте не лише внаслідок позначення межі, за якою буття вже немає, а й тому, що такого роду межа вказує на ті якості сущого, втрата яких рівнозначна втраті самого такого сущого; означена межа позначає також граничну щирість людської думки, її вміння утримуватись у власних актах при бутті, а не зриватися в небуття. Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. Особлива важливість смерті зрозуміла. Адже смерть – це не просто подія серед інших подій людського життя. Смерть – це кінець людського життя, особлива, остання його подія, після якої в ньому не буде вже ніяких інших подій. І цієї події ніхто не може уникнути. Смерть ніби підбиває підсумки людського життя. Тому німецький філософ Мартін Хайдеггер говорив, що людське життя – це буття-до-смерті. А давньогрецький філософ Епікур писав: “Вміння добре жити й добре помирати – це одна й та сама наука”. Смерть потребує осмислення як кінцевий “пункт призначення” людського життя. А людське життя потребує осмислення в перспективі його скінченності, “спрямованості до смерті”. Лише глибоко усвідомивши власну смертність і осмисливши її, людина може почати жити повноцінним життям. Ще Св.Августин говорив: “Людина народжується по-справжньому лише перед обличчям смерті”. Відомий сучасний американський психолог Ірвін Ялом наводить численні свідчення, які показують, що серйозне, глибоке усвідомлення перспективи смерті якісно змінює людське життя, робить його більш повним, глибоким, емоційно насиченим, відповідальним. Наприклад, Епікур, який вважав, що смерть – це небуття, говорив, що нерозумно боятися смерті, бо “смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть приходить, то нас уже немає”.Сократ говорив, що якщо “вмерти – значить стати нічим і померлий нічого вже не відчуває”, то смерть є не злом, а добром, тож її не слід боятися. проблема особистого безсмертя – “єдина справді життєва проблема, що зачіпає найглибшу основу нашого буття” .Саме ця проблема породжує релігію і віру в Бога: “...саме з культу мертвих предків починались звичайно примітивні релігії, і, строго кажучи, більш за все відрізняє людину від інших тварин саме те, що вона так чи інакше хоронить своїх мерців... Цей культ – не смерті, але безсмертя, – започатковує та зберігає релігії.”

№ 52 Поняття суспільства. Типологізація суспільного розвитку.

Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об'єктивних соціальних законів.

Як тотожне використовується поняття "соціум". Соціум – це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття "суспільство", що означає спільність, союз, співпраця. Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в цивілізаційних критеріях. Типологізація суспільств — це класифікація суспільств на основі визначення найважливіших і найсуттєвіших ознак, типових рис, які відрізняють одні суспільства від інших. Суспільство мисливців і збирачів виникло 50 тис. р. до н.е. та складались з малих груп або племен, які добувають собі засоби до прожитку полюванням, риболовлею та збиранням їстівних рослин. У них відсутня нерівність. Скотарські суспільства виникли 12 тис. р. до н.е. Сьогодні здебільшого входять до складу більших держав, традиційні основи їхнього життя розхитуються. Люди даного типу суспільств залежать від розведення одомашнених тварин як джерела свого матеріального існування. Аграрні суспільства виникли приблизно одночасно з скотарськими. Тепер переважно входять до більших політичних утворень і втрачають свою ідентичність. Вони утворюються з малих сільських поселень, не мають ані великих міст, ані великих селищ. Традиційні держави (цивілізації) виникли 6 тис. р. до н.е. і проіснували до XIX ст. В основі їх матеріальної культури — переважно сільськогосподарське виробництво. Ці суспільства виникали внаслідок розвитку міст і характеризувалися яскраво вираженою нерівністю. Якщо за основний критерій взяти наявність писемності, то суспільство можна поділити на писемні та дописемні.   сучасне суспільство є постіндустріальним, оскільки сьогодні відбуваються зміни в усіх системах та підсистемах суспільства. У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація посідають дедалі важливіше місце.

Будь-яке суспільство – це не просто група окремих індивідів, а певна система соціальних зв'язків, відносин, тенденцій та закономірностей розвитку. Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать також такі структури, як соціально-етнічна (рід, плем'я, народність, нація), соціально-демографічна, яка пов'язана з розподілом людей на групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками (молодь, жінки, пенсіонери). До важливих елементів соціальної структури суспільства належать також трудові колективи, населення міста і населення села, працівники фізичної і працівники розумової праці, сім'я.

Залежно від кількісного складу соціальні спільності поділяються на:

– великі (класи, нації, професійні та галузеві групи тощо);

– середні (територіальні спільності, виробничі колективи тощо);

– малі (сім'я та інші).

Соціальна структура в остаточному результаті залежить від економічної основи суспільства, але вона має відносну самостійність і певним чином впливає на економічні відносини, політичну, духовну та інші сфери життя людей. Визначальним елементом соціальної структури виступають класи. Це найбільш важливий елемент структури. Класове розмежування має вирішальний вплив на всі суспільні відносини та елементи соціальної структури. Воно обумовлює характер інших соціальних груп і спільностей, накладає свій відбиток на їх розвиток. При переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувалася трансформація класових утворень. Виникнення класів відбувається в період становлення рабовласницького суспільства, коли внаслідок росту продуктивних сил стало можливим одержання додаткового продукту, становлення приватної власності і системи економічної нерівності між людьми.

№53 Суспільство і природа: історико-філософський аналіз.

Однією з основних форм буття є буття природного, уявлення про яке конкретизується рядом понять. Як правило, задається розуміння природи в широкому та вузькому сенсі. Природа в широкому смислі характеризується як все існуюче, увесь матеріальний світ, Всесвіт. Розуміння природи у вузькому сенсі співвідноситься з умовами та особливостями буття людини і виражається такими поняттями як біосфера, географічне середовище, ноосфера. Уявлення про суспільство випливають з характеристики буття соціального. Суспільство — певна цілісність великих груп людей, яка виникає в процесі їхньої спільної свідомої діяльності і скерована на підтримку і розвиток їхнього життя та культури. Філософський аспект розуміння суспільства полягає в усвідомленні сутнісних зв’язків індивідів, які утворюють таку цілісність. Розгляд сутності суспільства здійснюється з різних світоглядних позицій: натуралістичної, ідеалістичної, матеріалістичної.

Натуралістичний підхід оголошує суспільство продовженням природних і космічних явищ. Воно залежно або від ритмів Космосу, сонячної активності, або від особливостей природнокліматичного середовища, або від еволюції природної організації людини (концепції О. Чижевського, Л. Гумілєва, Л. Мечникова та інших). Ідеалістичні концепції вбачають сутність суспільства в комплексі пануючих ідей, вірувань, міфів (релігійні концепції, філософія Гегеля).Діалектико-матеріалістична позиція пов’язує основу існування суспільства зі способом виробництва матеріальних благ, який складається об’єктивно, незалежно від волі і свідомості людей (марксистська філософія).Сучасні підходи (в основному системний, структурно-функціональний) орієнтуються на пошук певних структур людської діяльності в багатоманітності суспільних відносин: “соціальний факт” (Е. Дюркгейм), “ідеальний тип” (М. Вебер), “суперсистеми” (П. Сорокін) та ін. Кожна з подібних концепцій не претендує на всебічний аналіз суспільного життя, а лише висвітлює окремі аспекти соціальної реальності.  В суспільному житті, на перший погляд, все унікально і неповторно; здається, що закони йому не притаманні. суспільство є більш складною реальністю в порівнянні з природою. Тому виявити закони суспільного розвитку, які теж спираються на певну повторюваність соціальних тенденцій і подій, важче. Вони реалізуються завдяки свідомій діяльності людей, є рівнодіючими людських дій.

№ 54 Поняття культури.

Культура - це продукт цілеспрямованої діяльності людей, тобто та частина природи, яка зазнала впливу цієї ж діяльності. Світ культури становить сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених в процесі матеріального і духовного виробництва. Поділ культури на матеріальну й духовну зумовлений видом діяльності, функціями, які виконують культурні цінності, характером потреб, що ними задовольняються. До матеріальної культури відносяться засоби виробництва, зокрема знаряддя і предмети праці, які самі є продуктом попередньої діяльності, техніка - від примітивної до найскладнішої, всілякі споруди, оброблені лани, насаджені та культивовані ліси. До духовної культури належать знання, наука, мораль, право, релігія, філософія, різні форми ідеології, норми поведінки й міжлюдського спілкування, освіченість людей, інтелігентність і таке ін. Міра оволодіння духовними цінностями, потреба в них, а також здатність створення характеризують рівень духовності людини, суспільства. Особливим - і надзвичайно важливим - елементом культури є мова, і не лише сама по собі, а й володіння мовами - рідною та іншими; крім "природних", є ще й "штучні" мови, різноманітні знакові системи, вміння ними користуватися. , стосовно суспільства культура - це все створене і використовуване ним матеріальне і духовне багатство, щодо людини - це міра власне людського в ній: знання, освіченість, моральність, інтелектуальність.

№ 55 Поняття про аксіологію та цінності людського буття.

Філософське вчення про природу цінностей, їх структуру та місце в життєдіяльності людини називається аксіологією. Цінність — це поняття, яке вказує на людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів діяльності. Цінність є особливим типом світоглядної орієнтації людини, уявленнями, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал, моральність, добро, красу. Будь-які події та явища в природі, суспільстві, житті індивіда сприймаються ним не лише за допомогою науково обґрунтованих теорій, а й пропускаються через призму власного ставлення до них. Формування поняття "цінність" пройшло складний історичний шлях. Доцільно торкнутися лише історії тих поглядів на цінність, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття. Цікавим твердженням давньогрецької філософії є те, що найвищим мірилом цінності та найвищою цінністю є людина. Відома теза Протагора: "Людина є мірою всіх речей." Найбільш аргументованим, поширеним і прийнятним є твердження, згідно з яким цінності є предметом потреб та інтересів людини. Цими предметами виступають речі, явища чи ідеї, думки. Залежно від цього виділяють дві групи цінностей:

— матеріальні — це знаряддя і засоби праці, предмети і речі безпосереднього споживання;

— духовні — це ідеї, теорії, думки: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські, релігійні, екологічні тощо.

Залежно від ціннісного ставлення людини до світу цінності визначаються як "предметні" та "суб'єктні". "Предметними" цінностями виступає все розмаїття предметів людської діяльності, суспільних відносин та включених до їх кола природних явищ як об'єктів ціннісного відношення. Вони оцінюються в плані добра і зла, істини чи хибності, краси чи потворності, допустимого чи забороненого, справедливого чи несправедливого тощо."Суб'єктивні" цінності — способи та критерії, на основі яких проводяться саміпроцедури оцінки відповідних явищ, закріплюються в суспільній свідомості і культурі, виступаючи орієнтирами діяльності людини. Це — настанови й оцінки, вимоги й заборони, цілі та проекти, які відображаються у формі нормативних настанов.

№ 56 Глобальні проблеми розвитку людства.

Філософські концепції

Філософське дослідження глобальних проблем виходить із об'єктивного статусу їх існування. В їх основі лежить суперечність між людиною (суспільством, людством) та існуючою дійсністю, спроможністю природного Й суспільного середовища задовольняти людські потреби, інтереси й бажання. Це реальні, а не ілюзорні проблеми. Значна частина вчених вважає, що глобальні проблеми - закономірний результат розвитку нашої цивілізації. З одного боку, це побічний продукт виникнення й загострення загально цивілізаційних проблем, які в силу обставин не вирішувалися, набуваючи кризово-катастрофічних проявів, а з Іншого - породження сучасної епохи.  глобальні проблеми можливо вирішити лише на основі міжнародного співробітництва й кооперації та принципів мирного співіснування. Аналіз цих проблем, по-перше, логічно змушує вказати на шляхи, методи й засоби їх вирішення. Спроби відсторонитися від них сприяють їх загостренню, переростанню із кризових у катастрофічні, що неминуче призведе до загибелі людства, всього живого на Землі.всі ці заходи, прийоми, методи, наукові теорії вирішення глобальних проблем, прогнозування й моделювання ситуацій та сценаріїв можливого розвитку і таке інше без доброї волі землян є ніщо. Необхідна їх добра воля, щоб практично застосовувати їх, дотримуватися їх у планетарному масштабі, жити і діяти у відповідності до них. 

№ 57 Філософська антропологія як вчення про внутрішній духовний світ людини.

Філосо́фська антрополо́гія — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що виходив із ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, у рамках якого робилася спроба відтворити цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі. розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність. Духовність — міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

• Ознаки людського, за всю ысторыю формування антропології: наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

• соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);

• цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

• здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);

• духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

№ 58 Концепції індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільства.

Концепція «постіндустріального суспільства» Деніела Белла створена для теоретичного опису можливого шляху розвитку капіталістичного суспільства. Тобто центральною ознакою «постіндустріального суспільства», за Беллом, є панування науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Оскільки «велика наука» перебуває поза ідеологією, то Белл намагається протиставити її «великому бізнесу».