1. Відповідно до правової підстави та способу створення :

— договірні — створені на основі союзу, шляхом об'єднання раніше самостійних держав у федерацію з одночасним переданням їй частини суверенних повноважень (наприклад, створення СРСР у 1922 p.);

— конституційні — створені шляхом закріплення у конституції принципу розподілу країни на суб'єкти федерації з відповідним розподілом повноважень (наприклад, створення федерації у США в 1787 p.);

2. Згідно з принципом побудови:

— національні — федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб'єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (Бельгія);

— територіальні — федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб'єкти однонаціональні за національністю або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, політичних, культурних інтересів (Малайзія, Нігерія, США, Бразилія )

— національно-територіальні — федерації, що поєднують національні і територіальні ознаки. Наприклад, Канада є національно-територіальною, оскільки складається з десяти провінцій, з яких дев'ять заселені англомовним населенням, а одна (Квебек) — франкомовним.

3. Відповідно до характеру та обсягів повноважень суб'єктів федерації:

— симетричні — федерації, де всі суб'єкти мають рівний правовий статус; (сша, астріяя

— асиметричні — федерації, де правовий статус суб'єктів федерації неоднаковий. Наприклад, у Індії територія поділяється на штати і союзні території; штати управляються парламентом, а території — федеральною владою.

26. Форми прямої демократії в зарубіжних державах. Референдум як форма народовладдя: поняття, сутність, види.

Це вибори, референдум, відкликання, народна ініціатива, народне вето.

народна ініціатива - право групи виборців вносити проекти постанов із зобов'язанням парламенту його ухвалити, змінити, доповнити або відхилити

Референдум - це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні.

Питання, пов'язані з призначенням і проведенням референдуму, у багатьох країнах регулюються їх конституціями, законами про вибори чи спеціальними законами про референдум.

Процедура референдуму дуже схожа на процедуру виборів: і у виборах, і у референдумі беруть участь виборці. Ці процедури мають також відмінності. По-перше, вони відрізняються за об'єктом волевиявлення виборців. Під час виборів таким об'єктом є людина (кандидат у депутати чи на виборну посаду). При референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, - конституція, поправка до конституції, закон, законопроект, будь-яка проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної держави, або внутрішньополітична проблема. По-друге, процедури виборів і референдуму відрізняються за способом визначення результатів голосування. При виборах вони можуть визначатися як за мажоритарною, так і за пропорційною системою, а при референдумі - тільки за мажоритарною.

Види референдуму:

а) обов'язковий референдум;

Обов'язковість референдуму означає, що відповідне питання життя країни може бути вирішено тільки шляхом проведення референдуму і ніяк інакше. Перелік таких питань установлює Конституція (наприклад, про зміну правового статусу особистості, форми правління, форми політико-правового устрою, принципів виборчої системи, в ряді країн з питання вступу держави в міжнародні співтовариства тощо).

б) плебісцит;

Плебісцит - це голосування виборців, але часто плебісцитом називають голосування з питання про політичну долю держави або території, на якій воно розташоване. Хоча в деяких країнах (Бразилія, Пакистан) плебісцитом називають будь-який обов'язковий референдум.

в) всенародне опитування (консультативний референдум).

Всенародне опитування (консультативний референдум) являє собою лише з'ясування думки виборців з будь-якого питання, яке буде предметом розгляду в парламенті. Парламент враховує думку виборців (а може і не враховувати) при прийнятті закону

Відкликання – це дострокове припинення повноважень виборної посадової особи на основі рішення виборців.

Це одна із безпосередніх форм прямої демократії.

За територією проведення референдум може бути:(1) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються рефе­рендумом. (2) Місцевим — проводиться в межах окремих суб'єктів фе­дерації (у федеративній державі) або адміністративно-територі­альних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із ме­тою вирішення найважливіших питань місцевого значення.

Референдуми за предметом проведення: • конституційний — на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки; • законодавчий — на всенародне голосування виносяться про­ект закону або чинний закон; • консультативний — проводиться з метою виявлення гро­мадської думки щодо принципового питанню державного життя.

27. Поняття виборів. Види виборів за опосередкованістю волі виборців (навести приклади).

Вибори - це спосіб формування органів державної влади і наділення повноваженнями посадової особи через волевиявлення громадян.

Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні. З огляду на причини їх приведення вибори можуть бути : черговими, позачерговими, додатковими.

залежно від способу волевиявлення:

прямі (голосують самі громадяни) – наприклад, вибори депутатів нижньої палати Парламенту, вибори Президента в ряді країн – Франція, Єгипет;

непрямі (виборці ніби делегують свій голос вибраним представникам, в якості виразника волі громадян можуть виступати колегії виборщиків чи постійно діючий орган – місцева рада, парламент чи одна з його палат) – напр.. вибори Президента США.

За опосередкованістю волі виборців вибори поділяються на:

1) прямі – воля виборців формує одв (як правил, парламентські вибори і вибори до інших пред­ставницьких органів. Шляхом прямих виборів обирається гла­ва держави у переважній більшості президентських і змішаних республіках; напр.. вибори деп.-тів нижньої палати Парл-нту, вибори През-нта в ряді країн – Фр., Єгипет)

2) непрямі :

а) опосередковані -- воля виборців опосередкована спеціально вибраною колегією (обрання Президента у США); б) багатоступеневі -- воля виборців опосередкована діючим органом влади, на який покладено обрання іншого органу (КНР, Куба + президентські вибори у парламентських республіках).

+ виділяють змішані вибори (наприклад у ФРН та Італії висунення кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів необхідно, щоб відповідні документи були підпи­сані певною кількістю виборців по кожному округу).

Під час опосередкованих виборів воля виборця опосередковується спеціальною виборчою колегією (колегія виборщиків), яка створюється тільки з цією метою. Наприклад, посереднім способом обираються президенти США і Фінляндії. Колегія виборщиків обирається прямим способом виборцями тільки для обрання президента, після чого розпускається. При багатоступеневих виборах воля виборців опосередковується не особливою, тільки для даного випадку створюваною колегією, а постійно діючою представницькою установою, для якої обрання іншого органу чи посадової особи є лише одним із пов-новажень, що входять у його компетенцію. Якщо воля виборців опосередковується двічі, то вибори будуть триступеневими, тричі - чотириступеневими і т. ін.( КНР, Куба + президентські вибори у парламентських республіках).

28. Принцип свободи виборів. Зобов’язуючий вотум (навести приклади).Принцип вільних виборів означає, що в процесі їхньої організації і проведення повністю виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах у цілому, так і власне у самій процедурі голосування, а також виключається тиск на виборця при визначенні ним, як йому голосувати на виборах. Зобовязуючий вотум- це обов’язок кожного громадянина який має право голосу голосувати на вибоах в державі. Італія, Бельгія, люксембург.

В деяких державах існує зобов`язуючий вотум, за порушення обов`язку проголосувати наступають різні види відповідальності (штраф – Єгипет, Терція, Бельгія, Австрія), позбавлення можливості займати державні і муніципальні посади протягом певного строку – Аргентина, моральні санкції – публікація мерією списку осіб, які протяг.5 років не брали участь у виборах в Італії).

ПРИНЦИП СВОБОДИ (ПРИНЦИП ВІЛЬНИХ ВИБОРІВ) полягає у дотриманні усіх прав та основних свобод людини до, протягом і після виборчого процесу. Всі громадяни, політичні партії та кандидати повинні мати вільні можливості щодо реалізації свободи вираження, права на мирні зібрання та свободи пересування. Виборчий процес не повинен проходити в атмосфері страху, залякувань, насилля, загрози покарання; не повинен використовуватись адміністративний ресурс. Медіа повинні мати можливість для вільного висвітлення виборчого процесу; недержавні організації повинні вільно провадити діяльність, пов’язану із виборами. Так, наприклад, національні спостерігачі повинні мати можливість щодо вільного моніторингу голосування та підрахунку голосів; підбиття підсумків голосування повинно бути очевидним і підконтрольним, починаючи з рівня виборчих дільниць і закінчуючи Центральною виборчою комісією.

29. Поняття та зміст виборчого права. Виборчі цензи. Виборче право як суб'єктивне – це право конкретної особи (громадянина) брати участь у виборах (подiляється на активне i пасивне).

Активне виборче право - це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в органи державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватись на вiдповiднi посади, тобто право бути обраним. Можливість на­дання активного і пасивного виборчого права завжди зумов­лювалась певними вимогами (цензами) до потенційних учас­ників виборів. Ці вимоги визначено в конституціях і виборчо­му законодавстві. Особа може мати активне право і при цьому не володіти пасивним (з 18 років у громадянина США появляється право обирати Президента, проте бути обраним може бути лише досягнувши 35 років).

Виборчий ценз – це установлені кон­ституцією чи виборчим законом вимоги, яким повинна відпов­ідати фізична особа, щоб мати активне й пасивне виборче право.

1) ценз гром-ва (в Аргентині для отримання актив. виб. п-ва потріб. бути громадяном цієї держави 3 роки),

2) ценз осілості це встановлювана державою вимога, відповідно до якої виборче право надається лише тим громадянам, які проживають у тій або іншій місцевості протягом певного часу. (для кандидата на пост Президента США – 14 років),

3) віковий ценз (при пасивному виб.п-ві значно вищий: 50 р. – для През-нта Італії, 40 р. – Естонії, 35 р. – Білорус., Груз., США; при актив.виб.п-ві більшість д-в ставлять вимогу досяг.18 років, 16 років – для Бразилії, Нікарагуа, Куби, Ірану, в деяких д-вах – 19-21 р.);

4) ценз статі; обмежуючий участь жінок у виборах, зберігається у деяких мусульманських країнах, наприклад, у Саудівській Аравії, Кувейті, Йорданії.

5) реліг.ценз (напр.., щоб бути обраним в Парл-нт Ірану потрібно сповідувати іслам);

6) освітній ценз, його різновидом є ценз грамотності коли для отримання права голосу вимагається свідоцтво про освіту. (в Африканс.д-вах – Руанда, Малаві, а також в Молдавії, Казахстані, Латвії, Литві, Естонії);

7) майн.ценз, його різновідністю є виборча застава, яка вноситься кандидатом перед його реєстрацією у виб.комісії і яка не повертається та йде в дохід д-ви, якщо кандидат не набере певної кількості голосів виборців (500 фунтів – Великобританія, 1000 франків – Фр., в цих д-вах необх.набрати 5 % голосів виборців, 200 дол. – Канада – 15 %);

8) заг.пр-лом є неможл-сть участі у виборах осіб, визнаних судом недієздатними;

9) ценз несумісності ( в деяких д-вах вимагається вихід у відставку ще перед балотуванням)

10) моральний ценз (ст.48 К-ції Італії – можл-сть позбавл.актив.виб.п-ва у випадку споєння негідних поступків, вказаних в законі;

30. Конституційно-правовий зміст поняття виборчої системи. Загальна характеристика виборчих систем.

Виборча система – це сукуп-ть встановлених з-ном пр-л, принципів і критеріїв, з допомогою яких визначаються рез-ти голосування, тобто мова йде про порядок висунення кандидатів, утворення виборчих округів, підрахунку голосів і розподілу депутатських місць, визначення рез-тів виборів, який дозволяє виявити, хто із балотуючих деп-тів вибраний в якості деп-та чи на конкрет.виб.посаду.

За порядком голосування і підрахунком голосів розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна).

31. Мажоритарна виборча система, її різновиди (навести приклади країн та органів, для формування яких вона застосовується).

Мажоритарними виборчими системами вважаються ті виборчі системи, які в основу визначення результатів голосу-* вання ставлять принцип більшості. Згідно з правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому округу є кандидат або список кандидатів, отримавши встановлену законом більшість голосів. Мажоритарна система має 3 види –

1) абсолютної б-шості- Президент Польщі, і РФ

2) відносної б-шості- нижня палата громад у ВБ

3) кваліфікованої б-шості- кандидат, який набрав встановлену в законі більшість голосів( Коста Рика- 40 %, Азербайджан- 2/3)

За мажоритарною системою абсолютної більшості для обрання особи необхідна абсолютна більшість голосів по округу, тобто 50% + 1. Ця с-ма передбач.можл-сть двотурового виборчого процесу, якщо ніхто з кандидатів не набирає в першому турі більшості, повторне голосування проводиться по двом кандидатам, які набрали найбільше голосів (вибори През-нта в Полщі)

, інколи в другий тур попадають всі кандидати, які набрали певну кількість голосів (12,5% при виборах деп-тів у Парл-нт Франції). Тут має значення, як визначається більшість голосів: а) від заг.к-сті за реєстр.виборців, б) від к-сті виборців, які проголосували, в) від к-сті поданих дійсних голосів.

Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. За першою перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Під час виборів за мажоритарною системою відносної більшості членом парламенту стає депутат, який одержує більше голосів, ніж усі його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості.перемагає кандидат, який отримав кваліфіковану більшість голосів (напр.. 2/3 від виборців, які взяли участь в голосуванні, для виборів През-нта Азербайджана на виборах 2002 року.Чилі

мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾).

32. Особливості пропорційної виборчої системи (навести приклади країн та органів, для формування яких вона застосовується).

Пропорційна виборча система – це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки.

Пропорційна система –в основі принцип пропорц.предс-ва політ.об’єднань, які беруть участь у виборах, кожна полі.партія, чи об’єд-ня, які беруть участь у виборах отримують к-сть мандатів, пропорційну к-сті поданих за них голосів, якщо партійний список збере голоси, необхідні лише для одного місця, то перемагає кандидат по списку, який стоїть на першому місці, частіше всього це буде партійний лідер

;З метою виключення можл-сті засилля парл-нту політ.партіями, які відображають інтереси незначної к-сті виборців введено пр-ло «виборчого бар’єру», відповідно до якого встановлюється мінімум голосів, які необхідно набрати партією, щоб вона була представлена в парл-нті (в Турції – 10%, в Нім. – 5% голосів виборців, в Італії – 4%, Іспанії – 3%, Ізраїлі – 1%), це пр-ло вигідне крупним, добре організованим партіям. В цій с-мі використовується метод виборчої квоти.

Нерозприділені в парл-нті місця можуть роз приділятися відповідно до таких пр-л: а) «пр-ло найбільшого залишку», б) «пр-ло найбільшого виборчого числа», в) всі залишки можуть сумуватися вираховується ще одна квота для всієї кр-ни, нерозприділені місця таким чином розприділяються між партіями відповідно до цієї квоти, г) якщо нерозприділеними залишилися місця через дію пр-ла про виборчий бар’єр, то ці місця отримують партії, які пройшли цей бар’єр пропорційно до к-сті отриманих голосів. (Італія, Австрія, Фінляндія, Швейцарія, Норвегія, Бельгія, Австралія)

33. Змішані виборчі системи: преференційна, система єдиного неперехідного голосу, панашаж, інші.

Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням мажо­ритарної і пропорційної виборчих систем. В Європі змішана виборча система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки — у Литві, Грузії, Росії.

Змішані ви­борчі системи застосовуються в тих країнах, де йде пошук і ста­новлення виборчих систем або існує необхідність досягненню компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша – за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Слове­нія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі.мажоритарну с-му єдиного неперехідного голосу, відповідно до якої ств-ся багатомандатні округи, але виборець має пр-о голосувати лише за одного кандидата з того чи іншого партійного списку, поданого в бюлетні, обраними є ті кандидати, які отримали більше голосів, залежно від числа мандатів у окрузі;

Преференційна виборча система застосовується у багатоман­датних округах, де виборець самостійно виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден із кандидатів не отримує абсолютної бі­льшості з усього списку кандидатів, то виключається той, хто на­брав найменше перших місць. Ця процедура виключення канди­датів, які набрали найменшу кількість перших місць, може охоплювати декілька етапів і тривати доти, доки необхідна кіль­кість кандидатів не набере абсолютної кількості голосів.

Система єдиного неперехідного голосу - це виборча система, заснована на пропорційному представництві і преференційному виборі виборця. У разі використання системи єдиного неперехідного голосу, голос виборця спочатку поданий за найкращого кандидата, потім після того, як кандидати були обрані або виключені, залишилися "зайві" або невикористані голоси перерозподіляються згідно найбільшим уподобанням виборців. Система мінімізує втрати голосів, які слідують виходячи з особливостей пропорційної виборчої системи, і надає можливість оцінки кандидатів більшою мірою, ніж це припускають закриті партійні списки. Використовувалась виборах до нижньої палати в Японії в 1947–1996 рр.

В межах системи « панашаж» виборець має

право висловитися стосовно певної кількості кандидатів незалежно від

їхньої партійної належності, «змішуючи» кандидатів від різних партій.

«Панашаж» дозволяє виборцю проголосувати за партію, що йому подо-

бається, також віддати перевагу кандидатам з інших партій. «Панашаж» використовується у Швейцарії та Люксембурзі, і виборцям надане право накопичувати переваги – віддавати найбільш бажаним кандидатам одразу декілька голосів, таким чином ранжуючи кандидатів за ступенем переваги.

34. Поняття та сутність глави держави. Юридичні форми глави держави (навести приклади кожної форми).

Глава дердави – це вищий орган державної влади( верховна посадова особа), який формально займає верховне місце в ієрархії державних інститутів та здійснює верховне представництво держави як у внутрішніх так і у зовнішніх відносинах.

Ознаки:

-орган державної влади чи верховна посадова особа;

-завжди формально буде стояти на чолі державного механізму;

-основною функцією є представництво держави;

-фактично статус залежить від низки чинників соціально-політичного, історичного та національно-культурного, економічного характерів.

Одноособові:

1.монарх ( король, імператор, султан) (Японія, Великобританія);

2.президент (Франція, США);

3.регент – особа, яка тимчасово виконує повноваження глави держави за неповнолітнього монарха;

4.генерал-губернатор – фактично виконує функції глави держави у державах-членах Британської співдружності;

5.виборний монарх;

6.верховний понтифік;

7.спів князівство, що випливає із подвійного протекторату (Андорра).

8.племінний вождь(Свазіленд).

Колегіальні:

1.федеральна рада уШвейцарії, яка зі свого складу обирає федерального президента; лавою держави може бути не лише одна особа, оскільки, наприклад у Швейцарії функції глави держави і уряду здійснює Федеральна Рада Швейцарії, яка складається із 7 чоловік, які обираються на 4 роки. Головує на Федеральних зборах Швейцарії Президент, який обирається з числа 7-ми членів Федеральної Ради на 1 рік.

2.країни тоталітарного соціалізму, де функції глави держави виконують або уряди, або постійно діючі органи парламентів(законодавчих органів) – Державна рада Куби;

3.регентська рада;

4.два капітани-регенти у Сан-Маріно;

5.колегіальний орган Президія у Боснії і Герцоговині (1 боснієць + 1 хорват + 1 серб).

35. Місце глави держави у системі органів державної влади сучасних республік (навести приклади).

Головна відмінність президента від монарха полягає у тому, що президент - це посада виборна - по-перше, і строкова - по-друге. Зазвичай, президентів обирають згідно з конституцією на строк від 4 до 7 р. Безумовно, перевагою президентської посади порівняно з монаршою, з позиції демократії, є те, що на цю посаду може бути обраний будь-який громадянин республіки, який відповідає вста­новленим цензам, згідно з його заслугами І достоїнствами в очах співвітчизників.

У президентських республіках, дуалістичних і абсолютних монархіях глава держави фактично особисто формує уряд. Тому призначені ним міністри виступають у сфері управління країною в ролі його радників і помічників, а прийняття політичних рішень залишається прерогативою виключно глави держави. У напівпрезидентській республіці глава держави особисто при­значає прем'єр-міністра, а за його поданням - членів уряду. При цьому на його дії не впливає згода парламенту або однієї з палат. В управлінні країною глави держав спираються на широкий адміністративний апарат, очолюваний найбільшими прибічника­ми й довіреними особами.Керівна діяльність глави держави пов'язана з виконанням ба­гатьох організаційних прерогатив. Він призначає «службовий уряд», якщо не дійшли згоди у парламенті щодо утворення уряду країни; скликає парла­мент на чергові й надзвичайні сесії і т. ін.Глави держав наділені широкою регламентарною владою. Ви­дані ними нормативні акти повинні мати підзаконний характер і загальнообов'язкову силу на всій території країни.

36. Місце глави держави у системі органів державної влади сучасних монархій (навести приклади). влада глави держави (монарха) не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх править за власним пра­вом спорідненості чи спадщини, юридично безстроково і не несе відповідальності. Biн передає у спадок не тільки свій пост, а й особливий титул (короля, імператора, царя, султана тощо) і формально вважається осередком усієї державної влади країни.

Прерогатива монарха пронизує всю державно-правову систему. Усе державне управління країни здійснюється від імені монарха. Порядок престолонаслідування визначається звичайно конституціями або конституційними чи органічними законами, які доповнюються звичаями. У кримінальному законодавстві монархічних країн передбачені особливі склади злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності.

В абсолютній монархії монарх наділений всією повнотою влади. Посада прем’єр-міністра якщо і є, то її займає як правило один із ближніх родичів монарха.

В дуалістичні монархії повноваження монарха також досить широкі, він підбирає і назначає міністрів, очолює уряд, але завжди є ще посада прем’єр-міністра.

А в конституційній монархії монарх наділений найменшими повноваженнями. Склад уряду визначається парламентською більшістю, кандидатури міністрів підбирає лідер партії. Королівською прерогативою є так звані «сплячі повноваження» - розпуск парламенту, відставка прем’єр-міністра, введення військового стану. Він лише підписує акти, підготовлені парламентом. Право вето щодо законів парламенту передбачено не за всіма монархами (Японія, Іспанія), а якщо й передбачено, то практично не застосовується.

37. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах парламентської монархії (на прикладі сучасних держав). Іспанія, Великобританія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Ліхтенштейн, та ін.

Влада монарха обмежена не тільки в законодавчій сфері, але й у сфері державного управління і контролю над урядом. Юридично за монархом зберігається право призначення голови уряду і міністрів, але робить він це не тільки у відповідності з пропозиціями лідерів партійної фракції, яка має більшість місць у парламенті. Формально міністри – це слуги монарха, а сам уряд є урядом монарха, але ні міністри, ні уряд ніякої відповідальності (індивідуальної або колегіальної) перед монархом не несуть. За такої форми правління в силу вступають принципи парламентаризму, а тому уряд формується парламентським шляхом і несе всю відповідальність за свою діяльність тільки перед парламентом.

Як уже відзначалося, у випадку, коли парламент висловлює уряду вотум недовір’я, уряд іде у відставку або розпускає парламент і призначає позачергові вибори. Так, у парламентарній монархії монарх позбавлений будь-яких дискреційних повноважень. Всі акти, що йдуть від нього, набувають юридичної сили тільки у разі, коли вони контрасигнуються відповідним міністром. На відміну від дуалістичної монархії в парламентарній монархії центральне місце в системі державних органів посідає уряд, який не тільки здійснює повноваження й прерогативи монарха, але й контролює і направляє всю діяльність парламенту

38. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах абсолютної монархії (на прикладі сучасних держав). Оман саудівська аравія .ОАЕ

. по-перше, вплив, який мають монархи в абсолютних монархіях в здійсненні функцій держави, найбільш яскраво прослідковуються в конституційному праві і політичній практиці, пов’язаній з виконавчою владою, діяльністю уряду і державного апарату; в цих країнах, як правило, монарх є главою держави і одночасно главою виконавчої влади;

по-друге, хоча в розглянутих нами монархіях арабських країн і є конституції, іх дія часто призупиняється монархом на власний розсуд і на невизначений термін;

по-третє, самі конституції проголошують, що вся влада (законодавча, виконавча, сцудова) належить виключно монарху, а над конституцією стоїть Коран;

по-четверте, законодорадчі органи еміратів Абу-Дабі (Консультативна Рада), ОАЕ (Федеральні Національні збори), Катару (Консультативна рада), Саудівської Аравії (замість парламенту в 1992 р. король створив Раду, яка ним призначається і має дорадчі функції) займають, зрозуміло, підлегле становище стосовно уряду і, тим більше, монарха і практично ніскільки не обмежують вищої законодавчої влади останнього;

. В абсолютних монархіях законодавча влада виключно і повністю належить монархові, і навіть якщо в таких державах існують парламенти, то вони повністю залежні від абсолютного монарха.Абсолютна (необмежена) монархія - Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для рабовласницьких і феодальних суспільств).

39. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах дуалістичної монархії (на прикладі сучасних держав).Дуаліст́ична монáрхія (двоїста монархія) — форма державного правління, за якої поряд з монархом функціонують парламент і уряд. У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм пре­м'єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не має законодав­чої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин.В дуалістичних та парламентарних монархіях часто монарха наділяють правом вето по відношенню до законів і навіть правом абсолютного вето, яке парламент просто неспроможний подолати. Окрім того, монарх має право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть більш високу, а, головне, про що вже йшлося, може розпускати парламент, підміняючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Так сталося на Бахрейні в 1975 р., в Кувейті в 1976р., в Йорданії в 1974 р. Найбільш яскравим прикладом дуалістичної монархії є представниця країн Арабського Сходу Марокко.

40. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах президентської республіки (на прикладі сучасних держав).

Президентська республіка характеризується значною роллю президента в системі державних органів, поєднанням в його руках повноважень глави держави і глави уряду. Її також називають дуалістичної республікою, підкреслюючи, тим самим, факт чіткого розподілу двох влад: зосередження сильної виконавчої влади в рукахпрезидента, а законодавчої — в руках парламенту.

У президентських республіках президент персоніфікує виконавчу владу, призначає всіх міністрів – членів кабінету і, як правило, сам очолює цей кабінет. Там правило "парламентської більшості" не діє, і президент у будь-якому разі очолить уряд, для чого йому не потрібно спиратися на більшість у парламенті. Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координадійну роль (так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад.

41. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах парламентської республіки (на прикладі сучасних держав).У парламентській республіці глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН,Чехія, Угорщина).Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі.

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості.  Німеччина,латвія, італія, ізраїль,ірландія,швейцарія.

42. Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах змішаної республіки (на прикладі сучасних держав).

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська, парламентсько-президентська, президентсько-парламентська) — форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти);

свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандувачем збройних сил, визначає військову доктринудержави, є окремим органом державної влади;

уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.Україна.

43. Поняття парламенту, його сутність. Вихідні засади концепції народного представництва.Парламент – це виборний, колегіальний, (єдиний) законодавчий і найвищий представницький орган влади в державі. Це зібрання депутатів, обраних відповідно до виборчої системи, що існує конкретній країні для вираження інтересів виборців та здійснення функцій законотворення.

Парламент це узагальнена назва в кожній країні називають по-іншому. Саме слово походить від лат. Parlare – обговорювати, говорити. Представницькі органи країн світу мають різні назви - Федеральні збори (Російська Федерація, Швейцарія), Народні збори (Албанія, Болгарія), Державні збори (Естонія, Угорщина), Конгрес (США), Стортинг (Норвегія), Генеральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мексика), Кнесет (Ізраїль) та ін.

- це загальнодержавний орган, діяльність якого поширюється на всю територію держави;

- це єдиний орган законодавчої влади;

- це обов´язково колегіальний орган, який складається з парламентарів, кількість котрих має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру;

- здійснює свою діяльність з належними йому правами, а не через які-небудь розпорядження, наданих йому кимось іншим;

- формується на виборних засадах - за допомогою вільних виборів, які проводяться на основі дотримання загальновизнаних демократичних принципів виборчого права, що забезпечує його легітимний характер;

- це орган загальної компетенції, до відома якого належить широке коло питань, які потребують законодавчого регулювання та який бере участь у реалізації практично всіх функцій держави.

Вихідні засади концепції народного представництва.Концепція народного представництва розроблена Джоном Стюартом Мілем і означає, що народ здійснює свою владу через виборні органи державної влади.Вихідні засади концепції народного представництва:•лише виборний орган•акт представника має таку ж юридичну силу як і суб’єкта, якого представляє•депутат є представником усієї нації, а не конкретного виборчого округу

Концепція народного представництва, розроблена в XVIII-XIX ст, базується на та­ких вихідних положеннях:

1. Конституцією держави засновується народне представ­ництво.

2. Орган народного представництва (парламент) здійснює за­конодавчу владу від імені народу - носія суверенітету - за його уповноваженням.

3. Парламент складається з депутатів, які вільно обрані наро­дом (представників народу).

4. Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандата).

5. Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи. 6. Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.

44. Види парламентів зарубіжних країн за структурою. Зміст представництва нижньої та верхньої палат бікамерних парламентів.Види верхніх палат парламентів зарубіжних держав.

Сучасні парламенти складаються з однієї чи двох палат, хоча історії відомі випадки трьох палат(ПАР), шести палат(Югославія) у парламентів.

Однопалатна система парламенту є характерною для монона¬ціональної держави, що займає, як правило, невелику територію. Джерела її виникнення різноманітні. В одних країнах однопалат¬на структура парламенту була встановлена разом з утворенням незалежної держави. Після Другої світової війни від двопалатної структури парламенту відмовил ися Греція, Данія, Швеція, Португалія, Туреччина.

Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною дер¬жавою, що має у своєму складі верхню палату. (США, Великобританія,Мексика).

Нижня палата зазвичай представляє населення всієї країни, верхня палата представляє конкретні територіальні одиниці.

Палати парламенту розрізняються за складом, порядком формування, повноваженнями. Як правило, одна з палат є верхньою, інша — нижньою. Це означає, що закони спочатку приймаються нижньою палатою, а потім надходять на ухвалення верхньою.

Верхня палата зазвичай не має права вносити в закон зміни, її задача — прийняти аба відхилити його. На практиці це призводить до того, що політично більш важливою є нижня палата, оскільки в ній відбувається основне обговорення кожного законопроекту. Крім того, зазвичай саме перед нижньою палатою звітує уряд країни.

Деякі приклади нижніх палат: у Великобританії - Палата громад , в Росії - Державна Дума , в США - Палата представників, в Австрії - Національрат .

Деякі приклади верхніх палат: у Великобританії - Палата лордів , в Росії - Рада Федерації , в США , Канаді , Франції , Казахстані - Сенат , в Австрії - Бундесрат .

Основний сенс розподілу парламента на дві палати може бути в:

•необхідності забезпечити як пропорційне представництво всього населення країни, так і рівне представництво окремих територій незалежно від їх розміру. Так, в федеративних державах верхня палата зазвичай представляє регіони і складається з рівної кількості депутатів від кожного суб'єкту федерації;

Двопалатні парламенти діють переважно в країнах Європи і Америки. Вони існують, зокрема, в Мексиці, Бразилії, Аргентині, Канаді, США, Росії, Великобританії, Німеччині, Франції, Польщі, Іспанії, .

Види верхніх палат парламентів зарубіжних держав.

- сильні – без згоди верх. Палати закон не приймається(США)

- слабкі – може лише відтермінувати прийняття рішення( ВБ, Сенат Польщі)

45. Відповідальність урядів зарубіжних держав. Інститут парламентської відповідальності уряду.

Уряд - це колегіальний орган виконавчої влади, що володіє загальною компетенцією, який здійснює керівництво державним управлінням. Воно очолює адміністративну, тобто виконавчо-розпорядчу, діяльність в країні, під його керівництвом перебувають державний апарат, збройні сили, фінанси держави, закордонні справи.

Конституційна відповідальність настає за порушення не конкретної норми, а загальних вимог конституційно-правових приписів. Сюди насамперед можна віднести:

1) позитивну відповідальність уряду перед президентом країни і (або) парламентом;

2) "негативну відповідальність" або відповідальність у порядку імпічменту за дії, що суперечать закону.

Відповідальність уряду залежить від того, вчинені членами уряду під час виконання ними службових обов'язків ті чи інші правопорушення.

Відповідальність при виконанні службових обов'язків можлива за порушення закону при виконанні службових обов'язків, за кримінальні злочини (державну зраду та ін), за порушення службових обов'язків. Вона може бути політичною, кримінальної, цивільної та дисциплінарної.

Політична відповідальність можлива перед парламентом, президентом (главою держави) і прем'єр-міністром. Політична відповідальність уряду та міністрів має важливу особливість: вона можлива не тільки за правопорушення, але і без таких, що найчастіше і буває. Тому вона і називається політичною. Парламент висловлює недовіру уряду і міністрам за недоліки в роботі, упущення,. З цих же підстав застосовує форму політичної відповідальності президент чи прем'єр-міністр.

Форми кримінальної відповідальності міністрів за злочини, скоєні при виконанні службових обов'язків, неоднакові. В одних країнах до настання кримінальної відповідальності можливий імпічмент, аналогічний імпічменту щодо президента, в інших парламент не здійснює імпічмент, а тільки пред'являє обвинувачення (Польща, Франція). У цьому випадку міністр підлягає судової відповідальності, але судить його особливий суд (у Франції - Високий суд правосуддя, в Польщі - Державний трибунал). За рішенням парламенту судити міністрів може конституційний суд (Італія), але часто в цьому випадку мова йде лише про подальше переказі звичайному кримінальній справі. Словом, діє загальний принцип: якщо міністри мають імунітет (а в багатьох країнах вони його мають), то початкове обвинувачення повинно пред'являється парламентом.

Цивільна відповідальність виражається у позовах по відношенню до урядів і міністрам за заподіяну фізичним та юридичним особам збитки у разі порушення законів при виконанні службових обов'язків.

Дисциплінарна відповідальність індивідуальна. Вона виражається у стягнення, що накладаються на міністрів президентом чи прем'єр-міністром за упущення по службі.

Інститут парламентської відповідальності уряду – ключовий елемент у механізмі забезпечення легітимності влади у всіх змішаних та парламентарних республіканських формах правління.

Парламентська відповідальність уряду забезпечує взаємодію між парламентом і кабінетом у підготовці та прийнятті необхідних для здійснення ефективного управління країною нормативних актів. У такому контексті інститут парламентської відповідальності уряду є ефективним важелем впливу парламенту на позицію уряду, забезпечуючи дотримання ухваленої парламентом програми дій уряду та здійснення політичного курсу тих партій, які сформували більшість у представницькому органі.

46. Дострокове припинення повноважень парламентів та їх палат.

Парламент припиняє свої повноваження після обрання нового складу парламенту, як тільки останній приступить до роботи (в деяких країнах після прийняття присяги депутатами).

Парламент може бути розпущений достроково.

За конституціями США, Мексики, КНР, Куби не існує інституту дострокового розпуску парламенту.

Як правило розпуску підлягає нижня палата та однопалатний парламент, а верхня палата припиняє свої повноваження на час розпуску нижньої палати (Польща).

Розпуск парламенту може здійснюватися з різних підстав:

-при вираженні недовіри уряду з ініціативи парламенту;

-при відмові у довірі, коли це питання ставиться урядом;

-якщо парламент не може сформувати уряд в певний термін (21 день в Польщі) чи почати пленарні засідання (30 днів в Україні);

-якщо парламент не приймає бюджет протягом певного строку (3 місяці – Польща);

-якщо неодноразово позбавляє довіри уряд протягом певного строку (в Угорщині – 4 рази протягом року);

-якщо парламент не здатний прийняти рішення (Чехія);

-якщо парламент не висловив довіри уряду, який він же і сформував;

-якщо парламент неодноразово відхиляє кандидатуру прем’єр-міністра, запропоновану президентом (двічі – в Білорусії, чотири рази - Швеція).

В перелічених випадках глава держави вправі, але не зобов’язаний розпустити парламент, може відправити у відставку уряд чи при не затвердженні бюджету ввести в дію бюджет минулого року.

В дуалістичних монархіях чи напівпрезидентських республіках глава держави, розпускаючи парламент діє за власною ініціативою, а в парламентських республіках відповідна вказівка може походити і від уряду.

47. Юридична природа представницького мандата. Сутність вільного та імперативного депутатського мандату.

ДМ - функція, якої набуває депутат (член) представн. органу державної влади (парламенту) у зв'язку з його обранням і наділенням певними повноваженнями (правами та обов'язками) у сфері владування, визначеними конституцією та законод. актами. Часто під мандатом розуміють зміст відповідних повноважень. Крім того, мандатом іноді називають спец, док-т, що може видаватися депутатові і посвідчувати наявність у нього вказаних повноважень.

Сучасне представництво, здійснюване депутатами парламенту, за своєю природою має політичний, а за змістом — конст.-правовий характер. Тому депутатство — не посада на держ. службі, за яку отримують зарплату, а почесна політ, служба на підставі мандата (відповідних повноважень), здійсненню якої матеріально має сприяти спец, депут. винагорода. На реалізацію М. д. спрямований також депутатський індемнітет та імунітет.

В сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на місцевому рівні, де депутат більш тісно пов’язаний із виборцями, - імперативний мандат.

Сутність вільного депутатського мандату.

Принцип вільного мандата полягає втому, що парламентарій юридично не зв’язаний дорученнями виборців і діє в парламенті відповідно із своїми уявленнями. У виборців немає права відкликати депутат як такого, що не оправдав їх довіру.

Депутати вважаються представниками всього народу, тому не можуть бути відкликані виборцями певного округу.

Сутність імперативного депутатського мандату.

Принцип імперативного мандата включає в себе сукупність трьох елементів: 1) обов’язковість наказів виборців для депутата; 2) обов’язкова звітність депутата; 3) право його відкликання виборцями, якщо він не виконує чи погано виконує їх накази та доручення.

48. Поняття уряду, його характерні риси. Види урядів.

Поняття уряду є неоднозначним, так як в різних країнах він виконує неоднакові функції, є різним за способом формування та за місцем в системі органів державної влади.

В одних країнах (більшості) уряд є органом, який очолює виконавчу владу, в інших країнах під цим поняттям розуміють весь державний механізм, який включає як виконавчу, так і законодавчу та судову владу.

Але, як правило, під урядом розуміють державний колегіальний орган, за допомогою якого здійснюється щоденне поточне керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, таким чином це є орган універсальної компетенції, який здійснює виконавчу і розпорядчу владу в країні (таке визначення підходить для країн парламентської та змішаної форми правління, але не для країн президентської форми правління та дуалістичних і абсолютних монархій, оскільки, наприклад, Кабінет при Президенті США не є колегіальним органом, так як рішення приймаються не більшістю голосів, а главою держави.

Під видами урядів розуміють найчастіше відмінності за їх партійним складом.

• однопартійний уряд - в тих парламентський державах, в який яка-небудь партія має більшість місць у парламенті, така ситуація характерна для країн з двопартійною системою (Великобританія, Австралія, Канада) і країн з однією домінуючою партією; в президентських республіках також формується однопартійний уряд, оскільки глава держави призначає міністрів із своєї партії, і лише інколи поодиноких представників інших партій або безпартійних спеціалістів, при чому представники інших партій в такому уряді повинні діяти у відповідності із політикою президента.

• Тому в таких країнах уряд як правило вважається безпартійним, оскільки до його складу входять представник різних партій і немає ведучої партії. Такий уряд не може впроваджувати в життя політику однієї партії, тим більше, що загальне керівництво таким урядом здійснює безпартійний, чи формально безпартійний президент.

• Якщо в парламентській монархії чи республіці в парламенті немає більшості від якоїсь партії, то формується багатопартійний (коаліційний) уряд, який на основі попередньої домовленості підтримується необхідною кількістю парламентарів. Лідери партій ділять між собою міністерський пости,

• Безпартійні уряди в свою чергу поділяються на:

1) ті, які характерні для країн з абсолютною монархією, де взагалі відсутні політичні партії (Саудівська Аравія, ОАЄ, Оман, Катар);

2) ті, які створюються в певні кризові моменти (це службові, ділові, чиновницькі, робочі уряди) (Португалія, Італія, Марокко). Такий уряд має тимчасовий характер та діє до нових виборів в парламент.

3) При диктаторський режимах, коли всі політичні партії заборонені і уряд формується військовими зі складу дивізій та полків.

Залежно від підтримки уряду парламентом розрізняють:

1. уряди більшості (уряди парламентської більшості – найбільш поширені);

2. уряди меншості (утворюються в тих випадках, коли в уряді є одна-дві крупні партії, які не мають більшості у парламенті, тому створений уряд називається парламентської меншості; одна з партій формує уряд, а декілька малочисельних партій не входять з принципових міркувань, чи не будучи запрошеними в коаліцію, але обіцяють підтримати уряд при голосуванні при вотумі довіри. Такий уряд меншості дуже нестійкий і утворюється в кризовій ситуації та називається тимчасовим або перехідним).

49. Способи формування урядів зарубіжних держав.

Порядок формування уряду залежить від форми правління в тій ч іншій державі

Розрізняють парламентський та позапарламентський спосіб формування уряду.

В поодиноких випадках в абсолютних монархіях глава держави призначає членів уряду з числа своїх ближніх родичів (Бахрейн, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія).

В президентських республіках глава держави також формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань з числа відомих діячів своєї партії (Бразилія, Єгипет, Колумбія, Мексика), але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата (в США згоду на призначення міністрів дає Сенат, але він не займається питання партійної приналежності міністрів, а перевіряє їх компетентність та моральний облік).

В напівпрезидентських республіках партійний склад парламенту враховується при формуванні уряду, оскільки для призначення прем’єр-міністра як правило потрібна згода нижньої палати, але для призначення інших міністрів згоди парламенту не потрібно, Після виборів президента, навіть якщо обрано ту ж особу на повторний строк, формується новий склад уряду.

В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду.

Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів. Призначений в якості кандидата прем’єр-міністр підбирає кандидатури міністрів і представляє їх разом з програмою діяльності парламенту та просить його про довіру. В деяких країнах (Португалія, Швеція) позитивним вважається таке голосування, при якому «проти» не проголосувала більшість парламенту, і з врахуванням тих, хто утримався, уряд може бути затверджений меншістю голосів парламентарів. Наприклад, в Німеччині та Болгарії парламентом затверджується лише глава уряду, а міністрів він призначає та заміщає сам, без участі парламенту.

В деяких країнах, особливо там, де в парламенті представлено багато мілких партій (деякі Скандинавські країни та країни Північної Європи), кандидат на посаду прем’єр-міністра, якому глава держави поручає формування уряду, називається форматором. Інколи змінюється декілька форматорів, перед тим як склад уряду представляється парламенту, який до того ж не завжди його затверджує.

Парламентський спосіб формування уряду.

1) Європейських держав із парл. Формою правління:

•формально призначає глава держави

•прем’єр міністр підбирає кандидатури на посади міністрів

•парламентська інвеститура-іде схвалення програми діяльності уряду(фактично його складу)

•формально призначаються міністри на посади

Парламентська інвеститура – це схвалення парламентом (нижньою палатою) програми діяльності уряду.

Позапарламентський спосіб формування уряду – формування уряду президентом. Президент є і формально і юридично головою уряду (пост прем'єр-міністра відсутній як, наприклад, у США), або він призначає голову уряду. Уряд несе відповідальність тільки перед президентом, а не перед парламентом, тому що тільки президент може відправити його у відставку. Застосовується у президентських республіках. Парламент тут не бере безпосередньої участі в процесі формування уряду або його роль значно обмежена

50. Особливості конституційно-правового статусу уряду за умов парламентської та президентської форм правління.

В президентських республіках глава держави також формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань з числа відомих діячів своєї партії (Бразилія, Єгипет, Колумбія, Мексика), але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата (в США згоду на призначення міністрів дає Сенат, але він не займається питання партійної приналежності міністрів, а перевіряє їх компетентність та моральний облік).

Президентська форма правління характеризується тим, що Президент очолює уряд, який не несе відповідальності перед парламентом. Як правило в президентських республіках засідання уряду проводяться дуже рідко, бо всі питання вирішуються Президентом разом з міністром, що спеціалізується у відповідній галузі.

В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду. Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту

. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів. Призначений в якості кандидата прем’єр-міністр підбирає кандидатури міністрів і представляє їх разом з програмою діяльності парламенту та просить його про довіру.

У парламентських країнах піднесенню ролі уряду над парламентом сприяє та обставина, що формування уряду здійснюється тією партією (партіями), які мають більшість у парламенті.

51. Конституційно-правовий статус депутата парламенту у зарубіжних країнах.

Правовий статус депутата визначається конституціями, конституційними й органічними законами, регламентами палат і правових звичаїв. Тому правовий статус депутата – це цілий комплекс його прав і обов'язків. Між закордонними депутатами й виборцями немає відносин прямого представництва, оскільки прийнято вважати (цю теорію підтримують абсолютно всі західні вчені й політики), що депутат представляє не окрему групу виборців, а весь народ, усі нації. Відповідно до цього депутат володіє "вільним мандатом", тобто, виступаючи від свого імені, він повинен виражати інтереси всіх громадян.

Депутати мають низку спеціальних прав, які дають можливість краще здійснювати свої функції і забезпечують свободу їхньої діяльності. Наприклад, депутати мають право на одержання спеціальної винагороди (жалування, заробітної плати). Сума цієї винагороди визначається законами, які приймає парламент. Крім жалування депутат одержує певні суми на утримання помічників. Так, звичайний конгресмен США може мати двох помічників: одного в столиці, другого у виборчому окрузі.

Крім спеціальних прав, депутат має певні обов'язки. Депутат насамперед зобов'язаний і має право брати участь у засіданні парламенту (у своїй палаті або на загальних засіданнях). У певних країнах існує сувора парламентська дисципліна (ФРН), і за неявку депутата на засідання палати до нього застосовуються заходи впливу, такі, наприклад, як позбавлення половини заробітної плати, попередження тощо. У деяких країнах немає суворої парламентської дисципліни, наприклад, у Конгресі США депутати присутні на засіданнях тільки для розгляду особливо важливих питань або на голосуваннях.

Депутат має право вступати в дебати й суперечки, висловлювати свою думку з того або іншого, питання.

У ряді країн депутати мають право вносити законопроекти або поправки до законопроектів. У різних країнах у депутатів є різні можливості в цій сфері. У деяких країнах депутат може реально внести на розгляд палати законопроект, в інших – депутат може внести проект закону, тільки об'єднавшись з іншими депутатами, тобто або виступаючи від імені фракції, або зібравши 15 або 20 однодумців з різних фракцій. Право вносити поправки до законопроектів, як правило, надається й окремим депутатам. Потім проводиться голосування "за" або "проти" поправок і виправлень, і право внести їх не означає, що вони будуть прийняті.

Важливим правом є право депутата робити усні або письмові запити, звернені до виконавчої влади.

Депутат може бути членом постійних і тимчасових комісій, очолювати ці комісії, брати участь у діяльності комісій, здійснювати контроль за діяльністю виконавчої влади, впливати на законодавчий процес.

Важливим елементом депутатського статусу або правового становища депутата є два основних поняття: депутатський імунітет і депутатський індемнітет. Депутатський імунітет поширюється на сферу кримінального й адміністративного законодавства. Депутатський імунітет (депутатська недоторканність) означає, що за законодавством не допускається судове або інше юридичне переслідування (арешт, штраф тощо) депутата без згоди палати або спеціального органу, створюваного палатою. Виняток, як правило, робиться, якщо депутат вчинив злочин і був схоплений на місці його вчинення.

Зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв визначає та­кож принцип несумісності депутатського мандата і певних посад. Згідно з цим принципом, депутат протягом усього строку своїх повноважень не може займати визначені законом посади, що повинно сприяти його неза­лежності під час роботи у представницькому органі. Цей принцип допов­нює умови дискваліфікації на виборах кандидатів у депутати (принцип не-виборності). На відміну від таких умов, несумісність мандата і певних по­сад стосується не кандидата, а вже обраного депутата, який мусить відмо­витися від своєї попередньої посади аби посісти місце в парламенті.

 Принцип несумісності в різних країнах визнається у різному об­сязі. Іноді до змісту цього принципу відносять заборону сумісництва членства у двох палатах парламенту. З принципом несумісності пов'язу­ють неприпустимість поєднання депутатського мандата з постом прези­дента та посадами поза парламентом, крім урядових. Несумісними завжди є мандат депутата і судові посади. Однак звичайно принцип не­сумісності віднесений до державної служби.

52. Конституційно-правовий статус Парламенту Великобританії (порядок формування, структура, функції, повноваження, акти).

Згідно з конституцією Великобританії Британський парламент складається з трьох структурних компонентів: Корони, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата).

Особливістю британського парламенту є те, що він функціонує в унікальних умовах відсутності в країні писаної конституції.

Палата громад – єдиний виборний центральний орган державної влади в країні, у складі 650 членів обирається терміном на 5 р. Крім загальних виборів у палату громад, що проводяться одночасно на території всієї країни, можливі так називані “проміжні” вибори, що проводяться в окремих виборчих округах у зв'язку з вакансією, що відкрилася в результаті чи смерті відставки депутата від даного округу.

Верховна влада в області законодавства довіряється парламенту в цілому. Парламент має право приймати, скасовувати і змінювати будь-який закон у порядку звичайної законодавчої процедури. Усякий публічний законопроект повинний пройти в палаті громад п'ять стадій: первою читання, друге читання, стадія комітету, стадія доповіді, третє читання.

Законодавча ініціатива у Великобританії належить тільки членам парламенту. Відповідно до діючої процедури, законопроект вноситься в загальному порядку, незалежно від того, чи є вносить членом уряду. Нижня палата Парламенту Великобританії — Палата громад формується на основі загальних, рівних виборів шляхом таємного голосування на базі мажоритарної системи відносної більшості.

Депутати Палати громад наділені індемнітетом, але у разі порушення етико-моральних норм їх можуть позбавити мандатів.

Двопартійна система впливає на створення парламентських фракцій у Палаті громад. Парламентська фракція, яка має більшість,, формує Уряд. До складу Палати громад входить опозиція її Королівської Величності, яка має офіційний статус і утворюється на основі партії, що здобула на виборах друге місце. Офіційна опозиція створює "тіньовий кабінет", який у разі приходу опозиції до влади може запропонувати альтернативну програму дій.

Важливим структурним елементом Палати громад є парламентські комітети, які утворюються для попереднього об­говорення законопроектів.

Для того щоб організувати роботу Палати громад, з числа депутатів обирають голову Палати громад — спікера. Як правило, спікером стає найавторитетніший і старіший за кар'єрою депутат.

Відповідно до статутного права, основна законотворча робота проходить у Палаті громад. Офіційно всі британські законопроекти (біллі) розподіляються за сферою регулювання.

Контроль за діяльністю Уряду є ще одним з найважливіших напрямів діяльності Палати громад і здійснюється відпо­відно до конституційного принципу відповідального правління. Парламентський контроль має публічний характер, поєднується з громадським контролем.

Найстарішою прерогативою Парламенту є фінансова компетенція — прийняття бюджету та інших фінансових біллів.

Палата лордів формується на невиборній основі. Членство в ній зв'язується з одержанням дворянського титулу, що дає право бути членом палати лордів. Голова палати — лорд-канцлер. Лорд-канцлер — член кабінету і призначається особисто прем'єр-міністром. У палаті лордів він бере участь у дебатах і голосуванні. Члени палати лордів мають право законодавчої ініціативи, і законопроекти можуть вноситися в палату лордів. Всі чле­ни Палати лордів, за виключенням ординарних лордів з апе­ляцій та лорда-канцлера, виконують свої обов'язки безоплатно.

Компетенцію Палати лордів можна розподіли­ти на а) законодавчу, б) контрольну та в) судову. У зв'язку з тим, що Білль про права 1689 р. встановив верховенство Нижньої палати в галузі законодавства, законодавча компе­тенція Палати лордів дуже обмежена. У руках Верхньої па­лати є тільки право затримати прийняття закону на один рік (Палата громад долає вето Палати лордів простою більшістю голосів на наступній сесії), а фінансових законопроектів — лише на місяць. Водночас, як свідчить практика, конфлікти на законотворчій ниві між палатами виникають досить рідко. Контрольна компетенція виявляється у практиці проведення "днів Уряду" та утворення комітетів ad hoc, які досліджують окремі питання діяльності Уряду. Що стосується судової компетенції, то, як було вище зазначено, Палата лордів є ви­щою судовою інстанцією Об'єднаного Королівства.

53. Конституційно-правовий статус Конгресу США (порядок формування, структура, функції, повноваження, акти).

Стаття 1 Конституції надає законодавчу владу Конгресу, який складається з двох палат: Сенату та Палати представників. До Сенату за Конституцією входить по два представники від кожного штату. Кількість членів в палаті представників пропорційна кількості населення і тому не обмежується Конституцією.

Протягом ста років після прийняття Конституції сенатори не обиралися прямим голосуванням населення. Вони обиралися законодавчими органами штатів і представляли конкретний штат, який їх обрав. 1913 р. була прийнята 17-та поправка до Конституції, згідно з якою сенатори стали обиратися шляхом прямих виборів.

Повноваження Палати представників і Сенату. Кожна палата Конгресу має право законодавчої ініціативи за будь-якими питаннями, за винятком фінансових законопроектів; останні повинні бути запропоновані в Палаті представників. Отже, великі штати мають змогу більшою мірою впливати на стан державної казни, аніж малі. Разом з тим, на практиці кожна палата може голосувати проти законопроектів, прийнятих іншою палатою. Сенат може не ухвалити фінансовий або будь-який інший законопроект. Палата представників може запропонувати до нього поправки, які змінюють його сутність. У цьому разі, для набрання законопроектом чинності закону, узгоджувальна комісія, до складу якої входять члени обох палат, повинна запропонувати компромісне рішення, яке б задовольняло обидві сторони.

Сенат також має свої особисті права, у тому числі право більшістю у дві третини голосів затверджувати призначення Президентом вищих посадових осіб у федеральному уряді, а також ратифікувати всі угоди.

На випадок імпічменту урядових посадових осіб Палата представників має виключне право пред'являти обвинувачення у зловживаннях, що тягнуть за собою офіційний розгляд. Сенату належить виключне право проводити цей розгляд і вирішувати питання про вину чи відсутність вини посадових осіб. Висновок про наявність вини має наслідком усунення урядової посадової особи з посади, яку вона посідає.

Широкі повноваження Конгресу сформульовані у параграфі 8 Конституції: встановлювати та стягувати податки; укладати договори займу для поповнення державної казни; встановлювати правила й обмеження у торгівлі між штатами та в зовнішній торгівлі і т. ін. — усього 17 пунктів.

Структура

Конгрес США (англ. the Congress of the United States) - законодавчий орган у складі Федерального уряду США. Повноваження визначені Конституцією США. Конгрес є двопалатним, таким, що складається з Сенату і Палати представників. Палата представників налічує 435 членів, що беруть участь в голосуванні членів, кожен з яких представляє свій виборчий округ і переобирається раз на два роки. Місця в палаті представників розподіляються серед штатів на основі чисельності населення. Сенат складається з 100 членів, що працюють шестирічний термін. Кожен штат має двох сенаторів, незалежно від населення. Раз на два роки, приблизно одна третина Сенату обирається. Обидві палати обираються шляхом прямих виборів.

54. Конституційно-правовий статус парламенту Франції (порядок формування, структура, функції, повноваження, акти).Законодавча влада у Франції належить парламенту, що скла­дається з двох палат: Національних зборів (557 депутатів від мет­рополії і 22 від заморських територій) і Сенату (321 член).

Члени парламенту захищені обмеженим депутатським імунітетом. Вони мають вільний мандат при жорсткій фракційній партійній дисципліні. Будь-який імперативний мандат недійсний, права відкликання не існує. Сумі­щення депутатського мандата з державними посадами заборонено. Для керівництва роботою кожна палата парламенту створює бюро, до якого, крім голови палати, входять віце-голови, секре­тарі та квестори. У палатах французького парламен­ту створюється по шість по­стійних комісій, що попередньо розглядають законопроекти.

Здійснюючи законодавчу діяльність, парламент приймає зви­чайні органічні та конституційні закони. Законодавче регулювання суспільних відносин шляхом прийняття звичайних законів обмежено переліком питань про законодавчі повнова­ження парламенту. Відносини, що виходять за межі цих повнова­жень, належать до компетенції уряду.

Французький парламент активно використовує багато відомих світовій парламентській практиці форм контролю за діяльністю уряду. За результатами парламентського контролю санкції до уряду може застосовувати тільки нижня палата. Вона може змусити уряд піти у відставку в результаті винесення резолюції недовіри або відмови в довірі. У разі відмови в довірі уряд не може розпустити нижню палату, а верхня взагалі не підлягає розпус ку. Право роз­пустити нижню палату має Президент.

55. Конституційно-правовий статус парламенту Республіки Польща(порядок формування, структура, функції, повноваження, акти). Законодавчу владу в Республіці Польща здійснюють Сейм і Сенат.

Сейм контролює діяльність Ради Міністрів в межах, передбачених Конституцією і законами.

Сейм складається з 460 депутатів. Вибори до Сейму є загальними, рівними, прямими, пропорційними і відбуваються таємним голосуванням.

Сенат складається із 100 сенаторів. Вибори до Сенату є загальними, прямими; проводяться таємним голосуванням.

Обидві палати парламенті вибираються терміном на 4 роки. Після виборів обидві палати обирають своїх керівників - маршалів та їх заступників, які утворюють президії.

Депутатом може стати кожен польський громадянин, який користується громадськими правами в повному обсязі, якій до моменту проведення виборів виповнився 21 рік. Сенатором можна стати у віці не менше 30 років.

Депутати є представниками виборчих округів, в яких вони отримали депутатські мандати. Межі виборчих округів у більшості випадків збігаються з межами одного Повіту або декількох повітів. У великих містах виборчі округи охоплюють менші адміністративні одиниці (гміни, райони).

Під час голосування в парламенті ні депутати, ні сенатори не зв’язані ніякими інструкціями своїх виборців. Конституція зобов’язує членів обох палат парламенту керуватися інтересом Республіки Польща в цілому.

Польська виборча система спирається на принцип партійності. Тому, як у парламентських виборах, так і у виборах місцевої адміністрації (а також у президентських) більше шансів мають ті кандидати, які користуються підтримкою політичних партій. Депутати з однієї і тієї ж партії створюють у Сеймі та Сенаті свої парламентські фракції. Саме у фракціях, як правило, народжуються проекти законів і поправок, оскільки тільки великі групи депутатів в змозі винести нові законопроекти на обговорення Сейму.

Депутати беруть участь у засіданнях Сейму, мають право ставити запитання членам Ради міністрів і вносити інтерпеляції. Депутати засідають у численних комісіях (постійних або спеціальних), створених для розгляду різних питань з області керівництва державою або суспільних проблем. У Сеймі ці питання розглядаються сеймових комісіями Сейму, в Сенаті – сенатськими комісіями

У комісіях обговорюються проекти нових законодавчих актів (голосування по законопроектах в комісіях Сейму – це необхідний етап процесу законодавства, заключним етапом якого є прийняття нового законодавчого акта, обов’язкового для всіх громадян Республіки Польща).

Роботу парламенту, відповідно до закону, координують наступні органи:

-Маршали Сейму і Сенату;

-Президії Сейму і Сенату (маршали і віце-маршали);

-Конвент старійшин (маршали, віце-маршали і голови парламентських фракцій);

-Сеймові і сенатські комісії.

Конституція передбачає можливість функціонування Національних зборів (ст. 114). Це спільне засідання Сейму та Сенату, яке відбувається під головуванням Маршала Сейму, в його відсутність — Маршала Сенату. Національні збори приймають присягу Президента Республіки перед зайняттям ним посади (ст. 130); заслуховують звернення Президента (ст. 144 п. 8), визначають стійку нездатність Президента Республіки виконувати свої функції внаслідок стану здоров'я (ст. 131 п.4), а також можуть схвалити рішення про притягнення Президента до відповідальності за порушення Конституції, закону. За ці дії Президент несе відповідальність перед Державним Трибуналом.

Компетенція Сейму закріплена, головнім чином, Конституцією 1997 року та іншими нормативними актами, в тому числі Регламентом Сейму.

До компетенції Сейму належить затвердження програми діяльності уряду і винесення йому вотуму довіри, контроль за його діяльністю; утворення Конституційного трибуналу, Державного трибуналу, Найвищої Палати контролю, обрання Уповноваженого з прав громадян. Він виконує також ряд зовнішньополітичних функцій.

Сейм від імені Республіки Польщі приймає рішення про стан війни і укладення миру.

Сейм може приймати постанову про стан війни тільки в разі збройного нападу на територію Республіки Польща або в разі необхідності виконання міжнародних договорів про сумісну оборону від агресії. Якщо Сейм не може зібратися на засідання, рішення про стан війни приймає Президент Республіки.

Головною функцією Сейму є законодавство. Він приймає Конституцію, конституційні закони (разом із Сенатом та Президентом), постанови.

Конституція широко, без будь-яких обмежень (які є, наприклад, в конституціях Франції, США, Австрії та Болгарії), закріплює повноваження Сейму в законодавчій галузі. "Сейм, — говориться у ст.120 Конституції, — приймає закони більшістю голосів у присутності не менш як половини загальної кількості депутатів, якщо Конституція не передбачає іншого". Так само Сейм приймає постанови, коли закон чи постанова Сейму не передбачає іншого.

Право законодавчої ініціативи, тобто право на внесення пропозиції про прийняття нового закону або внесення змін у чинний закон, яку обов'язково повинен розглянути Сейм, мають, відповідно до ст. 113 Конституції, депутати, Сенат, Президент та Рада Міністрів.

56. Конституційно-правовий статус парламенту ФРН (порядок формування, структура, функції, повноваження, акти). Законодавча влада належить двопалатному парламенту. Хоча деякі фахівці і вважають за краще називати парламент ФРН - однопалатним. Верхня палата - Бундесрат (Союзна рада), нижня - Бундестаг. Бундесрат - це вузька колегія, що складається з 41 члена, яка виражає інтереси суб'єктів федерації. Бундесрат, є представництвом земель, але не обирається, а призначається. Кількість представників землі, залежить від чисельності населення землі, але не пропорційно йому. При голосуванні кожна земля має число голосів, рівне числу її представників. Тобто землі не рівноправні. Землі з населенням до 2 млн. чоловік мають 3 голосами, від 2 до 6 млн. - 4 голосами, а понад 6 млн. - п'ятьма. Голоси кожної землі повинні подаватися узгоджено, тому що представники кожної землі діють в Бундесраті за інструкцією свого уряду. Однак на відміну від Бундестагу, Бундесрат не може бути розпущений. У зв'язку з чим, і дозволяються трактування заперечують Бундесрат, як верхню палату парламенту. Бундестаг обирається всім народом Німеччини. Правом голосу володіє будь-який громадянин Німеччини, якому вже виповнилося 18 років. Пасивним виборчим правом володіє людина, яка як мінімум один рік є громадянином Німеччини і вже досяг 18-річного віку. Половина депутатів Бундестагу обирається в округах за мажоритарною системою відносної більшості шляхом прямого голосування. Інша половина - за партійними списками, що виставляються в кожній землі за пропорційною системою.

Бундестаг обирається на чотири роки шляхом загальних, прямих, рівних, вільних виборів при таємному голосуванні. Як такого поняття «сесія парламенту» у німецькому праві немає. Бундестаг вважається які у стані постійної сесії. Кожному виборцеві ФРН надається два голоси. Перший - для виборів депутата по виборчому округу, другий - для виборів по земельних списками. У ФРН використовується загороджувальний 5%-ий поріг. Партія, яка зібрала менше 5% «других голосів», ділить представництва в парламенті. Все-таки вирішальними є «другі голоси» виборців. Таким чином, малі партії опиняються в дуже невигідному становищі, т.к. для отримання місць в парламенті необхідно або набрати більше 5% у рамках країни, або перемогти, щонайменше, в трьох одномандатних округах. Якщо партія здобуде перемогу у більшій кількості виборчих округів, ніж це передбачено 5%-им бар'єром «других голосів», то вона отримує додаткові «перехідні» мандати. У таких випадках у Бундестазі виявляється більше депутатів, ніж встановлені законом 656 членів. Підводячи підсумки цієї глави ми можемо зробити висновок, що у Федеративній Республіці Німеччини формування верхньої палати відбувається за допомогою призначення, тобто не має виборного управління. Нижня палата парламенту - Бундестаг обирається за змішаною виборчою системою (328 депутатів обрані в одномандатних округах, решта - за партійними списками земель). Пропорційна система з земельними списками має на меті, щоб усі партії були розподілені пропорційно поданим за них голосам. Досвід показує, що найменша невідповідність між волевиявленням електорату і розподілом мандатів у парламенті проявляється у державах, що використовують модифіковану пропорційну систему з «національним округом», до яких відноситься Німеччина. З іншого боку, прямий вибір кандидата від виборчого округу дає громадянину шанс, вибрати певного політика.

Законодавча влада здійснюється парламентом, що складається з двох палат – бундестагу і бундесрату. Бундестаг, у складі якого 496 депутатів, обирається прямими виборами строком на 4 роки. У складі бундесрату 41 обранець, і вони є членами уряду земель. Кожна земля має в бундесраті від 3 до б голосів залежно від чисельності населення. Палати обирають своїх голів, які керують роботою депутатів, і утворюють постійні комітети. Засідання палат, як правило, є відкритими, якщо тільки депутати не ухвалять рішення про закриття засідання. Основний закон визначає коло питань виключної законодавчої компетенції федерального парламенту і конкуруючої компетенції федерації та земель. Крім того, ст. 75 Основного закону визначає питання, з яких парламент може видавати загальні розпорядження. Бундесрат згідно зі ст. 50 Основного Закону вважається органом, через який земля бере участь у законодавстві й управлінні федерацією та у справах Європейського Союзу.

Бундестаг виковує в конституційній системі федеративної республіки три головні функції: 1) є вирішальним органом формування уряду; 2) центром законодавчого процесу і 8) органом представництва всього німецького народу

Процедура прийняття федеральних законів полягає у такому. Законопроект приймається Бундестагом і відразу передається до Бундесрату. Якщо Бундесрат його не схвалить, то він може протягом двох тижнів скликати узгоджувальний комітет, до складу якого увійдуть представники обох палат. Якщо комітет запропонує якісь зміни до прийнятого законопроекту, то останній повинен вдруге розглядатися Бундестагом. Законопроект, схвалений при другому розгляді Бундестагом, може бути знову відхилений Бундесратом протягом тижня. Коли законопроект надсилається у Бундестаг втретє і якщо за нього проголосує більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.

Бундестагу належать також контрольні повноваження по відношенню до уряду. Вони виявляються у формі інтерпеляцій, усних питань, в роботі слідчих комісій і в праві вимагати відставки уряду.Розпуск (достроковий) Бундестагу можливий лише як виняток і є справою федерального президента. Найважливішими завданнями бундестагу є законодавство, вибори федерального канцлера і контроль за роботою Уряду.Депутати до німецького бундестагу обираються на загальних, прямих, вільних, рівних і таємних виборах.

Бундесрат. Бундесрат, представництво 16 федеральних земель, бере участь у справах законодавства та урядування федерації. Бундесрат утворюють члени урядів земель або їх уповноважені. Залежно від кількості мешканців землі мають три, чотири, п'ять або шість голосів; вони можуть віддавати їх лише одностайно. Більше половини всіх законів вимагають схвалення передусім тоді, коли зачіпаються істотні інтереси земель, якщо, наприклад, вони торкаються фінансів або суверенності урядування. У кожному випадку зміни Конституції потребують згоди бундесрату двома третинами голосів. У решті випадків бундесрат має лише право на заперечення, яке бундестаг може провадити більшістю голосів. Якщо бундестаг і бундесрат не можуть дійти згоди, то з членів обох палат має бути утворена погоджувальна комісія, яка здебільшого може дійти компромісу.

57. Конституційно-правова природа та особливості федералізму у Росії.Згідно Конституції (п.2 ст.5) республіка (держава) має свою конституцію і законодавство. Край, область, місто федерального значення, автономна область, автономний округ - свій статут і законодавство. Діюча Конституція прийнята на референдумі 12 грудня 1993 р. До цього діяли радянські конституції 1918, 1925, 1937 і 1978 рр. Центральне місце у федеральній політичній системі Конституція РФ відводить главі держави - Президенту РФ. Згідно Основному Закону (ст.80) Президент РФ є гарантом Конституції РФ, прав і свобод людини і громадянина. Президент обирається на 4 роки на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Одна і та ж особа не може посідати посаду Президента більше двох термінів підряд. Конституція РФ наділює Президента обширними повноваженнями у всіх сферах державного життя. Депутати Державної Думи обираються строком на 4 роки. Конституція передбачає можливість дострокового розпуску Державної Думи Президентом РФ у випадках триразового відхилення представленої Президентом кандидатури Голови Уряду РФ, а також повторного протягом 3 місяців виразу нею недовір'я Уряду РФ. [1, с.638]В Росії 31 березня 1992 р. був підписаний Федеральний Договір, чим вдалося вирішити ряд питань національно-державного характеру.

Практика державного пристрою Росії після розпаду СРСР отримала такі форми федеральної державності, як "асиметрична федерація" (суб'єкти усередині федерації мають різний політико-правовий статус), "жорстка і "м'яка" федерації". В Конституції РФ 1993 р. Росія проголошена як симетрична федерація, проте на ділі вона такою не є. Так, 15 лютого 1994 р. був укладений Договір між Російською Федерацією і Татарстаном "Про розмежування предметів ведення і взаємне делегування повноважень між органами державної влади Російської Федерації і державної влади Республіки Татарстан", по якому Татарстан виступає як асоційований член Російської Федерації (держава, з'єднана з РФ). Встановлення оптимальних форм державної організації багатонаціонального суспільства - це проблема не тільки сучасної Росії. Навіть стабільна політична система, розвинуті форми демократії, високий рівень добробуту населення не рятують поліетнічні держави від міжнаціональних конфліктів. Дійсно, в Росії формально існує напівпрезидентська республіка, суть якої полягає у ряді парламентських обмежень ролі глави держави, зокрема, відносно призначення прем'єр-міністра і відповідальності уряду. Проте сам Президент Російської Федерації володіє вельми широкими повноваженнями в законодавчій і виконавчій сферах, хоча за Конституцією країни він поставлений над гілками влади як верховний арбітр. Цілком можливо, що в майбутньому запанує думка про необхідність внесення відповідних поправок в Основний закон для досягнення розумного балансу між ними. Відносно оцінки форми державного (територіального) пристрою російської держави практично не спостерігається розбіжностей. Сама назва країни - Російська Федерація - припускає складний її склад, пов'язаний з наявністю державних утворень, які володіють певною самостійністю. Своєрідність Російської Федерації носить унікальний характер вже з огляду на те, що її суб'єкти мають різну юридичну природу і представлені в ній трьома видами а) національно-державними утвореннями - у вигляді республік (держав); б) територіально-державними утвореннями у вигляді країв, областей і міст федерального значення; в) національно-територіальними державними утвореннями у вигляді автономної області і автономних округів. Різнопідпорядкованість суб'єктів Російської Федерації, по суті, відображається в їх асиметричності, незважаючи на конституційні положення, що закріплюють рівноправність всіх державних утворень у складі Росії. Так, республіки визначені в Конституції як держави і мають свою власну конституцію, тоді як решта суб'єктів (краї, області, міста федерального значення, автономні утворення) має право на статути. Ряд автономних округів (точніше, 9 з 10) входять до складу краю або області, що породжує численні юридичні колізії і правові конфлікти. Непрямим підтвердженням фактичної нерівності суб'єктів РФ служила практика підписання спеціальних договорів між Росією і її окремими складовими частинами з приводу розмежування предметів ведення і договорів про основи відносин між краями і областями, з одного боку, і автономними округами, що входять в їх склад, - з іншого. В даний час продовжується процес, пов'язаний з так званим посиленням "вертикалі влади" і що відображає бажання керівництва Росії укріпити єдину державу, покінчити з правовим іншим регіональним сепаратизмом, забезпечити свою територіальну цілісність, правову і соціальну захищеність всіх громадян. В результаті у Росії склалася специфічна федеративна система, якій притаманні такі риси: змішаний етнотериторіальний характер побудови федерації, що таїть у собі потенціальні етноконфлікти й "етновичавлювання"; асиметричність масштабів федеральних одиниць і, відповідно, неоднакову вагу голосів населення, що проживає у них; нерівність статусів суб'єктів федерації (відмінності між республіками і "простими губерніями", наявність суб'єктів федерації, які водночас входять до складу інших суб'єктів); економічна, соціальна й політична диференціація регіонів, які значно відрізняються один від одного умовами життя і праці громадян, ступенем ефективності соціальної інфраструктури, питомою вагою та роллю демократичних інститутів і процедур, рівнем політичної активності і характером політичних переваг електорату; дотаційність більшості суб'єктів федерації, а отже, їх залежність від субвенцій федеральної влади; провінційний централізм, тобто відтворення (в гіршому варіанті) на регіональному рівні існуючих відносин центр - регіони;

58. Конституційно-правова природа та особливості федералізму у США.Сполучені Штати Америки - федеративна держава. Суб'єктами федерації є 50 штатів і федеральний округ Колумбія з розташованою в ньому столицею - м. Вашингтон. Територія федерації включає також острови Пуерто-Ріко і Гуам. Острови Мікронезії (республіка Палау, Сполучені Штати Мікронезії та ін.) є «асоційованими державами» із США. Вони мають обрані парламенти і президентів.

Пуерто-Ріко вважається «державою, що вільно приєдналася». Закони США мають тут верховенство як і в Штатах, але всі ці території не мають свого представництва в Сенаті, а у Палаті представників - тільки делегата з правом дорадчого голосу.

Штати - державні утворення, але вони не володіють державним суверенітетом і не мають права виходу із США. Вони приймають свої конституції, які відповідають основним положенням Конституції Сполучених Штатів Америки.Структура органів штатів відповідає структурі федеральних органів. Законодавчу владу у штаті здійснює лігіслатура (як правило однопалатна), виконавчу - обраний населенням губернатор, судову - Верховний Суд та інші суди штату. Конституція США визначила принципи розмежування владної компетенції федерації і штатів. Вона встановлює сферу виключної компетенції федерації. За межами встановленої компетенції свої повноваження реалізують штати та їх органи.

59. Конституційно-правова природа федералізму та особливості у ФРН.Федеральні землі - це не провінції, а держави із власною державною владою. Вони мають свою власну земельну конституцію, яка повинна ідповідати принципам республіканської, демократичної, соціальної іправової держави у відповідності до Основного закону.В Основному законі повноваження федерації були встановлені відповідно до

того, чи положення для земель повинні бути єдиними, чи бажана власнсфера компетенцій. Це чітко спостерігається при розділенні повноваженьфедерації на виключне, конкуруюче і загальне законодавство. При конкуруючому законодавстві землі мають право приймати закони, якщофедерація не почне сама вирішувати ті ж самі питання за допомогою

законів.Землям передані певні сфери законодавства в рамках федеральних приписів.Сюди належать, наприклад, система вищої освіти, охорона природи іландшафтів, планування місцевості і водний баланс. Ряд іншихнадрегіональних, орієнтованих на майбутнє завдань, які не наводяться вОсновному законі, плануються, регулюються відповідно до законів іфінансуються сьогодні спільно федерацією і землями.У законодавстві землям належать сфери дій, які федерація не виконує абоякі не наведені в Основному законі. Так, переважна частина системиосвіти і культурної політики як вираз “культурного суверенітету”належить до законодавчої компетенції земель. Сюди входять такожкомунальне право і поліцейська система.Серед особливих наслідків федералізму слід відзначити, що у Німеччинірегіональні структури мають власні суди. Конституційний суд кожної землі має розглядати суперечки щодо відповідності земельного права її конституції. Інші судові органи, навпаки, мають уніфікований характер внаслідок їх прямої (а не паралельної, як у Сполучених Штатах Америки) ієрархічної підпорядкованості. Тут будь-які суди є органами земель, крімвищих судів кожної інстанції, які мають федеральний характер.

60. Конституційно-правовий статус президента США (порядок обрання, функції, повноваження, особливості процедури імпічменту, акти).

За конституцією, Президентом може бути уродженець США, який досяг 35-літнього віку і проживає безвиїзно у межах США не менш як 14 років.

Порядок обрання. Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожний штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до Конгресу. Загальне число виборців у країні, таким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат Конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій перелік виборців. Партія, що набрала більшість голосів, надсилає у виборчу колегію всіх виборців від штату. Виборців обирають у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того самого року і подають голоси за кандидатів у Президенти й Віце-президенти.Конституція говорить, що обраним вважається той кандидат, який набере абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не матиме більшості, то Президента обирає палата представників з числа трьох осіб президентського переліку, які набрали найбільшу кількість голосів. (Така процедура була застосована лише два рази: 1804 р. був обраний Джефферсон, 1824 р. — Адамс.)Обраний Президент 20 січня наступного за виборами року присягає й приступає до виконання своїх обов'язків.

Повноваження. Як глава держави і глава уряду Президент США наділений досить широкими повноваженнями. Передусім він стоїть на чолі величезного державного апарату, який нараховує 2,5 млн громадських службовців, з яких приблизно 1500 чиновників федеральних відомств отримують призначення на посаду безпосередньо Президента чи за його участю.

Конституція постановляє, що Президент має право накладати вето на будь-який законопроект протягом 10 днів з моменту його отримання. Якщо через 10 днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернутий Конгресу, він автоматично перетворюється на закон. Отримавши білль із запереченнями Президента, Конгрес може подолати вето, схваливши законопроект удруге 2/3 голосів обох палат. Президенти США активно використовують також "кишенькове вето": у тому разі, якщо законопроект передається на підпис Президентові менш як за 10 днів до закінчення сесії Конгресу. Президент, який бажає перешкодити перетворенню цього законопроекту на закон, може й не повертати, його Конгресу зі своїми запереченнями — достатньо залишити його без підпису — "заховати в кишеню". "Кишенькове вето" має характер абсолютного вето: Конгрес позбавлений конституційних засобів його подолання.

61. Конституційно-правовий статус президента ФРН (порядок обрання, функції, повноваження, особливості процедури імпічменту, акти).

Главою держави у Федеративній Республіці Німеччині є федеральний Президент. Він обирається строком на 5 р. Федеральними зборами — конституційним органом, який скликається лише з цією метою і складається з депутатів бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Президент обирається більшістю голосів Федеральних зборів. Дозволяються одноразові перевибори.

Федеральний президент представляє Федеративну Республіку Німеччину з точки зору міжнародного права. Він укладає від імені федерації договори з іноземними країнами, акредитує і приймає послів. Сама зовнішня політика є справою федерального уряду. Президент призначає і звільняє "федеральних суддів, урядовців федеральних установ, офіцерів і унтер-офіцерів. Він може милувати злочинців. Він перевіряє конституційне ухвалення законів, після чого вони публікуються у Ціснику Федеральних законів.

Він пропонує бундестагу кандидата на посаду федерального канцлера та призначає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів. Якщо заява федерального канцлера виявити йому довіру не має згоди бундестагу, то федеральний президент за пропозицією канцлера може розпустити бундестаг. Федеральний президент своєрідно уособлює єдність політичного устрою держави. Він стоїть за партійними межами і символізує все те, що єднає державу Більшість актів президента повинні бути контрасигнованими головою уряду або відповідними міністрами, які несуть за них відповідальність.

62. Конституційно-правовий статус президента Польщі (порядок обрання, функції, повноваження, особливості процедури імпічменту, акти).

Згідно зі ст. 126 діючої Конституції, Президент Республіки Польща є вищим представником Республіки Польща і гарантом безперервності державної влади. Президент слідкує за додержанням Конституції, стоїть на варті суверенітету і безпеки держави, а також недоторканності й цілісності її території.

Президент Республіки обирається нацією на загальних, рівних, прямих виборах таємним голосуванням строком на п'ять років і може бути обраний повторно лише один раз. Президентом Республіки може бути обраний польський громадянин, якому виповнилося на день виборів 35 років і який володіє повнотою виборчих прав у Сейм. Правом висувати кандидатів у Президенти користуються не менш як 100 тисяч громадян, які мають право обирати в Сейм.

Вибори Президента Республіки призначає Маршал Сейму на день, який припадає на період не раніше 100 днів і не пізніше 75 днів до завершення строку повноважень Президента, який займає цю посаду, ay випадку вакантност і посади Президента — не пізніше 14-го дня після того, як стала вільною посада Президента. У цьому разі вибори мають відбутися через 60 днів після їх призначення.

Обраним Президентом Республіки вважається той кандидат, який дістав понад половину поданих дійсних голосів виборців. Якщо під час першого туру жоден з кандидатів не дістав необхідної кількості голосів, то на 14-й день після першого голосування проводиться повторне голосування. У цьому голосуванні беруть участь ті два кандидати, які під час першого голосування дістали по черзі найбільшу кіль^ кість голосів. Якщо один з цих двох кандидатів відмовився балотуватися, втратив виборче право або помер, на його місце при повторному голосуванні на вибори допускається кандидат, який дістав по черзі найбільшу кількість голосів під час першого голосування.

Обраним Президентом вважається кандидат, який у другому голосуванні дістав найбільше голосів. Під час виборів 2000 року Президентом Республіки Польща був обраний на другий строк ще в першому турі лідер лівих сил Олександр Квасьневський.

Дійсність обрання Президента Республіки підтверджується Верховним Судом.

Термін повноважень Президента розпочинається з дня вступу на посаду, але до цього він повинен прийняти присягу перед Національними зборами. Президент не може обіймати ніякої іншої посади або виконувати які^небудь публічні функції, за винятком тих, що пов'язані а виконанням своєї посади.

Конституція Республіки Польща та інші закони надають Президентові дуже значні повноваження в усіх галузях державного життя.

Президент, призначає вибори до Сейму і Сенату на день, вільний від праці, скликає перше засідання Сейму і Сенату; може розпустити Сейм у випадках, передбачених Конституцією, після того, як вислухає думку Маршала Сейму та Маршала Сенату. (Такими випадками є: нерозгляд Сеймом протягом чотирьох місяців з дня передачі йому Радою Міністрів для прийняття проекту закону про бюджет; відмова в затвердженні складу уряду, який був сформований за дорученням Президента; відмова Сейму у вотумі довіри уряду. В умовахнадзвичайного стану Президент не має права розпускати Сейм.)

У день, оголошення постанови Президента про розпуск Сейму закінчується строк повноважень і Сейму, і Сенату.....

Президент може звернутися з посланням до Сейму, Сенату або до Національних, зборів. По посланнях дебати не відбуваються.

Президент бере активу участь у законодавчій діяльності. Про це свідчить хоча б той факт, що Конституція надає йому право законодавчої ініціативи (а таким правом користуються президенти не багатьох країн).

Прийнятий Сеймом і Сенатом закон Маршал Сейму передає Президентові для підпису. Президент може мотивованою постановою, повернути його Сейму для повторного розгляду.

Президент може перед підписанням закону звернутися до Конституційного трибуналу з пропозицією перевірити, чи відповідає цей закон Конституції. Конституція надала Президентові не тільки право відкладального вето, а й право вибіркового вето (ст. 122 п. 4 Конституції).

Президенту також надане право за згодою Сенату з винятково важливих державних питань призначати референдум.

Президент має деякі повноваження і у сфері управління. Він призначає Голову Ради Міністрів, приймає відставку Уряду; є Верховним Головнокомандуючим Збройних сил; призначає та звільняє Начальника Генерального штабу Війська Польського і командуючих родами Збройних сил; призначає Першого голову і голів Верховного Суду; вносить до Сейму пропозиції про призначення Голови Національного банку Польщі; надає польське громадянство та вирішує питання про вихід з нього.

Важливі повноваження має Президент у галузі зовнішніх відносин. Він здійснює загальне керівництво у сфері міжнародних відносин, призначає і звільняє дипломатичних представників в іноземних країнах, приймає вірчі та відзивні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників іноземних держав, а також ратифікує та денонсує міжнародні договори, про що ставить до відома Сейм і Сенат.

Президент здійснює загальне керівництво у галузі внутрішньої та зовнішньої безпеки. Дорадчим органом при Президентові виступає Рада національної безпеки. Президент має повноваження ввести воєнний стан на частині або на всій території країни, оголосити часткову чи загальну мобілізацію, ввести надзвичайний стан.

Посада Президента стає вакантною внаслідок його смерті, відмови від посади; недійсності виборів Президента; рішення Національних зборів про визнання нездатності тривалий час виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Постанова приймається не менш як двома третинами голосів у присутності не менш як половини всіх членів Національних зборів.

Президент звільняється з посади постановою Державного трибуналу. Тимчасово, до зайняття посади новообраним Президентом, його функції виконує Маршал Сейму, а якщо він не може їх виконувати, — Маршал Сенату (ст. 131 Конституції).

За порушення Конституції або законів, а також за вчинення злочину Президент може бути притягнутий до відповідальності Державним трибуналом. Постанова про притягнення Президента до відповідальності може бути прийнята Національними зборами не менш як двома третинами голосів від законної кількості членів і за умови, що пропозиція про це буде внесена не менш як однією чвертю всіх членів Національних зборів. Від моменту прийняття постанови про висунення обвинувачення проти Президента він відсторонюється від виконання своїх функцій.

63. Конституційно-правовий статус президента Росії (порядок обрання, функції, повноваження, особливості процедури імпічменту, акти).

Президент РФ обирається гро­мадянами Російської Федерації на основі загального, прямого і рівного виборчого права при таємному голосуванні. Гро­мадяни беруть участь у виборах Президента добровільно. Брати участь у виборах мають право громадяни Російської Федерації, яким на день виборів виповнилося 18 років.

Президентом РФ може бути обраний громадянин РФ не молодший від 35 років, який постійно проживає у РФ не менш як десять років. Президент РФ обирається строком на чотири роки.

Висування кандидата на посаду Президента належить безпосередньо виборцям, виборчим об'єднанням і виборчим блокам. Обраним вважається кандидат на посаду Президента, який дістав понад половину голосів виборців, які брали участь у голосуванні. Одна й та сама особа не мо­же займати посаду Президента більше двох строків підряд.

Президент РФ призначає за згодою Державної Думи Го­лову Уряду РФ, приймає рішення про відставку Уряду РФ; за пропо­зицією Голови Уряду РФ призначає на посаду і звільняє з посади заступників Голови Уряду РФ, федеральних мі­ністрів; має право головувати на засіданнях Уряду.

Президент РФ має право зупинити дію актів органів ви­конавчої влади суб'єктів федерації. У випадку агресії або загрози агресії вводить на території Росії або в окремих її місцевостях воєнний стан. Президент РФ може внести до Державної Думи не тіль­ки звичайні законопроекти, а й пропозиції про поправки та перегляд положень Конституції.

Президент відповідно до Конституції РФ і федеративних законів визначає основні напрями зовнішньої політики.

64. Конституційно-правовий статус монарха Великобританії (функції, повноваження, допоміжні органи).

Конституція Великобританії встановлює мо­нархічну форму правління. В англійській правовій доктрині прийнято ставити главу дер­жави на перше місце в системі вищих органів державної влади. Монарх визнається джерелом суверенної влади, символом єдності нації та главою англіканської та пресвітеріанської церкви.

Статутне право і королівські прерогативи встановлюють для Монарха значні повноваження, однак, відповідно до конституційної угоди Монарх «царствує, але не управляє». До особистих прерогатив відносять: право на атрибути монаршої влади; право на утримання за рахунок державного; право мати королівський двір і власність; право на ко­ролівські імунітети, тобто Монарх — особа недоторканна, яка не підлягає кримінальній, адміністративній, цивільній, політичній відповідальності.

Монарх має політичні прерогативи лише номінально, тому у юридичній літературі їх прийнято називати «сплячі прерогати­ви».

У галузі внутрішньої політики існують наступні ко­ролівські прерогативи: а) у сфері управління: право формувати уряд, керувати збройними силами, управляти власністю Корони; б) у судовій галузі прерогатива Монарха базується на прин­ципі «Монарх - джерело справедливості», в) у законодавчій сфері: право абсолютного вето ; право скликати Парламент та розпускати Палату гро­мад; право відкривати чергову сесію парламенту. В галузі зовніш­ньої політики королівські прерогативи полягають у наступному: Монарх є главою Британської Співдружності, оголошую війну та укладає мир, укладає міжнародні угоди, визнає зарубіжні держа­ви тощо.

Королівські прерогативи не походять від Парламенту і поділяються на особисті та політичні. До особистих прерогатив відносять:

—  право на атрибути монаршої влади (корона, мантія, трон, скіпетр і держава, титул);

—  право на утримання за рахунок державного бюджету за цивільним листом, який нараховує близько 8 млн фунтів стерлінгів;

—  право мати королівський двір і власність;

—  право на королівські імунітети, тобто Монарх — особа недоторканна, яка не підлягає кримінальній, адміністративній, цивільній, політичній відповідальності.

Монарх має політичні прерогативи лише номінально, тому в юридичній літературі їх прийнято називати "сплячими прерогативами". На сучасному етапі Монарх використовує такі прерогативи за порадою з Прем'єр-міністром і Урядом. Водночас за надзвичайних умов Монарх має можливість користуватися політичними прерогативами у повному обсязі. Наприклад, з метою збереження стабільності у державі та суспільстві після виборів до Парламенту Єлизавета II 1974 р. сформувала лейбористський Уряд, хоча ця партія не мала явної переваги у Палаті громад.

У зв'язку з тим, що політичні прерогативи досить широкі, їх поділяють на повноваження у сфері внутрішньої та зовнішньої політики. У галузі внутрішньої політики існують такі королівські прерогативи:

а) у сфері управління — право формувати уряд, керували збройними силами, управляти власністю Корони тощо; ⁽ б) у судовій галузі прерогатива Монарха базується на принципі "Монарх — джерело справедливості", тому британське правосуддя здійснюється від імені Монарха;

в)   у законодавчій сфері — право абсолютного вето (з 1707 р. Монарх не користується цим правом); право скликати Парламент та розпускати Палату громад; право відкривати чергову сесію Парламенту;

65. Конституційно-правовий статус уряду Великобританії (порядок утворення, повноваження, функції, структура, акти, відповідальність).

Згідно зі статутним правом, вищим органом виконавчої влади у Великобританії є Монарх. Водночас на практиці, за конституційною угодою, країною керує "Уряд її Величності", в якому головну роль грає Прем'єр-міністр. Прем'єр-міністром призначається лідер партії, яка після виборів має більшість у Палаті громад.

Уряд Великобританії має досить своєрідну структуру: Кабінет (власне Уряд) та офіційний Уряд не збігаються. Кабінет існує на основі конституційної угоди та складається з 20—22 міністрів найважливіших міністерств. До Кабінету входить так званий "внутрішній кабінет" — неформальне об'єднання З—5 міністрів, які користуються довірою Прем'єр-міністра. Офіційний Уряд формується Прем'єр-міністром з депутатів правлячої партії у кількості близько 100 чоловік і складається з чотирьох груп.

До першої групи входять міністри, які займають ключові позиції і є членами Кабінету. Друга група — це міністри без портфелів, члени Уряду, які займають традиційні посади — лорд-голова Ради, лорд-охоронець печатки та інші. Міністри третьої групи називаються державними міністрами та є заступниками у найбільших міністерствах. Четверта група складається з молодших міністрів, які призначаються для забезпечення зв'язку між міністрами і Парламентом. У рамках Уряду створюють допоміжні органи — комітети. Як правило, вони формуються Прем'єр-міністром за напрямами діяльності Уряду.

Уряд має можливість впливати на діяльність законодавчого органу: складати порядок денний засідання палат Парламенту, визначати процедуру розгляду біллів, регулювати час проведення дебатів тощо.

Відповідно до конституційної угоди, Уряд не збирається на засідання у повному складі, тому всі питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішуються Кабінетом, який фактично здійснює вищу виконавчу владу. Компетенція Кабінету не залежить від його політичної орієнтації та була визначена ще в урядовій доповіді 1918 p.:

а)  визначення політичного курсу держави, який затверджується Парламентом;

б)  реалізація контролю за виконанням актів Парламенту;

в) здійснення постійної координації діяльності органів виконавчої влади.

У зв'язку з тим, що члени Кабінету є й членами Парламенту, Уряд має можливість впливати на діяльність законодавчого органу: складати порядок денний засідання палат Парламенту, визначати процедуру розгляду біллів, регулювати час проведення дебатів тощо.

З метою здійснення своїх функцій Уряд займається нормотворчою діяльністю. Акти Уряду можна розділити на дві групи:

а)  акти підзаконного характеру;

б)  акти делегованого законодавства, яких щорічно приймається у 18 разів більше, ніж парламентських законів

66. Конституційно-правовий статус уряду Польської Республіки (порядок утворення, повноваження, функції, структура, акти, відповідальність).

Право формування уряду до­ручається тій політичній партії або партійній коаліції, яка пе­ремогла на виборах і дістала більшість депутатських манда­тів у Сеймі (парламентський спосіб формування Уряду).

Президент доручає сформувати Уряд лідеру партії або партійної коаліції, яка має більшість депутатів у Сеймі, — майбутньому кандидату на посаду Голови Ради мі­ністрів. Утворений Уряд подає Сейму програму своєї діяль­ності, яка повинна бути схвалена абсолютною більшістю де­путатів. Якщо уряд не дістав вотуму довіри, призначення кандидатури на посаду Голови Ради міністрів, якому доруча­ється формування Уряду, переходить від Президента до Сей­му. Склад такого Уряду також вимагає абсолютної більшості голосів депутатів. А якщо й цей Уряд не дістав вотуму дові­ри, право рекомендувати кандидатуру на посаду Голови Ра­ди міністрів знову переходить до Президента. Утворений в такий спосіб Уряд може бути затверджений не абсолютною, а простою більшістю голосів депутатів.

Сейм за пропозицією не менш як 46 депутатів може прийняти вотум недовіри Уряду абсолютною більшості голосів й одночасно обрати но­вого Голову Ради міністрів, якому Президент доручає ство­рити Уряд. Президент, приймаючи відставку Ради міністрів, доручає голові виконувати обов'язки до часу призначення нової Ради міністрів.

Рада міністрів здійснює внутрішню та зовнішню політи­ку, керує всією державною адміністрацією, схвалює рішення з питань державної політики, якщо Конституція не відносить останні до компетенції Президента або іншого державного органу чи територіальних органів самоврядування; забезпе­чує виконання законів; приймає постанови і т. п.

67. Конституційно-правовий статус уряду Франції (порядок утворення, повноваження, функції, структура, акти, відповідальність).

Уряд Франції має своєрідну структуру. Він виступає у формі Ради міністрів, що об'єднує усіх його членів під головуванням Президента. Засідання у разі відсутності Президента іменуються Радою кабінету. Як уже зазначалося, Прем'єр-міністр може головувати в Раді міністрів тільки за спеціальним повноваженням Президента і за визначеним порядком денним.

У Конституції вказуються питання, які підлягають обов'язковому розгляду в Раді міністрів. Усі найважливіші проекти регламентарних нормативних актів, проекти законів, рішення про постановку питання про довіру, про проведення референдуму, призначення на вищі державні посади та деякі інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Інші повноваження здійснюються на засіданнях Ради кабінету під головуванням Прем'єр-міністра.

Формування Уряду належить до компетенції Президента. Зокрема, Президент добирає кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра і призначає його. Останній добирає міністрів і представляє Президенту, який призначає їх. Хоча призначення Прем'єр-міністра є особистим правом Президента, проте при цьому він змушений враховувати розставляння політичних сил у Національних зборах, довіру яких повинен мати Уряд.

Новий Уряд за Конституцією не зобов'язаний подавати свою програму і склад на затвердження нижньої палати парламенту. Проте Уряд за власним розсудом просить Національні збори про схвалення урядової програми або заяви з питань загальної політики.

Уряд несе колективну відповідальність перед Національними зборами. Групою депутатів Національних зборів (не менше десятої частини загальної кількості) може бути поставлена на голосування резолюція осудження. Голосування за резолюцією осудження проводиться не раніш як через 48 годин після її надходження в Бюро Національних зборів. Для її прийняття необхідна абсолютна більшість голосів депутатів.

У випадку відмови в довірі або прийняття резолюції осудження Прем'єр-міністр повинен вручити Президентові Республіки заяву про відставку Уряду. Остаточне рішення приймає Президент, який може прийняти відставку Уряду і призначити нового Прем'єр-міністра або прийняти рішення про достроковий розпуск Національних зборів і призначення нових виборів.

Повноваження Уряду здійснюються або разом з Президентом Республіки, або кабінетом, або одноособово Прем'єр-міністром. Конституція підкреслює особливу роль Прем'єр-міністра. Згідно зі ст. 21 Конституції, він керує діяльністю Уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує виконання законів, здійснює регламентарні повноваження і призначає на цивільні та військові посади. Окремі свої повноваження він може делегувати міністрам.

Прем'єр-міністру належить право законодавчої ініціативи. Для визначення відповідності прийнятого парламентом законопроекту Конституції він має право звертатися до Конституційної ради. За пропозицією Прем'єр-міністра скликаються надзвичайні сесії парламенту, проводяться закриті засідання палат у формі секретного комітету і можуть подовжуватися строки чергових сесій парламенту.

68. Конституційно-правовий статус уряду ФРН (порядок утворення, повноваження, функції, структура, акти, відповідальність).

Федеральний уряд, "кабінет", складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. Федеральний канцлер у межах федерального уряду і по відношенню до федеральних міністрів займає самостійну, вищу посаду. Він голосує у федеральному кабінеті. Лише він один має право на утворення кабінету: він обирає міністрів і робить федеральному президентові зобов'язуючу його пропозицію щодо їх призначення чи звільнення.

Сильна позиція канцлера базується передусім на його директивній компетенції: він визначає директиви урядової політики. У політичній практиці канцлер повинен в межах урядових коаліцій враховувати також домовленості з партнером по коаліції. Небезпідставно німецьку урядову систему називають "канцлерською демократією", оскільки Федеральний канцлер є єдиним членом кабінету, що обирається парламентом, і лише він один відповідає перед ним. Ця відповідальність може виявитися у "конструктивному вотумі недовіри". Це повинно протидіяти тому, щоб опозиційні групи, які одностайні лише у відхиленні уряду, але не щодо альтернативної програми, не могли скинути уряд.

Фактично повноваження уряду дуже широкі. Уряд здійснює усі функції з управління державою і має міцні позиції у законодавчій сфері. Урядові належить право законодавчої ініціативи, при цьому його законопроекти мають пріоритет у разі відхилення такого законопроекту Бундестагом. Президент за пропозицією уряду і за згодою Бундесрату може об'явити стан "законодавчої необхідності", і тоді для прийняття цього законопроекту досить схвалення Бундесрату.

69. Конституційно-правовий статус уряду Російської Федерації (порядок утворення, повноваження, функції, структура, акти, відповідальність).

Уряд формується Президентом з участю парламенту. Президент призначає Голову Уряди з дозволу Державної Думи. До складу Уряди Російської Федерації, відповідно до ст. 110 Конституції, входять: глава Уряди, що його Головою Уряди, його заступники і члени — федеральні міністри. Заступники Голову Уряди України та федеральні міністри призначаються посаду і звільняються й від посади Президентом Російської Федерації за поданням Голову Уряди.Російської Федерації, Уряд РФ в межах своїх повноважень організовує виконання Конституції РФ, федеральних законів, указів Президента РФ, міжнародних договорів Російської Федерації, здійснює систематичний контроль за їх виконанням федеральними органами виконавчої влади та органами виконавчої влади суб'єктів Російської Федерації, вживає заходів щодо усунення порушень законодавства Російської Федерації. Основною організаційною формою роботи Уряду Російської Федерації є засідання. Керує засіданнями Уряду його Голова, а за відсутності останнього - заступник. Президент Російської Федерації має право головувати на засіданнях Уряду. Актами Уряду Російської Федерації є постанови і розпорядження. Вони видаються з усіх питань компетенції Уряду. Це підзаконні акти.  У формі постанови видаються рішення Уряду, що мають нормативний характер. За оперативними та інших поточних питань видаються розпорядження. Акти Уряду приймаються колегіально на пленарних засіданнях Уряду. Вони обов'язкові до виконання на всій території Російської Федерації громадянами, органами державної влади, посадовими особами, громадськими об'єднаннями. Уряд Російської Федерації діє в межах терміну повноважень Президента Російської Федерації і складає свої повноваження перед новообраним Президентом Російської Федерації. Рішення про складання Урядом своїх повноважень оформляється розпорядження започаткували Уряду в день вступу на посаду Президента Російської Федерації. У разі складення повноважень Уряд за дорученням Президента продовжує діяти до формування нового Уряду РФ. 

70. Конституція Великобританії: поняття, структура, класифікаційна характеристика. Інститут конституційного контролю у Великобританії.

Водночас британська Конституція існує у так званому "матеріальному значенні" і являє собою сукупність норма­тивно-правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, доктринальних джерел, які встановлюють права і сво­боди людини, визначають порядок формування і повнова­жень органів публічної влади. Британська Конституція у своєму роді є унікальною за особливістю фор­ми, структури та порядку внесення змін.

Відсутність у державі Конституції у вигляді єдиного пи­саного акта та, навпаки, наявність великої кількості консти­туційних угод дозволяють стверджувати, що Конституція є неписаною за формою і складається з таких частин:

1. статутне право;

2. прецедентне право;

3. доктринальні джерела або труди авторитетних нау­ковців у галузі юриспруденції;

4. конституційні угоди

До статутного права входять: так звані "історичні правові акти", парламентські закони акти делегованого законодавства,

Прецедентне право, як складова частина британської конституції, являє собою сукупність судових рішень з кон­ституційних питань, які надалі є обов'язковими при розгляді аналогічних проблем.

До доктринальних джерел звер­таються тоді, коли конституційно-правові відносини не вре­гульовані ані статутним правом, ані прецедентним правом, ані конституційними угодами.

Конституційні угоди складають важливу частину неписа­ної британської Конституції. Вони регулюють дуже широке коло суспільних відносин, що пов'язані з процесом здійснен­ня державної влади.

Щодо специфіки структури британської Конституції, то вона полягає в її несистематизованості. У зв'язку з тим, що конституція складається з різнорідних за формою, сутністю і змістом складових частин та не має чіткої класичної струк­тури (преамбула, основна частина, заключні та перехідні по­ложення), її можна віднести до групи некодифікованих кон­ституцій.

71. Конституція Польщі: особливості структури, прийняття, зміни,класифікаційна характеристика. Інститут конституційного контролю у Польщі.

Порядок підготовки та прийняття нової Конституції Польщі був визначений в

спеціальному (конституційному) законі “Про порядок розробки та схвалення

Конституції Республіки Польща” від 23 квітня 1992 року. Структурно, Конституція РП складається з Преамбули та тринадцяти розділів. Важливим елементом змісту сучасних європейських конституцій-правових

систем є наявність суду конституційної юрисдикції, функції якого в Республіці

Польщі відведено Конституційному Трибуналу. Відповідно, частини першої

ст. 190 Конституції РП рішення Конституційного Трибуналу мають

загальнообов'язкову силу та є остаточними. Вони набирають чинності з моменту їх

проголошення. Новелами Конституції РП 1997 року стало надання

Конституційному Трибуналу права прийняття остаточного рішення у справі. Це

викликало спротив серед багатьох парламентаріїв, тому відповідно до ст. 239

перехідних положень Конституції, протягом двох років з моменту її прийняття,

зберігався попередній порядок, який передбачав можливість скасування Сеймом

рішень Конституційного Трибуналу.

У розділі І Конституції Республіка регулює основи полі­тичного та громадського устрою. Республіка Польща — є загальним добром усіх громадян. Республіка Польща є демократичною правовою державою, яка здійснює принципи соціальної справедливос­ті. Вона є єдиною державою, в якій найвища влада належить нації.

Органи публічної влади діють на основі і в межах права. Конституція проголошується верховним правом країни. Нор­ми Конституції є нормами прямої дії, якщо Конституція не передбачає іншого.

Устрій Республіки Польща основується на поділі і рівно­вазі законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавчу владу здійснює Сейм і Сенат, виконавчу — Президент Рес­публіки Польща і Рада Міністрів, а судову — суди і трибу­нали.

У розділі II закріплюються права і обов'язки людини й громадянина. Частина цього розділу закріплює такі політичні права і свободи, як свобода організації мирних зборів і участь в них; кожному забезпечується свобода на об'єднан­ня, одержання інформації про діяльність державних органів і посадових осіб.

Польський громадянин має право брати участь у рефе­рендумі, а також обирати Президента Республіки Польща, депутатів, сенаторів і представників до органів місцевого са­моврядування.

У розділі III — Джерела права — до джерел загальноо­бов'язкового права відносять Конституцію Республіки Поль­ща, закони, ратифіковані міжнародні договори, а також роз­порядження.

72. Конституція Франції: особливості структури, прийняття, зміни,класифікаційна характеристика. Інститут конституційного контролю у Франції.

Проект Конституції розроблявся під керівництвом Ш. де Голля, який прагнув сильної державної (і особистої) влади.Проект Конституції був обговорений і схвалений у Консультативному комітеті й Раді міністрів, на референдумі 28 вересня 1958 р. Чинності Конституція набрала 4 жовтня 1958 р.Конституція 1958 р. містить стислу преамбулу і 15 розділів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумерацію з позначками (статті 53, 54, 68, 88).Проте в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна французька юридична Конституція в матеріальному розумінні включає три акти: Конституцію 1958 p., Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. Конституція ствердила девіз Республіки “Свобода, рівність і братерство” і проголосила принцип Республіки “Правління народу, із волі народу і для народу” (ст. 2). 

Конституційний контроль у Франції відрізняється великою своєрідністю і не повною мірою збігається з двома загальноприйнятими основними моделями конституційного контролю. Конституційність актів державних органів розглядається різними органами: парламентських — Конституційною радою, органів виконавчої влади — Державною радою.

Конституційна рада складається з дев'ятьох членів, повноваження яких тривають дев'ять років і не підлягають поновленню Крім цього основного складу до Конституційної ради входять усі екс-президенти Республіки.

На Конституційну раду покладено функцію обов'язкового попереднього контролю за конституційністю органічних законів і регламентів палат парламенту. В обов'язки Конституційної ради входить контроль за відповідністю міжнародних договорів Основному закону.

Право запиту про конституційність законів до їх промульгації належить Президентові, Прем'єр-міністру, голові Національних зборів, голові Сенату, а також групам депутатів або сенаторів кількістю 60 чоловік.

Контроль за конституційністю актів виконавчої влади здійснює інший орган — Державна рада, що призначається Президентом і дає висновки Уряду про відповідність його актів закону, а також оцінює з погляду конституційності акти регламентарної влади. Державна рада очолює систему судів адміністративної юстиції і розглядає скарги на їх рішення.

73. Конституція ФРН: особливості структури, прийняття, зміни,класифікаційна характеристика. Інститут конституційного контролю у ФРН.

Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним законом.

Перше місце у Конституції посідає каталог основних прав із зобов'язанням держави поважати й захищати гідність людини. Ця гарантія доповнюється загальним правом на вільний розвиток особистості. Надається широкий захист від протиправних втручань держави. На поважання людської гідності і свободу особистості можуть посилатися в рівній мірі як німці, так і іноземці. До класичних прав, що їх називає Основний закон, належить свобода віросповідання, свобода слова (включаючи свободу друку) і гарантія власності. Сюди належать також свобода мистецтва й науки, право створювати коаліції, право захисту таємниці листування, поштових і телеграфних відправлень, принциповий захист від примусу працювати і примусової роботи, недоторканність житла, а також право відмовлятися від військової служби з міркувань совісті.

Громадянські права, що на протилежність вищезазначеним стосуються лише німецьких громадян, торкаються переважно політичних прав співучасті і права вільної професійної діяльності. По суті до них належать: право на проведення зборів, право засновувати спілки і товариства, право вільно пересуватися територією Федеративної Республіки (включаючи виїзд за межі), право вибору професії і роботи за фахом, заборона видачі громадян іншим державам, а також виборче право.

Поруч з правами свободи стоять права рівноправності. Основний закон конкретизує загальне положення про рівність усіх людей перед законом визначенням, що ніхто не може зазнати обмежень або одержати перевагу з причин статі, свого походження, своєї раси, своєї мови, своєї батьківщини або країни прибуття, своєї віри або свого політичного світогляду. Виразно зазначається рівноправність чоловіка й жінки, і нарешті, Конституція гарантує усім німцям рівний доступ до громадських служб.

Основні права розглядають і відношення окремого громадянина до таких соціальних об'єднань, як шлюб, сім'я, церква, школа, а також до держави. Вони частково гарантують громадянинові безпосередні домагання на послуги з боку держави, як, наприклад, на державне забезпечення.

Основним правом, що вже за своєю суттю стосується лише іноземців, є вперше гарантоване в німецькій конституції право притулку, яке дає політичне переслідуваним іноземцям право на політичний притулок на терені Федеративної Республіки. Багаторічне, а в останні роки майже неконтрольоване прибуття до Німеччини сотень тисяч шукачів притулку, що в переважній більшості не зазнавали ніякого політичного переслідування у своїх країнах і мали лише економічні мотиви у своїх домаганнях на отримання притулку, загрожувало вичерпати можливість застосування основного плану на політичний притулок до дійсно переслідуваних.

Окремі основні права можуть згідно з Конституцією обмежуватися у тісних межах безпосередньо законом або посередньо на підставі певного закону. Але ніколи ніякий закон не може змінювати суттєвого змісту основного права. Основні права є безпосередньо діючим правом. Це одне з найважливіших нововведень Основного закону порівняно з минулими конституціями, каталоги основних прав яких у правовому відношенні мали характер на зобов'язуючих програмних деклараціях. Сьогодні всі три державні влади, парламенти як законодавці, так само як і уряди, суди, адміністративні органи, поліція та збройні сили зобов'язані суворо дотримуватися основних прав. Кожний громадянин має право оскаржити рішення або дії держави у Федеральному конституційному суді, якщо він відчуває себе позбавленим одного з основних прав. Внаслідок приєднання д Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод 1952 року Федеративна Республіка Німеччина від 1955 року підлягає міжнародному контролю за дотриманням прав людини. Стаття 25 цієї Конвенції дає право громадянам країн, що її підписали, на оскарження власної держави перед Європейською комісією і Європейською судовою палатою. 1973 року Федеративна Республіка ратифікувала також Міжнародні пакти прав людини Організації Об'єднаних Націй.

Конституція набрала чинності 4 жовтня 1958 р. Це була сімнадцята Конституція з 1789 p.

74. Конституція Російської Федерації: особливості структури, прийняття, зміни, класифікаційна характеристика. Інститут конституційного контролю у Російській Федерації.

Конституція Російської Федерації 1993 р. має преамбулу і два розділи. Перший розділ складається з 9 глав, до яких увійшло 137 статей. Другий розділ - прикінцеві та перехідні положення. Конституція РФ та федеральні закони мають верховенство на всій території федерації. Конституція має вищу юридичну силу і стоїть над іншими законами і нормативними актами.Конституційний Суд РФ є складовою частиною судової влади. Він був заснований у грудні 1990 р. Його теперішнє становище закріплено гл. 7 Конституції РФ 1993 р. та Конституційним законом 1994 р. «Про Конституційний Суд Російської Федерації». Згідно з гл. 7 Конституції, Конституційний Суд - це вищий судовий орган захисту конституційного ладу країни, орган і конституційного кон­тролю. Діяльність КС поширюється на всю територію країни. Він самостійно і незалежно виконує свої функції.

Конституційний Суд складається з 19 суддів. Суддею може бути громадянин Російської Федерації, якому виповнилося на день обрання не менш як 40 років і який може виконувати свої повноваження до 70-річного віку.

Згідно із Законом «Про Конституційний Суд РФ», суддя обирається строком па 12 років без права повторного переобрання. Членами КС можуть бути особи з вищою юридичною освітою та стажем роботи за фахом не менше 15 років. 

75. Конституційні основи організації публічної влади в територіальних одиницях ФРН.Текст Основного закону ФРН містить чітку констатацію про дію у цій державі принципу федеративної держави (ст. 20 абз. 1).ФРН складається із 16 земель: Баварія, Баден-Вюртемберг, Берлін, Бранденбург, Бремен, Гамбург, Гесен, Мекленбург-Переждня Померанія, Нижня Саксонія, Рейланд-Пфальц, Саар, Саксонія, Саксонія-Анхальт, Північний Рейн-Вестфалія, Тюрингія, Шлезвіг-Гольштейн. Із 16 земель є містами: (Берлін – столиця; Гамбург і Бремен – у минулому були містами-республіками і входили до Ганзенського Союзу.Землі мають свої конституції, виборний законодав. орган - ландтаг (у 15 землях - однопалатний, а в Баварії – двопалатний) – уряд здійснює свою роботу на чолі з прем’єр-міністром.Місце́ве самоврядува́ння в ФРН є прикладом реалізації континентальної системи місцевого самоврядування у країні з федеративним устроєм. Саме засади федералізму в поєднанні з деякими історичними особливостями (поразка у другій світовій війні) зумовили широку компетенцію органів місцевого самоврядування і значну незалежність місцевого самоврядування в цілому.Особливе місце у забезпеченні самостійності земель відіграють фінансові стосунки з центром та бюджетний процес ФРН. Вони підпорядковані двом провідним принципам, які викладені в Конституції: принципу однаковості життєвого рівня в межах федерації, та самоврядування на земельному та місцевому рівнях взагалі, і у фінансовій галузі зокрема. Основною одиницею політико-територіальної організації земель служать общини (про яку буде йтися нижче) . Громадські союзи в рамках встановленої законом сфери своїх завдань також мають право самоврядування. З цих положень можна зробити висновок, що політико-територіальний пристрій земель ґрунтується на автономії общин що включає їх фінансову автономію, і що общини в межах своєї компетенції можуть створювати громадські союзи. У іншому ця проблематика регулюється конституціями і законами земель.Представницькі органи мають різні назви, муніципальна рада, міська рада чи муніципальні збори, є місцевим законодавцем, до головних повноважень якого відноситься: 1)Прийняття комунальних статутів та постанов, якими регулюються основні правові питання організації місцевого життя. 2) Поставлення завдань перед виконавчими органами самоврядування, по вирішенню конкретних важливих питань. 3) Право обрання керівників виконавчого органу. 4) Контроль діяльності роботи виконавчого органу.Виконавчий орган місцевого самоврядування — важливий елемент місцевого самоврядування, адже без такого органу самоврядування неможливе. На чолі виконавчого органу, в залежності від типу самоврядування, стоїть бургомістр або директор. Саме крівник виконавчого органу відповідальний перед представницьким органом та общиною за виконання покладених на нього завдань: - виконання рішень представницького органу; - підготовку проектів рішень для представницького органу; - виконання державних(делегованих) повноважень; - виконання завдань поточного управління і забезпечення нормального фукціонування всієї місцевої адміністративної системи

76. Конституційні основи організації публічної влади в територіальних одиницях Польщі.

Місцеве самоврядування виконує суспільні завдання, не закріплені Конституцією чи законом за іншими органами державної влади. Стаття 16 Конституції приписує, що всі жителі одиниць основного територіального поділу (воєводства, міста та гміни) складають в силу закону самоврядувальну спільність. Місцеве самоврядування бере участь у виконанні державної влади. Належну йому в межах законів більшу частину суспільних завдань самоврядування виконує від свого імені та несе за це особисту відповідальність. Конституція визначає, що основною одиницею самоврядування є гміна (ст. 164). Інші одиниці регіонального та місцевого самоврядування визначаються законом. Гмінний рівень складає основу і практично на його долю місцевого самоврядування випадає найбільше завдань з питань, що не закріплені за іншими одиницями місцевого самоврядування. Кожна одиниця місцевого самоврядування володіє правоздатністю; їм належать право власності та інші майнові права; самостійність цих одиниць підлягає правовому захисту (ст. 165).Суспільні завдання, пов'язані з задоволенням потреб саг моврядованої спільності, виконує одиниця місцевого само врядування як свої власні задачі. Закон може доручити виконання інших завдань, якщо це випливає з обґрунтованих потреб держави. Суперечки про компетенцію між органами місцевого самоврядування і урядовою адміністрацією вирішуються адміністративним судом. Усім одиницям місцевого самоврядування Конституцією забезпечується участь у державних доходах, виходячи з обсягу покладених на них завдань. Доходи одиниць місцевого самоврядування, а також спільні та цільові дотації за рахунок коштів державного бюджету, є їх власними доходами. Одиниці місцевого Самоврядування мають право встановлювати розмір місцевого оподаткування і місцевих зборів в межах, визначених законом. У структуру самоврядування входять розпорядчі і виконавчі органи, що формуються шляхом виборів. Вибори є загальними, рівними, прямими і проводяться голосуванням. Члени гмінних та інших спеціальностей можуть вирішувати шляхом референдуму питання, які стосуються, цієї спільності, в тому числі питання щодо відкликання обраного на прямих виборах органу місцевого самоврядування.Діяльність органів місцевого самоврядування підлягає нагляду з точки зору її законності. Органами, що наглядають за діяльністю одиниць місцевого самоврядування, є Голова Ради Міністрів і воєводи, а з фінансових питань - регіональні рахункові палати. Одиниці місцевого самоврядування співпрацюють між собою та навіть створюють різного роду спілки. Крім того, мають право вступати в міжнародні об'єднання місцевих та регіональних спілок, а також співпрацювати з місцевими та регіональними спілками інших держав.

77. Конституційні основи організації публічної влади в територіальних одиницях Франції.

Система місцевих органів у Франції ґрунтується відповідно до адміністративно-територіального поділу, який у 1980-ті роки був радикально реформований за допомогою прийняття законів про децентралізацію.Складовими частинами адміністративно-територіальної структури Франції є: комуна, кантон, округ, департамент і регіон. При цьому кантон і округ не мають виборних органів управління та самоврядування, а є територіями, в межах яких діють деякі спеціальні адміністративні органи. Округами управляє супрефект, який призначається зверху. Кантони являють собою історико-географічні одиниці та використовуються як виборчі округи для виборів до ради департаментів, а іноді у них створюються судові органи - трибунали малої інстанції. Крім них існують такі спеціальні округи, як: військові, судові, шкільні та ін., межа яких не завжди збігається з межами адміністративно-територіальних одиниць.Територіальними самоврядними колективами Франції, що мають виборні органи самоврядування, є регіони, департаменти та комуни.Традиційно основною одиницею адміністративно-територіального поділу Франції є департамент. З 1965 р. на території метрополії їх нараховується 96, включаючи Париж.Головним представницьким органом регіону є регіональна рада, члени якої обираються шляхом загальних і прямих виборів у пропорційній виборчій системі. Вибори проводяться по департаментах. Кількість представників, що обираються від департаментів, пропорційна кількості населення, але в будь-якому випадку не може бути менша за три.Представником центральної влади в регіоні є регіональний комісар республіки (стара назва префекта, уживана й тут). Префектом (регіональним комісаром республіки) регіону є префект найбільш значного департаменту регіону. Він представляє державу, уряд і окремих його членів, інформує їх про події на підвідомчій території, керує діяльністю місцевих державних служб. У порядку адміністративного нагляду за самоврядуванням префект одержує всі акти органів самоврядування протягом 15 днів після їх прийняття і може оскаржити їх по мотивах незаконності в адміністративний суд.У департаментах обирається генеральна (департаментська) рада терміном на шість років, що поновлюється на половину кожні три роки. Члени генеральної ради, іменовані радниками, обираються шляхом загального, прямого і таємного голосування. Застосовується мажоритарна система виборів у два тури. Виборчим округом на виборах є кантон (звідси й сама назва цих виборів — "кантональні"). На чолі генеральної ради і департаментської адміністрації стоїть голова, який обирається його радою. До ведення генеральної ради віднесене прийняття бюджету і контролю за його виконанням, організація департаментських служб, керування майном департаменту. Департамент покликаний координувати діяльність органів самоврядування комун і розподіляти фінансові субсидії між комунами.Отже, вся система місцевого й регіонального управління ґрунтується на сполученні управління і самоврядування. При цьому управління здійснюють призначувані урядом чиновники, а самоврядування представлене представницькими установами, що обираються населення