5. Розвиток соціальних знань у Стародавньому світі.

Розглядаючи перше питання теми, варто акцентувати увагу студентів на тій обставині, що ще з давніх-давен людство намагалося осмислити суть людського буття. Одна система бачення цієї проблеми змінювала іншу, розвиваючи або заперечуючи попередню. У ролі перших форм соціального відображення світу виступали міф і епос. Міфом можна назвати будь-який феномен чи ідею, що стає предметом ірраціональної віри людей. Міфи є елементами культури, філософським досвідом людської душі, виявом способу відображення уявлень людей про природу і соціальні явища в образах богів та легендарних героїв. Міфи й досі залишаються важливим компонентом суспільної свідомості. Сучасні міфи освячені ідеологією або традиційними віруваннями членів суспільства. Міфологічному світосприйняттю притаманна позаісторичність. В епосі, на відміну від міфу, вже виразно проявляється тенденція до самоусвідомлення свого існування та присутній історичний час.

Надалі епічне і міфологічне відображення реальності змінюється філософським її осмисленням та історичною розпо­віддю про життя суспільства. Заслуга історичної науки в розвитку протосоціологічних знань полягала в піднятті таких проб­лем: соціальний факт; методи спостереження, опитування; принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу. Філософією були підняті такі проблеми: розподіл людського буття на природне та суспільне; схожості і відмінності законів розвитку природи та суспільства. Філософія закладає основи формування ідей і теорій суспільного розвитку. Спроби створити соціальні теорії мали місце в творчості Демокріта (концепція походження людини шляхом природного розвитку космосу; розуміння суті людини як сукупності суспільних відносин), Платона, Арістотеля.

Платон (427 - 347)

Першими працями із загальної соціології вважаються “Держава” і “Закони”. Був одним із перших, хто спробував пояснити причини соціального розшарування. За Платоном, причиною соціального розшарування людей у суспільстві є нерівність у їхньому володінні ідеями і знаннями. В ідеальній державі суспільство має поділятися на три класи: вищий – мудреці, державні діячі; середній – воїни; нижчий – ремісники і землероби. Соціальна справедливість у державі досягається шляхом виконання кожним індивідом своєї частини роботи. Основним класом суспільства є вищий клас, який веде аскетичний спосіб життя, позбавлений приватної власності, і головне завдання – турбота про суспільне благо. Багатство і бідність вважає чинниками, які породжують соціальні суперечності. Форми організації суспільства – тімократія, олігархія, демократія і тиранія – послідовні етапи його деградації.

Арістотель (384 – 322)

Етичні і соціально-політичні погляди Арістотеля розкриваються в “Етиці” і “Політії”. Обстоює необхідність приватної власності. Регулювати обсяги власності мають моральні, інтелектуальні чинники. Основою стратифікації людей у суспільстві є дозвілля. Діяльність і користь – засоби здійснення дозвілля. За Арістотелем, влада закону є кращою за владу особи. Основними класами суспільства вважав землеробів, ремісників, найманих робітників, військових, правителів, людей, зайнятих у сфері торгівлі. Проте до громадян відносив правителів і військових, в руках яких зосереджена власність. Частина цих класів, яка володіє середнім достатком, є стабілізаційним елементом суспільства. Мислитель вважав, що бідність породжує дезорганізаційні процеси в будь-якому суспільстві.

Основною ознакою цих теорій є космологічний фаталізм (намагання розглядати суспільство як частину всесвіту, космосу тощо). Підводячи підсумки з приводу досягнутого в розвитку соціальних ідей доби античності, необхідно зазначити, що в цей історичний відрізок часу були закладені основні засади методології соціологічного знання та аналізу соціальної реальності.

6 .соціальні знання епохи середньовіччя

. Висвітлюючи питання специфіки розвитку соціально-політичних знань в епоху Середньовіччя, необхідно наголосити на тій обставині, що формування нового суспільного укладу – феодалізму, потребувало єдиної ідеології, на долю якої припадала би функція інтегратора мас у багатонаціональних державних об’єднаннях. За наявних на той час обставин єдиним чинником колективної ідентифікації могла бути лише релігія. Ця переорієнтація на релігійні ідеали і цінності позначилася на розвитку духовної культури, процесі пізнання та пояснення суспільного буття. Зокрема, завдяки християнству по-новому ставиться проблема свободи особистості як рівності всіх перед Богом. Це розуміння свободи призводить до формування концепцій індивідуального вибору та відповідальності за нього перед Богом і сприяє перетворенню християнського провіденціалізму (віра у визначеність людської долі волею Божою) у сутнісну ознаку соціальних концепцій середньовіччя. У цьому аспекті працювали Августин Блаженний та Тома Аквінський.

Августин Блаженний.

Основною його працею є Трактат “Місто Боже”, зробив Бога центром філософського мислення. Його провіденціалізм виявляється в ідеї про Бога як вищу сутність і першопричину всього на землі. Бог не річ, а ідеальний взірець реального світу. Виділяє дві форми існування суспільства: ідеальне – в Богові і реальне – в матеріальному світі. Августин Блаженний обґрунтовує ідею про єдність людської і Божої історії, які розвиваються в протилежних, але взаємно неподільних сферах, зміст яких становить боротьба двох царств – Божого і земного. Опріч того, подає періодизацію історії земного суспільства, базовану на аналогії з шістьма днями творіння, сферами розвитку і епохами, які згадуються у Ветхому завіті. Соціальну нерівність Августин визначає як вічний і незмінний принцип суспільного життя.

Тома Аквінський (“Сума теологій”, “Сума проти поган”) розробляє католицьку догматику, яка стає наріжним каменем схоластичної теології. Першопричиною суспільного життя вважає Бога. Світ уявляє як ієрархічну систему, щаблі розвитку якої мають свій зміст і форму. Першим щаблем розвитку, за Аквінським, є нежива природа, другим – світ рослин і тварин, третім – світ людей, який є перехідною ланкою до надприродної духовної сфери. Покірність визнає основною чеснотою християнства.

Ще однією особливістю Середньовіччя є зародження таких трьох основних напрямів розвитку соціально-політичного знання: гуманістичного, неоплатонівського, натуралістичного. Їх становлення пов’язано з епохою Відродження, коли на зміну теократичному мисленню приходить нова система бачення сутності соціального буття, творцем якого є людина.

Гуманізм (від лат. humanus – людський, людяний) виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Започаткований у середині ХІV ст. передовими мислителями Італії, він згодом поширюється по всій Європі. Провідними напрямами гуманізму є: ренесансний антропоцентризм, громадянський та християнський гуманізм.

Гуманістичні традиції знаходять своє відображення у творчості таких видатних мислителів, як Леонардо Бруні, Франчіско Петрарка, Томас Мор, Томазо Кампанелла та інші. Основними проблемами їх дослідження є: питання місця і значення людини в історії розвитку суспільного життя; питання формування особистісних якостей людини.

Головними питаннями неоплатонівського напряму були питання держави, політики, права. Особистість розглядається як елемент суспільства, а індивідуальна свобода – залежною від рівня свободи в суспільстві. Відомим представником цього напряму був Ніколо Макіавеллі. Центральним питанням дослідження італійського вченого є проблема державного абсолютизму (“Замітки про перші десять книг Тіта Лівія”, “Державець”). Вважає політику автономною стороною людської діяльності, втіленням людської волі в рамках необхідності (фортуни). У ролі мотивів політичної діяльності називає реальні матеріальні і класові інтереси. Основним методом політики вважає силовий – влада належить тому, хто вміє її вибороти. Тому для досягнення політичної мети не потрібно сторонитися будь-яких засобів. Заслугою мислителя є розгляд держави як суспільного явища.

Формування натуралістичної орієнтації пов’язано із створенням різних суспільних концепцій (теорія природного права, суспільного договору (Гуго Гроцій) і т.п.), які спираються на визнання природних показників як основних чинників, що обумовлюють розвиток суспільства. Видатним представником цього напряму був Ж.Боден, який заклав основи формування географічної школи в соціолог