4. Веснянка

«Весна прийшла!

Тепло знайшла!» —

Кричать дівчатка й хлопчики.

«Цвірінь! Цвірінь!

Журбу покинь!» —

Клопочуться горобчики.

Приліз дідок,

Зліз на горбок —

У хаті буть не хочеться.

Тепляк дмухнув,

Крилом махнув,

По бороді лоскочеться.

Все ожило,

Все розцвіло.

І рій дітей привітненьких

На той горбок

Несе вінок

З фіалочок блакитненьких.

Бринить дідок,

Як той мачок,

Крапчастий і повнесенький;

Кричать, гудуть,

Далеко чуть

Таночок голоснесенький.

«Весну шануй,

Не спи,воркуй,

Наш голуб зозулястенький!

Не в'янь, рости,

Красуйся ти,

Королику квітчастенький.

«Цвірінь! Цвірінь!

Журбу покинь!» —

Підспівують горобчики;

І я зрадів,

Помолодів,

Як ті дівчатка й хлопчики.

«На добраніч»

Розповідається про маленького жучка. Де він жив ніхто не знав, де ніч застане там й засне. Коли він сідав на гілочці, пташки хотіли його зловити, але він розправив крильця і полетів.Ніхто не знав який він насправді,а ле йому було байдуже-жити було весело, їсти було досхочу.Якось уранці він полетів до ставка. Навколо були квіти і старі дерева.І раптом жучок злякано закричав ніби чось запутало його ніжки. Він рвонув і невидимі пута порвалися. Він побачив що навколо літали тоненькі срібні ниточки яких він раніше не бачив.Маленька комашина сказала щоб він швидше втікав аби не потрапити в ці жахливі сіті. Але старий жук заперечив сказавши що ці сіті не є небезпечними і плетуться вони для повітряних мандрівок.Старий жук запропонував переконатися в цьому і вони побачили павучка який плів срібні сіті і як він піднімався по срібній ниточці догори.Жучок захотів спробувати сам,але він упав під кленом і побачив що листя яке було зеленим раптом стало зовсім золотим. Він не розумів що відбувається? Старий жук сказав що це настала осінь. Все стало жовтим,пташки відлетіли. Жучок не знав куди йому подітися. Він полетів до ставка,де була жаба та п’ятеро жабенят. Вони запропонували йому піти з ними на дно ставка перезимувати в мякому мулі. Жучок глянув у воду і йому стало моторошно. Він хотів знайти іншу хатку. Під корінням пенька він помітив невелику дірочку, потім він побачив що це справжня нірочка і заліз туди. Там він побачив з тридцятеро змій,які там спали. Він кинувся назад. Там побачив старого жука з рогами і запитав де вони будуть зимувати. Старий жук показав йому щілину в корі старого дуба і сказав, що там вони зазимують. Жучок втомився і охоче заснув на цілу зиму. На добраніч, жучки!

Білет №14

1. Яків щоголів

(1824-1898)

Походив він із давнього дворянського роду. Народився в містечку Охтирка Харківської губернії.Іван Петрович та Олександра Петрівна, батьки поета, як і більшість охтирців, жили тихим узвичаєним життям із дотриманням релігійних і народних звичаїв. Дід був священиком. Родина жила у скромних достатках. Батько мав власний дерев'яний будиночок і десять десятин землі, був дрібним урядовцем, але по службі просунувся невисоко.У 1832-1835 роках Яків учився у трикласному повітовому училищі в рідному місті, потім вступив до Першої харківської гімназії. Уже під час гімназійного навчання у Харкові він помістив в альманаху «Молодик» (1843-1844) свої перші вірші. Після закінчення університету Яків Щоголів вступив на державну службу в канцелярії губернатора, але згодом залишив її і проживав у тісному родинному колі, далеко від світового гомону. Багато уваги приділяв сім'ї, дбав про виховання дітей, які тонко розуміли поезію, заохочували батька до творчості.

У 1883 році він видав збірку поезій «Ворскла»; а 1898 року, у день його похорону, вийшла його збірка «Слобожанщина».Поезія Щоголева багата різноманітними мотивами.У житті Яків Іванович зазнав чимало горя. Він поховав дочку і сина, на старості років сам багато хворів. Останні роки життя провів у Харкові.

2. Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912р. у селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в родині незаможного хлібороба.

Перші його віршові спроби припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше (після Великої Вітчизняної війни) він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР.

Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року.

Перебуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Велику Вітчизняну війну. У 1941р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування — знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). Залікувавши друге важке поранення (липень 1944р.), він повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі.

Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірочки фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), в 1943р. з'явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського.

1943 роком датується початок роботи над вимріяним ще до війни великим прозовим твором. Праця над ним тривала вісім років; частини твору «На нашій землі» (1949) та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності (після кількох «проміжних» редакцій окремих частин) об'ємний роман-хроніку під назвою «Велика рідня». Роман був удостоєний Державної премії Союзу РСР і започаткував серію епічних полотен:

1957р. — роман «Кров людська — не водиця», написаний до 40-річчя Великого Жовтня;

1959р. — роман «Хліб і сіль», який разом з обома попередніми епічними творами письменника був удостоєний Ленінської премії 1961р.;

1961р. — роман «Правда і кривда», несподіваний своєю публіцистичною «відкритістю»;

1969р. — роман «Дума про тебе».

Останній роман — «Чотири броди» (1979, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1980р.), як і «Велика рідня» і «Дума про тебе», об'єктом зображення має українське село 30-х років і часів Великої Вітчизняної війни. Цей роман, який справедливо вважають творчим заповітом видатного письменника, складно і довго йшов до читача. Це пояснюється тим, що в ньому автор порушив заборонені тоді теми — голоду 1933 року, сталінських репресій, атмосфери недовіри та донощицтва, що панували в ті роки, свавілля партійних керівників.

Поетична творчість М. Стельмаха зменшується: після виходу збірок «Шляхи світання» (1953) та «Жито сили набирається» (1954) письменник обмежується упорядкуванням двох книг вибраного — «Поезії» (1958) і «Мак цвіте» (1968) — та виданням кількох книжечок для дітей.

У 1957р. вийшла друком п'єса «Золота метелиця», яка поклала початок низці драматичних творів: «Кров людська — не водиця», 1958; «Правда і кривда», 1965; «Зачарований вітряк», 1966; «На Івана Купала (Дума про Морозенка)», 1966; «Кум королю», 1967; «Дума про любов», 1971.

М Стельмах — знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр («Над Черемошем», 1952; «Гуси-лебеді летять», 1964; «Щедрий вечір», 1967), вчений-фольклорист.

Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради СРСР ряду скликань, академік АН УРСР.

Помер письменник 27 вересня 1983p.

3. Народився Чарлз Діккенс 7 лютого 1812 року в сім'ї дрібного чиновника морського казначейства Джона Діккенса. Спочатку батьки Чарлза жили порівняно благополучно, проте через деякий час почали з'являтися проблеми. Причиною негараздів було те, що батько письменника занадто легковажно ставився до сімейного добробуту, дуже захоплювався театром і вином, часто позичав гроші, не маючи змоги найближчим часом їх повернути. Крім того, він нехтував вихованням сина, який це назавжди запам'ятав. Бракувало Чарлзові також материнської ласки та уваги. Мати просто не мала для нього часу, бо намагалася дати раду усім своїм дітям (а їх було восьмеро).

Отже, книжки й саме життя були найголовнішими його вихователями, початкову освіту Чарлз здобув у Чатемській школі, де тоді вчителював випускник Оксфорда Вільям Джілс; він і прищепив хлопчикові любов до англійської літератури й до читання взагалі.

Ідилія юних літ тривала недовго: батько геть заплутався у боргах, і сім'я подалася до Лондона. Ситуація погіршувалася. Коли батько Чарлза потрапив-таки у боргову тюрму Маршалсі, сім'я перебралася до нього (за англійськими законами це дозволялося). Щоб якось зарадити лихові, Чарлза влаштовують на фабрику. Шість місяців, проведених у брудному старому приміщенні, були для вразливого хлопчика чи не найстрашнішими: одноманітна праця тривала з ранку до вечора. Це була й моральна травма для Чарлза, котрий прагнув учитися.

У цей час у хлопця з'явилося ще одне захоплення - Лондон. Діккенс міг годинами блукати вулицями. Саме тут, у лондонських нетрях він, навіть цього не підозрюючи, дістав своє-справжнє виховання. Так маленький Чарлз створив у своїй уяві майбутній діккенсівський Лондон. Він проклав шляхи своїм героям: у якому завулку цього міста вони б не ховалися, він побував там раніше.

Материного спадку, що дістався Джону та Вільяму Діккенсам, вистачило на те, аби розплатитися з кредиторами й забезпечити сім'ї більш-менш пристойне життя.

З 1832 року Чарлз працював у місцевій газетці, потім був співробітником часопису "Дзеркало парламенту", що належав його родичеві.

До професійних клопотів додалися й особисті - сім'я потребувала грошей, а батько знову заліз у борги. Це й вирішило подальші кроки - Діккенс узявся за перо. Особливих зусиль нова робота не потребувала: стільки було передумано, пережито, побачено, що варто лише взятися за папір, а далі - то справа репортерського досвіду й часу.

Зі сторінок циклу "Картинки з натури" перед читачем постає бурхливе життя столиці, яке змальовано яскраво й колоритно.

Діккенс є справжнім майстром міського пейзажу. Лондон для нього не тільки населений пункт, а й частина його життя. Описи Діккенса - це, по суті, імпресіоністичні замальовки, де велику роль відіграють зорові, слухові й навіть смакові враження ("Вулиці. Вечір"). Діккенс звертає увагу на найболючіші проблеми сучасності: жалюгідне існування низів призводить до деградації особистості, яка починає шукати розради у вині (нарис "Будинки для життя").

Тему самотності людини в буржуазному світі порушено в нарисі "Думки про людей". У нарисі "Різдвяний обід" Діккенс вперше звернувся до теми Різдвяного свята як символу сімейної злагоди й затишку. Симпатії автора належать простому людові, який йому близький і зрозумілий, тоді як представник "середнього класу" - буржуа - стає мішенню для сатиричних стріл. Снобізм і пихатість, скупість і обмеженість - ось основні риси розбагатілих людців, які були б смішними, коли б не становили загрозу нормальній рівновазі суспільства. Перед читачем проходить галерея максимально конкретизованих та індивідуалізованих персонажів (нариси "Гораціо Спаркінс", "Екскурсія на пароплаві" та інші).

Значення творів, що увійшли до циклу "Оповідання", не слід недооцінювати, майбутній досвід Ч. Діккенс використав у подальших творах.

"Посмертні записки Піквікського клубу" - твір, що зробив відомим Діккенса, але сучасному читачеві він видається незрозумілим. Справа у добі письменника, літературній ситуації.

Тогочасне життя породило літературу, можливо, у багатьох випадках примітивну, але не позбавлену того, за що згодом англійці так шануватимуть Діккенса і, здорового оптимізму, щирості й веселості. Після виходу в світ "Нарисів Боза" до Чарлза Діккенса завітав один із компаньйонів фірми Чепмен і запропонував участь у виданні, яке б частково нагадувало сучасні комікси. Це мала бути весела розповідь про спортивний клуб.

Величезний успіх записок змусив автора повірити у власні сили й він, не закінчивши цього твору, підписав договір на новий роман "Пригоди Олівера Твіста".

Роман "Записки клубу" був закінчений у 1837р. Ім'я автора було відоме кожному англійцеві. Цей роман засвідчив зростання майстерності письменника, який зі своїми героями пройшов складний шлях: від умовного героя анекдоту до дивовижної людини, від письменника-гумориста до сміливого борця зі злом. Це не лише найоптимістичніший і найбезхмарніший твір Діккенса, він виявився прообразом усіх діккенсівських романів, їх сюжетної структури.

6 січня 1842 р. Діккенс разом із дружиною відплив до США. Намір побувати за океаном з'явився у письменника давно. Спочатку це було прагнення поїхати до Америки, аби самому переконатися в перевагах американської демократії, про яку американці галасували на весь світ. Також він хотів остаточно розв'язати питання авторського права, бо через його відсутність страждали англійські письменники й передусім він сам.

Американські враження були матеріалом для роману Ч. Діккенса - "Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта" (1844). Одночасно він працював над повістю "Різдвяна пісня в прозі", що започаткувала відомий цикл Різдвяних повістей та оповідань.

Після розриву з видавництвом у 1844 р. він подорожує Італією, Францією, Швейцарією. Враження від мандрівки відтворені у циклі "Картини Італії".

Початок 50-х років - новий етап у творчості Діккенса. У 1850 році він розпочав роботу над "Історією Англії для дітей", що мала стати захоплюючою і романтичною. У цей період Діккенс активно працює в різних жанрах, проте перевагу віддає роману та його жанровим формам: історичний роман ("Повість про два міста" 1859), соціальний роман ("Крихітка Доррін" 1855-1857), соціально-авантюрний ("Великі сподівання" 1861), детективи ("Таємниця Едвіна Друда" 1870), роман-утопія ("Тяжкі часи" 1854).

Чарлз Діккенс не зміг закінчити свій останній роман "Таємниця Едвіна Друда". 8 червня 1870 року йому стало погано; Звістка про смерть улюбленого письменника буквально приголомшила Англію. Це була національна трагедія. Його поховано в куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.

4. Павличко Птиця

Тріпоче серце спійманої птиці.

В руках моїх не чує доброти.

— Я дам тобі водиці і пшениці.

Моя пташино, тільки не тремти!

— Хіба потоки загубили воду,

Хіба в полях уже зерна нема?

Пусти мене, мій хлопче, на свободу.

І все, що треба, я знайду сама.

— Я ж лагідно тебе тримаю, пташко,

В своїх руках, легеньких, як вітрець.

Хіба неволя це? Хіба це важко —

Від мене взяти кілька зеренець?

— Пусти мене! Мені, дитино мила,

Дорожча воля, ніж зерно твоє!

Страшна, хоч навіть лагідна, та сила,

Яка розкрити крилець не дає!

Білет №15

1. Юрій Федькович народився 8 серпня 1834р. в с. Сторонець-Путилів на буковинській Гуцульщині в родині небагатого шляхтича-службовця.

Вчився у Чернівецькій німецькій реальній школі (1846 — 48), пізніше працював у Ясах і Нямці в Молдавії (1849 — 52); відбував військову службу (1858 — 63) у Семигороді й 1859 став поручником; тоді ж брав участь у поході до Італії, під час якого написав перший вірш українською мовою (перед тим писав по-німецьки) «Нічліг» (1858).

Після звільнення з військової служби Федькович працював у рідному селі (війтом), був шкільним інспектором Вижницького повіту (1869 — 72).

Запрошений до Львова, Федькович 1872 — 73 працював редактором видавництва «Просвіти» і театру «Руська Бесіда».

Останні роки провів у Чернівцях, де у 1885 — 88 був редактором газети «Буковина». За заслуги на літературному полі обраний почесним членом НТШ. Помер у Чернівцях, де й похований на цвинтарі Гореча.

Федькович поєднував впливи західноєвропейського романтизму з буковинським фольклором. У його ліричних віршах переважає гуцульська тематика, в якій відтворено переживання жовнірів, відірваних від рідного краю, які у відчаї доходять до дезертирства чи самогубства: «Дезертир», «В арешті», «Рекрут», «Святий вечір».

Крім поезії та прози, Федькович писав драми: побутова комедія «Так вам треба» (1865), історична трагедія «Хмельницький» (у 3 ред. 1883 — 87), мелодрама «Керманич» (1876, 1882)

Найвдалішою є його історична драма «Довбуш» (у 3 ред. 1869, 1876 і 1918), яку ставлено на сценах в галицьких і буковинських театрах

Федькович писав вірші німецькою мовою; перекладав Й. В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, братів Ґрімм, О. Пушкіна, X. Андерсена та ін.

Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах.

1876 р. Ю. Федькович завершив поетичний цикл «Дикі думи», що являв собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його поезії

Буковинський письменник Ю.Федькович брав активну участь у творенні дитячої літератури. Його перу належать написані за фольклорними мотивами казки, що сатирично зображували панів, висміювали різні вади людей (“Чортівська бочка”), дотепні байки (“Горда качка”, “Медвідь на пасіці”), сміховинки (“По щирості”). Він провадив широку просвітницьку діяльність на Буковині, підготував “Буквар”, кілька читанок, написав цілу низку дитячих поезій: “Вороний”, “До школи”, “Учіться”. Ю.Федькович гаряче закликав дітей до науки (“Та ще й яке диво буде, Що з мужика будуть люди”).

Ю.Федькович ще й казкар. Його казки “Золота кісочка”, “Голодний чорт”, “Від чого море солоне?” тощо. Подібні до народних, тільки більші за обсягом. але за елементами фольклористики вони не поступаються народним. А крім казок, видатний прозаїк писав п’єси та веселі повісті й фрашки – гумористичні твори типу жартівливої бувальщини – та придибанки, тобто анекдоти.

Дбаючи про розвитрк літератури для дітей, Федькович майстерно Переклав та переробив.казки братів Грімм («Пастушка гусей», «Тернова рожечка», «Хоробрий кравчик») і Гауфа (« Розповідь про малого Мука») тощо. Перекладацька діяльність Федьковича була цінним внеском до скарбниці української літератури. Його переклади збагачували тематику, жанри, а головне — залучали широкі читацькі кола до ознайомлення із поетичним надбанням інших народів.

Наприклад казка "Бідолашко"

У ній розповідається про бідного хлопця, батько якого помер і він пішов у місто. Там він служив у бабусі і доглядав за її котами і псами, але вона йому нічого не платила. тоді Бідолашко вирішив втекти від неї, але пес показав йому старі черевики та паличку, які були чарівні і хлопець їх забрав. Тоді він пішов служити до цісаря і той його полюбив, але інші слуги були на нього злі і підставили його і цісар вигнав Бідолашка тай забрав паличку та черевички. Бідолашко пішов до річки і побачив дві грушки, з"їв одну і у нього виросли ослячі вуха. Потім він зірвав з другої груші плоди і вуха зникли. Тоді він пішов і дав погані грушки цісареві і його родині. У всіх виросли вуха і спотворилося лице. Ніхто з лікарів не міг вилічити це у них. Тоді прицшов переодягнений бідолашко і врятував їх його сина. Цісар повів його до скарбниці і сказав хай вибере собі що захоче, хлопець взяв свої черевички і паличку, а цісаря залишив з тими вухами.

2. Василь Андрійович Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників.

Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).

У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».

У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

У 1964р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.

Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

У багатьох своїх творах В.Симоненко порушував болючі проблеми доби, викривав псевдопатріотів, носіїв національного нігілізму, бюрократів, кар'єристів.

В.Симоненко звертався до різних жанрів та форм. Він – автор громадської й патріотичної лірики, гумористичних і сатиричних творів, прозових творів казок для дітей, щоденникових записів. Варто сказати про притаманну йому мову метафор, високу експресію вислову, органічне поєднання пафосу любові та гніву, і, наголосимо, правду, нещадну правду слова, образу, вірша.

Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила».

Наприклад казка «Цар Плаксій і Лоскотон». Переказ---У країні Сльозолий правив цар Плаксій. У нього було три дочки — Нудота, Вай-Вай та Плакота і три сини Плаксуни. Цілими днями вони плакали. Цар звелів, щоб плакали і всі діти в країні, бо він любив їхні сльози пити.

Незважаючи на заборону сміятися, до дітей приходив добрий дядько Лоскотон і веселив їх. За Лоскотоном ганялися цареві охоронці, але ніяк не могли спіймати. Тоді цар Плаксій пообіцяв тому, хто спіймає Лоскотона, віддати свою дочку за дружину. Був у царя капітан Макака, який дуже хотів стати царським зятем. Він підстеріг Лоскотона і спіймав його.

У палаці зібралися грати весілля. Але тут до в'язниці, де сидів Лоскотон, прийшли батраки й робітники і звільнили доброго веселого чоловіка. У царя в цей час був бенкет: усі скакали й од щастя гірко плакали, бо то радість у них така. Аж раптом — Лоскотон! Стрибнув до царя на трон, почав його лоскотати, і Плаксій так розреготався, що аж лопнув од сміху. Цареві діти втекли до чужих країв, а країна та живе весело й донині.

Казка В. Симоненка у віршованій гумористичній формі утверджує оптимістичний, життєрадісний світогляд, силу дружби та взаємодопомоги. "Плачем горю не поможеш", — говорить народна мудрість, тому треба навчитися керувати своїми емоціями, завжди сподіватися на краще.

Ця казка навчає нас тому, що сильніший не той, хто цар, а той, хто має багато друзів, за кого народ.

3. КЕРРОЛЛ, Льюїс - англійський письменник. Народився у невеличкому селі Дарсбері в графстві Чешир.Коли Чарлзові виповнилося дванадцять років, його віддали у школу — спершу річмондську, а потім у знамениту Реґбі.Навчання Керроллу давалося легко. Особливий інтерес він виявив до математики та класичних мов.

Решта життя Керролла пов'язана з Оксфордським університетом. Він закінчив коледж Христової церкви (Крайст Черч Коледж), один із найстаріших в Оксфорді, з відзнакою за двома факультетами: математики та класичних мов — випадок рідкісний навіть на ті часи. 1855 р. йому було запропоновано професорську посаду в цьому коледжі, традиційною умовою якого тоді було прийняття духовного сану та целібату.1861 р. він прийняв сан диякона, що було тільки першим, проміжним, кроком. Однак зміни університетського статусу позбавили його від необхідності наступних кроків у цьому напряму.

Він присвятив себе математиці. Його перу належать Ґрунтовні праці з математики.понад усе Доджсон любив дітей. Цураючись дорослих, почуваючи себе з ними важко та скуто, болісно затинаючись, іноді не в стані вимовити жодного слова, він ставав надзвичайно веселим і цікавим співбесідником, варто було йому лише з'явитися в товаристві дітей. Він здійснював з ними тривалі прогулянки, водив їх у театр, запрошував у гості, розважав спеціально вигаданими для них оповідками, які супроводжувалися швидкими виразними замальовками за ходом розповіді. Спілкування з дітьми, гра незмінно слугували поштовхом до творчості для Керролла. Його найкращі твори — обидві казки про Алісу, вірші — виникли як імпровізація, хоча згодом значно доопрацьовувалися.

Керрол лише раз виїздив за межі Англії. Влітку 1867 р. разом зі своїм другом ректором Лідделлом він вирушив у Росію — досить незвична на той час подорож.

помер 14 січня 1898 р. На ґілфордському кладовищі над його могилою стоїть звичайний білий хрест.

Перше видання книги «Аліса в Країні чудес» («Alice's Adventures in Wonderland») побачило світ 27 червня 1865 р., а в грудні 1871 р. читачі зустрілися і з другою частиною книги — «Крізь дзеркало і що там побачила Аліса, або Аліса в Задзеркаллі» («Through the Looking-glass and What Alice Found There»).

Перша книга про Алісу вдалася Керроллу не відразу. Існує щонайменше три варіанти. Про перші два відомо небагато. 1 липня 1862 р. під час прогулянки човном по невеличкій річці, що впадає в Темзу неподалік від Оксфорда, Керролл почав розповідати дівчаткам Лідделл, донькам свого колеги, ректора коледжу Крайст Черч, казку про пригоди Аліси, названої так за ім'ям його улюблениці, десятирічної Аліси Лідделл. Казка дівчаткам сподобалась, і під час наступних прогулянок і зустрічей вони неодноразово вимагали продовження.

Казки Керролла — це й результат глибокого опанування фольклорної традиції, яка бере початок передусім з казки чарівної, але нею аж ніяк не вичерпується. Структура народної казки у творах Керролла зазнає серйозних змін. Трансформуються не лише конструкції причинно-наслідкових зв'язків, характерні для народної казки, а й функції дійових осіб. Вони не повністю зруйновані, але їхня якість і взаємозв'язки серйозно змінені. Казки Керролла, незважаючи на деякі зовнішні риси схожості із гумористичною народною казкою, насправді перебувають дуже далеко від неї. Це пояснюється передусім принциповою відмінністю характеру самої схеми. Увага Керролла до народної творчості не обмежувалася лише казкою. Він звертається до пісенної народної творчості, також переосмислюючи її.