32 Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. Ред о. Сербенської. - Львів, 1994. - с. 90-91.

Синтаксичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Добір мовних елементів відповідає потребам сфер комунікації, меті і завданням висловлюван­ня. Вказуючи на ці норми, ми часто кваліфікуємо їх не як „правильні", а як „доцільні", „кращі" саме для цієї ситуації. Наприклад, нормою офіційно-ділового стилю є вживання книжних слів, канцелярської лек­сики, усталених мовних зворотів (акредитація, набувати чинності, за­свідчити підпис, доповідна записка) чи термінів з різних галузей знань для наукового стилю. Саме за нормами офіційно-ділового стилю від­повідь студента на іспитах оцінюють на відмінно, добре, задовільно, незадовільно, а не блискуча, достатня, посередня, погана відповідь. Безперечно, існують вимоги щодо граматичних форм, синтаксичних конструкцій, які підпорядковані насамперед позамовним чинникам.

Стандартність. При всій різноманітності мовних засобів, функціо­нально-стилістичних варіантів, літературна мова зберігає свою вну­трішню єдність і цілісність. Цю ознаку називають стандартністю.

Наддіалектність. Виникнувши на основі одного з діалектів, лі­тературна мова поступова втрачає вузькодіалектний характер і набу­ває наддіалектного, тобто вбирає в себе багато особливостей інших говорів, повсюдно поширюється, стає обов'язковою для всіх членів суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на базі середньонаддніпрянських говірок, але в процесі свого розвитку вийшла за межі одного діалектного масиву, збагатилась мовними одиницями з інших діалектів і розширила сферу вживання на всю територію України.

Однак праці Ю. Шевельова, як і нові мовознавчі розвідки, що про­довжують започаткований ним напрям вивчення шляхів формування і розвитку літературної мови, спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загально­національного стандарту середньонаддніпрянськими говорами. Дослід­ник зазначає, що сучасна українська літературна мова „сміливоможе бути названа мішаною щодо діалектної основи, і, отже, традиційне підручникові твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галиць­ким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови -річ взагалі цілком неможлива.

" Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. - К., 2003. - С. 94-95.

2 5-354

1 схід, і захід України складали свої внески в літературну мову... "³³. А остаточне утворення спільного для всієї України літературного стан­дарту на засадах діалектної многоосновності, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулося у 20-х роках XX ст. у добу „українізації"³⁴.

Поліфункціональність - одна з найважливіших ознак літератур­ної мови, яка виявляється у здатності виконувати різні функції. Літера­турна мова може передавати найрізноманітнішу інформацію в різних сферах суспільного життя. Для цього вона володіє великим багатством мовновиражальних засобів.

Стилістична диференціація. Сучасна українська літературна мова становить складну і розгалужену систему структурно-функціональних та емоційно-експресивних стилів, які забезпечують можливість задо­вольнити мовні потреби української нації

Функціонуючи у різних сферах суспільного життя, мова набуває типових ознак. їх носії мови усвідомлюють як певні різновиди, що об'єднують мовні одиниці за функціональним призначенням у відпо­відні структури - функціональні стилі (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний)³⁵.

Відомо, що стильова диференціація є ознакою високорозвиненої літературної мови, відбиває багатство матеріальної і духовної культу­ри народу.

Наявність усної та писемної форм вираження. Літературна мова має дві форми вираження -усну та писемну. Обидві форми викорис­товують ті самі літературні норми, але кожна з них має свою специфі­ку (табл. 1). Вона визначена насамперед призначенням: усна форма розрахована на слухача, а писемна - на читача. Форми відрізняються одна від одної і способом передавання мовлення: усна форма пов'яза­на з вимовою звуків і їх акустичним сприйняттям; писемна - з графіч­ним відображенням мовлення і читанням.

Масенко Л.Т. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. - К., 2004. - С. 17. Див.: Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української літературної мови: Підруч­ник. - 3-тє вид., переробл. і доповн. - Тернопіль, 2000. - С. 6. Питання про поділ на функціональні стилі, на думку О. Пономарева, досить складне, в основу кла­дуть різні засади, тому виділяють різну кількість функціональних стилів.

Усна та писемна форми реалізації безпосередньо пов'язані з різни­ми видами мовленнєвої діяльності (слухання - читання, говоріння -письмо) та між собою. Часто виникають ситуації, коли заздалегідь під­готовлений письмовий текст треба озвучити, тобто подати як вид ус­ного мовлення. Суттєвої відмінності між обома формами, наприклад,

усне мовлення	писемне мовлення
1. Первинне. 2. Діалогічне (полілогічне) і монологічне. 3. Розраховане на слухача. 4. Часто непідготовлене заздалегідь, допускає імпровізацію. 5. Передбачає живе спілкування. 6. Інтонаційно оформлене, супроводжується мімікою, жестами. 7. Чітко індивідуалізоване. 8. Емоційно й експресивно забарвлене. 9. Допускає використання повторів, зіставлень, різних тропів та фразеологізмів.	1. Вторинне. 2. Монологічне. 3. Графічно оформлене. 4. Пов'язане з попереднім обдумуванням. 5. Передбачає ретельний відбір фактів та їх мовне оформлення. 6. Чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення. 7. Повний і ґрунтовний виклад думки. 8. Поглиблена робота над словом і текстом. 9. Допускає редагування та самоаналіз написаного.

ділового чи наукового тексту не існує, однак варто знати деякі шляхи наближення писемного мовлення до усного і скористатися ними в прак­тичній роботі.

Таблиця 1. Ознаки усної та писемної форм літературної мови