10. Парламент Великобританії у хх ст. Його компетенція та роль у державно-політичній системі. Парламентська реформа 1949 р.

Влітку 1945 p., саме під час роботи Потсдамської конференції країн-переможниць, в Англії відбулися парламентські вибори. Мало хто, включаючи Трумена і Сталіна, сумнівався в їх формальному характері. Перемога Черчілля була, здавалось би, запланована. Однак на продовження переговорів прибув уже новий прем’єр – К. Еттлі, лейборист. Із загального числа 640 депутатських місць його партія здобула 393 і сформувала стійкий уряд, який протримався до 1951 р.

На виборах 1951 р. перемогли консерватори, після чого обидві провідні політичні партії поперемінно перемагали на виборах 50-70-х років. Програма лейбористської націоналізації, активно розпочата у другій половині 40-х років, була спершу згорнута, а згодом, уже за прем’єрства М. Тетчер, розпочалася денаціоналізація.

Третє (після двох міжвоєнних) перебування лейбористів при владі ознаменувалося здійсненням масштабної націоналізації промисловості і фінансової сфери. Держава націоналізувала Англійський банк, вугільну і газову промисловість, енергетику, цивільну авіацію, залізничний транспорт. Дещо пізніше, уже в 50-х роках, було націоналізовано сталеливарну промисловість і, тим самим, доведено частку державного сектора в промисловому виробництві країни до 20%.

Окрім згаданої реформи управління економікою, держава і право післявоєнної Англії зазнали ряду інших важливих змін. У 1948— 1949 pp. Лейбористи провели дві реформи конституційного права. Спершу було скасовано подвійний вотум для осіб з університетською освітою (до цього традиційно могли подавати два голоси на виборах до парламенту). В 1949 р. термін дії відкладального вето палати лордів було скорочено з двох років до одного. У 1955 р. число виборчих округів по виборах в палату общин збільшилося з 625 до 630 за рахунок сільських місцевостей. У 1969 р. було надано виборчі права особам у віці від 18 років, тобто знижено віковий ценз виборців. Закон 1963 р. дозволив спадковим перам зрікатися титулу (і місця в палаті лордів) для того, щоб мати змогу взяти участь у виборах до палати общин. Тут бралися до уваги не лише вищі можливості «коммонера» в розробці та прийнятті законів країни у порівняння з «пером», а й те, що лише депутат нижньої палати міг у перспективі очолити уряд країни.

11. Кабінет міністрів у Великобританії на сучасному етапі: порядок формування, компетенція, роль у державно-політичній системі країни.

Конституційному праву Великобританії добре відомий термін „уряд” та майже невідомий термін „кабінет”, але насправді саме останній на чолі з прем’єр-міністром керує країною. Уряд має досить широкий склад (найбільша кількість членів уряду згідно закону – 95 осіб), зазвичай це 75 – 80 міністрів, державних міністрів, міністрів без портфелю, носіїв традиційних посад (лорд-зберігач печатки тощо), молодших міністрів, секретарів. Ранг міністрів мають генеральний прокурор (генеральний аторпей), який представляє уряд у суді. Титул державного секретаря використовується для керівників провідних міністерств: закордонних справ, внутрішніх справ та інших.Уряд у повному складі ніколи не збирається на засідання і не приймає рішень. З його складу виділяється більш вузьке коло провідних міністрів (18 – 23 особи), що й утворюють кабінет, до якого належать державні секретарі внутрішніх справ та оборони, лорд-канцлер, канцлер казначейства та інші. Саме кабінет скликається на засідання та приймає рішення. Зазвичай його засідання проводяться в особистій резиденції прем’єр-міністра, на Даунінг-стріт, 10, в Лондоні. Частіше на ці засідання у домі прем’єра збирається „внутрішній кабінет” – кілька міністрів, що користуються найбільшою довірою прем’єр-міністра. „Внутрішній кабінет” ухвалює рішення від імені кабінету.Діяльність кабінету є закритою. Закон забороняє знайомитися з його протоколами на протязі 30 років. Рішення на засіданнях кабінету приймаються без голосування. Головну роль у керуванні країною відіграє прем’єр-міністр. Він формує уряд, подає на підпис (інколи на усне схвалення) правові акти та сам контрасигнує їх, у будь-який час може запропонувати монарху розпустити нижню палату Парламенту (що монарх завжди робить) та інше.При прем’єр-міністрі та міністрах існує багато допоміжних органів – комітети, комісії, секретаріати, служби. Особливе значення мають парламентські служби, які слідкують за дебатами у Парламенті, готують йому відповіді на запити депутатів, виступи у Парламенті.Задля виконання законів Парламенту, як вважається, уряд приймає нормативні акти, але ці акти приймаються не від імені окремих міністрів. Крім того, Парламент може делегувати уряду право приймати акти, що мають чинність законів (делеговане законодавство), які теж оформлюються як акти міністрів.За цими актами встановлено парламентський контроль, а рішення кабінету оформлюються актами Таємної Ради.

Конституційному праву Великобританії добре відомий термін „уряд” та майже невідомий термін „кабінет”, але насправді саме останній на чолі з прем’єр-міністром керує країною. Уряд має досить широкий склад (найбільша кількість членів уряду згідно закону – 95 осіб), зазвичай це 75 – 80 міністрів, державних міністрів, міністрів без портфелю, носіїв традиційних посад (лорд-зберігач печатки тощо), молодших міністрів, секретарів. Ранг міністрів мають генеральний прокурор (генеральний аторпей), який представляє уряд у суді. Титул державного секретаря використовується для керівників провідних міністерств: закордонних справ, внутрішніх справ та інших.

Уряд у повному складі ніколи не збирається на засідання і не приймає рішень. З його складу виділяється більш вузьке коло провідних міністрів (18 – 23 особи), що й утворюють кабінет, до якого належать державні секретарі внутрішніх справ та оборони, лорд-канцлер, канцлер казначейства та інші. Саме кабінет скликається на засідання та приймає рішення. Зазвичай його засідання проводяться в особистій резиденції прем’єр-міністра, на Даунінг-стріт, 10, в Лондоні. Частіше на ці засідання у домі прем’єра збирається „внутрішній кабінет” – кілька міністрів, що користуються найбільшою довірою прем’єр-міністра. „Внутрішній кабінет” ухвалює рішення від імені кабінету.

Діяльність кабінету є закритою. Закон забороняє знайомитися з його протоколами на протязі 30 років. Рішення на засіданнях кабінету приймаються без голосування. Головну роль у керуванні країною відіграє прем’єр-міністр. Він формує уряд, подає на підпис (інколи на усне схвалення) правові акти та сам контрасигнує їх, у будь-який час може запропонувати монарху розпустити нижню палату Парламенту (що монарх завжди робить) та інше.

При прем’єр-міністрі та міністрах існує багато допоміжних органів – комітети, комісії, секретаріати, служби. Особливе значення мають парламентські служби, які слідкують за дебатами у Парламенті, готують йому відповіді на запити депутатів, виступи у Парламенті.

Задля виконання законів Парламенту, як вважається, уряд приймає нормативні акти, але ці акти приймаються не від імені окремих міністрів. Крім того, Парламент може делегувати уряду право приймати акти, що мають чинність законів (делеговане законодавство), які теж оформлюються як акти міністрів.

За цими актами встановлено парламентський контроль, а рішення кабінету оформлюються актами Таємної Ради