18. Джерела права Середньовічної Англії (загальне право, право справедливості, статутне право і ін.).

До нормандського завоювання основні джерела права – звичай та королівське законодавство (вийшло навіть кілька збірників). Після завоювання з’явилось нормандське право, принесене завойовниками (не замінило старого англосаксонського права). Політика королів (починаючи з Вільгельма) – дотримання «старих і добрих» англосаксонських звичаїв» (для примирення королів з місцевим населенням та знаттю, вираження відносин феодального суспільства, захисту інтересів феодалів, написані рідною мовою місцевого населення). Основне джерело після завоювання – законодавство королів. Вільгельм І видав низку законів щодо судових спорів між нормандцями і англосаксами, введенння судового поєдинку (як доказу), поділу судівництва на світське та духовне, охорони королівських лісів, привілеїв Лондона, спадкування. Варто згадати хартію вольностей Генріха І (1100 р.), Хартію свобод для духовенства Стефана, хартію свобод Генріха ІІ і його Кларедонську асизу (1166 р.) та інші асизи (про озброєння, ліси). Нормативні акти королів – асизи, конституції, статути, ордонанси. Закони – акти, обговорені та схвалені магнатами (на королівській раді чи з’їзді). Хартій – самостійні привілеї короля. Найважливіша роль у виникненні правових норм і єдності права – роз’їзним судам (створені Генріхом ІІ), що створили з норм звичаєвого нормандського та англосаксонського права «загальне право» (ЗГ), яке розуміли як право звичаєве, всього королівства, населення, загальне для всіх (на відміну від церковного або римського) за допомогою королівської канцелярії (видавала накази, що врегульовували засади судочинства і відносини між потерпілими, суддею і т.д.). Пізніше – судові накази безпосередньо до винної сторони – з’явитись і дати відповідь. З часом в них формулювалася суть позову, вид вимоги, накази. Через велику кількість «наказів» в ХІІІ ст. видавались своєрідні збірники, реєстри судових наказів (позовам надано чітких юридичних форм), що змусило сторони обґрунтовувати свої права, дотримуючись встановлених зв’язків , що призвело до окостеніння системи наказів. Наприклад, лорд-канцлер випускав свій судовий наказ, а судді від нього відмовлялися. Не всі особи знаходили позивний захист через відсутність необхідних норм права, зверталися до короля, який виніс розпорядження про розширення лордом-канцлером «реєстру наказів». З ХV ст.. – позивач сам складав формулу наказу, потребував лише печатку в канцелярії. Друге джерело ЗП практика королівських судів (спочатку короткі записи, потім – ґрунтовні), ще пізніше судові протоколи публікувалися у «списках позовів» »Щорічники судових позовів» приватні систематизовані звітиДотримуючись власного розуміння, судді створювали прецеденти (могли бути відхиленими вищою судовою інстанцією). Основна ідея: судові рішення – існуюче право, а суддя лише «відкриває» право, а не створює його. Загальне право визнавало всіх рівними, завдяки прецедентам стало динамічнішим, не мало станового характеру. Римське право обмежує юристів, ЗП дозволяє діяти творчо. ХІV ст. – право справедливості (король і канцлер), спочатку скарги надходили до монарха через короля, пізніше – до канцлера, навіть створили апарат урядовців та суддів при ньому; його джерела: загальне, римське, канонічне, власне право; дозволяло швидше розглядати судові справи. ПС створювалося не для заміни ЗП, а для надання останньому гнучкості, хоча пізніше між ними почали виникати непорозуміння, що завершилися виграшем ПС.Великого значення як джерела права набули праці відомих юристів: Гленвілл, Генріх Брактон, Джілберт Тортон, Й.Фортеск’ю, Ф.Літльтон, Е.Кок.До важливих джерел права необхідно віднести статути – законодавчі акти парламенту, що не потребували ні санкції, ні підпису короля і мали вищу юридичну силу, їхня законність не могла оспорюватися в суді, лише інший статут міг замінити чи змінити інший, особливо важливі статути затверджували королі (під час абсолютизму їхня вартість знизилася).Норми торговельного права ґрунтувалися на міжнародному праві, діяли спеціальні торговельні суди. Існували також «ярмаркові суди», що створювали власні прецеденти.Джерелом права були і канонічні норми (церковне право), церковне право впливало на церковну власність, шлюбно-сімейні відносини, поширювалось на єресь, богохульство. Ці суди прагнули розширити юрисдикцію і на суто світські справи, проти чого рішуче боролися королі.Основні галузі права:Право власності – все визначала феодальна власність; ПВ було неоднорідним, складним. Два види землеволодіння: вільне (феодали, рицарі, селяни) та невільне (землі коттерів, бордаріїв, вілланів). Вільне – чітко визначені повинності (військова служба, податки), розгляд справ патримоніальними судами, існував особливий інститут довірчої власності – траст (користування й управління за певну суму грошей). Розріняли рухоме і нерухоме майно  реальна і персональна власність, що захищалася в свою чергу реальними та персональними позовами, відома застава (для забезпечення виконання угоди).Зобов’язальне право – договір – домовленість, але не кожна домовленість є договором; виникли дві підстави виникнення зобов’язань – з договорів і з деліктів, що вимагали для свого захисту певних форм позовів (про борг, про відплату, про домовленість, про правопорушення, про захист словесних правопорушень), також було створено спеціальні статути про купців, на високому рівні – стосунки боржника і кредитора. Шлюбно-сімейне і спадкове право – ШСП – під впливом канонічного права та інтересів феодалів, церковні канони закріпилися в державних законах, патріархальний характер сім’ї , вкрай обмежений правовий статус заміжньої жінки, причому в дворян – більше; пізніше розлучення не допускалося (у виняткових випадках міг дозволити Папа Римський), за окремих обставин подружжя могло проживати окремо, позашлюбні діти не признавалися. Спочатку не було єдиного спадкового закону, землі сеньйорів після смерті держателів до них і поверталися, пізніше діти могли отримати частку землі, сплативши лордові певну суму; потім утворився майорат (спадкував лише старший син), з ХVІ ст. – за заповітом (якщо нерухомість не є родовою власністю). Існував правовий інститут «люб’язність» - рухоме майно отримували чоловік, дружина, діти. Кримінальне право – після завоювання нормандців – серйозна плутанина; при визначенні покарань – станова та національна дискримінація, до ХІІ ст. – не було вини (наміру) як основи відповідальності. Роз’їзні суди були дуже жорстокими, різко відрізнялися покарання світських і церковних судів. Смерть (часто мученицька) – за державну зраду, навмисне вбивство, підпал, грабунок, підробку грошей. Іноді за ці злочини калічили або виганяли з країни. Якщо не було винного – округа платила штраф. До ХІІ ст. не бралася до уваги злочинна бездіяльність, не розрізняли вину і необережність. Було розроблено вчення про співучасть. Самозахист, божевілля – не несли кримінальної відповідальності. Злочини поділяли на 3 групи: зрада, фелонія і місдімінор (підпал, фальшивомонетництво, обдурювання). Найтяжчий злочин – велика (королю, країні) та мала (сеньйорові) зрада. За жебрацтво – особливо суворі покарання. Судовий процес – з ініціативи потерпілого, докази: присяга, свідки, ордалії, судовий поєдинок; згодом – змагально-обвинувачувальний характер процесу, застосовувалися тортури, слідство проводив суддя, вердикт виносив суд присяжних, міру покарання – королівський суддя, покарання за підкуп свідка і лжесвідчення; з ХІІІ ст. – захист (барістери і соліситори). Судовий процес мав відкритий характер (крім в надзвичайних судах).