2.Утворення державності в Стародавньому Сході. Особливості цього процесу.

Найдавнішими державами і системами права в історії людства були держави і правові системи Стародавнього Сходу. Вони виникли у пд.-зх. частині Азії та пн.-сх. Африці. Саме тут була колиска людської цивілізації, письменності, культури тощо. У межиріччі Тигру та Єфрату виникли стародавні Шумер і Аккад, згодом Вавилонія і Ассирія. По сусідству розташувались Хеттська держава, Фінікія, єврейські царства, потім Персія, Урарту та інші. В Африці, в долині Нілу , знаходився Єгипет. До цієї групи країн відносять також Інді та Китай.

Ці держави виникли саме там через сприятливі природні умови цього регіону, тобто матеріальні умови життя суспільства. Родючі землі, в основному сприятливі кліматичні умови, великі, повноводні ріки та інше зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Разом з тим розвивалися скотарство, ремесло, обмін, торгівля. Особливості клімату і своєрідність грунтів, наявність великих просторів пустель, засушливі періоди року зумовили необхідність штучного зрошення земель. Будівництво каналів, водоймищ та інших іригаційних споруд, осушення боліт були і є дотепер основою східного землеробства.

Перші держави в Азії і пн.-сх. Африці виникли ще в IV ст. до н.е. Кожна з них має свою історію виникнення, розвитку і падіння, свої характерні особливості. Разом з тим є і спільні риси, які об’єднують їх у близьку за своєю суттю групу країн.

Характерні особливості:

1. Збереження значних пережитків первіснообщинного ладу, зокрема сусідської общини, помітних слідів патріархального побуту, звичаїв, традицій.

2. Відсутність на перших етапах розвитку приватної власності на землю, слабкий її розвиток у цілому.

3. Наявність колективного рабоволодіння.

4. Збереження первісних форм рабства, так званого домашнього рабства, коли раби ще мають деякі права.

5. Створення деспотичної форми правління, тобто держ. ладу , який характеризується необмеженою владою монарха.

6. Наявність трьох галузей, відомств чи систем управління:

• Відомство внутрішніх справ – займалося управлінням країною, накладанням і стягненням податків, поборів та мит, здійсненням правосуддя, охороною внутрішнього правопорядку.

• Відомство військових справ – займалося захистом країни від нападів агресивних сусідів, забезпеченням її кордонів системою оборонних споруд та гарнізонами, матеріальним забезпеченням військ, будівництвом річкового флоту та ін.

• Відомство публічних робіт – займалос організацією, проведенням і забезпеченням суспільно-необхідних громадських робіт, в першу чергу іригаційнї системи, каналів, водосховищ тощо, будівництвом палаців, храмів, пірамід, прокладанням доріг, вирубкою лісів та ін.

3.Вникнення Вавилонської держави, її суть, розвиток та падіння.

Вавилонська держава виникла на початку II тис. до Р. X. в Азійському межиріччі Тигра та Євфрату в Месопотамії. Назву отримала від голов­ного м. Вавилон (поблизу нинішнього м. Хілли в Іраку). На цій території спочатку розташовувалися невеличкі міста-держави, в яких ще довго зберігалися пережитки родоплемінної організації. Найдавніші поселенці-шумерійці та аккадці, які розташовувалися на північ від них. Уже в V-IVтис. до н.е. шумерійці перейшли до осілого способу життя і землеробства,заснованого на штучному зрошені. Таке обєднання ґрунтувалося вже не на кровній спорідненості, а на територіальній близькості. Унаслідок цього відбувається розклад первіснообщинного устрою. Наступний крок у розвитку суспільства-поява рабства. Причиною цього був високий розвиток продуктивних сил + постійні зрошувальні роботи потребували найманої сили. Спочатку праця рабів зводилася лише до домашніх потреб,але згодом все більше рабів були змушені працювати на громадських роботах. Хгодом утворився численний прошарок купців та торговців-тамкарів, які прискорили розвиток приватної власності та майнової нерівності. У Шумері виникло чимало невеликих держав - патесіати. Вони вели між собою постійні війни, за рахунок яких збагачувалися. Перші правителі невеличкого Вавилонського царства здійснювали обережну політику. Вони укладали союзи із сильними сусідніми державами. Перші п'ять вавилонських царів змогли значно розширити власні володіння, але рівня своїх союзників не досягай. Ситуація змінюється за шостого царя Вавилона - Хаммурапі, котрий був одним із найвідоміших політиків стародавнього світу. Він правив Вавилоном у 1792-1750 рр. до н.е. Зійшовши на трон невеликого царства, Хаммурапі закінчив свої дні повелителем величезної за тогочасними мірками держави, котра охоплювала основну частину Межиріччя. Проіснувала держава до 539 р. до н.е., коли була завойована іранським царем Кіром і втратила свою незалежність.

Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди:

1. Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.);

2. Касситський період (1518-1204 рр. до Р. X.);

3. період політичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.);

4. Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.).

4. Суспільний устрій ВавилонуВ общинах Межиріччя процес майнового і суспільного розшарування почався ще в кінці IV тис. до н.е.В епоху Хаммурапі суспільство ділиться на дві основні верстви: вільних і невільників, або рабів. ВІльних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії. На вершині соціальної драбини стояли так звані авілум. Це- верхівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать, верхівка общини.Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях.Особа, здоров'я, життя,честь,сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворими засобами.Друга группа вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену.Вони стояли на нижчому шаблі, ніж авілум.Так, покарання винних за потерпілого авілума, були суворішими, ніж за скривдженого мушкену.Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікарю за лікування, а також дружині при розлученні.Майно мушкену захищали за правом,нарівні з майном царським та храмовим.Отже,мушкену – це теж рабовласники і землевласники, іноді досить багаті люди,але за своїм статусом нижчі від авілум, громадяни другорядні.Групу мушкену становили двірцеві слуги,вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю раби.Ще одну группу рабовласників становили так звані тамкари – банкіри, купці, торговці, лихварі,тобто грошові люди вавилонського суспільства.Купці, торговці та інші представники цієї групи мали велику вагу у суспільстві, значний вплив на державну політику.Саме вони фігурують, коли у законах Хамураппі йдеться мова про кредиторів та боржників.Вони скуповували землі,навіть ті, що були вилучені з торгового обороту(землі «ілку»).Окрему найвпливовішу группу і привілейовану группу суспільства становили жерці. Храми володіли величезними багатствами. Всюди їм належали найкращі землі,стада худоби, палаци і храми,зерносховища й склади, скарби, багато рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займались лихварством і торгівлею. Закони встановлювали привілеї храмів нарівні з привілеями царського палацу. Вони отримували в свою користь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожертвування царя, світської знаті,простих людей.У Вавилоні було дуже багато жерців,заклинателів,ворожбитів,астрологів, та ін.Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники – ремісники, низи міського населення.Община (сусідська, територіальна) зберігалась у Вавилоні, незважаючи на утворення классового суспільства. Общинники спільно володіють землями і рабами, виконують різні повинності й роботи на користь держави й храмів,платять певну суму податків. Вони обирають своїх старост та інше керівництво, які діють під контролем державних урядовців, збирачів податків, та ін. Вони становлять осносну массу війська-ополчення. Працю общинників, ремісників широко використовували в східних деспотіях на так званих публічних роботах,тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, громадських споруд, прокладанню доріг. Вони складали основну кількість трубового вільного населення. Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби – вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продаж дітей в рабство батьками, віддання у рабство за злочин, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство носило домашній характер, і число рабів було обмежене. «Домашнім» патріархальним рабство називалось тому, що раби працювали спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях,у садах,домашньому господарстві,ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно харчувались.Крім того раб міг мати свою сім’ю, господарство.Однак раб все ж залишався рабом у повному розумінні цього слова. Його продавали, купували, дарували, карали на розсуд господаря аж до смертної кари включно, за непослух сікли батогами , могли покалічити.З метою запобігання втечі рабів їх таврували.