37. Сутність відмінностей між модернізмом і постмодернізмом у царині гуманітарної думки і в науці про літературу.

Пост структуралізм = постмодернізм в літ-ві – зберігає відношення до культури як до тексту і орієнтацію на аналіз та інтерпретацію текстуальних явищ культури

Об’єктом аналізу тексту є контекст риси, що стоять поза текстом і визначають його

Декунструкція-реконструкція тексту за Дерідою, як інтерпретація того, що автор замовчує або сам не бачить, що розуміється в тексті несвідомо чи інтуїтивно, або те, що додано до тексту наступними інтерпретаціями, взаємовпливами текстів, грою, алюзіями

Дослідження не структури тексту як в структуралізмі, а конструкттивних механізмів технологій створення тексту

Розуміння знаку як симулякру, фікції У.Еко, протилежність самому собі; написання тексту як створення фікції смислів

Фуко: смерть автора і читача через смерть ідеології, яку раніше нав’язував автор; на місце Автора стає Письмо з метою виявлення позиції зникнення суб’єкта, втрати його ідентичності

автор — це не джерело значень, які вибудовують твір, автор не випереджує своїх творів = автор-функція – своєрідний вимір дискурсу, в якому діє вільна циркуляція значень

структуралізм, семіотика, наратологія = Модернізм в літ-ві

Структуралізм — сприйняття явищ як елементів певних функціональний і динамічних цілостей у їх одночасності і взаємопов’язаності; набір одних і тих же компонентів шляхом їх комбінацій творить іншу якість цілості, що не дорівнює сумі властивостей кожного компонента зокрема; Мукаржовський: вищі структури – це змістовні, але факультативні цілості, які залежно від реципієнта можуть творити контекст твору; твір мистецтва – це структура, система складників, естетично актуалізованих і організованих у складну ієрархію з існуючою організовуючоюдомінантою

Наратологія – теорія оповіді, метод редукції будь-якого тексту в сукупності його структурних одиниць; = структурна теорія оповіді; Вивчає природу та форми функціонування притаманні всім типам наративів; Створення системи правил, за якими оповіді створюються і розвиваються; або пошук одної універсальної розповідної моделі

Семіотика – У.Еко: всі культурні явища є знаками, отже, явищами комунікації; головне протиставлення С – системикоду і текстукомуні канту; код – сукупність обмежень, накладених культурою на здатність читача здійснювати зв’язки між знаками і їх значеннями; літературна семіотика – як аналіз знакового тексту, що виходить з поняття самого тексту і прагне до узгодження його з міфічною або іншою системою, що перебуває на певному етапі розвитку науки.

Модернізм – рух, що домінував у мистецтві й культурі першої половини ХХ ст. Модерне літературознавство кін. ХІХ ст. – поч. ХХ ст. не знає меж і кордонів. Починається із заперечення і переосмислення всіх здобутків позитивного літературознавства. Кожна школа модерністського літ-ва прагне довести, що вона здобула остаточну істину адже витікає із мовознавства, що вірить у свою спроможність віднайдення універсалій, що лише її методологія є вірною. Відтак, російські формалісти Маяковський, Пастернак були пов’язані з поезією футуристів, котрі стверджували, що суттєвою є лише форма тексту. З футуристичних постають семіотико-структуральні школи. На заході – Празький гурток Р.Якобсон. Предмет: структура мовленнєвого явища. У літературі відбулося подолання традиційної реалістичності хронологічний сюжет, безперервна оповідь автора-деміурга, «закриті фінали»тощо. Акцент на імпресіонізмі та суб’єктивності. Схильність до «рефлективності» утексті – про проблеми самого тексту. Захоплення фрагментарними формами у постмодернізмі – також, але по-іншому, перерваною оповіддю. Строгий аскетизм, помірність непотрібних деталей. Результат – створення літератури, присвяченої експериментам та інноваціям. Постмодернізм «момент відліку» – 1980р. заперечує великі наративи та віру в науки. Домінує тотальна гра. Але в особі Ж.Дерріди і Р. Барта біло намагання створити свій власний текст в основі текстів a знаходження слідів будь чого культури, історичних реалій. Говорячи про модернізм, можна вести мову про структуралізм. Говорячи про постмодернізм – ведемо мову про пост структуралізм з його реконструкцією та де центрованим всесвітом.

Постмодернізм заперечує важливе для модернізму протиставлення «високого» й «масового»мистецтва та приймає надмірність, строкатість і «несмак» еклектизму. Для пост модерністів фрагментація – це феномен, що звеселяє, звільняє, спосіб втечі від системи переконань.

38. Поструктуралістська ідеологія у текстах М.Фуко: проблема смерті автора. смерть автора і читача через смерть ідеології, яку раніше нав’язував автор; на місце Автора стає Письмо з метою виявлення позиції зникнення суб’єкта, втрати його ідентичності

у сучасному письмі зростає роль інтерпретатора, а не автора, який перший встановлює правила надання значень тексту

“смерть автора” має посилання на “смерть суб’єкта”, який порвав зв’язки з своїм текстом

як і Барт виступив проти концепції знака

автор — це не джерело значень, які вибудовують твір, автор не випереджує своїх творів = автор-функція – своєрідний вимір дискурсу, в якому діє вільна циркуляція значень

але автор обмежує множинність розмноження значень у певному тексті

дискурс – це система висловлювань, які складаються із скупчення кодів, тобто індивідуальних висловлювань, які є тільки функціями у певному виді дискурсу

дискурс є первинним щодо висловлювання; він не постає із суми певних висловлювань

Пост структуралізм – зберігає відношення до культури як до тексту і орієнтацію на аналіз та інтерпретацію текстуальних явищ культури

Об’єктом аналізу тексту є контекст риси, що стоять поза текстом і визначають його.

39. Деконструктивістські стратегії Ж.Дерріди. теза про вичерпність філософії і розуму в класичних формах, що побудовані на розумінні буття як присутності;

текст як самодеконструюючий феномен; концепція відсутності центру, де центрування структури

деконструкція як спосіб подолання кризи в літературі і філософії

руйнування попередніх ідей і способів мислення, вихід за межі нав’язаних попередніми епохами смислів як деконструкція за допомогою глибинного аналізу мови; знищення “привнесеного”, пов’язаного з історичною та культурною традицією

ідея тексту без контексту; нічого не існує поза текстом

прагнення до спонтанного мислення, вільної комбінаторики категорій, імпровізації; гра без надії на кінцевий результат чи кінцеве отримання смислів

прийняття множинності смислів, закладених в тексті і непов’язаних з його автором; текст розповідає свою власну історію, не пов’язану ні з автором, ні з адресатом; текст виступає в протиріччя сам з собою

не можливо створити абсолютно деконструйований текст

руйнація ідей знаковості, висунення ідеї поля письма як поля гри, в якому все може бути водночас означником і означуваним текстура, а не структура

будь-що може бути текстом, текст не має єдиного принципу структурності, значення знаків змінне і виявляється в контексті

будь-який текст може бути прочитаний через інший текст чи розглядатись як цитата. Для концепції Ж. Дерріда особливе значення мала рефлексія ідей Ф. Ніцше, Ж. Хайдеггера, З. Фройда. Він казав, що якби довелося обрати авторів на яких необхідно було послатися у свої теорії, ними б були Ніцше критика метафізики, понять буття та Фройд критика свідомості суб’єкта і не дивно, бо Ідея людської деструктивності висувалася і розвивалася рядом теоретиків психоаналізу, серед яких – основний — Фройд = потяг до смерті; танатос; морги-до; некрофілія. Згідно з Фройдом, інстинкт потяг деструктивності агресії, ненависті, знищення, руйнування, смерті, вбивства, танатос трактується як одна з двох основних людських потягів, що протистоять конструктивного життєстверджуючому Еросу інстинкту життя, любові і творення Приклад: на основі тексту Джуліана Барнса «історія світу у 10-ти з половиною главах». Поперше ми бачимо некласичне ставлення до структури твору. Адже з’являється ще якась половинка глави. І це вже тільки в назві. Сама собою структура твору такоє є незвичною, адже, як ми сказали, центр є і початок і кінець, у творі немає чіткого сюжету. Кожна частина – це окремі історії, які, в принципі не мають хронології, неважливо звідки ти почнеш читати, з початку чи кінця.

Стосовно концепції вільної гри, ми можемо бачит. Що автор грає з історією. Фактично вона де центрується, відходить від стандартного уявлення про історію, як літопис з датами і правдивими фактами.бо ми поперше бачимо, що історія, яка в принципі є неосяжною, замикається у певні рамки, а саме це саркастичні 10 з половиною глав. По друге, у першій ж історії, всім добре відомий біблійний міф про Ноя подається у зовсім незвичному, викревленому варіанті. Тото, знову ж таки, гра з історією. На основі такого центру, каже Дерріда, завжди черпаються повтори, заміщення, трансформації і переміщення. І знову ж таки, і «історії світу» хоч немає класичного сюжету, але всі історії пронизує наскрізний мотив, який постійно повторюється, це подорож, чи принаймні, перебування на воді. Цей мотив певним чином трансформується, із міфу в сучасність, зі спокою у трагедію, відчай, пошук істини и так далі, але він постійно повторюється.

40. Роль і місце теорії літератури в контексті гуманітарних наук за Поль де Маном. теорія літ-ри як міждисциплінарна галузь: філософія + літ-ра + лінгвістика

розуміє мову як “граматику”, що легко підлягає декодуванню, і як “риторику”, що відчитується, але не декодується

теоретичне літ. теорія та практика літ-во, критика, викладання літ-ри

епісемологічні що стосуються пізнання властивості мови як опозиції до риторичних

літературу не можна “генетично

подати”, а історія літ-ри – це інтерпретація літ-ри

опірність теорії – внутрішні суперечності та проблеми теорії літератури

навчання літ-рі – це засіб виховання, маніпулювання з метою позбавлення свободи

літературність як противага естетичності, бо Л руйнує уявлення про те, що в естетичних об’єктах існує єдність звуку і значення, бо цей зв’язок є суто умовним

література – це надійне джерело інформації ні про що інше як про власну мову, яка створюється поза нашим контролем і окреслює людини.

41. Специфіка аналізу худ.текстів за постмодерністською постструктуралістською методологією.

Постструктуралістський аналіз тексту був спрямований на пошук та демонстрацію роз‘єднаності останнього=деконструкція тексту: пошук суперечностей парадоксів зсувів та зламів у точках зору розламів у фізичному часі Персонажах гри слів гри знаків

пропусків смислових одиниць пошук симулякрів і симуляції

зміщення інтертекстуальних полів демістифікації

смерть автора

+ за Дерріда з попер.пит.

прийняття множинності смислів, закладених в тексті і непов’язаних з його автором; текст розповідає свою власну історію, не пов’язану ні з автором, ні з адресатом; текст виступає в протиріччя сам з собою не можливо створити абсолютно деконструйований текст

руйнація ідей знаковості, висунення ідеї поля письма як поля гри, в якому все може бути водночас означником і означуваним текстура, а не структура

будь-що може бути текстом, текст не має єдиного принципу структурності, значення знаків змінне і виявляється в контексті

будь-який текст може бути прочитаний через інший текст чи розглядатись як цитата.

42.Дослідження Крістевою образу Діви Марії як культурного конструкту. Образ Діви Марії як культурний конструкт формувався дуже довго і має цілу історію доповнень, суперечок, віднайдення помилок та інтерпретацій, і , що дуже важливо, він має беззаперечний вплив на жінок світу. Цей конструкт є «формою абстракції, яку доповнювали різними атрибутами в процесі розвитку. Крістеву цікавить саме дискурс замовчуваности і не-сказаности навколо цього образу як психолінгвістична проблема». ДАЛІ СТАТТЯ У ФОРМІ ВИЖИМОК З ТЕКСТУ У християнстві жіночість проявляється через материнство і Ісус є людським тільки через матір. Чоловіки привласнюють Материнське через свій первинний нарцисизм. Монотеїзм християнства, яке саме створило найпотужніший конструкт Діви Марії зробивши помилку у перекладі замінили «незаміжня» на «непорочна». Конструкт розрісся у трьох напрямках: паралель між Матірю та Сином, надання ознак благородности проголошена Матірю Церкви, стало «прототипом любовних стосунків і наслідувало два фундаментальні аспекти західної любови: лицарську любов і любов до дитини, — і тим включилось у діяпазон, який іде від ^сублімації до аскетизму та мазохізму». «Завершення в імені Марії цілости, створеної із жінки і Бога, остаточно удосконалюється уникненням смерти».

Фройдової «Теми трьох скринь». мати стає дружиною і дитиною свого сина, а «Схрещення цих трьох функцій є основою непорушної і вічної духовости» Образ влади – «вона — жінка і матір — покликана представляти найвищу земну владу» «У постаті Марії сконцентрувалися основні аспекти західної любови» благородна Дама і Пречиста Діва почали схрещуватись, поєднуючи прикмети жаданої жінки і святої матері у цілість = таємним двійником явно фалічної влади Діва все ж таки стала віссю гуманізації Заходу загалом і гуманізації любови зокрема, створення земної концепції цілком людської матері Така гуманізація християнства через культ Матері привела до зацікавлення людськістю чоловіко-батька Діва неминуче стає і покровителькою, й упривілейованим обєктом Матір та її сльози і молоко, нагадуючи про скорботну людськість, стають символом «повернення репресованого» у монотеїзмі.. Підпорядкування материнського лібідо досягнуло апотеозу, коли зосередилося на темі смерти мати, яка є джерелом життя проливає сльози над мерцем, але радість і навіть якийсь тріумф ідуть за її сльозами, немовби переконання, що смерти не існує, і це було ірраціональним, але непорушним материнським переконанням, на якому мав би триматися принцип воскресіння = виклик смерті Діви-чо-Материнське є способом і непоганим зясування жіночої параної. Діва набуває форми свого жіночого заперечення іншої статі чоловіка, але долає його встановленням третьої особи: мене запліднив не Ти, а Він. Результатом є непорочне зачаття, без чоловіка і без сексу, зачаття Бога, з існуванням якого жінка, звичайно, має щось робити, за умови, що вона визнає своє підпорядкування цьому існуванню. Діва набуває форми параноїдної пристрасти до влади перетворенням жінки у Королеву Неба і у Матір земних інституцій Церкви. Але вона досягає успіхів у тамуванні тієї меґаломанії, ставлячи її на коліна перед Дитиною-Богом. Діва перешкоджає бажанню вбивати чи поглинати сильним ораль-ним органом грудьми, облагороджуванням болю ридання, і спонуканням заміни сексуального тіла вухом розуміння. Діва набуває форми параноїдальної фантазії бути вилученою з часу і смерти через надто прикрашуваний образ Успення. — Діва особливо погоджується із запереченням іншої жінки що, без сумніву, враховує заперечення матері жінки утвердженням образу Унікальної Жінки, єдиної серед жінок, єдиної серед матерів, єдиної серед людей, ще й тому, що вона безгрішна. Але підпорядкування цьому прагненню унікальности відразу ж стримує постулат, згідно з яким, унікальність досягається тільки підсиленням

мазохізму: кожна жінка, гідна жіночого ідеалу, який втілює Діва як недосяжна мета, могла би бути тільки черницею, мученицею чи, якщо вона заміжня, тією, що веде такий спосіб життя, який міг би визволити її від «земних» умов і підготувати до найвеличнішої сублімації відчуження від власного тіла. І нагорода: обіцяний екстаз. Звідси несказанність, закодована, фундаментальна перверсійна поведінка; і жіночий мазохізм підноситься до статусу структури стабілізатора всупереч його збоченням; ґарантує роль і, забезпечує їй нагороду приємности

42.Дослідження Крістевою образу Діви Марії як культурного конструкту. Образ Діви Марії як культурний конструкт формувався дуже довго і має цілу історію доповнень, суперечок, віднайдення помилок та інтерпретацій, і , що дуже важливо, він має беззаперечний вплив на жінок світу. Цей конструкт є «формою абстракції, яку доповнювали різними атрибутами в процесі розвитку. Крістеву цікавить саме дискурс замовчуваности і не-сказаности навколо цього образу як психолінгвістична проблема». ДАЛІ СТАТТЯ У ФОРМІ ВИЖИМОК З ТЕКСТУ У християнстві жіночість проявляється через материнство і Ісус є людським тільки через матір. Чоловіки привласнюють Материнське через свій первинний нарцисизм. Монотеїзм християнства, яке саме створило найпотужніший конструкт Діви Марії зробивши помилку у перекладі замінили «незаміжня» на «непорочна». Конструкт розрісся у трьох напрямках: паралель між Матірю та Сином, надання ознак благородности проголошена Матірю Церкви, стало «прототипом любовних стосунків і наслідувало два фундаментальні аспекти західної любови: лицарську любов і любов до дитини, — і тим включилось у діяпазон, який іде від ^сублімації до аскетизму та мазохізму». «Завершення в імені Марії цілости, створеної із жінки і Бога, остаточно удосконалюється уникненням смерти».

Фройдової «Теми трьох скринь». мати стає дружиною і дитиною свого сина, а «Схрещення цих трьох функцій є основою непорушної і вічної духовости» Образ влади – «вона — жінка і матір — покликана представляти найвищу земну владу» «У постаті Марії сконцентрувалися основні аспекти західної любови» благородна Дама і Пречиста Діва почали схрещуватись, поєднуючи прикмети жаданої жінки і святої матері у цілість = таємним двійником явно фалічної влади Діва все ж таки стала віссю гуманізації Заходу загалом і гуманізації любови зокрема, створення земної концепції цілком людської матері Така гуманізація християнства через культ Матері привела до зацікавлення людськістю чоловіко-батька Діва неминуче стає і покровителькою, й упривілейованим обєктом Матір та її сльози і молоко, нагадуючи про скорботну людськість, стають символом «повернення репресованого» у монотеїзмі.. Підпорядкування материнського лібідо досягнуло апотеозу, коли зосередилося на темі смерти мати, яка є джерелом життя проливає сльози над мерцем, але радість і навіть якийсь тріумф ідуть за її сльозами, немовби переконання, що смерти не існує, і це було ірраціональним, але непорушним материнським переконанням, на якому мав би триматися принцип воскресіння = виклик смерті Діви-чо-Материнське є способом і непоганим зясування жіночої параної. Діва набуває форми свого жіночого заперечення іншої статі чоловіка, але долає його встановленням третьої особи: мене запліднив не Ти, а Він. Результатом є непорочне зачаття, без чоловіка і без сексу, зачаття Бога, з існуванням якого жінка, звичайно, має щось робити, за умови, що вона визнає своє підпорядкування цьому існуванню. Діва набуває форми параноїдної пристрасти до влади перетворенням жінки у Королеву Неба і у Матір земних інституцій Церкви. Але вона досягає успіхів у тамуванні тієї меґаломанії, ставлячи її на коліна перед Дитиною-Богом. Діва перешкоджає бажанню вбивати чи поглинати сильним ораль-ним органом грудьми, облагороджуванням болю ридання, і спонуканням заміни сексуального тіла вухом розуміння. Діва набуває форми параноїдальної фантазії бути вилученою з часу і смерти через надто прикрашуваний образ Успення. — Діва особливо погоджується із запереченням іншої жінки що, без сумніву, враховує заперечення матері жінки утвердженням образу Унікальної Жінки, єдиної серед жінок, єдиної серед матерів, єдиної серед людей, ще й тому, що вона безгрішна. Але підпорядкування цьому прагненню унікальности відразу ж стримує постулат, згідно з яким, унікальність досягається тільки підсиленням

мазохізму: кожна жінка, гідна жіночого ідеалу, який втілює Діва як недосяжна мета, могла би бути тільки черницею, мученицею чи, якщо вона заміжня, тією, що веде такий спосіб життя, який міг би визволити її від «земних» умов і підготувати до найвеличнішої сублімації відчуження від власного тіла. І нагорода: обіцяний екстаз. Звідси несказанність, закодована, фундаментальна перверсійна поведінка; і жіночий мазохізм підноситься до статусу структури стабілізатора всупереч його збоченням; ґарантує роль і, забезпечує їй нагороду приємности

43. Визначення жіночності, жіночого тексту, жіночого письма, жіночої мови за Шовалтер. Е.Шовалтер говорить про «нелегке і водночас вимогливе завдання» – «визначення унікальності жіночого письма»: «Чи є ця різниця справою стилю Жанру Досвіду Чи вона створюється у процесі читання, як це твердять окремі теоретики текстуальної критики» Американська дослідниця називає й описує чотири провідні моделі жіночого письма: біологічну, лінгвістичну, психоаналітичну й культурну. Кожна з них виводить специфіку жіночого письма зі свого вихідного пункту: відповідно – тіла, мови, психіки і культури.

Жіночність окреслюється як щось тривале і справжнє; це значущі відхилення, сукупна вага досвіду та винятків, якими позначена історія жіночого письма, що базуються на жіночих особливостях тіла, мови, психіки і культури. Жіночий текст це текст, написаний жінкою, у якому можна вбачати прояви жіночності, що має свої лінгвістичні, концептуальні особливості, може вписувати жіноче тіло і жіночу різницю, можливі жіночі комплекси інферіоризації по відношенню до чоловіків. Але питання щодо жіночого тексту і досі відкрите, деякі дослідники вважають, що «ще не було жодного літ.твору, який би вписував жіночність» Жіноче письмо є відображенням жіночої фізіології, мови та культури. Жінки-письменниці також відрізняються одне від одного за такими критеріями як клас, раса, національність та історія , що формують жіночий колективний досвід.

Характерним є розмеження чоловічих та жіночих зон досвіду, які породжують чужість= «дика зона». «жіноче письмо є «двоголосим дискурсом», який завжди є втіленням суспільної, літературної і культурної спадщини як приглушеної, так і домінантної групи».

Жінки перебувають у чоловічій і жіночій традиції постійно.

Ґінокритика розглядає жіноче письмо і в контексті розмаїтости літературної культури видів продукції та розподілу, взаємозвязку автора та авдиторії, взаємозвязку високого та популярного мистецтва, ієрархії жанру. Тут можна застосувати принципи психоаналізу Комплекс Електри, інферіоризація= «відчуття відчуження від чоловіків-попередників повязані з її потребою мати сестринських предтеч та спадкоємців, її нагальною потребою у жіночій авдиторії разом із її страхом антагонізму читачів-чоловіків, її культурно зумовленою соромливістю щодо самодраматизування, її острахом перед патріархальною авторитетністю мистецтва, її занепокоєністю порушенням жіночої винахідливости», розщеплення я, заздрість через відсутність фалосу, дитина розрізнює себе від матері «мати, яка є жінкою, стає і залишається для дітей обох статей іншою чи обєктом», зв‘язок мати-дочка, пережитий досвід материнства, «лікувальне сполучення тіла і розуму» Жіноча мова – глибинне знання, приватна фора спілкування, мова що має специфічну образність, яка була ще описана у фолькльорі та мітах, вона характеризується особливою таємничістю від чоловіків. Була втрачена, а жінки зараз користуються патріархальною мовою, де кожний знак є привласненням, бо цю мову збудували чоловіки. «Жіноча мова повинна своєю природою продовжувати працювати пристрасно, науково, поетично, політично, щоб зробити себе невразливою». Зараз гендерні ознаки мови проявляються як «дві окремі статево специфічні мови», їх треба розглядати у рамках стилів, стратегій і контекстів лінґвістичного вживання». Варто також зазначити, що ця мова повинна заново будуватися, так як жінкок спонукали мовні репресії, «їх змушували до мовчання, тавтології, евфемізмів», і зараз їм потрібно відновити ці знання, щоб жіноча мова панувала у чоловічому дискурсі задля деконструкції останньої.

Плюралистичный по своей сути феминистический критицизм, согласно Шоувальтер, может быть разделен на два течения 13. Первое — это идеологическое направление, ориентированное на феминиста-читателя, которое предлагает феминистическое прочтение текстов, посвященных изображению стереотипов женщин в литературе, ошибкам и неправильным представлениям о женщинах в критике и женщинам как символам в семиотических системах. В сущности, это способ интерпретации, сосредоточенный на исследовании дурного обращения с женщинами в литературе и критике. Шоувальтер называет это течениефеминистическим чтивом или феминистической критикой. Второе направление — это способ анализа женских характеров в литературных произведениях, с помощью которого в романе, повести, рассказе вычленяется множество смысловых уровней исторический, биографический, социологический, психологический, моральный, теологический и т.д., что в свою очередь используется для более полного исследования женщины и женских проблем с точки зрения гендера.

44. Специфіка аналітичної рецепції худ.текстів за методологією феміністичної критики. Одним из результатов движения за свободу женщин в конце 60-х годов XX стала феминистическая литературная критика. Феминистический литературный критицизм — это интеллектуальная революция, пронизанная возбуждением от ниспровержения существующих парадигм и открытия новой области видения 10, которую поддержали как мужчины, так и женщины. Однако вплоть до недавнего времени он не имел под собой никаких теоретических оснований. По мнению Э Шовальтер,

феминистический литературный критицизм был эмпирической сиротой в теоретическом шторме Он возник, по словам А. Колодни, скорее как набор взаимозаменяемых стратегий, а не как какая-то последовательная школа или ориентация на определенную цель 12. Причина, возможно, заключается в том, что феминистический критицизм не имеет какой-то единственной методологии или концептуальной модели, он плюралистичен как в теории, так и на практике. В отличие от других современных школ критической теории, феминистический критицизм процветает, будучи скомбинированым с любым другим критическим подходом, начиная с формализма и кончая семиотикой, а также при рассмотрении любого периода литературы, начиная со средневековья и кончая эпохой средств массовой информации. Лингвистика, психоанализ, марксизм и деструктивизм, — все они предоставили феминистическому критицизму аппарат критики и аналитические инструменты. Критики-феминисты не обращались к какой-то единственной системе мышления, чтобы разрабатывать свои фундаментальные идеи. Они отталкивались от других дисциплин, таких как история, психология, антропология и т. п. Поэтому фем.критика использовала инструментарий других направлений, но анализировала тексты с точки зрения 4х моделей гинокритики: биолог., лингвист., психоаналит., культурной. +до способів відносимо психоаналіз, контекстуальний аналіззрозуміти значення культурного феномена та продукції через «класифікування структури значення… та визначення їхньої соціяльної основи і важливости, + жіночу прозу можна прочитувати як двоголосий дискурс, який містить «домівартну» та «приглушену» історію, які Ґілберт та Ґубар називають «палімпсестом» Гінокритика вивчає: психодинаміка жіночої творчости, траєкторія індивідуальної або колективної жіночої карєри, еволюція і закони жіночої літературної традиції.+треба аналізувати те, що жінка пише, а не те, що повинна писати. Плюралистичный по своей сути феминистический критицизм, согласно Шоувальтер, может быть разделен на два течения 13. Первое — это идеологическое направление, ориентированное на феминиста-читателя, которое предлагает феминистическое прочтение текстов, посвященных изображению стереотипов женщин в литературе, ошибкам и неправильным представлениям о женщинах в критике и женщинам как символам в семиотических системах. В сущности, это способ интерпретации, сосредоточенный на исследовании дурного обращения с женщинами в литературе и критике. Шоувальтер называет это течениефеминистическим чтивом или феминистической критикой. Второе направление — это способ анализа женских характеров в литературных произведениях, с помощью которого в романе, повести, рассказе вычленяется множество смысловых уровней исторический, биографический, социологический, психологический, моральный, теологический и т.д., что в свою очередь используется для более полного исследования женщины и женских проблем с точки зрения гендера. +див.попер.два питання