21.Атомістична філософія Демокріта

Знаменитий грецький філософ Демокріт (нар. бл. 470 до н. е..) приймає тезу про те, що буття є щось просте, розуміючи під ним неподільне - атом ( «атом» по-грецьки означає «нерассекаемое», «нерозрізаними»). Він дає матеріалістичну трактування цього поняття, мислячи атом як найменшу, далі не ділимо фізичну частку. Таких атомів Демокрит допускає безліч, тим самим відкидаючи твердження, що буття - одне.

Атоми, по Демокріту, розділені порожнечею; порожнеча - це небуття і, як таке, непізнавана: відкидаючи твердження Парменіда про те, що буття не множественно, Демокрит, однак, згоден з еліатів, що тільки буття пізнаванності. Характерно також, що і Демокріт розрізняє світ атомів - як істинний і тому пізнаваний лише розумом - і світ чуттєвих речей, що представляють собою лише зовнішню видимість, сутність якої складають атоми, їх властивості та утворення. Атоми не можна бачити, їх можна лише мислити. Тут, як бачимо, теж зберігається протиставлення «знання» і «думки». Атоми Демокріта розрізняються за формою і величиною; рухаючись в порожнечі, вони з'єднуються ( «зчіплюються») між собою в силу відмінності за формою: у Демокріта є атоми круглі, пірамідальні, криві, загострені, навіть «з гачками». Так з них утворюються тіла, доступні нашому сприйняття.

Демокрит запропонував продуманий варіант механістичного пояснення світу: ціле у нього є сумою частин, а безладний рух атомів, їх випадкові зіткнення виявляються причиною всього сущого. У атомізму відкидається положення еліатів про нерухомість буття, оскільки це положення не дає можливості пояснити рух і зміна, що відбувається в чуттєвому вирі. Прагнучи знайти причину руху, Демокріт «розбиває» єдине буття Парменіда на безліч окремих «битій»-атомів, які трактує матеріалістично. Згідно Демокріту, Всесвіт - це рухома матерія, атоми речовин (буття - to on, to den) і пустота (to unden, to meden); остання також реальна, як і буття. Вічно рухаються атоми, поєднуючись, створюють всі речі, їх роз'єднання приводить до загибелі і руйнування останніх.

Введення атомісти поняття порожнечі як небуття мало глибоке філософське значення. Категорія небуття дала можливість пояснювати виникнення і зміна речей. Правда у Демокріта буття і небуття співіснували поруч, роздільно: атоми були носіями множинності, порожнеча ж втілювала єдність; в цьому була метафізічность теорії.

22.Загальна характеристика класичного періоду у розвитку античної філософії.

Античною філософією називають сукупність філософських вчень, що розвивались у стародавній Греції та Риму впродовж майже тисячі років з кінця VII ст. до н. е. і до VI ст. н. е. Колискою європейської філософії є, безумовно, Греція. Колись

у зоні, де виникала антична філософія, провідну роль довгий час відігравали єгипетська і месопотамська цивілізації. Самі вони були цивілізаціями землеробського типу а їх оточували племена, що займались скотарством. Що стосується власне Греції, то в найдавніший період значну роль у розвитку цього регіону відігравав о. Крит. На ньому на протязі 11 століть (з XXV до XIV

ст. до н. е.) існувала так звана мінойська культура. У економічному відношенні це була морська торгівельно орієнтована цивілізація з тісними зв’язками з країнами Передньої Азії, та особливо з Єгиптом. Десь близько XIV ст. до н. е. вона була

зруйнована, ймовірно грецькими завойовниками, чому сприяв і велетенський землетрус у середині XV ст. І все ж мінойська культура, якій було відоме лінійне (складове) письмо, поширилась і на материкову Грецію, де проіснувала, видозмінюючись, до IX ст. до н. е. Ця материкова цивілізація відома у науці під назвою мікенської, похідної від міста Мікени у східному Пелопоннесі. А сам Крит невдовзі після землетрусу був захоплений ахейцями, мешканцями материкової Греції (при використанні археологічної термінології саме їх і називають мікенцями).

У творах Гомера ахейці – це самоназва греків героїчного періоду. Близько 1100 р. до н. е. Мікени були зруйновані. Наприкінці XII+початку XI ст. у Грецію прийшли дорійці, одне з північних грецьких племен. Дорійці остаточно довершили

руйнування мікенської цивілізації. Частина завойовників ставала землеробами, а інша частина йшла далі, засновуючи міста, що жили морською торгівлею. Саме у цих містах і почалося народження того величного вкладу у світову цивілізацію, яким

може пишатися Греція.

Очищення від міфології, що була дуже поширеною на той час у Греції, йшло досить швидко і вже перед V ст. до н. е. виникаюча філософія звільнилась від неї. Від початку своєрідною рисою античної філософії був її постійний зв’язок з вченнями про

природу, і деякий час погляди філософів стосовно природи навіть відіграють вирішальну роль і тому їх часто називали фізіологами.1 Як для історії давньогрецької науки, так і для філософії є характерною чисельність протонаукових гіпотез і

типів філософських вчень. Чим це можна пояснити? Дехто пояснює це тим, що греки, маючи великі пізнавальні потреби, могли задовольнити їх тільки шляхом спостереження та аналогією і гіпотезою, що теж спирались на спостереження. Оскільки експериментальні методи ще були відсутні, то різноманітні гіпотези, що висувались для пояснення причин явищ, були рівноважними. Для філософії ж численність гіпотез

означала багатоманітність типів філософського тлумачення світу. Однак можна дати й інше пояснення. Феномен старогрецької думки мав характер вибуху, наслідки якого відчуваються досі. Цьому світовому явищу сприяли дві взаємопов’язані події:

виникнення полісу і народження раціоналістичного мислення. Численність полісів дає численність типів філософії. Поліси – це незалежні містадержави, що склалися у Греції періоду становлення філософії. Щоразу індивідуальний і відносно відособлений полісний устрій вимагав своїх окремих законів і старогрецька думка з самого початку була заклопотана пошуком об’єктивних підстав тих законів. У цей же час, в умовах

становлення ранніх форм демократії слово (логос) ставало важливим інструментом політичного життя. Через це сталися зміни і в самій архітектурі міст, сформувалась нова структура соціального простору з центром на міській площі (агора), де

проходили політичні дебати. „Софія, – зазначає французький дослідник Ж.+П. Вернан, – має своїм предметом не загальний світ природи, а світ людей. Які є елементи цього світу, якими є протидіючі сили, як встановити між ними гармонію і порядок, як об’єднати їх, аби стан конфлікту змінився станом порядку у місті, – ось коло питань, що цікавить її.” [1] Чому, в такому разі, греки все ж таки звертаються і до природи? Можливо тому, що вони шукали незалежні від людей, об’єктивні підстави для встановлення правильного політичного устрою, та, вважали, що немов закон,

який управляє світом природи і світом людей – один. Різноманітність типів філософських вчень, що виникали в Греції, зробили античну філософію школою, певною лабораторією філософського мислення для всіх наступних часів. Розвиток вчень ішов шляхом боротьби поглядів. Греки взагалі любили боротьбу, змагання (агон) не лише у прилюдних спортивних іграх (Олімпійські ігри почалися у Греції з 776 р. до н. е.), у суперництві драматургів, музикантів, але і у філософії. Суперечки філософів

теж викликали у публіки велику зацікавленість. Виникла антична філософія спочатку на околицях грецького світу – Мала Азія (міста Мілет, Ефес), Південна Італія (Сицилія,

Елея), а потім у Аттиці (Афіни). У розвитку античної філософії прийнято виділяти такі періоди: досократівський, період античної філософської класики, період еллінізму, неоплатонічний.