4. Столипінська аграрна реформа та її здійснення в Україні.

Столипінська аграрна реформа названа іменем голови Ради Міністрів та міністра внутрішніх справ Росії — видатного реформатора Петра Столипіна. Був він противником ліберального й соціалістичного рухів, прагнув змінити Російську імперію шляхом економічних і соціальних реформ, активно боровся з національно-визвольними рухами, у т.ч. й українським.

Найзначнішою в діяльності П.Столипіна була аграрна реформа. Вона мала на меті розв'язати завжди нелегке для Росії (і України) земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов'язкові «земельні общини» і надав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому землі в одному масиві. що отримав назву «відруб». Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати «хутір» (найпоширеніший в Україні). Даний захід повинен був служити перебудові земельних відносин, створити стан заможних селян — фермерів.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Столипіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права виділяти селянам вигідні кредити на закуп землі, реманенту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою землею та придбання її селянами.

Ще один важливий напрямок реформи — переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Росії (у т.ч. й України) у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі.

За неповних чотири роки четверта частина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916-1917 рр. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад 7 млн. десятин землі. Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У результаті реформи на Правобережній Україні й Полтавщині, де общинне землеволодіння було слабо поширене, майже вся селянська земля стала приватною.

В цілому Столипінська аграрна реформа мала успіх в Україні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли господарювати.

5.Розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі.Фінанси.(грошові реформи)

Розвиток торгівлі визначався такими чинниками, як піднесення промислового та сільськогосподарського виробництва, його товарності, зростання чисельності найманих робітників і міського населення.

У внутрішній торгівлі зберігалися традиційні форми періодичної торгівлі: базари, торги та ярмарки, зростало значення постійної торгівлі, розвивалася біржова. Розвиток внутрішньої торгівлі відбувався екстенсивно. її обсяги в Російській імперії в середині XIX ст. переважали над обсягами зовнішньої торгівлі в три рази.

У Східній Україні ярмаркова торгівля зростала здебільшого за рахунок містечкових і сільських ярмарків. У першій половині XIX ст. їх налічувалося понад 2 тис, оборот ярмаркової торгівлі становив б-7 % від загального товарообороту.

Ярмаркову справу в Україні характеризують:

o кількісне переважання дрібних ярмарків сільськогосподарського типу з роздрібною торгівлею - приблизно 77 % від загальної кількості. Постійним учасником на дрібних ярмарках був торговець-скупник;

o середні за обсягами торгівлі ярмарки (10-100 тис. руб. товарообороту) були одночасно роздрібними та оптовими, їх налічувалося приблизно 12 %;

o 1 % ярмарків були великими оптовими з оборотом понад 100 тис. руб.;

o ярмарки мали характер рухомого ринку. Було ярмаркове коло, коли торг мав річний цикл і переходив з одного населеного пункту до іншого. У губерніях склалася система міських і сільських ярмарків;

o ярмарки проводили в усі пори року, вони відбувалися в містах і селах. Торговельний оборот сільських ярмарків становив 1/10, а міських - 9/10 від загальної вартості товарів;

o посилилась спеціалізація ярмаркової торгівлі. Так, Харків був головним центром торгівлі виробами текстильної промисловості (40 % від проданих товарів). Ярмарки на півдні України спеціалізувалися на продажу зерна, яке великими партіями відправляли через чорноморські порти на експорт;

o у першій половині XIX ст. зберігав провідне значення у хлібній торгівлі Київський контрактовий ярмарок, переведений у 1796 р. з міста Дубно. На нього приїжджало до 5 тис. осіб. Контрактовий ярмарок поступово перетворювався на біржу, де продаж товарів здійснювали на основі контрактів і зразків, які регламентували номенклатуру, обсяги, ціни, терміни поставок. Також купували, продавали, закладали, здавали в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали позики. Однак з розвитком експорту зерна через південні порти і поширенням цукрово-бурякової промисловості зросло значення контрактів щодо цукру. 1860-1870-х роках обсяги контрактового ярмарку зменшились;

o на Правобережжі популярними були Успенський і Онуфріївський ярмарки у місті Бердичеві, які пов'язували Україну з Польщею. Основний їхній товар - мануфактурні вироби; торговельний оборот становив приблизно 22 млн руб.;

o у 1880-х роках ярмаркова торгівля досягла найбільших обсягів, далі почався період її спаду.

Сільські та міські базари, торги, які здійснювали економічний зв'язок між містом і селом, зберігали важливе значення у внутрішній торгівлі. В 1861 р. у містах України був 12 141 базар. Щорічний товарний обіг становив понад 50 млн руб. У товарній структурі зросло значення промислових виробів.

Постійна стаціонарна торгівля почала переважати за товарооборотом над періодичною у 80-х роках XIX ст. Це було зумовлено розвитком залізниць і парового флоту, що пришвидшило й здешевіло доставку товарів безпосередньо до споживача, посередництво багатьох ярмарків стало непотрібним. Кількість постійних торговельних підприємств (крамниць, магазинів, складів, шинків) у 1900 р. становила 87 тис. Виникали великі універсальні магазини та торговельні фірми.

Біржова торгівля є найхарактернішою формою для ринкової економіки. Перші біржі в Україні відкрито в Одесі (1837), Києві (1860), Харкові (1876) і Миколаєві (1885). На біржах велася велика оптова торгівля сільськогосподарською та промисловою продукцією. Поступово торгівля за контрактами перейшла на біржові угоди за зразками і технічними описами. Важливу роль у діяльності бірж відігравали торговельні посередники - маклери, які за свою працю отримували куртаж (процентну нагороду за посередництво) з купця і продавця.

Економіка Східної України інтегрувалася у всеросійський ринок. Україна стала районом товарного рільництва і тваринництва, цукрової, металургійної, вугільної, гірничорудної промисловостей, сільськогосподарського машинобудування. З Росії завозили машини, металеві вироби, ліс, текстильну продукцію. Так, частка російського текстилю становила 85,9 % від загальної кількості текстильних товарів.

Зовнішньоекономічні зв'язки східноукраїнських земель були складовою російської зовнішньої торгівлі.

У структурі російського експорту частка сільськогосподарської продукції та сировини становила 95 %, а промислової - 5 %. Участь Російської імперії у світовій торгівлі дорівнювала 4 % товарообороту, а зовнішньоторговельна політика була протекціоністською.

Структура експорту українських земель відповідала аграрному характеру господарства. У структурі експортних товарів продукція рільництва становила 57,4 %, тваринництва - 20,1, промисловості - 6,6 %. На початку XIX ст. експорт зерна дорівнював приблизно 1 % від урожаю, в 1860 р. збільшився до 5 %.

Імпортували промислові товари: машини, обладнання, вироби з чорних і кольорових металів, вугілля, хімічні речовини, бавовняні, сукняні та шовкові тканини, рис, фрукти, прянощі, бакалійні товари.

Центрами зовнішньої торгівлі були чорноморсько-азовські порти - Одеса, Таганрог, Бердянськ, Херсон, Маріуполь. Царський уряд у 1782 р. дозволив зменшити на 1/4 митні збори. У 1817 р. Одеса отримала право безмитного експорту та імпорту товарів - порто-франко. Це зумовило перетворення міста на найважливіший порт і центр банківської діяльності Російської імперії, загальноросійський склад іноземних товарів.

У пореформений період пришвидшився процес становлення купецького стану. Згідно з даними офіційної статистики, в 1885 р. торговельну діяльність здійснювали 175,9 тис. осіб.

У Західній Україні провідними формами періодичної торгівлі залишалися базари, торги та ярмарки. В середині XIX ст. щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, до 1000 ярмарків. Зростало значення постійної торгівлі. У 1850 р. у Львівській торговельно-промисловій палаті зареєстровано 9732, в Бродівській - понад 2000, на Буковині - близько 5000 купців.

Західноукраїнські землі належали до сфери товарного ринку Австрійської імперії. Ввозили вироби фабрично-заводської промисловості: тканини, одяг, шкіряні товари, взуття, галантерейні вироби, папір, меблі, скловироби, фарфоро-фаянсовий посуд, цукор, кондитерські та тютюнові вироби, алкогольні напої, вина, машини та обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент тощо. Вивозили худобу, яку приганяли з Наддніпрянської України та Бессарабії, деревину, сіль, продукти ремесла (полотно до середини XIX ст.), горілку. Австрійське законодавство забезпечувало безмитне ввезення товарів із корінних земель до національних країв, а в зворотному напрямку - через високі митні бар'єри.

Як наслідок, потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої промисловості. Західноукраїнські землі залишалися сировинним придатком метрополії та ринком збуту готових фабричних виробів.

Важливим фактором розвитку господарства українських земель були торговельні зв'язки між Східною та Західною Україною.

Зі Східної України до Західної вивозили переважно худобу та овець, торгівля якими мала посередницький характер, рибу, зерно, російські шкіру, вовну, хутро і вироби з нього. Провідну роль у торгівлі між українськими землями відігравали купці міста Броди.

У першій половині XIX ст. був поширений візницький промисел. Щороку через митниці перевозили вантажі понад 6,5 тис. чумаків і фірманів у Росію та понад 27 тис. - у зворотному напрямку.

У 1862 p. царський уряд провів грошову реформу, дозволивши розмін кредитних білетів на золото та срібло. Однак уже в кінці наступного року розмін було відмінено. Одержана Росією перед впровадженням розміну іноземна позика на 85 млн крб. була лише наполовину використана для збільшення розмінного фонду, друга половина пішла на відшкодування дефіциту державного бюджету.  Дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в імперії Романових грошового обігу, заснованого на золоті, як це уже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота, яка могла бути одержана через активний торговий і розрахунковий баланси, скорочення ввезення та збільшення вивозу товарів, позик, збільшення податкового тягаря. В результаті фінансово-бюджетної політики царської Росії у Державному банку нагромаджувалися великі запаси золота у вигляді фонду для забезпечення майбутньої золотої реформи. В 1897 p. золотий фонд уже становив 1095 млн крб. при 1067 млн крб. кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим карбованцем і паперовим кредитним карбованцем взяте було співвідношення, яке на той час після певних заходів, спрямованих на стабілізацію курсу карбованця, фактично встановилося на ринку, тобто кредитний карбованець коштував 66 коп. золотом, а колишній золотий імперіал вартістю 10 руб. — 15 нових карбованців золотом.  Іншими словами, реформа була проведена у вигляді девальвації, тобто зниження карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 p. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети п'ятикарбованцевої вартості на 1/3 колишнього імперіалу, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Емісійне право Державного банку було обмежено правилом: кредитні білети в обігу до 600 млн крб. забезпечувалися золотом повністю, понад 600 млн крб. — наполовину, тобто понад золотий запас Держбанк міг випустити незабезпечених кредитних білетів на суму 300 млн крб. Це емісійне правило забезпечення порівняно з емісійними системами інших країн досить суворе (в перші роки виконувалося навіть понад норми, оскільки золотий запас часто перевищував суму кредитних білетів у обігу: в 1899 p. — 1007 млн крб. золота і 661 млн крб. кредитних білетів в обігу, тобто на 646 млн крб. менше від емісійного права).  Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі цього золотого запасу розвивалися кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.  Постійну увагу грошовому обігу приділяли уряди Австрійської, а потім Австро-Угорської імперії, під гнітом яких перебували Галичина, Буковина та Закарпаття. На західно-українських землях ще на початку XIX ст. панувала австрійська монетна система. На підставі монетної конвенції, підписаної Австрією з німецькими державами в 1857 p., карбувалися нові гульдени: австрійський, що дорівнював 2/3 таляра, або 20 срібних грошів, і південнонімецький — 4/7 таляра, або 17 і 1/7 гроша. Австрійський гульден (флорин) важив майже 12,34г(11,1г чистого срібла 900-ї проби), він ділився вже на 100 крейцерів (замість 60). З 1870 p. випускали також золоті австрійські монети вартістю 4 і 8 гульденів, що важили відповідно 3,2 і 6,5 г. У 1892 p. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала крона. Відтоді гульден не карбували, проте в обігу він залишався до 1899 p. (1 гульден = 2 кронам). Карбувалися золоті монети вартістю 20 і 10 крон (10 крон = 3,049 г золота) і срібні вартістю 1, 2 і 5 крон. Випускалися також паперові гроші вартістю 1, 2. 10, 20, 50, 100, 1000 і 10000 крон. Австро-угорська крона була в обігу на західноукраїнських землях до 1918р. 

Господарство українських земель міжвоєнного періоду.

1. Перша світова війна негативно вплинула на економіку України. Назріла криза промислового виробництва, обсяг якого скоротився на 30 – 50 %. В Донбасі не працювало 200 шахт, зупинилися металургійні заводи, мобілізація в армію 4 млн. українців призвела до гострої нестачі робочих рук. 3,5 млн. воювали в російській армії , 500 тис. в австро-угорській змушені були воювали за чужі їм інтереси. Розладнався транспорт, який не встигав вивозити вугілля, залізну руду. Цукрові заводи за браком палива не могли переробляти цукрову сировину. В 1915 році загинуло 72.5 тис. тонн буряків, продукція цукру в Україні зменшилась на 56 %. Скоротилися посівні площі, на 200 млн. пудів в порівняні з 1913 роком знизився валовий збір зерна. Основний тягар війни ліг на плечі селян. Перша Світова війна негативно вплинула на розвиток торгівлі та фінансову систему країни. Знецінився рубль, який був однією із стабільних світових одиниць. Економічна і політична криза на початку 1917 р. призвела до краху російського самодержавства. В березні 1917 р. представники української інтелігенції утворили Центральну Раду, яка ставила за мету домогтися автономії у складі Росії, українізації всіх органів адміністративного, господарського і культурного життя. Економічне життя на Україні завмирало, голод мав місце на Чернігівщині, Петроград забирав з України все, що можна було. Податків ніхто не платив, селянство розорилося. Суд і поліція не функціонували. Центральна Рада не змогла забезпечити стабільність і порядок, організувати економічне життя. Основні принципи своєї економічної політики Центральна Рада обґрунтувала у ІІІ Універсалі (20.11.1917 р.) Найзлободеннішим було аграрне питання. Оголошувалось скасування приватної власності на землі. “Землі поміщицькі й інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні монастирські, кабінетські та церковні. Вони мали перейти в руки трудящих селян без викупу. Оголошувалось про 8-годиний робочий день, про державний контроль за виробництвом. В ІІІ-му Універсалі декларувалася необхідність рівномірного розподілення продуктів споживання й кращої організації праці. Однак уряд УНР не виявив послідовності й рішучості в реалізації ІІІ-м Універсалом програми. Вирішенням аграрного питання відкладалося до Українських установчих зборів.

Малоефективною була політика Центральної Ради щодо промисловості та фінансів. Грошей не вистачало навіть на виплати заробітної плати.

Восени 1917 року на арену політичного життя вийшли більшовики. В січні 1918 року був проголошений ІV Універсал, який проголосив УНР вільною суверенною державою, а через 3 дні Центральна Рада переїхала з Києва до Житомира, потім на станцію Сарни Волинської губернії. В березні 1918 року більшовицькі війська ввійшли до Києва. Центральна Рада запросила до Києва війська Австро-Угорщини та Німеччини, які погодились допомогти їй витіснити з України Червону Армію. За цю послугу Україна повинна була продати Австрії та Німеччині частину своїх продовольчих запасів. Найбільш вигідним для німців пунктом договору був той, за яким Україна зобов’язувалася дати їм 60 млн. пудів хліба. Кожний німецький солдат, який ніс службу на Україні, мав право щоденно висилати до Німеччини посилку вагою 12 фунтів. Коли до Києва слідом за більшовицькими ввійшли німецькі війська, голова Центральної Ради Грушевський та голова уряду Голубович закликали український народ до спокою, який з недовір’ям зустрів нових окупантів.

Центральна Рада:

відновила право власності на фабрики, заводи, всі види транспорту;

реставрувала право власності на банки;

залишила в силі Універсали про передачу землі селянам, але це не сподобалось німцям;

29.04.1918 року Центральна Рада ухвалила конституцію УНР, але в цей же день німці поставили Гетьманом українського генерала царської армії Скоропадського. Уряд гетьмана прагнув побудувати нову за формою державу із стабільним устроєм, що базувався на засадах приватної власності(очолив його великий поміщик Федір Лизозуб). Великі поміщики стали відновлювати свою власність на землю і майно в Україні. В липні 1918 року уряд розпочав розробку аграрного законодавства, опублікувавши “Проект загальних основ земельної реформи". Передбачалося збільшити кількість земельних власників за рахунок виділення селянам державних, удільних, а також викуплених у великих приватних власників земель. Лісові угіддя (100 десятин) залишалися за власниками і серед селян не ділилися. В промисловості уряд повертав націоналізовані підприємства колишнім власникам. На виробництві обмежувалась свобода профспілок, рівень зарплати визначався власником фабрики. Внаслідок такої політики, восени 1918 р. прокотилися робітничі страйки і селянські заворушення, які призвели до ліквідації держави П.Скоропадського. В грудні 1918 року Гетьманат був повалений Директорією. Директорія, яка являла собою уряд національно-демократичних сил (В.Винниченко, В. Чехівський, Симон Петлюра) прийшла до влади в складний період (загальна розруха, різко скоротився видобуток вугілля, припинила свою діяльність залізорудна та марганцева промисловість, скоротила виробництво машинобудівна промисловість). Українське селянство в боротьбі проти Гетьманату спочатку підтримало Директорію, але коли остання опублікувала 08.01.1919 р. земельний закон, який декларував ліквідацію приватної власності на землю, але не давав відповіді на питання: “коли селяни одержать землю?”. Це обумовило втрату Директорією підтримки селянства. 04.01.1919 р. Директорія визнала українські гроші єдиним законним засобом виплат на території України, які мали більшу купівельну вартість ніж “керенки”, більшовицькі рублі чи “денікінки” (1:4).

В січні 1919 р. більшовицькі війська увійшли в Харків, а 05.02.1919 р. – в Київ.