14.3. Принципи виховання

Принципи виховання ~ це вихідні положення, основні правила ефективної організації виховного процесу.

1. Безумовне позитивне ставлення до особистості.

Цей принцип вимагає від учителя ставитися позитивно до всіх вихованців: слухняних і неслухняних, працьовитих і ледачкуватих, відмінників і відстаючих, вродливих і непривабливих, тактовних і безтактних. Слід пам'ятати: «Дитина найбільше потребує вашої любові якраз тоді, коли найменше її заслуговує» (Ерма Бомбек).

Для того, щоб з часом вихователь міг змінити дитину, спочатку він повинен прийняти її такою, якою вона є, з усіма її недоліками, тобто визнати її цінність як особистості, ставитися до неї з повагою і доброзичливістю, поважати її індивідуальність, своєрідність і неповторність. Без цього неможливий повноцінний психологічний контакт, а, отже, й ефективне виховання. Виявляти

296

дружелюбність і зацікавленість долею вихованця, не бути байдужим або холодним - це вирішальні умови ефективності педагогічного спілкування.

Не сприймаючи окремих учнів, насміхаючись з них, підкреслюючи їх негативні якості, деякі вчителі прагнуть спонукати таких дітей до самовдосконалення. Проте, як правило, домагаються цілком протилежних наслідків. «Несприйняті» діти відповідають одвертою або прихованою ворожістю, тікають з уроків, замикаються в собі або конфліктують. Особливо негативно впливає несприйняття вчителя на дітей, позбавлених емоційної підтримки в сім'ї, або таких, що мають низький статус серед ровесників.

Безумовне прихильне ставлення до особистості вихованця сприяє формуванню в нього позитивного ставлення до себе, прагнення до самовдосконалення. Спілкування вчителя з учнем, як з гідним поваги партнером, визнання за ним права на власну позицію, права бути самим собою розвиває у нього такі якості, як самоповага, відчуття своєї унікальності, неповторності, індивідуальності.

Безумовне позитивне ставлення не слід плутати із заграванням, потуранням. Необхідно виявляти розуміння і схвалювати поведінку учня в тій мірі, в якій це важливо для нього самого. Крім того, потрібно розрізняти особистість та її конкретні вчинки. Ставитися позитивно до особистості не означає схвалювати всі її вчинки і дії.

2. Опора на позитивне в дитині.

Цей принцип ґрунтується на тій закономірності, що сприйняття особистістю виховних впливів залежить від її ставлення до вихователя. Останнє у значній мірі залежить від того, наскільки вихователь задовольняє потребу учня в самоствердженні. Орієнтація на позитивні якості особистості і є однією із найважливіших умов її самоствердження, а, отже, і позитивного ставлення учня до вихователя та виховних впливів.

Принцип опори на позитивне вимагає виявляти у кожного учня позитивні якості і, спираючись на них, розвивати інші, недостат-

297

ньо сформовані риси. Вихователю доводиться спілкуватися з учнями, які перебувають на різних рівнях вихованості. Серед них, як правило, є й такі, що погано навчаються, ледарюють, зневажливо ставляться до інтересів колективу, своїх обов'язків і доручень. Однак, навіть у «найважчих» дітей є потреба у визнанні, позитивному ставленні з боку оточення, прагнення до самовдосконалення, яке можна легко зруйнувати, якщо звертатися до дітей лише у формі крику, погроз і нотацій. Це прагнення можна підтримати і посилити, якщо вчитель вчасно його помітить і підтримає вихованця, підкаже йому соціально прийнятні способи самоствердження.

Щоб подолати недоліки в дитини, слід шукати союзника в ній самій. Про це писав С.Л. Рубінштейн: «Хто хоче виправити недоліки людини, повинен шукати її достоїнства, хоча б потенційні, ті її властивості, які можна перетворити на достоїнства при належному спрямуванні наявних у неї сил».

«Виховання,- зауважував В.О. Сухомлинський,- це не усунення недоліків, а зміцнення в дитині всього найкращого. В такому разі і недоліки усуваються самі по собі, їх витісняють бурхливі паростки досягнень».

Виявляючи в учня позитивні якості і спираючись на них, педагог своєрідно прогнозує розвиток і піднесення його особистості. Досвідчені вихователі не скупляться на похвалу, щедро авансують майбутні досягнення дітей, проектують їх добру поведінку. Цим вони викликають в учнів упевненість в успішному досягненні високих результатів, виявляють їм довіру, підбадьорюють при невдачах. Якщо учень оволодіває новими формами поведінки, домагається відчутних успіхів у роботі над собою, він переживає радість, задоволення, що, в свою чергу, зміцнює його віру у власні сили, прагнення до подальшого самовдосконалення.

3. Поєднання поваги з вимогливістю до вихованця.

Цей принцип базується на тій закономірності, що позитивна реакція особистості на виховні впливи обумовлюється врахуванням її потреб, інтересів і можливостей. Якщо ж вихователь ставитиме до учня вимоги без належної поваги до нього, то він на-

298

штовхнеться на опір. «Якомога більше вимогливості до вихованця і якомога більше поваги до нього» - неодноразово повторював А.С.Макаренко. Розкриваючи суть цієї вимоги, він вказував, що мірою поваги до особистості повинна бути міра вимогливості: чим більше я тебе поважаю, тим більше від тебе вимагаю (оскільки вірю в тебе, у твої можливості).

Важливо, щоб вимогливість виявлялася на тлі загального доброзичливого ставлення педагога до вихованців, глибокої віри в їхні можливості. У цьому випадку вона сприймається як вияв турботи, а не як особиста примха вчителя. Лише тоді, коли учень відчує доброзичливе ставлення з боку вихователя, між учасниками виховного процесу може виникнути духовний контакт - невід'ємна умова ефективності виховання. Необхідно також, щоб вимогливість до учнів органічно поєднувалася з вимогливістю вчителя до себе.

4. Поєднання педагогічного керівництва з розвитком ініціативи і самодіяльності вихованців.

Цей принцип визначено на основі тієї закономірності, що ефективність виховання у вирішальній мірі залежить від активності учасників виховного процесу. Як відомо, особистість виявляє найбільшу активність, коли їй надають можливість продемонструвати ініціативу, самостійність і творчість. Тому важливою умовою розвитку ініціативи і самостійності школярів є організація учнівського самоврядування. Важливо також ставити учнів перед необхідністю робити вибір, приймати самостійні рішення, активно брати участь у їх виконанні.

Слід уникати надмірної опіки над вихованцями, оскільки вона пригнічує їх волю, стримує розвиток самостійності. Вихователь повинен поступово зменшувати міру втручання в поведінку дітей, розвиваючи тим самим їх відповідальність за свої дії та саморегуляцію. Кінцевою метою виховання є розвиток самостійної особистості, здатної до керування своєю поведінкою на основі засвоєних моральних норм і цінностей. Отже, у вихованні слід йти від зовнішньої організації і контролю поведінки дітей до розвитку в них самоорганізації і самоконтролю.

299

5. Прихованість виховних впливів.

Виховання - це партнерська, діалогічна взаємодія вихователя та учнів. Успіх виховного впливу залежить не стільки від того, який зміст вкладає в нього вихователь, скільки від того, як сприймають його вихованці. Якщо учні сприймають спілкування педагога з ними як спеціально організований процес, призначений лише для того, щоб змінити їхні переконання і ціннісні орієнтації, то ефективність виховного впливу значно зменшується. Учні нерідко підсвідомо або відкрито чинять опір. «Тому сутність педагогічної позиції вихователя,- зазначав А.С.Макаренко,- має бути прихована від вихованців і не виступати на перший план. Вихователь, який без кінця переслідує вихованців явно спеціальними бесідами, набридає вихованцям і майже завжди викликає

певну протидію».

Отже, виховання тим ефективніше, чим менше його помічають діти.

6. Систематичність і наступність виховання.

Ефективність виховного процесу великою мірою залежить від того, наскільки наступними і безперервними є педагогічні впливи на учнів. Цей принцип пов'язаний з тієї закономірністю, що виховання об'єктивно можливе і завжди здійснюється через ті цінності та потреби, які вже сформовані в структурі особистості вихованця. Адже переконати дитину в необхідності певної поведінки або важливості соціальної норми, можна лише звернувшись до вже сформованих у неї цінностей і потреб.

Вимога наступності передбачає таку організацію виховання, за якої той або інший виховний захід є логічним продовженням попередньої виховної роботи, закріплює і розвиває досягнуте, підносить вихованця на вищий рівень розвитку, забезпечує перехід від простих до складніших форм поведінки, поступово розвиває його переконання та ціннісні орієнтації. 7. Єдність і послідовність виховних впливів. По-перше, цей принцип вимагає, щоб усі особи, суспільні інститути, причетні до виховання, діяли спільно, ставили перед вихованцями погоджені вимоги, доповнюючи і підсилюючи педа-

300

гогічний вплив. Єдність виховного процесу забезпечується тісною взаємодією всіх його учасників. Якщо виховні впливи не узгоджуються, то на успіх розраховувати неможливо. Вихованець при цьому дезорієнтується, зазнає значних психічних перевантажень, бо не знає, кому вірити, за ким іти, яких правил дотримуватися. Крім того неузгодженість вимог може призвести до того, що діти почнуть розглядати норми і правила поведінки як необов'язкові, встановлені кожним вихователем на свій розсуд.

По-друге, поведінка вихователя повинна бути послідовною, а не хаотичною і непередбачуваною, коли одного дня він поступливий, дозволяє учням поводитися, як завгодно, а потім раптом стає авторитарним і сварить їх за ту ж саму поведінку. Учні почувають себе збентеженими і невпевненими, якщо не знають заздалегідь, як поведеться вчитель у будь-який момент, як відреагує на певну ситуацію. їм необхідна сталість, щоб відчути існування порядку в навколишньому світі.

Необхідно пам'ятати, що учні час від часу намагаються маніпулювати вчителем, щоб домогтися свого. Вони точно знають, скільки разів учитель скаже «ні», перш ніж їм щось дозволить. Але якщо вихователь буде твердо додержуватися правила, говорячи «ні!», мати на увазі «ні!», то учні сприйматимуть його серйозно. Отже, говори, що думаєш, думай, що говориш, і роби те, що обіцяв зробити.

8. Емоційність виховання.

Ефективність виховного впливу значною мірою залежить від того, які емоційні переживання він викликає в дітей.

На важливу роль емоцій у вихованні звертав увагу Л.С. Вигот-ський: «Жодна моральна проповідь не виховує так, як живе почуття, і в цьому сенсі апарат емоцій є мов би спеціально пристосованим тонким засобом, через який найлегше впливати на поведінку. Емоційні реакції справляють істотний вплив на всі без винятку форми нашої поведінки, на всі моменти виховного характеру».

Моральні цінності засвоюються шляхом емоційних переживань, а не за допомогою логічного розуміння і запам'ятовування. У зв'язку з цим виховання обов'язково повинно спиратися на

301

емоційний відгук школярів. Важливо викликати в учнів бажану емоційну реакцію на ті чи інші факти, події, колективні справи. Це може бути почуття гордості за доручену справу і бажання сумлінно її виконувати, почуття обурення, жалю, готовність допомогти тощо.

Принцип емоційності виховання вимагає залучення школярів до насиченої позитивними емоціями діяльності, спеціального створення або використання педагогом стихійних емоційних ситуацій. Виховання стає для школярів значущим, а тому й ефективним, якщо учитель створює такі умови:

• спирається на вікові потреби й інтереси дітей;

• забезпечує емоційну насиченість колективної діяльності, ор ганізовує спільні зусилля і переживання, які згуртовують дітей;

• створює в колективі атмосферу емоційно-вольового напру ження, що веде до успіху;

• формує радісний, оптимістичний стиль життя дитячого ко лективу, атмосферу доброзичливості та взаєморозуміння.

Реалізації цих умов сприяє використання таких емоційних стимулів, як гра, романтика, змагання, проблемно-пошукові ситуації, емоційно-образні засоби.

За допомогою гри вчитель створює ситуації, які сприяють самовираженню школярів через роль і активну участь у колективній діяльності.

Романтика - це піднесений емоційний стан, що виникає в процесі колективної діяльності, мов би «піднімаючи» її учасників над буденним баченням світу.

Змагання - це емоційний стимул, спрямований на посилення мотивів і активізацію колективної діяльності. Провідними емоційними компонентами змагання є оцінка і порівняння результатів.

Проблемно-пошукові ситуації - це спеціально створені педагогом ситуації, які спонукають школярів до активного обміну думками, колективного пошуку істини, розв'язання моральної

проблеми.

Емоційно-образні засоби викликають активне співпереживання дітей художньому героєві - літературному, театральному, кі-

302

ногерою тощо. Яскравий художній образ здатний викликати в школярів співчуття, стан ідентифікації, ефект емоційного зараження.

Тільки за умов, коли організація життєдіяльності школярів сприяє виникненню у них позитивних емоцій від дотримання моральних норм, гуманного ставлення до людей, турботи про навколишній світ, виховні впливи досягають бажаної мети.

На дотримання принципу емоційності у вихованні особливу увагу звертав В.О. Сухомлинський: «Почуття - плоть і кров моральної переконаності, принциповості, сили духу. Ось чому стежка від морального поняття до морального переконання починається з вчинку, з дії, насиченої глибокими почуттями».

Виховний вплив на учнів має лише особистісно значуща, одухотворена, наповнена особистісним смислом діяльність, яка відповідає їх ціннісним орієнтаціям, потребам і викликає позитивні переживання. В.О.Сухомлинський постійно турбувався про те, «щоб у кожного підлітка була своя улюблена, цікава, хвилююча праця; щоб почуття, які народжуються в цій праці, переносились на навчання, на моральні відносини в колективі». Важливо «щоб уже в дитинстві кожний майбутній громадянин відчув, пережив радість праці, радість творчості, радість творення». Яскраві емоційні переживання забезпечують включення моральних дій і цінностей в структуру Я-ідеалу дітей. Вони починають сприймати моральні вчинки як шлях до самоствердження.

9. Врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців.

У вихованні важливо враховувати індивідуальні та вікові особливості дітей. Ця вимога здається самоочевидною. Разом з тим, далеко не всі погоджуються з нею.

Видатний німецький філософ Гегель вважав: «Своєрідність людей не варто цінувати занадто високо. Навпаки, думка, що наставник повинен старанно вивчати індивідуальність кожного учня, узгоджуватися з нею і розвивати її, є цілком порожньою і ні на чому не заснованою. Для цього він не має часу. Своєрідність дітей допустима в сімейному колі, але в школі починається життя за встановленим

303

порядком, за єдиними для всіх правилами. Тут слід піклуватися про те, щоб діти відвикали від своєї оригінальності, щоб вони вміли і хотіли виконувати загальні правила і засвоювали собі результати загальної освіти. Тільки така трансформація душі складає виховання» (Гегель Г. Соч. Т. 7.- М., 1946.- С.82).

Протилежної думки дотримувався російський психолог Л.С. Вигот-ський: «Вимога індивідуалізації виховних прийомів становить загальну вимогу педагогіки і поширюється рішуче на будь-яку дитину. Звідси перед педагогом постають два завдання: по-перше, індивідуального вивчення всіх особливих властивостей кожного окремого вихованця, а по-друге, індивідуального пристосування всіх прийомів виховання і впливу соціального середовища на кожного з них. Стригти всіх під одну гребінку - найбільша помилка педагогіки, і основна її передумова неодмінно вимагає індивідуалізації: свідомого і точного визначення індивідуальних завдань виховання для кожного учня» (Вьіготский Л.С. Педагогическая психология.- М., 1991.-С. 348).

Сучасній педагогіці близька позиція Л.С. Виготського: ефективність виховання значною мірою залежить від знання вихователем своїх вихованців, їх вікових та індивідуальних особливостей. Для кожного віку характерні свої особливості. Так, у молодшому шкільному віці формується здатність планувати власні дії і передбачати їхні наслідки, рефлексія, тобто здатність усвідомлювати себе і власну поведінку (уявляти, як сприймають тебе інші, міркувати про свої вчинки і т.д.). Для молодшого школяра найбільш авторитетною є особистість учителя. Однокласників він сприймає «через учителя», орієнтуючись на його оцінки і ставлення.

У підлітковому віці з'являється почуття «дорослості», відбувається переорієнтація на спілкування з однолітками, на норми поведінки, прийняті серед ровесників, загострюється потреба в самоствердженні. Водночас зростає напруженість і критичність у стосунках з дорослими, яких підліток часто сприймає як перешкоду в реалізації потреб у неформальному, рівноправному спілкуванні і самоствердженні. Правильна виховна тактика полягає в тому, щоб вчасно змінити методи і прийоми виховання, ставлення до підлітка, надати йому більше свободи, залучати до посиль-

304

них видів суспільно корисної діяльності.

У старшому шкільному віці відбувається особистісне і професійне самовизначення, інтенсивно розвивається самосвідомість, а з нею і самостійність. Зростає відповідальність за власну поведінку, складаються плани на майбутнє. Старші школярі починають займатися самовихованням. У багатьох з них формується завищена самооцінка і завищені домагання. В поглядах на життя, на людські стосунки нерідко спостерігається максималізм.

У процесі виховання педагог повинен враховувати явище вікової сензитивності. Психологи стверджують, що в розвитку людини існують періоди, найбільш сприятливі для формування тих чи інших якостей. Наприклад, основи альтруїстичних рис характеру (доброти, чуйності) найбільш успішно закладаються в дошкільному і молодшому шкільному віці; у підлітковому віці інтенсивно розвиваються колективістичні риси; «пік» інтенсивної роботи, пов'язаної із самопізнанням і самовихованням, припадає на 14-15 років; старшокласники надзвичайно чутливі до всього, що пов'язано із сенсом життя, самовизначенням.

Вікові потреби та інтереси школярів необхідно враховувати під час вибору тем для етичних бесід, диспутів і інших форм виховання. У кожному віці учні найбільш емоційно відкриті, внутрішньо готові до сприйняття певних тем. Так, якщо в ІУ-УП класах школярі з цікавістю ставляться до тематики, пов'язаної з моральними аспектами товаришування, дружби, то в УШ-ІХ ця ж тема повинна бути пов'язана з питаннями дружби дівчаток і хлопчиків, тому що ці проблеми для них дуже актуальні. Природно, що старшокласники, не втрачаючи інтересу до питань дружби, емоційно гостро сприймають усе те, що проливає світло на споконвічні питання юних,- про любов.

Для прикладу наведемо деякі теми, які викликають позитивний емоційний відгук у школярів.

Для молодших і середніх підлітків: «Кого можна вважати справжнім товаришем?», «Що таке егоїзм?», «Чи вмієте ви дружити?», «Про наполегливість і впертість», «Про чесність і щирість», «Що таке со-

305

_■

вість?», «Увічлива людина - яка вона?», «Про волю і цілеспрямованість».

Для старших підлітків: «Що таке самовиховання?», «Діловитість як риса характеру», «Про скромність і зарозумілість», «Про сміливість і малодушність», «Доброзичлива і недоброзичлива людина», «Про слова і справи», «Що таке культура спілкування?», «Про почуття гумору».

Для старшокласників: «У чому сенс життя?», «Колектив і особистість», «Що таке інфантильність?», «Що означає бути сучасним?», «Посієш звичку - пожнеш характер», «Про зовнішність і особистість».

Поряд з віковими важливо враховувати індивідуальні особливості дітей: темперамент, характер, потреби та інтереси.

Найбільш яскраво індивідуальні особливості проявляються в темпераменті учнів. Кожен темперамент має свої плюси та мінуси і потребує особливого підходу.

«Ні хвилини спокою» - таким правилом доцільно керуватися у спілкуванні з холериком. Його слід постійно займати якимись справами, інакше він може спрямувати свою активність у небажаному напрямку. Це дає можливість використовувати його позитивні риси (енергійність, захопленість, пристрасність, рухливість, цілеспрямованість) і нейтралізувати негативні (запальність, нестриманість, нетерпеливість, конфліктність).

«Довіряй, але перевіряй» - принцип підходу до сангвініка, який теж має плюси (життєрадісність, захопленість, чуйність, товариськість) і мінуси (схильність до зазнайства, легковажність, поверховість, надмірна балакучість і ненадійність). Сангвінік часто обіцяє, але далеко не завжди виконує обіцяне, тому слід контролювати виконання ним своїх обов'язків.

«Не підганяй» - таким повинен бути підхід до флегматика, який теж має переваги (витривалість, постійність, самовладання, надійність) і недоліки (повільність, емоційна «товстошкірість», байдужість). Флегматик не може працювати в умовах дефіциту часу, йому потрібний індивідуальний темп, тому не слід його підганяти, він сам розрахує свій час і виконає справу.

306

«Не нашкодь» - девіз для спілкування з меланхоліком, який також має плюси (висока чутливість, м'якість, людяність, доброзичливість, здатність до співчуття) і мінуси (низька працездатність, вразливість, замкнутість, сором'язливість). На меланхоліка не можна кричати, тиснути, давати різкі вказівки.

Важливо враховувати також такі особливості темпераменту, як екстраверсія або інтроверсія, емоційна стабільність або нестабільність. З учнями-інтровертами, яким властива замкнутість, схильність до самоаналізу, стриманість, здатність до самоконтролю, слід поводитися інакше, ніж з екстравертами - життєрадісними, товариськими, комунікабельними, дещо безтурботними і легковажними, з недостатнім самоконтролем. Відносини з екстравертом, крім обов'язкової доброзичливості, повинні включати обмеження і контроль, з інтровертом, навпаки,- заохочення і свободу.

Крім того, одним вихованцям властива емоційна неврівноваженість, підвищена знервованість, інші відзначаються емоційною стабільністю. Ставлення до перших за інших рівних умов повинно бути спокійнішим, теплим і доброзичливим, послідовним, без різких змін.

Література

Бодалев А.А. О психологических основах воспитания личности //

Вопросьі психологии.- 1986.- № 1.- С. 19-27. Вилюнас В.К. Мотивационное опосредование как универсальньїй

принцип воспитания // Вестник Моск. ун-та. Сер. 14. Психоло-

гия.-1989.-№2.-С. 16-27.

Иващеико Ф.И. Психология воспитания школьников.- Минск, 1999. Осухова Н.Г. Современньїе учителя о воспитании, или Прошлое в

настоящем // Педагогика.- 1995.- №3.- С. 60-65. Педагогика // Под ред. П.И Пидкасистого.- М., 1996. Сухомлинськш В. О. Щоб душа не була пустою // Вибрані твори: В

5-ти т.-Т. 5.- К., 1977.- С. 255-269. Яиовская М.Г. Змоциональньїе аспектьі нравственного воспитания.-

М, 1986.

307