
- •Тема 13. Процес виховання
- •13.1. Поняття про виховання як складову педагогічного процесу
- •13.2. Концепції виховання
- •13.3. Етапи виховання
- •13.4. Показники і методи діагностування вихованості учнів
- •Література
- •Тема 14. Механізми, закономірності та принципи виховання
- •14.3. Принципи виховання
- •Тема 15. Методи і форми виховання
- •15.2.1. Методи впливу на підсвідомість вихованця
- •15.2.4. Методи оцінювання і корекції поведінки вихованців
- •15.3. Поняття про форму виховання
- •Література
- •Тема 16. Виховання особистості в колективі
- •16.1. Поняття про колектив
- •16.2. Виховання особистості в колективі як педагогічна проблема
- •16.5. Шляхи формування колективу
- •Тема 17. Самовиховання як фактор розвитку особистості
- •17.1. Роль самовиховання у розвитку особистості
- •17.2. Організація самовиховання школярів
- •Література
Тема 17. Самовиховання як фактор розвитку особистості
17.1. Роль самовиховання у розвитку особистості
Важливим фактором становлення особистості є самовиховання - свідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення чи зміну своїх якостей у відповідності до соціальних чи індивідуальних цінностей, орієнтацій, інтересів. Специфіка самовиховання полягає в тому, що воно серед усіх інших факторів розвитку у найбільшій мірі спирається на індивідуальні особливості людини, її нахили і потреби. Завдяки цьому особистості вдається виявити для самої себе домінуючі задатки, які у майбутньому можуть визначити її життєвий шлях, забезпечити максимальний розвиток фізичних, інтелектуальних і моральних якостей. Про значну роль самовиховання у розвитку особистості свідчить проведений дослідниками аналіз біографій чотирьохсот всесвітньо
відомих людей:
три чверті з них у дитинстві зазнали певних труднощів: бідність і розпад сім'ї, приниження, терор. В одних у сім'ї було нестабільним матеріальне становище - від прекрасного до злиднів. Інші стражда ли від своїх фізичних вад або від постійного незадоволення батьків їхнім навчанням у школі чи успіхами в інших сферах життя;
з вісімдесяти письменників, які працювали у жанрі пригодниць кої літератури та драматургії, сімдесят чотири вийшли з сімей, у яких ще в дитячому віці їм довелося зазнати наруги, людських драм, що розігралися між їхніми батьками. Серед двадцяти поетів такі враження винесли з дитинства шістнадцять;
346
• чверть із числа досліджуваних мала фізичні недоліки: сліпоту, глухоту, хронічні хвороби, невдалу зовнішність, низький зріст, дефекти мови тощо.
Очевидно, потреба більшості цих людей компенсувати свої недоліки у дитинстві, життєві невдачі та негаразди виявилась важливим стимулом у боротьбі за життєвий успіх.
Такі відомі особистості, як І.В. Гете, Ч. Дарвін, Леся Українка, О.В. Суворов, Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський, І.Я.Франко, А.П. Чехов, Т.Г.Шевченко своїм життям і діяльністю переконливо довели, що самовиховання є надзвичайно важливим фактором у становленні особистості. Його правильна організація сприяє максимальному розвитку фізичних, моральних і духовних якостей, робить людину в значній мірі господарем своєї долі.
Педагогічно правильно організоване самовиховання сприяє тому, що виховний процес набуває особистісно-зорієнтованого характеру. Виховання, яке не забезпечує належних умов для самовиховання дітей, здебільшого будується на безпосередньому підкоренні, приниженні гідності людини, що негативно позначається на її моральному становленні.
Великої уваги взаємозв'язку виховання і самовиховання надавав В.О. Сухомлинський. Самовиховання, - підкреслював він, - це не щось допоміжне у вихованні, а його міцний фундамент. Ніхто не зможе виховати людину, якщо вона сама себе не виховає. «Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він уміє пильно вдивлятися не тільки в навколишній світ, а й у самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі і явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим». В.О. Сухомлинський вважав, що тільки те виховання є справжнім, яке спонукає до самовиховання. Водночас педагог визнавав: «Учити самовихованню незмірно важче, ніж організувати недільні розваги; незмірно важче і складніше, ніж схопити підлітка за руку і не випускати його доти, поки він не вийшов із стін школи, поки його не сп'янило повітря, вільне від заборон і регламентацій. Тільки виховання, яке спонукає до самовиховання, може розв'язати цю важку проблему».
347
Свідоме
рішення зайнятись самовихованням
з'являється в особистості
тоді, коли вона стає здатною оцінювати
свої достоїнства
і вади, коли виникає усвідомлене прагнення
вдосконалювати свої позитивні якості
і долати негативні. Потреба бути
повноцінною,
гармонійно розвинутою особистістю
закладена в людині генетично,
і, підкріплена прикладами і вимогами
соціального середовища,
вона стає могутнім стимулом
самовдосконалення. Така усвідомлена
та емоційно забарвлена потреба вперше
з'являється у
підлітковому віці (12-14 років). Підлітковий
і юнацький вік особливо
сприятливий для самовиховання. В цей
період у школярів активно
формується самосвідомість, виникає
гостра потреба у самопізнанні
й самоствердженні, розвитку власної
особистості, розпочинаються
пошуки власного шляху в житті. Юнаки і
дівчата
намагаються виділитися з поміж інших,
але нерідко допускаються
на цьому шляху помилок. Прагнучи до
свого ідеалу, але не вміючи
послідовно працювати над собою, вони
іноді лише «напускають»
на себе його зовнішні ознаки і звертають
на себе увагу штучністю
поведінки.
Завдання педагогів полягає у тому, щоб допомогти учням пізнати себе, стимулювати їхнє прагнення до самовдосконалення, допомогти виробити програму самовиховання і ознайомити з конкретними методами роботи над собою.