Версальський палац, 1661-1689 рр.

У досить пустельній місцевості за 18 км від Парижа, виріс казковий палац із велетенським парком і фонтанами. Власне палац будували Лево і на останніх етапах – Ардуен Мансард, а парк спроектував Андре Ленотр. Декоративні роботи у Версалі очолював директор академії живопису та скульптури Шарль Лебрен. Він виконував ескізи килимів та гобеленів, картки для шпалер, малюнки для меблів.

Засновником клацистичного напряму у живописі був французький художник Ніколя Пуссен (1594-1665 рр.). Його герої - люди сильних характерів, високого почуття обов’язку перед суспільством і державою. Мистецтво Пуссена – це мистецтво значної думки та яскравого духу. Міра та порядок, композиційна врівноваженість стають основою живопису класицизму. Пуссен обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характери („Смерть Германіка”, „Танкред та Ермінія”, „Царство Флори”, „Венера та сатири”).

Н.Пуссен Танкред та Ермінія, 1630-і роки

Найбільш регламентованою була література класицизму, теоретичне обґрунтування якої дав Ніколя Буало-Депрео у творі „Поетичне мистецтво”. Основним правилом у літературі було поєднання трьох єдностей: місця, часу та дії. Згідно з вимогою єдності місця, вся дія повинна відбуватися в одному місці: кімната, площа, палац. Єдність часу передбачала, що всі події повинні відбуватися протягом однієї доби. У драматичному творі не мало бути нічого зайвого: ані прохідних епізодів, ані другорядних діючих осіб – усе повинно спрямовуватися на розвиток головного сюжету. Ця вимога єдності дії повинна слугувати більш ясному сприйняттю „розумної” основи п’єси. Основними представниками літератури класицизму були Корнель, Расін, Мольєр, Гете, Шіллер, М.В.Ломоносов.

У першій половині XVIII ст. виникає стилістичний напрям ро­коко (старофранц. госаіlе - черепашка неправильної форми), який дослідники іноді прилучають до культурного комплексу пізнього бароко, а іноді проводять чітку межу між двома стилями. Стиль ро­коко сформувався за часів Людовіка XV, коли пішла мода орнамен­тувати приміщення примхливими візерунками, що нагадували зави­тки черепашок. Тож легкість, вишуканість форм відзначає мистецтво рококо. Воно побудоване на асиметрії, яка створює відчуття неспо­кою - грайливе, насмішкувате почуття.

А.Ватто „Жюль” бл.1719-1721 рр. Ж.Б.Шарден „Прачка”, бл. 1737 р.

Сюжети картин і літературних творів рококо були, насамперед, любовними, еротич­ними; улюблені герої - пастухи та пастушки, німфи, богині, які за­ймаються своїми туалетами. Видатними представниками цього на­прямку у живописі були Буше, Ватто та Фрагонар, у літературі – Е. Парні.

Мотиви рококо можна зустріти у творах Вольтера ("Орле­анська діва"), Дідро ("Нескромні скарби"), в музиці великого компози­тора В Моцарта ("Чарівна флейта").

Якщо у Франції Просвітництво послуговувалось засобами кла­сицизму, то в деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що дістав назву просвітницького реалізму, якому притаманні інша проблематика, своєрідна стилістика і поетика. Суть його полягає у зображенні характерів у їхніх взаємовідносинах із суспільством, а також в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. У най­більш довершеному вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі XVIII ст. Англія вже з середини XVII ст. стала на шлях капіталістичного розвитку. Тут сталися серйозні зрушення в суспільстві. Провідну роль починає відігравати так званий третій стан — буржуазія. Його представники хотіли бачити у творах літера­тури та мистецтва зображення реалій повсякденного життя.

Англійські письменники створюють особливий жанр роману, який отримав назву просвітницького. Героями таких романів були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького ро­ману дали Д.Дефо, Д.Свіфт, С.Річардсон, Г.Філдінг.

Певним додатком до англійського роману XVIII ст. можна вважати творчість видатного художника - реаліста Уїльяма Хогарта (1697-1764 рр.). Митець створює серію картин "Історія повії", "Історія розпусника", "Модний шлюб". Свої твори, об'єднані в розповідні цикли, Хоґарт будував як драматург. Кожна з картин у цих серіях самостійна й зображує вузловий момент всієї історії. Кілька деталей пов'язують його з попередніми і наступними подіями. Художник пока­зує життєву драму героїв без будь-яких алегорій, прямолінійно, ясно і зрозуміло Крім Хогарта, представниками англійського Просвітництва в живописі були Джошуа Рейнолдс та Томас Гейнсборо, які уславилися на ниві портрету.

Одним із останніх стильових напрямів у європейській культурі XVIII ст., який поєднував його зі століттям XIX, був сентимента­лізм, пов'язаний переважно з розвитком літератури. Якщо для класицистів головним призначенням мистецтва було уславлення дер­жави, то об'єктом уваги сентименталістів стає людина, причому не людина взагалі, а досить конкретна, приватна особа з усіма прита­манними їй рисами характеру. Цінність її зумовлена не належністю до пануючих кіл, а особистими якостями. Тому позитивними героя­ми більшості творів сентименталізму є представники середніх і ниж­чих верств, що, безумовно, імпонувало читачам із демократичного се­редовища. Культу розуму у класицистів сентименталісти протистави­ли культ почуттів. Внутрішній світ людини, психологія, відтінки настроїв стають провідною темою більшості творів. Відомими діяча­ми сентименталізму були Л.Стерн ("Сентиментальна подорож"), Г.Ґрей ("Сільське кладовище"), О.Ґолдсміт ("Векфільдський свяще­ник"), М. Карамзін ("Бідна Ліза"). Данину сентименталізму віддали Руссо ("Но-ва Елоїза"), Ґете ("Страждання молодого Вертера") та ін.

Велике значення для подальшого розвитку європейської куль­тури мала творчість групи німецьких літераторів, відомої під назвою-гаслом "Буря й натиск". Ідейним натхненником і активним учасником "Бурі й натиску" був видатний німецький філософ, історик, письменник і перекладач Йоганн Готфрід Гердер (1744 -1803 рр.), з іменем якого пов'язують чи не перші формулювання основних принципів романтизму: історизм в оцінці культурних явищ; національна самобутність літератури кожного народу, підвищена увага до народної творчості; культ індивідуальності у творчості). Гердер був одним із перших діячів європейської культури, який звер-нув увагу на фольклорну пісню.

Найвизначнішим представником "Бурі й натиску'' був молодий Йоганн Вольфганг Ґете (1749-1832 рр.). Над головним своїм твором- трагедією "Фауст", яка стала одним з найвизначніших явищ світової літерату­ри - Ґете почав працювати ще 1773 р., а припинив вносити виправ­лення тільки у 1831 р., коли трагедію було вперше поставлено на сцені.

Художньо-світоглядна концепція романтизму формується в умовах кардинальної пе­реоцінки попередньої культурної спадщини. Ситуація кризи традицій­них ідеологій і невдоволення новими вимагала масштабних особистостей, які б висували і реалізовували принципово нові ідеї або були б спроможні вди­хнути нове життя у старі. У романтиків друге виходило значно краще, але сформований ними стиль відзначався оригінальністю й часто не зважав ні на які авторитети. Найбільш яскравими представниками раннього романтизму кінця XVIII ст. були німець Новаліс і англієць Вільям Блейк, талановитий художник і поет, який не здавав свої літературні твори у типографський набір, а вигравійовував їх разом з ілюстраціям до них, випускаючи збірки поезій дуже обмеженими накладами.

Таким чином, культура ХУІІ-ХУІІІ ст. була важливим етапом в історії світової культури. У цей період в Європі поступово визначилися нові культурні цінності, які, з одного боку, передбачали надання людині усе більшої свободи в її діяльності, передусім, творчої, а з іншого - вимагали підпорядкування особистих цілей та інтересів суспільним потребам.