77.Причини та наслідки падіння зунр

Як і УНР, ЗУНР формувалася в надзвичайно складній ситуації, адже різні точки зору укр. нар. та складна політика інших держав щодо території ЗУНР. З перших днів свого існування вона опинилася в стані війни з Поль­щею, яка прагнула встановити контроль над Зх.ю Україною.21 листопада, після тритижневих боїв, українські війська залишили Львів. Столицю ЗУНР перенесли до Тернополя, а потім до Станіслава. Одночасно йшла організація регулярного війська ЗУНР, яке дістало назву Укр. Га­лицька Армія (УГА). Деякий час УГА стримувала наступ поляків. Але сили були нерівні. ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції. Антанта погоджувалася на передачу Галичини Польщі, щедро допомагаючи їй озброєнням і споряд­женням, перекидаючи в Західну Україну найбоєздатніші польські війська. В 1919 р. УГА була проведена блискуча наступальна операція, що ввійшла до історії як Чортківська офензива. 25 тис. українських солдатів і офіцерів при­мусили відступати 100-тисячну польську армію. Проте наприкінці червня українські війська відступили до Збруча, де з'єдналися з частинами армії УНР. ЗУНР увійшла до історії як героїчний епізод у боротьбі українського на­роду за незалежність, вільний, демократичний розвиток.

78. Утворення Директорії унр, її реформи і зовнішньополітична орієнтація

Непослідовна політика гетьмана П. Скоропадського при­скорила падіння його влади. 14 листопада 1918 р. Укр. нац. союз утворив для керівництва антигетьманським повстанням тимчасовий верховний орган під назвою Директо­рія у складі п'яти осіб: В.Винниченко (голова), С.Петлюра, А.Андрієвський, А.Макаренко та Ф.Швець. Обраного заочно С. Петлюру було затверджено Головним Отаманом Армії УНР. Проголошення П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. феде­рації з не більшовицькою Росією прискорило початок повстання. 14 листопада С. Петлюра, а днем пізніше решта членів Директорії прибули до Білої Церкви, очоливши виступ дислокованих там Січових Стрільців під орудою полков­ника Є.Коновальця. Розбивши 18 листопада на станції Мотовилівка під Фастовом віддані гетьману війська, армія УНР (по­над 100, а за деякими даними — близько 300 тис. чол.) за умов угоди Директорії з командуванням німецьких військ у ре­зультаті запеклих дводенних боїв здобула Київ. 19 грудня 1918р.

І до української столиці урочисто прибула Директорія. Вже 26 грудня було проголошено відновлення УНР й призначено її новий уряд (Раду Народних Міністрів) на чолі з В.Чехівським. Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, у якій проголошувалося про повалення поміщицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Гетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: усі дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім влас­никам, а решта земель переходила у власність малоземельних і беззе­мельних селян без викупу, відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспі­лок, закон про автокефалію Української Православної Церкви та ін.

Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії були негативно сприйняті заможною частиною українського суспільства. Директорія декларувала себе тимчасовою верховною вла­дою революційної доби до скликання Трудового конгресу України. Обраний у січні 1919 р., Трудовий конгрес уповноважив Директорію на подальше верховне управління Україною.Та у цьому їй перешкоджали складні зовнішні умови й розкол, що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпеку стано­вили більшовики, які наприкінці листопада — на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Украї­ну, денікінці та війська Антанти. 16 січня 1919р. Директорія оголосила РСФРР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачею закінчилися і спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зай­няли майже увесь Південь України. На знак протесту проти ведення з ними переговорів 10 лю­того В.Винниченко вийшов зі складу Директорії, залишивши свої повноваження С.Петлюрі. Зберігався й уряд УНР — Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Зі складу Директорії, крім В.Винниченка, також вийшли А.Анд­рієвський, Ф.Швець та А.Макаренко й одноособова влада зосередилася в руках С.Петлюри. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (тобто С. Петлюри) мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони, а також угоди з інозем­ними державами. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. — напередодні формального розпуску Директорії.

Останню спробу зберегти УНР С. Петлюра здійснив, уклав­ши Варшавську угоду з Ю. Пілсудським про спільний похід у зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на загибель ЗУНР. Після короткочасного успіху польсько-українських військ у війні проти радянської Росії, яка закінчилася Ризьким мирним договором 1921 р., Директорія остаточно втратила контроль над Україною. У листопаді 1920 р. Директорія припини­ла своє існування, а С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С.Петлюри (1926 р.) формально влада в неіснуючій вже на тоді УНР перейшла до голови уряду УНР за кордоном А. Лівицького.