55. Сакральний, циклічний та емпіричний час. Вісьовий час

Міфічний час--це час творення світу, який відображений у міфах космогонічних,

антропогонічних та етіологічних. Це сакральний час, час появи усього живого, час загибелі й народження культурних героїв у багатьох культурах світу.

Міфічний час, отже, конституюється рядом подій, що носять сакральний смисл. Цими

подіями є акт творення Космосу та його есхатологічний кінець27 . Якщо цей процес є одноактним, як у випадку з християнським баченням історії, можна говорити про лінійний вид міфічного часу. Якщо ж після кінця наступає оновлення та історія розпочинає свій плин заново (як у випадку з індійським міфом про епохи «Кітри» та «Калі») можна говорити про циклічний вид міфічного часу. В обох випадках ключовим для міфічного сприйняття часу є його обумовленість рядом подій, носіїв сакрального смислу, кожна із яких накладає свій відбиток на увесь подальший хід історії. Таким чином, міфологічний час неначе прагне заперечити, нівелювати абстрактно безкінечний та пустий фізичний час.

Вісьовий час. Термін запропонований Ясперсом для характеристики історичних процесів, перебіг яких відбувся між 800 до 200 р до н. е., коли на думку німецького мислителя, відбувся най кардинальніший поворот в історії і зявилася людина такого типу, який зберігся донині. Визначальним для своєрідності вістового часу , зникнення великих культур давнини, що існували протягом тисячоліть і передували в.ч., передусім тих що виникли у Єгипті, Месопотамії , долинах Інду і Хуанхе в.ч. розчиняє їх усобі, дає їм загинути, незалежно від того чи є носієм нового народ стародавньої культури та інші народи. Новим, що зумовило самобутність в.ч. відбулося у трьох великих культурних регіонах – Китай, Індія і Захід, якраз і було усвідомлення людиною буття у цілому, самого себе та своїх меж шляхом рефлексії й пізнання абсолютності у глибинах самосвідомості та ясності трансцендентності світу. Саме в цю епоху було розроблено основні категорії, якими ми мислимо і сьогодні, закладено основи світових філософських і релігійних вчень, що дійшли крізь тисячоліття до нашого часу: в Китаї – вчення Конфуція, Лао Цзи, Лецзи;

ндія – буддизм, Ірані – зороастризм; в Греції - духовний злет від Гомера до Арістотеля. Від витвори духовного багатства пов’язані з цими та іншими іменами, виникли майже одночасно протягом небагатьох століть і незалежно один від одного. Однак попро всі відмінності інтенцій змісту, структури і форми опредметнення змісту спільною атрибутивною характеристикою сьогочасних духовних пошуків є те, що людину тут з одного боку виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце у розмаїті цілісного біття; з іншого боку – уперше стає на шлях, який вона покликана пройти саме як, конкретна особистість, неповторна індивідуальність, спроможна при потребі навіть протиставити себе всьому світові, як самітник, пророк, філософ, законодавець, тощо.

сакральний час

1) по релігійним уявленням - божественна вічність, час, що має особливуструктуру і володіє особливими, магічними властивостями,

2) за сучасними науковими уявленнями - та частина вічності, яка доступна спостереженнюлюдей, 3) в загальновживаному сенсі - час першопричин, першотворення,першоподій .

Циклічний час конкретний. циклічне час не гомогенно, якісно різнорідно, воно взагалі не мислиться окремо від подій, якими воно наповнюється - в іншому випадку циклічність часу ніяк не могла б проявлятися. У першому випадку розвиток подій відбувається на тлі часу: одні події породжуються іншими, і час як таке байдуже по відношенню до цього процесу - оскільки час гомогенно, якість часу ніяк не позначається на характері відбувається. В іншому випадку події і час виявляються взаємно пов'язаними найбезпосереднішим чином: оскільки час якісно різнорідно, якість часу так чи інакше позначається на те, що відбувається, визначаючи конкретну реалізацію подієвого тексту - конкретні форми буття, а тепер, час визначає розвиток подій, подія ж, у свою чергу , визначають сприйняття часу. Час постає при цьому не як щось первинне і іманентне по відношенню до подій, а як те, що нерозривно, інтимно з ним пов'язано - це, так би мовити, та форма, яка надає конкретний вигляд наперед заданого змісту. Можна сказати, що в першому випадку час постає як апріорне у с л о в и ї існування, а другому ж випадку - як ф о р м а існування.