55.Гармонізація нац зак-ва зі стандартами єс

Перший етап виконання Програми адаптації 2002-07:

Серед головних завдань Плану дій У-ЄС є поступове зближення зак-ва, норм і стандартів У до ЄС, подальне посилення дієздатності адмін і судових органів У.

Оголошується необхідність зближення стандартів і практики у сферах зайнятості, соц політики, сфері сан і фітосан контролю, питаннях безпеки мореплавства, освітніх стандартів, наближення зак-ва у екон сфері, подальше зменшення кі-ті торг барєрів.

Прийнятий у лютому 2005 р. трирічний План дій “Україна-ЄС” (ПД) визначив інструментарій початкового етапу реалізації європейської політики сусідства, що має завершити десятирічний з моменту ратифікації (1998) термін дії Угоди про партнерство і співробітництво (УПС).

напрямки співпраці з Україною охоплюють політичну сферу, законотворчу та правоохоронну діяльність, економічний і соціальний розвиток, торгівлю, ринкові й регуляторні реформи, транспортну та енергетичну галузі, інформаційний, природоохоронний та гуманітарний сегменти функціонування суспільства.

Після вступу України до СОТ у травні 2008 року в новій угоді були закладені перспективи створення поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Порядок денний асоціації підготує до та сприятиме процесові набуття чинності Угоди про асоціацію.

Це сприятиме консолідації демократичних реформ, зокрема реформі судової системи, повазі до верховенства права та прав людини, прозорості та демократичній відповідальності, боротьбі з корупцією, а також збільшенню участі громадян у публічному прийнятті рішень в Україні.

Порядок денний асоціації чітко визначає на секторальній основі ті пріоритети на галузевій основі, які вимагають негайних дій до набуття чинності Угоди про асоціацію.

56.Осн напрями співроб у-єс у процесі євр інтеграції.

Осн напрями інтеграційного процесу У до ЄС:

-адаптація зак-ва,

-екон інтеграція і розв торгів відносин,

-політ консолідація, зміцнення демократії в У,

-адаптація соц політики У до стандартів ЄС,

-Культ-освітня і наук-тех інтеграція,

-галузева співпраця,

-співроб в галузі охорони довкілля,

-регіональна співпраця.

Угода про парт і співроб вимагає створення трьох спільних інститутів: Раду, Комітету, і Парласентського Комітету з співроб.

Єврокомісія вела переговори з У щодо укладення нової посиленої угоди, що буде мати за мету встановлення зони вільної торгівлі, тісніше політ і екон співробітництво і зближення У зак-ва з ЄС.

57.Проблеми транскордонної співпраці.

Сьогодні транскордонне співробітництво в Україні стає одним з важливих напрямів європейської інтеграції. Поглиблення транскордонного співробітництва відкриває нові можливості для активізації господарської діяльності на периферійний територіях й підвищення їх конкурентоспроможності шляхом мобілізації природно-ресурсного потенціалу сусідніх територій. Регіональна політика держави у сфері розвитку транскордонного співробітництва повинна бути спрямована на організацію ефективної системи підготовки та забезпечення реалізації транскордонних проектів.

Завдання:

-формування н-п середовища для співробітництва;

-заохочення співробітництва між територіальними органами влади і суб’єктами господарювання прикордонних територій з обох сторін кордону та створення спільних структур;

-виявлення спільних та подібних проблем прикордоння і вибір пріоритетів у розвитку співробітництва;

-організацію розробки транскордонних проектів; організацію системи державної підтримки транскордонного співробітництва.

аргументом у цьому процесі може бути використання переваг розвитку, які прикордонні регіони отримають завдяки транскордонному співробітництву з ЄС.

Проблеми:

-Потенціал прикордонних регіонів України використовується  сьогодні недостатньо.

-У здійсненні транскордонного співробітництва не використовується комплексний підхід до розв’язання проблем розвитку прикордонних територій України, у результаті чого знижується синергетичний ефект, якого можна було б досягнути за умов належної координації та міжсекторної співпраці.

-У державному управлінні розвитком прикордонних з ЄС територій необхідно використовувати передовий європейський та український досвід транскордонного співробітництва.

-Необхідна також державна підтримка та координація діяльності прикордонних АРР.

58.Інституц структура:

Європейський парламент

Перед Європейським парламентом відтепер стоять три найважливіші задачі – прийняття законодавчих актів, прийняття бюджету ЄС і контроль Європейської Комісії. Парламент прирівняється по значимості з Європейською Радою – він отримує більше влади, оскільки його вага як законодавчого органу прирівнюється до ваги Ради. Він також отримує рівний статус з Радою щодо питань бюджету.

Європарламенту доручено обрання голови Єврокомісії. До 1 грудня 2009 року він лише узгоджував кандидатуру, яку було висунуто урядами країн-членів.

Також вводиться нова система розподілу місць в Парламенті. Кількість країн збільшується з 736 до 750 депутатів, не враховуючи голову Парламенту. А місця розподіляються за принципом «зниження пропорційності»: мінімум 6 представників від держави, максимум – 96 залежно від кількості населення, яке проживає в країні. Однак ця система розподілу місць набере чинності лише в 2014 році – доки до цього часу передбачений перехідний період.

Як відомо, Європейський Парламент було створено в 1957 році. До 1978-го його представники призначалися парламентами держав-членів Євросоюзу, а потім – обиралися населенням. Вибори в Парламент проводяться кожні 5 років. Депутати Європарламенту діляться на партійні фракції, які представляють міжнародні партійні об’єднання.

Європейський Парламент є одним з п’яти керівних органів Євросоюзу. В ньому безпосередньо представлено населення Європейського Союзу. З моменту створення його повноваження безперервно розширювалися. Європейський Парламент засідає в Страсбурзі, а також у Брюсселі та Люксембурзі.

Європейська Рада

Єврорада – це один з двох законодавчих органів ЄС разом з Європейським Парламентом. До Ради входять міністри урядів країн-членів ЄС. Склад залежить від обговорюваного кола питань. У Раді представлений один міністр з кожної країни-члена. Кількість голосів членів Ради залежить від розмірів та економічного значення країни.

В основі створення Європейської Ради закладено ідею Президента Франції Шарля де Голля про проведення неформальних зустрічей лідерів держав Європейського Союзу, що мало бути перепоною до зниження ролі національних держав у рамках інтеграційного утворення. Неформальні самміти проводились з 1961 року. В 1974 році на самміті в Парижі дана практика була формалізована за пропозицією Валері Жіскар д’Естена, який на той час був Президентом Франції.

Єврорада визначає основні стратегічні напрямки розвитку ЄС. Основна місія Європейської Ради – розроблення генеральної лінії політичної інтеграції. Разом з Радою міністрів, Європейська Рада наділена політичною функцією, що полягає у зміні основоположних договорів європейської інтеграції. Його засідання проходять не менше двох разів на рік, а рішення ради обов’язкові для тих держав, які їх підтримали.

За Лісабонським договором, Європейська Рада стає повноцінним інститутом Союзу. Вона складається з глав держав або урядів держав-членів, голови ЄС і голови Комісії. В роботі будуть брати участь Високий представник ЄС із зовнішньої політики і політики безпеки.

Якщо раніше голову призначали за принципом ротації кожні півроку, то тепер Єврорада буде обирати його кваліфікованою більшістю на термін два з половиною роки. Голова Євроради буде представляти Союз із зовнішньої політики в рамках своїх повноважень і з питань загальної зовнішньої політики та політики безпеки.

Європейська Комісія

Комісія Європейських товариств офіційно перейменовується в Європейську Комісію.

Це вищий орган виконавчої влади Євросоюзу, політично незалежний заклад, покликаний проявляти турботу про весь ЄС. До її складу входять 27 комісарів, які призначаються єдиною угодою урядів країн-членів на п’ятирічний строк.

Кожен комісар, як і міністр національного уряду, відповідає за певні напрямки роботи. До складу Комісії має входити як мінімум один представник з кожної країни-члена. Члени Комісії в своїй роботі представляють не країну-члена, а виключно Європейський Союз. Усі пропозиції ЄС мають проходити через Комісію.

Комісія, яка діє з 2009 по 2014 рік, буде складатися з 27 представників – по одному від кожної держави-члена.

Проте з листопада 2014 року Комісія буде складатися з 18 представників від 27 країн, якщо Єврорада одноголосно не прийме інше рішення. Члени Комісії будуть обиратися на основі системи рівної ротації між державами-членами.

Голова Комісії обирається більшістю голосів в Європарламенті за пропозицією Євроради. Після цього Рада ЄС за пропозицією обраного голови ухвалює список країн-членів Комісії. Безпосередньо члени Єврокомісії призначаються шляхом голосування за принципом кваліфікованої більшості в Еврораді.

Суд ЄС

Відповідно до Лісабонського договору, Суд ЄС складається з Європейського суду, Суду першої інстанції і спеціалізованих судів. Від кожної держави в ньому буде представлений один суддя, а також 11 генеральних адвокатів. Судді й адвокати обираються з числа видатних особистостей і призначаються за загальною згодою урядів країн-членів на шість років. Суд компетентний тлумачити положення основних правових актів Європейського Союзу і контролювати їх дотримання всіма його членами. Він виконує дві основні функції:

• перевіряє на відповідність договорам документи, видані європейськими інституціями та урядами;

• тлумачить право Спільноти на запит національних судів.

Рада ЄС:

інституція Європейського Союзу, (Рада або Рада міністрів) головний орган ухвалювання рішень в Європейському Союзі. До її складу входять по одному міністрові від кожної країни Союзу. Залежно від порядку денного, збираються міністри закордонних справ (Рада з загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів , сільського господарства тощо — загалом 9 конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші — раз на півроку. Попри те, що склад Ради міністрів змінюється, це єдина інституція. Керівництво в Раді здійснює країна-президент, яка змінюється щопівроку. Над підготуванням рішень Ради працюють близько 250 робочих груп і комітетів; вони виконують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представників, який здійснює політичну підготовку рішень. Рішення в Раді ухвалюються голосуванням міністрів з держав-членів. Залежно від питання, що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста більшість (для процедурних питань); кваліфікована більшість (коли кожна країна має визначену «вагу» голосу) — застосовується за розгляду питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі; одностайне рішення — застосовується, зокрема, за розгляду питань про вступ нових членів, оподаткування, проблем СЗБП і правосуддя та внутрішніх справ.

Євр Центр Банк:

головний елемент Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), який як юридична особа виконує основні функції, радить національним державам та наддержавним органам щодо господарчої оцінки ухвали законів та інших правових норм Європейського Союзу, а також висловлює свою думку щодо грошової, цінової політики відповідним органам. Діяльність ЄЦБ ґрунтується на засаді незалежних від національних держав та наддержавних органів ухвал, що передбачає передусім брак примусу в покриванні їхніх внутрішніх і зовнішніх боргів. Найвищий орган ЄЦБ — Управлінська рада, до якої входять члени правління ЄЦБ та керівники центральних банків країн-учасниць. Ухвали потребують простої більшості голосів, кожний член управлінської ради має лише один голос. Правління ЄЦБ очолює президент, якому підпорядковується віце-президент та чотири заступники. Їхні призначення узгоджують з головами держав та урядів країн-учасниць. Ухвали правління також потребують простої більшості голосів. Головне завдання правління ЄЦБ — справджування вказівок та ухвал Управлінської ради, що передбачає залучення до їхнього виконання центральних банків країн ЄС. Розпочав роботу з 1 червня 1998 року. Центральна контора — у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Чинний голова — Маріо Драґі.

Євр рахункова палата:

Рахункова палата (англ. Court of Auditors) здійснює моніторинг рахунків ЄС, перевіряє легальність та регулярність доходів і видатків із бюджету ЄС, забезпечує загальне фінансове управління. До її складу входять по одному представнику від кожної держави-члена ЄС.Знах в Люксемб, скл з 15 членів, що призначаються на 6 років одноголосним рішенням Ради ЄС після консультації з європарламентом. Перевіряє надходження і витрати ЄС з точки зору законності і регулярності і забезп належний фін менеджмент. Була заснована у 97 році і отримала статус повної інституції згідно Маах дог.

Анти демпінг

Положення, пов’язані з антидемпінгом, були закріплені в основному в ст.VI ГАТТ. Згідно з цією статтею «демпінг, що полягає в тому, що товари однієї країни потрапляють на ринок іншої країни за вартістю меншою, ніж нормальна вартість товарів, підлягає осуду, якщо він спричиняє або створює загрозу спричинення матеріальної шкоди промисловості, створеній на території сторони яка домовляється, чи значно затримує створення вітчизняної промисловості... З метою усунення чи попередження демпінгу сторона, що домовляється може накладати на будь-який товар, який постачається в порядку демпінгу антидемпінгове мито...»Застосування антидемпінгового мита полягає в обкладанні державою додатковим

збором імпортних товарів з метою підвищення ціни на цей товар. Розмір ставки антидемпінгового мита повинен бути таким,

щоб ціна імпортного товару, включаючи антидемпінгове і звичайне мито, що справляються при імпорті, була на рівні або вище за ціну аналогічного національного товару та/чи була достатньою для усунення нанесеного або можливої шкоди національній галузі промисловості країни, що імпортує. Принцип антидемпінгу є одним із пріоритетів зовнішньоторговельної політики ЄС. Крім усунення перешкод торгівлі в рамках Співтовариства, митний союз включає гармонізацію митних постанов про торгівлю з третіми країнами. Зусилля, спрямовані на застосування таких постанов в ЄС, прийняли дві форми. З одного боку, Союз встановив та застосовує спільний митний тариф. З іншого боку, правила Спільноти вписуються в міжнародний контекст, за розвитком якої вони повинні слідувати. Таким чином, заходи, узгоджені попередньо в рамках, наприклад, ГАТТ і нині СОТ, повинні бути включені в право ЄС. Застосовуючи антидемпінгову політику зовнішньої торгівлі відносно третіх країн, ЄС застосовує як митні тарифні, так і нетарифні методи регулювання зовнішньоторговельної діяльності.

Поняття корпоративного права ЄС.

Поштовхом до розвитку корпоративного права ЄС стало прагнення країн-членів до економічної інтеграції, й зокрема – до створення спільного (внутрішнього) ринку. Відповідно до п. "с" ч. 1 ст. 3 Римського договору, внутрішній ринок ЄС базується на чотирьох свободах – вільному русі товарів, осіб, послуг та капіталу, реалізацію яких має забезпечувати політика Співтовариства. Одним із базових елементів, який забезпечує існування вільного руху осіб, послуг та капіталів, у Римському договорі названа свобода заснування (rightofestablishment). Відповідно до ст. 43 Римського договору, свобода заснування включає право громадян держав-членів починати та продовжувати самостійну підприємницьку діяльність, а також створювати і управляти підприємствами, включаючи товариства та фірми, на тих же умовах, що встановлені для громадян тієї країни, де здійснюється заснування. Свободою заснування можуть користуватися не тільки громадяни держав-членів, а також товариства та фірми, які створені відповідно до закону держави-члена і мають своє зареєстроване місцезнаходження (зареєстрований офіс), центральну адміністрацію або основне місце підприємницької діяльності в межах Співтовариства (ст. 48 Римського договору).

Характеристика деректив, як джерела корпоративного права.

За весь час існування Співтовариства Єврокомісією в рамках проекту гармонізації корпоративного права було підготовлено 14 проектів директив, із яких на сьогодні діють:

Перша директива Ради від 9 березня 1968 року про узгодження гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств у розумінні пункту 2 статті 58 Договору з метою захисту інтересів учасників та третіх осіб, з огляду на встановлення рівності таких гарантій у всьому Співтоваристві [347](далі – Перша директива) присвячена питанням розкриття інформації про товариства, визнання недійсними правочинів товариства та самого товариства.

•  Друга директива Ради від 13 грудня 1976 року про узгодження гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств у розумінні пункту другого статті

• Третя директива Ради від 9 жовтня 1978 року про злиття акціонерних товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору[476](далі – Третя директива)визначає основні принципи, що повинні застосовуватися при злитті товариств.

• Четверта директива Ради від 25 липня 1978 року про річну фінансову звітність певних видів товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору[348](далі – Четверта директива) міститьвимоги до річної фінансової звітності товариств.

• Шоста директива Ради від 17 грудня 1982 року про поділ акціонерних товариств, що базується на статті 54 (3) (g) Договору[462](далі – Шоста директива) регулює питання поділу товариств.

• Сьома Директива Ради від 13 червня 1983 рокупро консолідовану звітність, що базується на статті 54 (3) (g) Договору[461](далі – Сьома директива) передбачає необхідність представлення консолідованої фінансової звітності товариствами, що входять до групи.

• Восьма Директива від 10 квітня 1984 рокущодо затвердження осіб, відповідальних за проведення обов’язкового аудиту документів бухгалтерського обліку, що базується на статті 54 (3) (g) Договору [338](далі – Восьма директива) містить мінімальні вимоги, які мають бути встановлені державами-членами до професійної кваліфікації аудиторів.

• Директива від 26 жовтня 2005 року про транскордонні злиття товариств з обмеженою відповідальністю [330] (далі – Десята директива) передбачає порядок злиття товариств, які мають зареєстроване місцезнаходження у різних країнах ЄС.

• Одинадцята директива Ради від 21 грудня 1989 року про вимоги щодо розкриття інформації філіями, що відкриті у державі-члені товариствами певних видів, що регулюються правом іншої держави [340](далі – Одинадцята директива) містить вимоги щодо розкриття інформації відокремленими підрозділами іноземних товариств.

•  Дванадцята директива Ради від 21 грудня 1989 року про товариства з обмеженою відповідальністю з єдиним учасником [485](далі – Дванадцята директива) спрямована на легітимацію в рамках ЄС одноособових товариств з обмеженою відповідальністю;

• Директива Європейського парламенту та Ради від 21 квітня 2004 року про пропозиції про поглинання [329](далі – Тринадцята директива) регулює питання придбання значного пакету акцій (поглинання) відкритих акціонерних товариств на території ЄС.

Слід зазначити, що Четверта, Сьома та Восьма директиви спрямовані на гармонізацію (зближення) правил складання, перевірки й розкриття фінансової звітності компаній і, як зазначає А.В. Асосков, "складають так званий "Європейський бухгалтерський кодекс" [4, c. 243]. З огляду на вітчизняну правову систему, ці директиви не можуть бути віднесені до джерел корпоративного права. Але у рамках ЄС гармонізація питань фінансової звітності товариств традиційно проводиться у рамках гармонізації корпоративного права.

Крім перелічених вище директив Єврокомісією розроблялися (розробляються) проекти ще декількох директив:

• П’ятої директивищодо питань управління акціонерним товариством;

• Дев’ятої директивищодо правового статусу акціонерних товариств, що входять до складу групи;

• Чотирнадцятої директивипро переведення зареєстрованого місцезнаходження товариства з однієї держави у іншу без втрати ним правосуб’єктності.

Правові засади гармонізації з правом ЄС та джерелами України.

У ч. 1 ст. 44 Римського договору (колишня ст. 54) закріплюється обов’язок органів Співтовариства сприяти забезпеченню свободи заснування. Одним із заходів такого сприяння, відповідно до п. "g" ч. 2 ст. 44, є узгодження (координація) у необхідній мірі гарантій, які вимагаються державами-членами від товариств та фірм, для захисту інтересів їх учасників та інших осіб. Процес координації, передбачений цим пунктом, у подальшому отримав назву "гармонізації корпоративного права" Гармонізація є процесом зближення національних правових систем з метою досягнення певного рівня узгодження правового регулювання відповідних сфер суспільних відносин в двох або більше державах [24, c. 12-13]. "Суть гармонізації права компаній, – зазначає І. Уржумов, – складається у впливі на національні правові системи держав-членів з тим, щоб зблизити правове регулювання окремих інститутів права компаній. Таким чином, гармонізація не знімає абсолютно усіх відмінностей правового регулювання: право компаній й дотепер знаходиться у компетенції національного законодавця, який, однак, мусить підкорятися загальноєвропейським стандартам правового регулювання, розробленим органами ЄС". Процес гармонізації корпоративного права розпочався практично одразу після створення ЄЕС. Перші пропозиції у цій сфері були розроблені Єврокомісією вже невдовзі після укладення Римського договору. На початку 60-х років необхідність проведення гармонізації корпоративного права зумовлювалась двома основними причинами:

1. істотні розходження в корпоративному праві окремих держав розглядались як перешкоди для створення спільного внутрішнього ринку;

2. створення вільного економічного простору могло привести до конкуренції законодавств країн – членів Співтовариства, у результаті чого в державах з найбільш ліберальним корпоративним законодавством створювалася б основна маса товариств (так званий "ефект делаварізації").

Незважаючи на офіційно проголошену ціль гармонізації – сприяння становленню спільного ринку, на думку європейських правників, основною метою на початковій стадії цього процесу все ж таки було запобігання ефекту "делаварізації" у рамках ЄС[385]. Так, Франція, законодавство якої містило суворі вимоги до товариств, твердо наполягала на необхідності запровадження мінімальних стандартів у корпоративне законодавство усіх держав-членів для запобігання процесу витоку капіталу (малися на увазі, передусім, Нідерланди, корпоративне законодавство яких на той час було дуже ліберальним у порівнянні із законодавством Франції [480, с. 5]).