1. Поняття і сутність культури

Існує багато визначень культури. Культура є похідною від людської діяльності. Cлово "культура", походить від латинського cultura і в перекладі означає обробіток, вирощування, догляд. Первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в ширшому значенні. Культура - це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством, протягом усієї історії, а також сам процес творення і розподілу матеріальних і духовних цінностей. Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, суспільства, народів, що населяють нашу планету. Культура не існує поза людиною. Її виникнення обумовлено тим, що людина постійно шукає сенсу свого життя та діяльності. Разом з цим, не існує ані суспільства, ні соціальної групи, ні людини без культури чи поза нею. В культурі розкривається духовний світ людини, її сутність, тобто: здібності, потреби, світогляд, знання, вміння, соціальні почуття, національний характер тощо. Будь-яка людина в процесі свого життя оволодіває тією культурою, яка була створена її попередниками. Разом з тим вона вносить свій вклад в культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. За створеними в ту чи іншу епоху цінностями можна судити про рівень культури даної епохи.Аналіз сутності культури, її місця, ролі в суспільстві дозволяє виділити основні взаємопов'язані сторони, аспекти культури:1.культура — народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини; 2. культура — процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання навколишнього світу і самої людини у цьому світі, на отримання об'єктивної і достовірної інформації про світ, де головну роль грає наука і мистецтво; 3. культура покликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце в світі, світоглядні установки; 4. культура включає в себе сутність досягнутих людиною у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних орієнтацій людини в світі; 5. культура, створюючи необхідні для орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей; 6. культура виступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій в справжні людські. Саме цьому полягає її гуманістичний зміст.

Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу і пов'язане з філософськими концепціями історії Дж. Віко, І. Гердера і Г. Геґеля.Більшість культурологів сходяться на тому, що у розвитку культурології можна виділити кілька основних теоретичних концепцій або парадигм як більш менш відрефлексованих теоретичних і методичних положень, на які спираються культурологічні дослідження.

2. Основні концепції культури. Вивчення походження, сутності культури має свою історію. Воно знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Серед них найбільш типовими є еволюціоністська, антропологічна, філософська, революційно-демократична, а також циклічна концепція та інші.Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Л. Моргана і англійського історика Е. Тейлора. Сутність: висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культуру первісного суспільства, Е. Тейлор дійшов висновку, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного.Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко. Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Антропологічна, або функціональна, концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б.К. Малиновського і французького етнолога і соціолога К. Леві-Строса, американського етнографа А. Кребера та багатьох інших. Сутність: виникнення й розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К. Малиновський потреби, що обумовили виникнення культури, ділить на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності, їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні потреби спрямовані на виготовлення і вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються в необхідності згуртування і об'єднання людей, в потребі авторитету.Серед різних концепцій культури вагоме місце посідає соціологічна. Вона представлена в працях багатьох вчених, зокрема П. Сорокіна та ін. Сутність: культура розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система культурних і соціальних систем. Значного поширення набула марксистська концепція культури. Її основоположниками були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895). Вона грунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності. Основні положення концепції Шпенглера.Свою концепцію він виклав у своїй знаменитій «Занепад Європи». Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є «живим організмом» і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії 8 замкнених у своєму розвитку культур. До таких культур належать: китайська, Інд., Єгипет., аполонівська, віз-ар, зах.євр. і культура майя. На історичну арену виходить рос-сиб культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура на думку Шпенглера, має свою долю і живе приблизно 1000-1500років. Потім коли вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії Шпенглера. Перехід до цивілізації. означає відмову від демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.

3. Функції культури. Складний і багатоплановий х-р к-ри як сусп.-іст. явища зумовлює її багатофункціональність.Основні ф-ції к-ри – адаптаційна, пізнавальна, аксіологічна (ціннісна), інформаційна, комунікативна, нормативна, гуманістична, людино творча, виховна, світоглядна.Насамперед, слід відмітити адаптаційну ф-цію к-ри, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку, прилаштуватися до існуючих в с-тві оцінок і форм поведінки.Наступною за значимістю є пізнавальна ф-ція, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для «володіння силами природи, пізнавання соц.. явищ, для визначення ціннісного відношення до світу».Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у с-стві. Оцінка творів дух. і матер. к-ри розглядається у ній як артефакти у їх інформ. значенні. Важливу роль відіграє інформаційна функція, яка дає людству й суспільству відповідну і-цію. К-ра є засобом, що виробляє і-цію. Разом з тим вона є також пристроєм, що запам’ятовує цю і-цію. Комунікативна ф-ція виконує передачу к-рних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за доп. мови, музики, зображення та ін., які входять в скарбницю к-рних цінностей. В зміст нормативної ф-ції входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які с-ство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людини, їх установи й ціннісні орієнтації, способи поведінки.Слід відмітити гуманістичну ф-цію. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи к-ру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.Основу людино творчої функції складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соц.. і дух. возвеличення і ушляхетнення. К-ра – це своєрідна форма самопізнання людини, оскільки вона показує їй не тільки оточуючий світ, але й її саму. Це свого роду дзеркало, де людина бачить себе і такою, якою вона повинна стати, а такою, якою вона була і є.Особливе місце належить виховній функції: к-ра не лише пристосовує людину до певного пр.. та соц.. середовища, вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людини. Кожного окремого індивіда або людську спільність можна правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості.Світоглядна ф-ція виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму с-му чинників дух. світу - пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Осн. напрямом культ. впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.Отже, складна і багаторівнева структура к-ри визначає різноманітність її ф-цій в житті с-ства й окремої людини. Гол. ф-цією к-ри, на думку багатьох вчених, є людино творча, а бо гуманістична. Всі інші ф-ції так чи інакше пов’язані з нею і навіть випливають з неї.

"Субкультура" та її функції. Молодіжні субкультури в Україні. Субкультура — сукупність ідей, цінностей, норм поведінки, зразків, смаків, які поділяють члени певної спільноти. У сучасній культурології як вагомий чинник змін у культурі і суспільстві розглядають саме субкультуру, що має ознаки інноваційного потенціалу. Звичайно, йдеться не про формальні об'єднання і взагалі не про "будь-які". Деякі субкультури е принципово протилежними позитивним соціальним цілям суспільства і не можуть ними визнаватися (наприклад, криміногенні або політично загрозливі, наприклад, нацистські рухи). Субкультури, які пропонують нові соціокультурні цінності та установки, що суперечать фундаментальним і принципам традиційної культури, сприймаються як контркультури.Форми організації різних субкультур неоднакові. Вони можуть достатньо чітко визначитись нормами формальної (статутної, кодифікованої) соціально-структурної одиниці — наприклад, політичні партії, професійні об'єднання. Деякі інші субкультури напівформальні (соціокультурні чи соціополітичні рухи). Існуючі субкультури оцінюються не лише їхніми представниками, але й представниками інших груп. Від того, які оцінки домінуватимуть — позитивні, негативні, нейтральні — залежить доля субкультури, її стійкість, напруга відношень у ній, можливості розвитку тощо. одні більше, інші менше впливають на культурний поступ. Отже, субкультура є видовим поняттям, похідним від родового "культура" і означає культурну спільність з деякими особливими рисами та ознаками, виділеними з тієї чи іншої культури. У центральних субкультурах формуються найбільш стійкі утворення, які зберігають систему цінностей даної культури, її традиції, її різноманітні історичні здобутки. Периферійні субкультури культивують риси, які менш розвинені або зовсім не розвинені в центральних субкультурах. Інновації периферії підтримуються або не підтримуються центром. Вони з'являються як неформальні об'єднання людей, які культивують деяку культурну особливість. Члени субкультурних об'єднань можуть виявляти як прагнення до інституціоналізації своєї субкультури, так і намагатись обійти її з метою збереження власної неповторності, ідентичності тощо. Учасники політичних рухів, стверджуючи певні цінності, як правило, намагаються розповсюдити свої переконання на все суспільство, найшвидше втілити знайдене ними в соціальне і культурне ціле. Деякі ж альтернативні молодіжні рухи намагаються відокремитись від "офіційної" культури, зберігаючи власні цінності недоторканими з боку інших субкультур.Кожен представник чи носій субкультури приймає норми, цінності, картину світу, стиль життя та інше – за зразок свого існування. Але паралельно з цим існують і зовнішні атрибути, які свідчать про приналежність до певного угрупування, як наприклад: жаргон (сленґ), зачіска, одяг, зовнішній вигляд та ін. Наприклад, для хіпі було характерне довге волосся, а для панків – вистрижена голова зі смужкою волосся посередині, яка називається "ірокез". Чи от інша ілюстрація – скінхеди своїм взуттям вважають тільки черевики фірми "Dr. Martins", а байкери не визнають черевиків і воліють навіть влітку ходити в шкіряних чоботях, і бажано з кованою підошвою. Отже, Найчастіше субкультури виникають довкола певного центру чи ініціатора, який проповідує певні новації у сфері музичних стилів, способу життя, ставлення до якихось соціальних явищ. Ідейний центр формує цілісну картину світу, ставлення до нього, випрацьовує спеціальні тексти, які набувають статусу культових (або у когось запозичує ці тексти і проголошує їх такими, що пасують до їхнього вчення, як було з роботами Карлоса Кастанеди, які писалися ним зовсім не для хіпі, але які хіпі визнали за свої, головно через те, що в них багато йшлося про вживання галюциногенних речовин).

5. Поняття «української культури» та фактори, що визначають її особливості. З початком демократичних перетворень у суспільному житті укр.нар. з проголошенням державної незалежності У, наша нац. к. почала поступово розглядатися й аналізуватися як саме цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Та й сам укр народ науковцями тепер розглядається як єдине соціально-етнічне ціле.Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.Укр.к. також поділяється ними за такими ж об'єктивними критеріями. 1) укр.к. сьогодні слід розглядати як єдине ціле як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;2) у створенні укр. к, як і культури будь-якого іншого народу, брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства;3) Українська культура, як оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. 4) об'єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обгрунтуванням надання переваги у вивченні тааналізові тієї чи іншої її складової.5) цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його пер. Укр. к. процес.Проте, виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

Джерела вивчення культури стародавніх слов’ян. Дати характеристику к-ри сх. слов’янських племен дуже важко. Відомостей про це дуже мало, а джерела вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх іст. творах є вірогідними, а які є пізніми вставками різних переписувачів. Необхідно зважати й на те, що дух. к-ра стародавніх слов’ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.Походження слов’ян та їх к-ри проблема досить складна і суперечлива. Слов’яни – один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, пізніше вкл.. в сферу іст. подій.Матеріали археологічних розкопок засвідчують, що стар. слов’яни, починаючи з часу їх виділення з індоєвр. Групи і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місця свого проживання. Важко окреслити і межі регіону, на якому проживали стар. слов’янин атому чи іншому етапі свого розвитку. Тому визначити етнічну належність археол. к-р глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними к-ми, практично неможливо.Тому є лише один шлях вивчення старосл. к-ри: реконструкція літописів, стародавніх іст. хронік, спогадів купців та мандрівників, фольклору, мови, археол. даних, старод. іст. л-ри.Крім опису іст. подій, у них є згадка релігійного х-ру, що проливає світло на деякі аспекти к-ри.Письмові джерела фіксують к-ру ст.с. досить виразно і прив’язано до певної території.(але фіксація поч.. лише з сер. І тис. н.е.). Візантійські вчені 6 ст. (Йордан, Менандр, Протиктор) пишуть про слов’ян, наз. їх антами, венедами і склавинами. Вони характеризують с. як численний, к-рний і соц.. акт. Народ, який бере участь у пол.. і культ. житті ПдСх Європи.Йордан у 6 ст. написав працю «Готика», яку присвятив германським племенам – готам. У ній він розповідає про с. племена антів, венедів і склавинів, з якими спілкувалися готи.У дослідженні к-ри с. народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов’язане з історією народу. Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних с. гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення ст.с. (Топоров і Трубачов, застосувавши цей метод, виявили, що с. назви найбільш виразно локалізовані на пд. Від Прип’яті до Десни).Останніми роками вивчення к. здійснюється шляхом ретроспекції від відомого до невідомого.Відкриття поселень празької, колочинської, пеньківської та дзєдзівської к-р 5-7 ст. вдалося пов’язати з пис. відомостями про с. Знайдені пам’ятки с. к-ри 5-7 ст. ґрунтовно визначаються, що дає можливість заповнити хроном. нішу в ланцюгу пам’яток с. к-ри першої та другої пол. І ст. Безумовно, впродовж тисячоліть н-ня У. не залишалось етнічно і к-рно стійким (однорідним). Міграція племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абс. руйнації його іст. пам’яті та к-ри. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але к-рні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку к-ри.

7. стародавня культура трипільців та сх. Слов’ян. Предки українців проживали на досить обширній території, яка має давню історію. Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: мізинський, трипільський і черняхівський.У той період стародавні слов'яни навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.У період мезоліту тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, появились кам'яні сокири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, житлові споруди з'являються на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.Для доби неоліту був характерним перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та скотарства, вдосконалюються знаряддя праці, розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво, появляється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна. В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура. Її назва походить від села Трипілля біля Києва Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам'яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі.По-перше, трипільці вели господарство колективно, основним джерелом їх існування було хліборобство і скотарство. Не цурались вони мисливства й рибальства.По-друге, поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло проживати до 20 осіб, По-третє, трипільці жили великими родами, які очолювались жінками. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат.По-четверте, поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців на той час існував великий інтерес до мистецтваПо-п'яте, трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста.Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів Анти займалися хліборобством. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо города виростали "остроги" як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.

8. Релігійні вірування та міфологія східнослов'янських племен. Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища — перш за все до сонця, води, землі, дерев і т. д., а особливо до тварин і птахів.Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть нашу мову Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.Фетишизм — віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів. Фетиші — це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов'ян це — стріла, плуг, чаша, пізніше — меч.Магія (буквально — чаклунство) — віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. У стародавніх слов'ян — це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.Тотемізм — віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т. д.).Землеробські культи — це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.Шаманство — це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду, його захист від різних негод. Шамани — прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. З допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопричину буття. Так у стародавніх слов'ян складалась уява про богів і першооснову світу, про походження життя (з'єднання небесного вогню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя).Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки,. Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на грунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

9. Мовна та писемна спадщина Київської Русі. Роль писемності та мови в процесі становлення української культури. Роль писемності . Писемність у сх. Слов’ян з’явилась ще у 1 пол 9ст . до особливостей писемної ку-ри слід віднести утв 3 типів літ мови: церковнослов. Та близької до просторіччя давньорус. 1 писалася церковно-повчальна і житійна л-ра, близькою до розмовною велося ділове листування, складалися юр акти(«рус правда»), літописи, пам’ятки світської л-ри. («слово ополку ігоревім»). Обидві мови активно впливали на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі та зрозумілі народу і сам факт ведення богослужіння слов. Мовою гідно був оцінений « повістю временних лет». Писемна л-ра, чка сформ в КР на поч. 11ст. спиралась на 2 найважливіші джерела-усну народну творчість і христ традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед з Візантії.у творах літераторів того часу широко викор героїчні приказки, замовлення і заклинання.від усної народної творчості древньої Русіу фольклорі укр. Народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії-колядки й щедрівки. Вершиною усної нар творчості був героїчний билинний епос, що склався до10ст і розвивався в 11-13ст. головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності величі Русі. Популярним жанром була житійна(апографічна)л-ра. Важливе місце зацмали житія святих-біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу христ держав, КР турбувалась про ств культу святих та їх життєписів. Отже, давньорус л-ра заклинала любити батьківщину, виховувати патріотизм і прагнення до виправлення недоліків су-ва, донесла до наших часів знання про добробут та життя наших предків, про їхню культуру , традиції,мову. Писемність та мова, які сформ в КР стали основою формування сучасної державної мови.

10. Архітектура Київської Русі. Софія Київська як світоглядна ідея і художній шедевр. Особливе місце в м-цтві КР посіла архітектура, яка поєднувала передові досягнення майстрів інших країн і самобутній нац. стиль.Значного успіху досягло містобудування. У всіх найб. укр. містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр – «градниці світлі» й «тереми злотоверхі».З утв. КР однією з осн. проблем часу був захист країни від нападів зовн. ворогів. Під 988 р. у літописі розповідається про б-цтво на Пд рубежах КР лінії укріплень з містами-фортецями по р. Сулі, Требежу, Стугні та Ірпеню, що мали захищати підступи до київської землі.Конструкція земляних оборонних споруд за часів КР зазнала значного вдосконалення. Основи давньоруського валу становили дерев’яні зруби – городини, засипані всередині землею. Частина зрубів виступала над валом утв. стіну, зверху якої влаштовувалися заборола – бруствери з бойовими площадками та бійницями для стрільців.Міські ворота звичайно будувалися з каменю або дерева, а над парадними воротами зводилася парадна церква. Таку конструкцію мали Золоті ворота в Києві та Володимирі на Клязьмі, Єпископські ворота в Переяславі.Обов’язковою спорудою, що входила до оборонного комплексу міських воріт, був підйомний міст через рів.Із запровадженням християнства Русь прилучилася до передової на той час візантійської буд. к-ри, що ввібрала багаті традиції античного м-ства. для б-цтва кам’яних культових споруд, які раніше зрідка зводились на Русі, склалися вже належні умови. Давньорус. ремесло досягло високого ступеня розвитку. Серед ремісників були фахівці багатьох професій, у тому числі теслярі, ковалі, гончари, городники тощо., які досить швидко оволоділи прийомами віз. м-цтва, творчо пристосували його до місцевих умов.За основу ку4льтових споруд на Русі був взятий так званий шести купольний тип храму, поширений у Візантії. Осн. рисою таких храмів є те, що їх вн. простір, перекритий склепіннями, мав форму хреста, над сер. частиною якого височів гол. купол.При зведенні будівель у 10-12 ст. заст.. цегла – плінфа та камінь: граніт, кварцит, сланець. Як зв’язуючи розчин служила цементівка – вапно з домішкою товченої кераміки, що надавала давньорус. спорудам рожевого кольору. Дах покривався листовим свинцем або черепицею, у віконні прорізи вставлялися дерев’яні віконниці з круглими шибками.Перші кам’яні споруди на Русі відомі ще за язичництва. Однією з таких будівель був князівський палац-терем Святослава Ігоревича у Києві.Початок кам’яного б-цтва пов’язується з побудовою у Києві в 989-996 рр. церкви Богородиці (Десятинної). До нашого часу церква не збереглася, вцілили частково лише її фундаменти.Давньорус. худ. к-ра, зокрема б-цтво й архітектура, досягли розквіту вже у перш. пол. 11 ст, особливо в Києві. За наказом Мстислава Володимировича у Чернігові в 30-х рр.. був побудований Спаський собор, що порівняно добре зберігся до нашого часу. У др.. пол.. 11 ст. б-цтво зосереджувалося переважно у монастирях. Ізяслав Ярославович побудував собор Дмитріївського монастиря у Києві, а Всеволод Ярославич у 1040-1088 рр. спорудив поблизу своєї літньої резиденції – «Красного двору» - у Видубицькому монастирі церкву Михаїла, яка частково збереглася до нашого часу. Новий напрям у київ. ар-ра знайшов своє завершення в Успенському соборі печерського монастиря. Він став зразком для Київ. Монастирського б-цтва у Ростові, Суздалі, Новгороді та багатьох інших містах КР.У 12 ст. розвиток феодального способу в-цтва зумовив екон. й пол. зростання міст, що позначилися на розвиткові ар-ри. помітно збільш. К-сть будов, але розміри храмів змен., спростилися також їх конструкція та оздоблення, що зумовлювалося відсутністю достатніх коштів у замовників б-цтва.Ще більшого розмаху набувають б-цтва у Києві, Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Смоленську, Полоцьку та ін. В удільних князівствам склалися місцеві школи з своїми місцевими ар-ми особливостями. Набув поширення тип листистовпного, а з др.. пол.. 12 ст. – 4-стопного одноверхого, а іноді чотиверхого храму. Поступово зникає башта, а замість неї сходи будують у товщі стіни. Замість мішаного мурування з цегли та каменю й кладки з утопленими рядами, що були поширені до 20-х р. 12 ст., прийшла порядова техніка мурування з цегли – Подніпров’ї, білого каменю – у Галицькій та Володимиро-Суздальській землі, каменю-плитняку у Новгороді тощо. Застосовується нова декорація фасадів.Найб. від. пам’ятками 12 ст. є церква Богородиці Пирогощі (1132) на Подолі, Васильківська (1183) в Києві, Юрївська (1144) в Каневі, Іллінська церква в Чернігові, Борисоглібський собор в Чернігові тощо.Таким чином, ар-ра КР досягла високого рівня розвитку. У ті часи збудована велика к-сть визначних ар-них споруд, які є справжніми шедеврами світового м-цтва. Храми КР були її гол. окрасою. На поч. 11 ст. єпископ-іноземець Тітмар нарахував їх 400, саксонець Адам Бременський – 300, а укр. Літописець – 700.Софія Київська. Найбільш видатною ар-рною спорудою КР пер. Пол.. 11 ст. є Софіївський собор у Києві, зведений 1037 р. в центрі верхнього міста. Собор порівняно добре зберігся до нашого часу, щоправда, у зміненому ззовні вигляді.Соф. Собор - це великий хрестовокупольний, пятинефний храм, оперезаний з пн, пд та зх. Двома рядами відкритих галерей. Спочатку він мав 13 куполів. До пнзх та пдзх кутів будови прилягають 2 вежі, що колись були покриті шатровими верхами. Гвинтові сходи у вежах ведуть на др.. поверх собор – хори, або «полоті».Собор замислювався, будувався й прикрашався як гол. храм держави, осередок її дух. життя. Поняття «Софія» на той час приймалося як символ світла хрест. вчення і як прилучення до мудрості цього вчення. Для молодих хрест. народів С. храми в образній формі знаменували перемогу христ. Над язичництвом. Храм був поставлений на тому місці, де Ярослав отримав перемогу над печенігами.Зведений на кошти великого князя київського, храм св. Софії мав також уславити самого Ярослава як одного з могутніх володарів Європи, а також утвердити в свідомості народу непорушність цієї феод. ієрархії, яка очолювалась князем, що сидів на київ. престолі.За величчю худ. Образу, досконалістю ар-них форм, вн. Оздобленням СС у Києві належить до вид. м-ких памяток світу доби феодалізму. Вже невдовзі після завершення б-цтва собору чутки про його красу поширились по навк. країнах. Сучасники із захопленням говорили про собор: «Церква дивна й славна всім окружним странам». Вона мала великий вплив на подальший розвиток давньорус. Зодчества.

11. Особливості світосприйняття людини часів Київської Русі. Світогляд людини напряму залежить від умов її існування, причому як матеріального середовища, так і ідеологічного. І зміни умов цього існування безпосередньо впливають – прямо чи опосередковано – на трансформацію цього світогляду і світосприймання в цілому. І чим глобальнішими були ці зміни, тим все глибші світоглядні пласти зазнавали трансформації.Однією з таких переламних епох була доба формування Давньоруської держави, що супроводжувалась докорінними змінами в суспільному, політичному та економічному житті, що, врешті – решт, не могло не призвести і до повної зміни ідеологічної надбудови суспільства. Історично це вилилось у заміну язичницьких вірувань на християнські, що відбувалось за часів правління Володимира Великого.Культура Київської Русі — видатне явище світової середньовічної культури. Хронологічно вона охоплює IX — сер. XIII ст. Культура ця розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обставинами і східнослов´янськими традиціями, що найяскравіше виявилося у плануванні й забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва й пластики.Саме пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов'ян до нових форм економічного й суспільно-політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспільства і його держави. Протягом усього кількох років з часу проведення уніфікації і об'єднання язичницьких культів на основі традиційних вірувань східних слов'ян відбулося перегрупування політичних сил всередині панівної верстви Київської Русі, загалом завершилося її станове оформлення та консолідація.Усе розмаїття елементів стародавнього язичницва; вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо - побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святославич відразу після утвердження на київському столі 980 року. Саме ним було створено пантеон богів, знаних і шанованих у різних землях держави. Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих.Важливе місце в житті східних слов’ян посідали культові споруди: капища, святилица, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів.В пошані у слов’ян були також священні дерева і дики тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани- вепри. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м’яса розповідається в літописах і билинах.В суспільстві обов’язково мали бути особи, які досконало знали всі обряди і звичаї, пояснювали їх на молебнях та інших зібраннях громади, стежили за неухільним дотриманням прадідівських канонів, а також доповнювали традиції новими реаліями. Такі люди були і на Русі, їх називали волхвами, чаклунами й відунами.На чолі пантеону поставлено Перуна- володаря грому і блискавок, покровителя великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був мудрий бог, адже його зображали з сивою (срібною) головою та золотими вусами. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Сприяло налагодженню і розширенню плідних зв’язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами, зокрема з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом.Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття у населення Давньоруської держави.

12. Політична культура Київської Русі. Політи́чна культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.За традицією, організація державної влади в Київській Русі мала договірний характер. Віче передавало князеві всю повноту влади в обмін на обіцянку здійснювати її на підставі волі народу, що передбачалося в угоді. Проте внаслідок необхідності централізації влади, політичне самоуправління через віче відступає на другий план. Князь концентрував у своїх руках законодавчу, судову та адміністративну владу, яку реалізовував через власну дружину. Віче тяжіло над князем для досягнення легітимності всіх його справ, надання матеріальної та моральної підтримки. Через міцні традиції народовладдя візантійська теорія богоданності влади не мала відгуку в суспільстві.З децентралізацією Русі на землях Півдня виникла окрема етнополітична спільнота, яка мала спільну територію і мережу комунікацій, пов’язану з місцевим державним життям. З'явилася південноруська етнічна еліта, яка сформувала (через спільні комунікації) у населення усвідомлення того, що вони є одним народом (тобто спільну етнічну самосвідомість). У результаті наприкінці ХІІ на поч. ХІІІ ст. Поширюється єдина самоназва «русь» (у множині) і «русин» (у однині), що свідчило про формування єдиного етносу.Крім ремісників і купців, у містах проживали також бояри, князі зі своїми дружинниками, священики, монахи, «чорний» робочий люд – челядь, ізгої та інші. Вільне населення брало участь у міських вічах, мало рівні права з боярством і справляло великий вплив на державні справи, деколи вирішувало і долю князівського престолу.В основі відносин між людьми лежало давне звичаєве право, корені якого сягають родового ладу. У Київській Русі зберігалося широке місцеве самоврядування, останнє слово залишилося за старійшинами, воно було незаперечним. За покривдженого заступалися його родичі, а в разі смерті члена роду на забійцю чекала кривава помста. У часи війни родичі й далі виступали як окремий відділ народного ополчення, що складалося з вільних людей-смердів та міщан. Майнові проблеми родичі також намагалися вирішити полюбовно, а спадок переходив до старшого в роді. Проте розвиток феодальних відносин, прийняття християнства і культурне зближення з Візантією привели до запозичення візантійського права, яке лягло в основу церковного законодавства (Церковні Устави Володимира та Ярослава Мудрого), та до кодифікації власного права у першій половині XI ст. На цей час припадає створення першої редакції так званої «Руської Правди» – «Правди Ярослава» (17 статей). Всього відомо чотири редакції: найширша – третя – припадає на час правління Володимира Мономаха і має 135 статей («Пространная Правда»). «Руська Правда» являє собою в основному збірку норм цивільного та кримінального спрямування, встановлює кари за різні порушення і злочини.

13. Книжна справа та початок літописання в Київській Русі. Розвиток писемності та поява книг призвели й до розвитку мистецтва книжкової мініатюри.Оскільки книгодрукування не існувало, книги переписували. Найбільша книгописна майстерня функціонувала при Софійському соборі. Крім книгописців і палітурників, над виготовленням книг працювали редактори, перекладачі, художники, ювеліри й ін. Тому книги являли собою дорогий витвір фахівців різних спеціальностей. Наприклад, у Візантії лише за одну з них можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Вочевидь, не менше книга коштувала і в Русі. Прекрасно оздоблені книги є безцінними пам'ятками українського середньовіччя. На жаль, до нашого часу їх збереглося небагато. З-поміж них слід виокремити Реймське Євангеліє - книгу, яку із собою в посазі до Франції привезла Анна Ярославна, котра вийшла заміж за французького короля. Вражає вишуканість художнього оформлення Остромирового Євангелія (1056-1057). Яскравим свідченням високої майстерності письма та ілюстрування слугує Ізборник Святослава (1073). У ньому вперше вміщено груповий портрет реальних людей - Святослава Ярославича та його сім'ї. Відомим є Мстиславове Євангеліє, написане у два стовпці гарним уставом на 213 аркушах. Розвивалася література: перекладна й оригінальна богословського і світського змісту. Найдавнішою у східнослов'янських народів вважається руська редакція тексту Нового Заповіту - Галицьке Євангеліє (1144). Поширювалося оригінальне письменство. Почали з'являтися твори житійного жанру, в яких описувалося життя мучеників і подвижників. Оповідання про окремі епізоди з життя святих об'єднувалися в збірки - патерики. Найвизначнішим із них є Києво-Печерський патерик.Зароджується світська література. Започаткував її твір галичанина Василя (можливо, дружинника князя Василька) «Повість про осліплення Василька», котрий уміло передав трагедію скаліченого князя. Важливою літературною пам'яткою й першими мемуарами у вітчизняній літературі вважається «Повчання» Володимира Мономаха. Паломник Данило (з Чернігівщини) на початку XII ст. відвідав святі місця Палестини й усе побачене описав у творі «Ходіння Даниїла Затворника», який є одним із кращих у європейській середньовічній літературі у жанрі дорожніх нотаток.Книжні пам'ятки становлять шедеври книгописання, а розвиток літератури зумовив появу нових жанрів.Помітним явищем у культурному житті Русі було літописання. Першим історичним твором, можливо, був «Літопис Аскольда», створений ще в 60-80-х роках IX ст. Анастас Корсунянин в 996 р. укладає в Десятинній церкві перший літописний звід, який по суті був спробою узагальнити півтора столітню історію Русі. У 1073 р. у Софійському соборі написано літопис, що дістав назву «Найдавніший Київський звід». Ігумен Печерського монастиря Никон у 1078 р. створив самостійний літописний звід з 1039 по 1078 р. Видатною пам'яткою літописання є «Повість временних літ», складена в 1113 р. ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Вона ввібрала в себе не лише попередній досвід літописання, а й досягнення тогочасної європейської думки, традиції візантійської культури. Тому Нестора сміливо можемо назвати «батьком» вітчизняної історичної науки. Він висвітлив розвиток Русі на тлі світової історії, дотримуючись ідеї взаємопов'язаного поступу народів. Автор довів свою працю до 1110 р. Продовженням «Повісті...» став Київський літопис, складений наприкінці XII ст. ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм. Літописи створювалися також у Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському і в інших містах. Літописи стали унікальним і безцінним джерелом вивчення історії Русі ІХ-ХІІ ст.

14. Іконопис, фресковий живопис та ювелірне мистецтво Русі в 10-12 ст. Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Жанри монументального живопису - фреска і мозаїка - складалися на основі візантійських шкіл. Фресками - розписами водяними фарбами по сирій штукатурці - вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві Києва, але вони не збереглися. Будівництво і оздоблення Десятинної церкви започаткувало київську архітектурно-будівничу і мистецьку школу.До найвизначніших пам'яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у Києві. Головним змістом художнього оздоблення інтер'єру цього храму є утвердження християнства, а храмові настінні розписи стали "біблією для неписьменних", яку потрібно було читати у певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангельські, біблійні та житійні.У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам - канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми почуттями. У "Києво-Печерському патерику" описане житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Першим твором іконопису другої половини XI ст. вважається ікона Дмитра Солунського. Вона написана на замовлення великого київського князя Ізяслава Ярославича., коли він відстоював своє право на великокнязівський стіл. Саме тому святий на іконі зображений з напівоголеним мечем, символом вручення влади.Ряд дослідників пов'язують з київською художньою школою і такі ікони як "Ярославська Оранта" (XII ст.), що знаходиться у ярославському Спасо-Преображенському монастирі, "Устюзьке Благовіщення"(ХІІ ст.), композицію "Свенської (або Печерської) Богоматері"(ХІІІ ст.). Серед ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона "Богородиці - Елеуса", привезеної в кінці XI - початку XII ст. з Візантії до Вишгорода поблизу Києва. її назвали "Володимирська Богоматір" (Третьяковська галерея м. Москва).У Києві сформувалася іконографія перших руських "святих" - Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона "Борис і Гліб" Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського. (Іл. 15, 16).Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського. Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва - техніка перегородчатої емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів. Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (ХI ст.), перелічуючи в своїй записці країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри якої були відомі своїми виробами “з золота з емаллю і з срібла з черню”.

15. Соціально-політична і культурна ситуація в Галичині та на Волині в 12-13 ст. Історія Галицько-Волинського князівства — складова частина історії Стародавньої Р. періоду феодальної роздрібненості. Причини роздрібненості обумовлені виробничими відносинами, для яких було характерне зростання продуктивних сил у сільському господарстві та ремеслі. Розвиток натурального господарства, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв'язків породжували прагнення до відокремлення. Опора великого князя київського — дружинники, ставши землевласниками, керувалися перш за все власними інтересами. умовах феодального гніту вибухали народні повстання проти гнобителів. Роль політичного центру вже відігравав не Київ, а головне місто у вотчині князя, де знаходилась його резиденція. Удільний князь, керуючись власними інтересами та інтересами підлеглого йому боярства, енергійно домагався незалежності від великого київського князя. В середині XII століття єдина держава розпалася на окремі землі або князівства. Кожна земля мала своє самоврядування, політичне управління здійснював князь. Влада і управління в князівствах будувалися на принципі васальної залежності Новгородській та Псковській землях утворились боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла сильна князівська влада, в Галицько-Волинському князівстві виник симбіоз владиГалицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об'єднання Галицької і Волинської Роман Мстиславич. Важливе значення мало видобування солі в Прикарпатті. Волинська земля славилась великими містами — Володимиром, Белзом, в Галичині відігравали важливу роль в економічному і культурному житті — Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовль.Відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва містах виробництво одягу, бойового спорядження, обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво,торгівля. Галицько-Волинські землі експортували продукцію сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби. Князі не були власниками всієї землі. Великі князі могли розпоряджатися лише окремими княжими землями, а також особистими. Бояри успадковували землю від родичів або одержували її від князів (так, Данило, здобувши місто Галич, роздав землі і городи боярам і воєводам). У середовищі боярства виділялась верхівка, тобто "луччі", "великі" і "нарочиті", та досить велика верства малоземельних і дрібних бояр. "Великі" бояри займали привілейоване становище при великих князях, служили в княжій дружині, їхні сини виконували обов'язки слуг у княжому дворі. У суспільному житті та культурі тих часів провідну роль відігравало вище духовенство, єпископи та ігумени монастирів.Князівсько-боярська верхівка експлуатувала й утискувала нижчі верстви населення., Характерною рисою політичного життя цього періоду була боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади і за об'єднання південно-західних земель у єдине князівство.

16. Міста, княжі двори і церква – основні центри ГВК. Центрами соц.. і культ. життя в ГВК були міста, княжі двори і церква.Відб. значне зростання міст – за Данила Галицького – понад 70, у яких розвивались різні промисли, процвітали ремесла, торгівля, споруджувались храми, княжі двори тощо. Провідна роль – * Володимир – центром культ. життя був княжий двір. Особлива увага приділялась розвитку освіти й к-ри. це був центр лицарської поезії. Князі сприяли укріпленню і розвитку ар-ри міста. Був заснований монастир святих Апостолів Володимиром Васильовичем..*Галич – тут жив і творив на поч.. 13 ст. книжник Тимофій, що прибув з Києва. Зразком л-рних памяток є Галицько-волинський літопис і Галицьке Євангеліє. Набуває розвитку ар-ра. На території міста виявлено 30 давніх споруд – Кам’яний князівський палац, Успенський собор, церква св. Пантелеймона (1200) – зразок ар-ного м-цтва галицької доби – побудована у романському стилі невідомим архітектором. Данило часто запрошував іноземців для забудови і прикрашення галицьких міст.* Холм – з’явився в зв’язку з градобудівництвом (за нападів татар). Велика розкішна церква Іоана Златоуса – невідомий архітектор, міцні оборонні споруди, був центром ар-ри і образотворчого м-цтва. * Перемишль – в 12 ст. тут був написаний місцевий літопис – історія зх укр.. земель. Тут проживав і творив співець – дружинник Митуса.. Стольні міста були великими центрами к-рного, соц.-пол. та екон. життя й істотно впливали на навк. «городки» і села.На зх. Землях важливу роль у культ. житті відігравала церква й монастирі.За підрахунками істориків у сер. 13 ст. Русь мала понад 10000 церков: Київ – 17 монастирів, Галич – 5 (в 1302-03 рр. єпископство перетв. на митрополію), Володимир – 1.Духовенство поділялось на чорне (монахи) і біле (звичайні священики без обітниці безшлюб’я).Ієрархи правосл. церкви (чорне духовенство) брали акт. участь в пол.. та к-рному житті, виступали в ролі посередників у примиренні ворогуючих князів. Нерідко патріархи і митрополити нагадували князям, що вони цілували хрест, клячись забезп. мир і процвітання держави. Інтереси церкви й держави в 12013 ст. на Русі настільки тісно переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції держави і церкви.У період феод. Роздробленості церква була реальною єднаючою силою, здатною забезп. тісні зв’язки між різними давньорус. Землями.

17. Освіта, наука, архітектура та мистецтво Г.-В. Князівства. Освіта. галицько-волинського князівства. Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів. Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. У Галицько-Волинському князівстві було досить поширеним знання іноземних мов, зокрема грецької, латинської, німецької, польської тощо. Ідеалом тієї епохи була людина "тримовна", тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов.. У Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література. В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Кам'яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконувались досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-Волинській державі.У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку набув живопис.. Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.Безумовно, центром розвитку живописного мистецтва був стародавній Київ.. У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Високого рівня на Галицько-Волинських землях досягло ювелірне та музичне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів провадилась на досить високому рівні для того часу. Зокрема, використовувались технології — зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо.

18. Культурні та політичні зв’язки ГВК з іншими землями Русі. К-ра ГВК мала тісні взаємозв’язки з к-рою інших земель Русі, перш за все, з к-рою Києва. У значній мірі цьому сприяло приєднання Волині та Галичини до Києва в часи Володимира і Ярослава, що стало основою тривалих к-рних зв’язків. Зх землі були пов’язані з Києвом перш за все єдністю екон. відносин, а також пол.. інтересами княжих династій. З Києва в Галич і Волинь потоком йшли ремісничі худ. вироби, різні твори м-цтва, привозні товари зі Сх.Галичина і Волинь були на перехресті торгових шляхів, які проходили до Польщі, Угорщини та інших країн Європи.Єднанню зх. та сх. земель сприяла київська митрополія, що була центром рел. життя всієї Русі.Тісні зв’язки Зх Русі з Києвом засвідчено літоп. джерелами. Так, Київ. літопис подає точні відомості про події, які відб. у Галичині та Волині, ГВ літопис розп. про пол.. та к-рне життя Києва.Досить близькі взаємини з Галичем і Володимиром мали пінська та Чернігівська землі. Пінська земля ревно оберігала свою незалежність і неодноразово корист. допомогою волин. князів у боротьбі з лит. загарбниками. Чернігівські князі прагнули завоювати собі Гал. князівства і зміцнили свої позиції в зх. землях.У період татаро-монг. навали чернігівці знайшли захист у ГВК. Князі та бояри одержували тут землі, встановлювались династичні шлюби. (за черн. князя Андрія Всеволодовича гал. князь Василько Романович віддав свою доньку Ольгу).Князь Роман Мстиславович розвивав і зміцнював дружні зв’язки із Новгородом. Він за часів свого князювання у Новгороді допоміг в ор-ції захисту новг. земель. Новгородці відплатили прихильністю до Галича. Новг. князь Мстислав Мстиславович здобув собі Гал. князівство і жив у дружбі з Данилом, видавши за нього свою доньку.Зв’язки між гал. князями і Суздалем характеризуються істориками як особливо дружні. Започаткував ці зв’язки Володимирко Галицький. Щоб захистити свій край від зазіхань вол. князів, агресії з боку Польщі та Угорщині, він уклав дуже важливий союз з Юрієм Суздальським. Сузд. князь домагався київського престолу й Володимирко акт. допомагав йому в цьому, розраховуючи на ослаблення Волині. Таку ж політику продовжив Вол. Ярославич, який підтримував дуже близькі взаємини з Всеволодом Юрійовичем.У часи об’єднаного ГВК дружні зв’язки із Суздалем продовжились і зміцнювались. Зміцнення дружніх стосунків ГВК з сузд. та ін. землями Пн Русі біли зумовлені також потребою утворення союзу в боротьбі проти нім. рицарських орденів. Дослідники визначають, що багато спільних рис мають ар-ра Галича й Суздаля, а також їхнє обр. м-цтво. Взаємовпливи в галузі м-цтва можна пояснити широким обміном творчою діяльністю художників обох князів, який існував у ті часи.На зх. ГВ Русь була форпостом сх. слов’янської духовності. Різні сфери її к-ри, зокрема освіта, м-цтво, філософія, л-ра, розвивалися під впливом зх. та сх. к-р через такі культ. центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів, л-рні впливи давньорус. земель надходили до сх. слов’ян в Угорщину і держ. Центр. Європи. У той час ГВ землі зазнавали істотних к-рних впливів своїх зх сусідів, засвоєні дух. і матер. цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа к-ри ГВК була укр.., спільна з ін. князівствами стар. Русі.Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на к-ру ГВК, але не змогли призупинити розвитку культ. процесу. Ґрунтуючись на принципах єдності к-ри старокиївської держави, к-ра зх князівства продовжувала розвиватись, втілюючи ідею єдності давньоукр. земель. За своїм ідейним змістом та худ. якостями ця к-ра була на рівні к-р середньовічної Європи. Цим самим вона сприяла закріпленню іст. традицій КР, примножувала багату скарбницю традицій укр. К-ри.

19. Процес формування українського етносу в умовах польсько-литовського співіснування. Етногенез – процес формування етносу.Етнос – позачасова, поза територіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, традиціями, звичаями, самосвідомістю та етнонімом.Розвиток української культури в 14- першій половині 17 ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами, що мали місце на українських землях, які входили тоді до ВКЛ.В кінці 14-першій половині 15 століття під владою польських феодалів виявилися Галичина і Зх Волинь, а литовських – Зх Полісся, частина Волині, Київщина та Чернігівщина. На початку 16 ст., Буковина та Чорноморське узбережжя були захоплені султанською Туреччиною.Кревська унія (1385 р.) поклала початок об’єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на декілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір зх цивілізації. З іншого боку, Польща вела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.Етнічна історія українців виявляється через її ключові ознаки: етнонім, етнічну самосвідомість (усвідомлення своєї приналежності до родоводу та культурних цінностей народу), етнічну культуру та етнічну ментальність.Особливе значення серед усіх цих ознак має етнонім, оскільки він, по-перше, фіксує сам факт сформованості народу, а, по-друге, виступає у ролі знамена етносу, увібравши ідеологічні й духовні його функції.Незважаючи на політичну роздробленість етнічної території українців, з розвитком продуктивних сил і зміцненням економічних зв’язків і політичним об’єднанням роздроблених земель в боротьбі проти іноземних загарбників, продовжував розвиватися процес консолідації української народності.14 – 16 століття – це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політично-культурному контексті явища, як українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. Це було пов’язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольній боротьбі. Поряд із збройними формами боротьби широко розгорталася ідеологічна боротьба, яка пронизувала все культурне життя України в цей період.Підкреслюючи свою національну окремість і генетичну спорідненість з культурою КР, представники культурної еліти середини 17 століття іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд із тим відомий із давньоруських часів термін «Україна», передусім пов'язаний із розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на пд і сх, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, а й етноніма.Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в 11-14 столітті в деяких літературних пам’ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, офіційної державної мовою ВКЛ була «руська мова», що склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної староруської мови доби КР. Ця мова протягом 14-16 століття зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення і освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, права.У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. ВКЛ так і не стало міцної стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматись від не тільки на Чорному морі, але й на степових просторах України, якими опанували тимчасові московські союзники у боротьбі з Литвою – кочові татарські орди, які скоро перейшли у протекцію Османської Порти.Саме в Литовський період української історії, що розпочався з другої половини 14 століття, поступово пустіють зайняті раніше степові й лісостепові простори. Мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясири, мусило перебиратися якомога далі від небезпеки, оскільки боронити пд-сх кордони довгий час не було кому. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, жити в якому не бажали навіть київські митрополити.Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставин почався повільний процес трансформації народної культури, що зрештою призвів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.

20. формування культури політичної еліти в литовсько-польську добу. Період від середини XIV ст. до Люблінської унії (1569) в історії України був періодом литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини тут регулював Литовський статут, складений на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки, брала активну участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями. Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями і всіляко сприяючи окатоличенню нащадків давніх князівських родів. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади. Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу — Річ Посполиту. З укладенням унії основна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням. З унією завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою. Приєднання частини українських земель до Польського королівства мало й певні позитивні наслідки. Польща стала своєрідним коридором для проникнення на українські землі культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих нащадків давніх князівських та боярських родів почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та поширювати набуті знання в Україні.

21. Виникнення козаччини. Традиції, звичаї і побут козаків. Історики вважають, що слово козак — тюркського походження, а означає воно вільна людина. Деякі дослідники відносять появу козацтва ще до часів Київської Русі (ХІ-ХІІ ст.), коли князі посилали невеликі загони для охорони своїх кордонів від ворогів. Перебуваючи на «окраїнах» князівських земель, далеко від влади князів, його воїни самостійно влаштовували своє життя, побут, займалися ремеслами, промислами та полюванням, але головне — виконували військові функції.Проте більшість істориків уважає, що козацтво з'явилося в XV ст. (приблизно 1490 року), саме з цього часу дійшли до нас перші писемні згадки про козаків.Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240р.) У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». Під 1308р. у Суґдеї (сучасний Судак) згадуються козаки, але вже як розбійники. За пізнішою фіксацією це слово в цілому ряді тюркських мов позначало вільних найманців, вояків, що покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому значенні — вигнанців, бездомних людей, авантюристів, нежонатих молодиків. На Україні назва «козак» вперше вживається у 1492р.Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмуторокані; 5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київ-ської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю. 8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.Джерелами формування козацтва стали:• селяни-втікачі від польської сваволі;• селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі «Дикого поля»;• частина української шляхти, позбавлена іноземцями власності;• різноманітні категорії служилих людей.Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін;3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.Причини виникнення козацтва зумовлена:1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.Як і кожна станово-професійна група епохи середньовіччя, реєстрове і запорозьке козацтво виробило свою обрядовість, що охоплювала різні сфери життя і діяльності. Відомості про обряди, що сформувалися в середовищі запорожців, походять переважно з останніх часів існування Січі, але, ймовірно, більшість їх виникла раніше. Обрядова система козаків була пов’язана насамперед з основним заняттям — військовою справою та воєнізованим побутом. Зокрема, характер воїнських ініціацій мали обряди прийому в запорожці. Перша фаза ініціації — ритуальне відокремлення від громади — починалася обрядовими проводами майбутнього запорожця "на той світ". На Січі новик проходив обряди прийому в "молодики", які включали урочисту присягу на вірність товариству і, ймовірно, прийняття православ’я, якщо молодий козак був іншої віри. Ставши "молодиком", ініціант витримував термін навчання військової справи і правил поведінки запорожця. В цей час у зовнішньому вигляді новачків, їхній поведінці всіляко підкреслювалися порубіжність, принижене становище, що характерно для другої (порубіжної) фази ініціації. "Молодики" виступали об’єктом ритуальних висміювань та принижень, змушені були виконувати роль служителів при старшині і старших козаках . Іспит на звання козака-запорожця міг включати споживання якоїсь бридкої їжі, ходіння по колоді над Дніпровою кручею (попередньо випивши горілки), подолання човном порогів на Дніпрі, скакання на необ’їждженому коні, випробування винахідливості й т. п. Коли ініціант з честю проходив через усі випробування, то допускався до участі у морському поході на турків. Завершувалася ініціація прийомом нового козака до одного з січових куренів і обрядом перейменування, який означав нове народження посвячуваного, вже як козака.

22. Національно-культурне і релігійне життя. Церква і духовенство в 14-17 століттях. З XIV ст. Україна перебувала у складі Великого князівства Литовського. Порівняно з роками татарської навали цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури. Але у другій половині XIV ст., коли після польсько-литовської унії 1385 р. литовський князь Ягайло, ставши польським королем, прилучив Литву з усіма українськими землями до Польщі, взяли гору польські впливи.Національна особливість духовної культури українського народу найповніше проявилась у фольклорі. З літописних та інших письмових пам’яток другої пол. XIII—першої пол. XVII ст. видно, що у цей період прозові фольклорні жанри були представлені легендами, переказами, казками, новелами, притчами. Жива народна мова оперувала також значними фондами прислів’їв, приказок і крилатих висловів.Однією з провідних тем поетичної творчості було оспівування героїчного подвигу українського народу в боротьбі протії зовнішніх ворогів — татаро-монгольських і турецьких завойовників. У XV ст. на Україні зароджується історична поезія. Поява історичних пісень та дум пов’язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування, а також з виникненням козацтва і Запорізької Січі.Найдавніший пласт народних дум і пісень присвячений темам боротьби проти навали кримських орд і султанівськнх військ. Головний збірний герой цих творів — козак-воїн, патріот-захисник рідної землі, мужній та незламний лицар. Таким він є в бою і далеких походах, у турецькій неволі й на галерах.Історичні пісні та думи несли в собі важливе ідейне навантаження, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму. Зокрема, такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка, про Марусю Богуславку, про козака Байду.Образи мужніх ватажків і героїв визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі (1648— 1654 рр.) та Султанівської Туреччини відтворені у народній поезії «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький і Василь Молдавський», «Чи не той хміль», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Та ой як крикнув же козак» та в інших піснях і народних думах, які відіграли важливу роль у вихованні патріотичних почуттів.Найбільш освіченим на Україні у той час було духовенство, в руках якого зосереджувались школи. Значна частина письменних людей була серед шляхти і ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у князівських та єпископських канцеляріях, готували тексти грамот, вели дипломатичне листування.Загарбання українських земель польськими та литовськими феодалами в другій половині XIV ст. завдало відчутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спілкування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Надзвичайно тяжким було становище української православної церкви як одного з чинників культурного процесу. Проти неї вів уперту, непримиренну боротьбу войовничий католицизм, який офіційно підтримувала польська королівська адміністрація. Ще однією трагедією православної церкви було те, що вона, позбавлена підтримки меценатів, з XV-XVI ст. культурно зубожіла, її література була обмежена богослужебними книгами, які не могли задовольнити запити багатьох інтелектуально розвинутих людей.Поряд із зміцненням польської адміністрації костели почали боротьбу за перетворення українців у римо-католиків. Фатальними для України були наслідки Люблінської унії 1569 р. більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшла до Польщі, а друга, значно менша, – до Москви. На Україні з’явилися польські магнати, яким король роздаровував землі. Українська культура й православна церква зазнавали важких утисків.А невдовзі, у 1596 p., була укладена Берестейська церковна унія. Задумана як засіб зміцнення української православної церкви, вона мала непередбачені наслідки: з однієї православної церкви утворилася так звана уніатська, або українська католицька церква (з’єднана з Римом), і православна не з’єднана, яка у другій половині XVII ст. потрапила в залежність від московського патріарха. Владики, частина шляхти і міщани пішли за унією, а більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем Острозьким, братства, селяни й передовсім козацтво залишилися при православній церкві.Виникла полемічна література, яка мала велике значення для оборони православної церкви. У цій полеміці брали участь видатні автори, їхні твори поширювались по всій Україні й викликали захоплення у читачів. І все ж православні втрачали права, а разом з ними церкви, монастирі, які переходили в уніатські руки.Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існували при монастирях, церквах або маєтках великих феодалів. Учні отримували в них елементарні знання з письма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобути при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і Закарпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найстарішою серед них була школа Львівської латинської кафедри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичний характер.У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з України здобували освіту в Краківському, Празькому та Болонському університетах. У списках студентів.Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогобича та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. У другій половині XVI—першій половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при церквах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяльності. За розв’язання цього завдання взялося не духовенство, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об’єднуватись у братства.У цей час виникає новий тип школи — греко-слов’яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу. Даний тип школи став визначальним у розвитку освіти на східнослов’янських землях протягом тривалого часу.Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526—1608 рр.). Сучасники називали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов: грецької, церковнослов’янської й латинської, а ще — «Греко-слов’янською Академією».

23. Братства. Виникнення друкарства. Перекладна і літописна література. Важливими інституціями церковного життя в Україні XVI ст. були церковні братства, діяльність яких у зв’язку зі специфікою політичного, ідеологічного та суспільного, розвитку України у складі Речі Посполитої набула особливого значення. Дослідники одностайно підкреслюють позитивну роль братств в очищенні релігійно-церковного життя, у розвитку освіти, культури, мистецтва, національних змаганнях, і головно ж звертають свою увагу на ту титанічну роботу яку проводили братства у справі православної самоідентифікації українського народу. Українські церковні братства в умовах занепаду церковної організації та її ієрархії продовжили традицію соборноправності Православної Церкви в Україні.Перші церковні братства в Україні створювалися як християнські общини навколо церкви задля допомоги її існуванню та регламентації внутрішнього релігійно-церковного життя. Громадська діяльність братств виявлялася спочатку лише у благодійництві, а вже потім широко проявила себе у релігійно-громадських функціях у суспільстві.Перша згадка про братства в Україні сягає ще 15 століття. Тоді ремісники в містах створювали цехові товариства (кравців, ткачів, ковалів тощо) - фахові об'єднання, які відстоювали свої виробничі інтереси. З часом діяльність братств набула релігійно-благодійних ознак. Серед основних завдань братств було опікування братською церквою, а також забезпечення її матеріальних потреб, піклування про хворих ,надання допомоги вбогим.Перше відоме нам православне братство було засноване 1453 р. у Львові при храмі Успіння Божої Матері. У Центральній Україні па початку XVII ст. активізувався рух зі створення братських шкіл. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором став Іов Борецький, котрий раніше очолював Львівську школу, а також викладав там латинську та грецьку мови. При організації Київської школи І. Борецький спирався на попередній досвід. З братською школою в Києві пов'язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетій Смотрицький, Касіяп Сакович, Захарій Копистенський та ін. У Київській братській школі вивчали грецьку, латинську, слов'янську, польську мови, а також поетику, риторику, філософію. Діяльність Київського братства підтримувало Військо Запорізьке.У цілому в кіпці XVI — па початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл: у Перемишлі, Луцьку, Кременці, Кам'янці-Подільському, Городку та інших містах. Відповідно до статутів братських шкіл, учитель мав бути носієм високих моральних якостей, на нього покладалась чимала частина відповідальності за виховаппя учнів. Стосунки між учителями та учнями визначались успіхами останнього, а критерієм оцінки виступали знання, й аж ніяк не матеріальний достаток чи належність до майнового сталу.Основою створення братських шкіл були добровільні пожертвування членів братства. Діти з бідних сімей та сироти навчались безкоштовно.Велика роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Поява книгодрукування — значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і повий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам'яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 рр. у Заславі при монастирі св. Трійці. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам'ятки українського мистецтва. Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з'явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першодруком вважається "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток друкарства в Україні.Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам'ятка шкільної освіти.Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Івапом Федоровим були надруковані: "Читанка", "Буквар", "Новий Заповіт з Псалтирем", "Хронологія" Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов'янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-ориаментальні прикраси.Наступним станом у розвитку книгодрукування є діяльність Львівської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку, але її діяльність не с формальним наслідуванням друкарської практики. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скромно ("Граматика", 1591 р.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609 р., "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з'являється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра.Мистецтво книгодрукування цілком залежало від майстерності робітників словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окрема одиниця з'являються значно пізніше. У другій половині XVI ст. вони існували як частина друкарень.На відміну від європейських та південнослов'янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привозним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для філіграпей використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Фсдорова, в кінці XVI — па початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відро-джеппя з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

24. Образотворче мистецтво. Жовківська, чернігівська, новгород-сіверська малярські школи. В образотворчому мистецтві другої пол. XVII— XVIII ст. знаходили відображення патріотизм і гуманізм українського народу, його суспільні, естетичні ідеали, піднесення національної свідомості. В художніх пам'ятках цього періоду барокова декоративність поєднувалася з реалістичним зображенням світу та національними традиціями. В Україні утворюються нові художні осередки: жовківська школа художників, чернігівська, новгород-сіверська та ін.Визначними художниками XVII ст. були Ф.Сенькович, М.Пстрахнович, С.Корунка, І.Руткович. Одним із найпопулярніших жанрів мистецтва XVII ст. став портрет. Залежно від призначення його створювали за різними композиційними схемами. Портрети малювали з натури або посмертно. Загалом портрет набув оригінальних форм, був позначений гуманістичними тенденціями, широким використанням поетики й засобів образотворчого фольклору (натурний «Портрет А. Красовської» роботи О.Ляницького, епітафіальний «Портрет С.Жоравко» (1697) роботи І.Паєвського), високим мистецьким рівнем, використанням прийомів бароко, часто збагачених традиціями народно-декоративної творчості.Цікавим явищем українського малярського бароко стала діяльність художнього осередку в Жовкві наприкінці XVII —XVIII ст. Церковній малярській традиції жовківських митців притаманні героїзація й ідеалізація людини. Одним із найяскравіших представників Жовківської школи був Іван Руткович (1667—1707 pp.). Його твори багаті й насичені палітрою та динамічністю композицій, іконостасом для церкви св.П'ятниці у Жовкві, розкриттям цінностей реальної людини. Високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окремих персонажів або сценічних сюжетів пройнята творчість ще одного жовківського маляра ієромонаха Йова Кондзелевича (1667 — 1740 pp.). Його шедевр — монументальний Богородчанський іконостас, виконаний у 1698—1705 pp. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському національному музеї). До плеяди жовківських митців належать також Ю.Шиманович, М.Альтамонте, В.Петранович. їхня спадщина представлена не лише творами сакрального малярства, а й світськими портретами, батальними картинами. Жовківський малярський осередок був вершиною українського барокового малярства, розвинув традиції релігійного монументального живопису, підніс національні традиції художнього мистецтва на вищий, якісно новий рівень.

25. Культура козацької держави (1648—1781 pp.), її історичні особливості.Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. У бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Бароковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатнийУ січовій музичній школі були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

26.Музична культура, театральне мистецтво та кобзарство в другій половиніXVII-XVIIIст. Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва. Кобзарі часто були не лише виконавцями дум та народних пісень, але й їх творцями. Вони виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Думи – героїчна, драматизована, пройнята великим ліризмом поезія. М. Гоголь називав кобзарів охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами та літописцями.Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найбільш улюбленим з них був гопак.В духовному житті козацької держави важливе місце посідала релігія. Козаки були віруючими людьми, дотримувались християнської православної віри.. Шкільна драма. Шкільні театри створювались при навчальних закладах Європи у період пізнього середньовіччя, Ренесансу та бароко. Вони мали велике навчальне і виховне значення. Драматичні твори писали викладачі, розігрували учні.З репертуару українського шкільного театру збереглося 30 драм, переважно на біблійні сюжети. Популярними були драми різдв`яного і великоднього циклу. Відомими були драми: М. Довгалевського (професора поетики Києво-Могилянської академії) «Комедійна дія»; Г. Кониського (вихованець Київської академії, з 1745 р. – професор, 1751 р – ректор) «Воскресіння мертвих».Значної популярності досягли інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків, міщан. Мова акторів була насичена прислів`ями та приказками.Вертеп. Удругій половині XVII ст. виникає вертеп. Назва походить від печери поблизу Віфлеєма в Йорданії, в якій, за біблійним переказом, народився Ісус Христос. Вертепна драма – це старовинний український народний ляльковий театр. Драматичною основою вертепу є легенда про народження Ісуса Христа і знищення царем Іродом 40 тис.віфлеємських немовлят.Вдругій половині XVII–XVIII ст. подальшого розвитку досягає ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували ярмарки, свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки – студенти Києво-Могилянської академії. Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма – легенда про народження Христа. Друга – народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором.На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах, які влаштовували у своїх маєтках феодали, акторами виступали кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п`єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави.Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Подібні професійні трупи виникли у інших містах.Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні і танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні а також народні танці – метелиці, гопаки, козачки тощо.Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика. Її творці та виконавці – кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об’єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. У 1652 р. Б. Хмельницький видав універсал про створення цеху музикантів на Лівобережжі. Протягом XVIII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах. Об’єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги. Їх репертуар включав військові марші, народну танцювальну та інструментальну музику.У професіоналізації музичного мистецтва значну роль відіграла фахова освіта. Вона здійснювалася наоснові теоретичних праць композитора М. Дилецького (1650–1723 рр.), зокрема його «Граматики музикальної». Підготовку музикантів-виконавців, регентів, педагогів-теоретиків, композиторів здійснювали Києво-Могилянська академія та Харківський колегіум, а також музичні школи, які існували про монастирях і духовних семінаріях.З метою підготовки освічених музикантів в 1738 р. у м. Глухові на Чернігівщині була створена спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, серед яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Степанович Бортнянський (1751–1825 рр.). Перу композитора належить 70 концертів, 2 літургії, інші хорові твори. Пройняті ідеями гуманізму та народно-пісенними мелодіями, вони відзначаються високим рівнем професійності. Д.С. Бортнянський є автором опер «Креонт», «Алкід», «Сокіл», «Свято сеньйора», написаних італійською і французькою мовами.В історії української музики важливу роль відігравали сольна пісня з інструментальним супроводом – пісня-романс, а також кант – побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких пісень були Г. Сковорода, С. Климовський, І. Бачинський та ін.

27. Києво-Могелянська академія, її загальнослов’янське значення. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії.У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей заклад, оскільки вважали його осередком небажаного вільнодумства і непокори. З 70-х рр.. 17 ст. почався новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називали Могиляно-Мазепинською.У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному процесові тодішніх європейських університетів. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гізель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.), зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Баранович, М. Довгалевський та ін.), утворився осередок щодо розробки теорії українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Г. Кониський та ін.).Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Навчалися діти усіх станів, починаючи від аристократів до дітей простих козаків і селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності. У нижчих грам. класах вивчались слов’янська, укр..книжна, грецька, латинська мови, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис.Спочатку науки викладалися майже виключно латинською мовою, а польська і укр.. були допоміжними. Але згодом слов’янорус.. напрямок зміцнюється, що було пов’язано з формуванням укр.. нац.. держави, а потім входженням У.. під протекторат Росії. Але, на жаль, з пер.. пол.. 18 ст. у Київській академії систематично вивчалися лише іноземні мови.З поглибленням дипломатичних, екон.. і к-них зв’язків Росії із Зх Європою виникає необхідність вивчення нім.. та фр.. мов і академія чудово виконує цю ф-цію.Багато випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини, біології. Серед випускників були також юристи, музиканти, композитори, архітектори. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів, а також багато вчителів, які працювали в школах Росії та України.Її випускники у ХVII-XVIII ст. часто запрошувалися на роботу до Посольського приказу, Колегії іноземних справ Росії, Малоросійської колегії, посольств і постійних місій за кордоном. КМА того часу була своєрідною кузнею кадрів не тільки для дух.. розвитку укр.. земель, а й для піднесення освіти та к-ри в інших слов’янських країнах, особливо в Росії.

28. Розвиток козацького літописання та усної народної творчості (думи). Визначними історичними творами, які вперше з'явилися наприкінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Їх праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їх праці називають літописами лише умовно.В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори були виразниками старшинських станових інтересів, негативно ставлячись до виступів "черні". Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Українці називаються окремим "козако-руським" народом. Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани (передусім Б.Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь "козацької вітчизни".Літописом Самовидця назвав цей твір у XIX ст. Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які описав живо, ясно і об'єктивно. Він охоплює події від початку Визвольної війни і до 1702 р.Літопис Григорія Грабянки - з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судці, а з 1730 р. гадяцького полковника - теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабіший "Літопису Самовидця", бо Грабянка намагався писати "високим стилем", тобто з численними церковнослов'янізмами, які роблять мову його твору занадто напищеною і ускладненою для сприйняття.Найвизначнішим істориком першої половини XVIII ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії. недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 pp., а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору Величко використовував не тільки інші козацькі літописи, хроніки й щоденники, але й твори іноземних (німецьких, польських) істориків, народні перекази, архівні документи Генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини змалювання наслідків Руїни на українських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ. Величко дав не тільки історичний, документальний матеріал подій, але й коментар з погляду ідеології козацької верхівки того часу.Виникає також цікавий жанр поетичної літературної "думи", в якому переосмислювалися буремні історичні події доби. Одним з найяскравіших зразків громадянської лірики є анонімна "Дума" ("Всі покою щиро прагнуть..."), авторство якої історики найчастіше приписують гетьманові Мазепі разом з піснею "Ой горе тій чайці-небозі". У "Думі" яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни.Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.На жаль, такі твори друком не виходили і поширювалися у списках по різноманітних рукописних поетичних антологіях, багато з яких до нашого часу не дійшли або дійшли в уривках. Деякі укладачі цих антологій вставляли в них вірші власного написання, але часто встановити авторство твору буває неможливо, оскільки більшість авторів не тільки не підписували свої твори, але й не давали їм назви, обмежуючись підписом "Пісня свіцька". Частина авторів відома за акровіршами, в яких у стовпчик читається ім'я та прізвище.Демократичні традиції народного віршування найяскравіше відбилися у творчості "мандрівного дяка" межі XVII-XVIII ст. Климентія "сина Зинов'єва", що становить собою чудом уцілілу в історичних перипетіях доби енциклопедію життя усіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних віршів, Климентій вмістив у свою збірку понад 1000 народних прислів'їв та інших афоризмів.

29.Українське бароко як нове світовідчуття. Особливості світосприйняття людини доби бароко.Яскравою, хоча і своєрідною була українська барокова культура, час розквіту якої припав на кінець XVI — першу половину XVIII ст. Як і європейське, українське бароко характеризувалося поєднанням світських мотивів і релігійних образів, тяжіло до контрастів і гіпербол, складних метафор, алегоризму і метафоричності, прагнуло вразити уяву глядача, читача, слухача, вдаючись до пишних барвистих форм. Водночас у ньому проглядається світоглядний песимізм і метафізична тривога. Сум за втраченою ренесансною ілюзією гармонії та внутрішньої досконалості — основа трагічного гуманізму культури європейського бароко. В Україні ця внутрішня двоїстість барокового світовідчуття пов'язана також з історичними чинниками — Визвольною війною 1648—1654 рр. за незалежність, пафосом цієї війни та перемоги.Українське бароко XVII ст. часто називають "козацьким", оскільки в культурі потужно виявилися козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Крім того, чимало шедеврів архітектури і живопису були створені на замовлення козацької старшини. Героями літературних і живописних творів ставали вже не ченці, а політичні і культурні діячі —- гетьмани, козацькі вожді, братчики, герої походів, меценати.Стиль бароко в Європі був переважно дворянським, а в Україні він мав демократичну орієнтацію, що виявилася у властивих українському бароко любові до прикрас, декоративності, потягу до святковості, поетичності В усіх сферах життя. Це відобразилося на оформленні української книжки XVII—XVIII ст., декоративна пишність якої не має аналогів ні в Європі, ні е Росії. Кожна сторінка лаврського стародруку є ніби вишуканим мереживом з друкарського шрифту, орнаменту і гравюр.Що ж до менталітету нашого народу, то вкрай нестабільною історичною долею, вічними випробуваннями, широкими зв'язками із різними країнами і різноманітними природними умовами віками в нього закладалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, теж грунтується на уявленні про світ непростий, втаємничений, такий, у якому діють різні сили.Таке світорозуміння відбилося й на художній картині світу, створюваній українськими і народними, і професійними митцями у XVI—XVII століттях. У ній знаходилося місце для всіляких моментів: фантастичних мотивацій, міфічних, релігійних та містичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо. Все це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву — саме світлотінь стала у європейському та й українському бароко одним із головних художніх прийомів. Звідси бере свій початок прагнення емблематичного осягнення світу — всього видимого і невидимого в ньому. Емблематичною ставала мова архітектури (Брама Заборовського, наприклад), живопису (згадувана композиція "Христос-Пелікан"), віршовані підписи під гербами й епітафії на зворотному боці домовинних портретів, мова філософії (у "Сні" Гр. Сковороди філософські узагальнення вилилися у сплетіння по-босхівськи страхітливих візуальних образів), драматургія ("Комедія на день Різдва Христового"), література (твори полемістів), де політика сплавлялася з апокаліпсичними видіннями, а також вчена поезія.У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів — метафор, символів, гіпербол, літот тощо — для творів персоналістського характеру, які через алегорії підкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість — в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти — теж йшла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, діячів церкви, працівників на духовній і культурній нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Івасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана Щирського "Всенародне торжество" (1708). Дух епохи бароко на Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску. Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури - архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Українське бароко 17 ст. називають “козацьким”, тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку – європейського бароко, з другого - народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

30/ Архітектура та образотворче мистецтво доби укр. Бароко.Яскравою, хоча і своєрідною була українська барокова культура, час розквіту якої припав на кінець XVI — першу половину XVIII ст. Як і європейське, українське бароко характеризувалося поєднанням світських мотивів і релігійних образів, тяжіло до контрастів і гіпербол, складних метафор, алегоризму і метафоричності, прагнуло вразити уяву глядача, читача, слухача, вдаючись до пишних барвистих форм. Водночас у ньому проглядається світоглядний песимізм і метафізична тривога. Сум за втраченою ренесансною ілюзією гармонії та внутрішньої досконалості — основа трагічного гуманізму культури європейського бароко.Український живопис епохи бароко поки що недостатньо вивчений, про його професійних творців відомо небагато, зазначимо лише деякі імена: один із перших майстрів нового стилю у Львові М. Петрахнович, представники львівської школи — І. Руткович та Й. Кодзелевич. Вони розписували церковні іконостаси. У східній Україні окреме місце належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області: в ньому більше сотні ікон, а розписи вражають експресією руху, енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю. Різьблені пишні іконостаси на декілька поверхів — Софійського і Миколаївського монастирів — теж перлини образотворчого мистецтва. Це був також період розвитку репрезентативного портрета ("парсуни") різних типів: шляхетського (магнатського), ктиторсько-епітафіального (посмертне зображення козацької старшини), портрета церковних ієрархів, міщанського. Останній зображає представників різних верств населення і є ближчим до голландської школи.В ХVІІ - ХVІІІ століттях утворюється та розвивається різновид народних український картин – козацький портрет. Картини мають риси народного примітивного мистецтва, але не в сенсі архаїчності, нерозвиненості стилю, а навпаки - закінченого, своєрідно класичного прояву. Козацькі портети мали не тільки художнє значення, а й відігравали свою роль у пошуку генетичних коренів, піднесенні національної самосвідомості українського народу.У бароковій архітектурі втілено найвищі мистецькі досягнення доби. Згадаємо передусім дерев'яні церкви, представлені різними школами — волинською, галицькою, буковинською, закарпатською, придніпровською та ін. Пам'ятками козацького бароко стали кам'яні церкви — архітекторів вабили декоративні можливості стилю, єдність споруди з довкіллям. Саме про хрещаті п'ятибанні храми Києва, Чернігова, Ніжина, Ізюма, Новгорода-Сіверського можна сказати так: "Зречення зрозумілого... Потреба в тому, що викликає захоплення... Об'єкт ніби зникає з поля зору глядача...". Так передавалося враження і від барокового твору в Європі. Бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Його переваги у Придніпров'ї та східних областях України потужно виявилися саме в унікальних архітектурно-ландшафтних ансамблях. Але були створені і нові ансамблі, центрами яких стали відновлені у ХVII ст. на кошти козацької старшини давньоруські святині: Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Кирилівська церква — у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря — у Чернігові й особливо Успенський собор, що здавна був найпопулярнішою будовою на Русі. Всі вони вбралися у "бароковий одяг"Певні стильові зміни пов'язані з ім'ям російського архітектора І. Шеделя. На замовлення Києво-Печерської лаври він збудував велику лаврську дзвіницю — найвищу в межах Росії (96,5 м), крім того, використав принципи ордерної архітектури. Інші барокові споруди І. Шеделя — дзвіниці Софійського собору та Михайлівського монастиря. Справжніми перлинами мистецтва є Андріївська церква (архітектор В. Растреллі), Покровська церква в Києві .

31. Формування укр. Літературної мови в кінці 18 – на поч. 19 ст.

Писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов’янська (церковнослов’янська) мови Київської Русі – відповідно староукраїнська мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського і старослов’янська мова релігійної літератури.Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX – початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз'єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 року.У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

32 Романтизм та романтичне світовідчуття в укр.. культурі. Особливо виділяються митці течії фольклорного романтизму в слов’янських країнах. Українську етнографію започаткувала книжка Г. Калиновського “Опис весільних українських обрядів”. Український романтизм, як і інших пригноблених слов’янських народів, став формою національно-культурного відродженняСаме народна мова давала можливість зберегти національну ідентичність. Осередками культурно-національного відродження були Харків, Перемишль, після 1834 – Київ, Львів. До перших творів романтичної поезії, що спиралася на народність та фольклор, належали балади П. Гулака-Артемовського “Твардовський”, “Рибалка”, вірші Л. Боровиковського, Є. Гребінки, М. Маркевича, А. Метлинського, М. Шашкевича. В. Забіли. Утверджуються жанри ліро-епічної поеми, балади, елегії, романтичного оповідання, історичного роману, історичної драми і трагедії. У творах М. Максимовича, М. Костомарова, М.Шашкевича ідеальним героєм стає український козак, що тужить і плаче за часами козацької вольностіУ добу романтизму розквітла творчість Шевченка, суголосна ідеям і почуттям європейських романтиків Байрона, Гюго, Мюссе, Шатобріана, Міцкевича, Лермонтова, Козлова, романтичним мотивам Пушкіна. Шевченко виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку, як і його сучасники-романтики. В той час коли осмішування себе та солодке оплакування стає літературною традицією, мужній плач У художній прозі переважає етнографічно-побутова традиція, близька романтизмові, представлена творами П. Куліша , Ганни Барвінок, Олексія Стороженка , Марка Вовчка, Ю. Федьковича . “Етнографічна правда” означала обробку легенд, переказів, анекдотів, зображення морально досконалих героїв, соціальний мир. Романтична традиція продовжується в українській літературі другої половини ХІХІ ст. Події далекого минулого зображаються у творах Є. Грушкевича, І. Грабовича, “Захарі Беркуті” І. Франка, “Запорожцях” І. Нечуя-Левицького, “Олесі” Б. Грінченка.В образотворчому мистецтві український романтизм найпослідовніше проявився у портретному живописі, у народних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист” з їх настроєм елегійного суму. Картини В. Тропініна і В. Бутовича зобразили просту людину, побут України змалювали К. Павлов, ШтернбергВ музиці романтизму особливого значення набуває жанр пісні. У перші десятиліття ХІХ ст. відбувалося становлення романтичної народної пісні-романсу авторського походження з переважанням любовно-ліричної тематики, мотивів зради, розлуки, поетизація туги і смутку, романтичні мініатюри – ноктюрни, мазурка, а також варіації “Ой не ходи, Грицю”, твори Й. Витвицького , зокрема його варіації “Україна”, мініатюри для фортепіано знаменитого вченого Михайла Маркевича, “Полонез” А. Данилевського. Найвидатнішим скрипалем доби був Гаврило Рачинський . Ілля Лизогуб створив ранньоромантичну віолончельну сонату. Романтичні риси виявили себе в ліричному тематизмі симфонії невідомого автора 1809 р., в “Симфоніях” М. Вербицького.М. Вербицький створив також велику кількість хорових творів, церковних і світських, музично-драматичних, солоспівів, був зачинателем перемишльської композиторської школи, автором національного гимну “Ще не вмерла Україна”. Його послідовниками були І. Лаврівський, В. Матюк. У Східній і Наддніпрянській Україні творили С. Гулак-Артемовський, М. Аркас, П. Ніщинський, П. Сокальський, М. Колачевський. У композиторів – попередників і сучасників Лисенка виявилася переважна тенденція до засвоєння досягнень західноєвропейської музики стилю романтизму та романтичних принципів творчості: звертання до народних джерел, жанрів доби романтизму, а в деяких зароджується оригінальне музичне мислення в народно-пісенному стилі . Микола Лисенко опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл “Музика до “Кобзаря” Т.Г. Шевченка”, який включає пнад 80 творів різних жанрів і форм. Він автор.

33. Проблеми розвитку укр.. культури в Австро-Угорщині. У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства.. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII-XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. частиною. Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої праці у комбінації з нестримною сваволею поміщиків зумовлювали зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас. тощо). Розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті - С. Товта, І. Кокоша та ін. Реформи Марії-Терези та Иосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях.. У 1816 p. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація - "Товариство священиків", навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця". Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ "Русалка Дністровая".Лише 200 екземплярів цієї збірки потрапили до рук читачів, решта була конфіскована. В травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація - Головна Руська Рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський. В березні 1849 p. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 P. була розпущена.