Драматургія

Найдавніші елементи драматичного твору — діалоги, тан­ці — знаходимо у фольклорі, насамперед в обрядових піснях. Діалогами пересипана й віршована література. Перші драми XVII ст. були віршованими діалогами і називалися шкільними, бо виходили зі стін вищих шкіл. Автори їх — викладачі ко­легіумів, духовенство, а виконавці — спудеї (студенти). За тематикою це різдвяні та великодні драми.

У XVII ст. з'являються шкільні драми на історичні теми, наприклад «Володимир» Феофана Прокоповича, «Милість Бо­жа» невідомого автора. У першій п'єсі описано життя й ді­яльність князя Володимира, в другій прославлено Богдана Хмельницького. Соціальні мотиви (загарбання старшиною ко­зацьких і селянських земель, насильство чиновників) звучать у драмі Георгія Кониського «Воскресіння мертвих».

Як правило, до шкільних драм додавались інтермедії чи інтерлюдії¹ — побутові гумористичні сценки, котрі

¹ Інтермедія, інтерлюдія — від латинського inter — між, medi-us — середина, ludus — гра.

60

шли як окремі невеличкі вистави в антрактах між діями пами чи трагедії. Сюжетна основа інтермедії, звичайно, фоль-_кчорна (народні жарти, анекдоти, прислів'я, побутові подро­биці)- Завданням інтермедій було розвеселити, розважити гля­дача, втомленого від напруженої дії «серйозного» драматичного твору- І ^яка іронія Долі: автори надавали найбільшої уваги шкільним драмам, а їх слухали неохоче (тому життя цих п'єс було короткочасним), інтермедії ж були для авторів чимось другорядним, а глядач йшов на виставу не раз саме заради

них.

Найбільшим успіхом у глядачів користувались інтермедії до драм Митрофана Довгалевського ти Якуба Гаватовича — напевно, тому, що їхні теми були близькі й зрозумілі просто­людинам. Прикладом може бути третя інтермедія до різдвяної драми Довгалевського. У ній козак, що повернувся з турецької неволі, і москаль (солдат російської армії) спільно карають польського пана за жорстоке поводження з селянами та його бундючне нахваляння «огнем і мечем» підкорити всю Україну.

Саме з інтермедії бере свій початок український театр. Його зародження відбувалося на початку XVII ст.

В Кам'янці Струмиловій (тепер м. Кам'янка-Бузька Львів­ської області) над майданом навколо ратуші стояв стоголосий гомін: т>т виставили свій крам гончарі й кушніри, шевці й кравці, теслярі й бондарі, ткачі й мечники, купці з навколи­шніх міст. І коли велелюдний ярмарок був у найбільшому розпалі, вчитель місцевої школи, бакалавр вільних наук і філософії Якуб Гаватович зі своїми учнями зіграли просто неба серед торговиці п'ятиактну трагедію релігійного характеру, між діями якої в антракті йшли дві інтермедії. На кону глядачі побачили селянина, що накупив усяких горшків і, задоволений придбанням, поспішає додому. Назустріч йому — моторний молодик. Зав'язується розмова:

— Що ти тут, побратиме, собі поробляєш? Кажи мені, як живеш і як ся маєш?

— Я тут не роблю нічого. Ось іду до дому свого. Та із тими горшками, Як з своїми сусідками.

— Та ващо так много маєш? Либонь, на жінку кидаєш?

Дотепне запитання потонуло в реготі присутніх, бо вже Достоту правдоподібне було лицедійство: так, наче справді ці Двоє випадково зустрілися на торговиці й до того захопилися бесідою, що й не помітили, як їх оточив натовп і уважно прислухається до розмови. Ці веселі інтермедії якраз запо­чаткували собою розвиток нашого театру і драматургії. Подіб­них інтермедій XVII—XVIII ст. відомо понад сорок.

61

Мандрівні дяки створювали вертепи¹ і під час Різдвяних свят ставили вистави з колядками. Так у XVII ст. виникла вертепна драма. Вистави відбувалися у спеціальній скриньці, яка зовнішнім виглядом нагадувала макет двоповерхового бу­диночка — своєрідну двох'ярусну сцену. Вертепник, пересува­ючи на дротиках дерев'яні ляльки, змінюючи відповідно голос, говорив за кожну дійову особу. У верхній частині йшли сцени релігійного змісту, а в нижній — з народного життя, переважно комічного характеру. Найулюбленішими для глядачів персо­нажами були запорожець, шинкарка, дяк, дід і баба. Замість актора роль виконувала лялька, а схована за вертепом людина промовляла належні за п'єсою слова. Одяг ляльок — україн­ський національний, мова вертепних п'єс — жива народна; вистави цього «театру в мініатюрі» йшли на ярмарках, в хатах. Народ любив вертеп за правдивість зображення життя в його сценках, за гумор, гостре сатиричне слово. Вертеп мав чітке народне спрямування. Так інтермедії та вертепна драма готу­вали появу професійної драматургії, зокрема комедії.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. С. Величко. Літопис.— К., 1991.

2. Літопис Самовидця.— К., 1971.

3. Літопис Галицького полковника Грабянки.— К., 1992.

4. Історія України в особах (IX—XVIII ст.) — К., 1993.

5. І. Крип'якевич. Було колись в Україні.— К., 1994.

6. Я. Ісаєвич. Юрій Дрогобич.— К., 1972.

7. М. Грушевський. Ілюстрована історія України.— К., 1992.

8. І. Огієнко. Українська культура.— К.. 1992.

9. І. Нечу й - Л е вицьки й. Світогляд українського народу.— К., 1992.

10. Л. Махновець. Сатира і гумор української прози XVI—XVIII ст. —

К., 1964.

11. В. Колосова. Климентій Зіновіїв: Життя і творчість.— К., 1964.

12. С. Плачинда, Н. Колісниченко. Неопалима купина.— К., 1993.

13. Л. Костенко. Маруся Чурай: Історичний роман у віршах.— К., 1979.

14. Валерій Шевчук. Три листки за вікном.— К., 1986.