1 Гротеск — художній прийом, що ґрунтується на свідомому перебіль­шенні, контрастах трагічного й комічного.

на

_ свідчення виродження й нечуваної сваволі панівних кла­сів миколаївської імперії.

Образи царя та цариці. Дуже яскраво зобразив Шевченко царське подружжя. Чому? На час написання поеми Микола І вже став «жандармом Європи», душителем всього прогресивного: викриття його облудного єства перед світом було важливим завданням письменників-демократів. На це першим відважився Шевченко. Описуючи царів, Шевченко глумиться над вінце­носцями. Цариця — «мов опеньок засушений, тонка, довгоно­га... хита головою», «мов та чапля між птахами». Цар, «неначе з берлоги медвідь виліз». Обоє «мов сичі надуті». А ось як описував цю ж царську сім'ю представник реакційного табору поет Ободовський: цар — «кедр благодатный», цариця — «белая лилия», «наш лебедь», «солнце ясное, лучезарное» і т. п. Отже, шевченківська портретна характеристика царів — сатирична, знищувальна. А щоб ще дошкульніше висміяти царицю, по-ет-демократ, порівнявши її з опеньком та чаплею, називає її «цяцею» і «диво-царицею». Зовнішності царів відповідає їхня дивна поведінка: цариця чогось «скаче, бадьориться», цар же або «виступає», сповнений самоповаги, або «ледве, ледве пе­реносить ноги». Він прилюдно б'є в пику найстаршого чинов­ника, не говорить нормально, а кричить на придворних або «цвенькає», не дивиться, а «вилупив баньки з лоба». Взагалі цар або «ведмідь» — лютий, сердитий, або «кошеня» — нік­чемне та пусте. Шевченко до того зневажає царів, що говорить про них у середньому роді. Розумовий розвиток царя й цариці насправді, звісно, не був таким обмеженим, але в центрі уваги поет скривдженого народу не міг поставити щось позитивне, і тому царі здатні вести розмову хіба що про нові петлиці та муштру. Цим поет підкреслив їхні жалюгідні інтереси, спот­ворені уявлення про потреби народу й держави. Правда, «він­ценосці» говорять і про «отечество», але для царів вітчизна й муштра — мало не синоніми. До того ж цар від пияцтва «одутий, аж посинів». Ось яких потвор люди вважають «Бо­жими помазаниками»! Хіба можуть бути в державі розумний порядок і справедливість, якщо правлять нею такі нікчеми? І чи не час поліпшення своєї долі чекати не від коронованих катів, а від себе самих? Ось які висновки з поеми повинні були зробити тогочасні читачі. На жаль, цими читачами довго були переважно не трудящі, а цензори-жандарми.

(«н,

Вражає сцена з пам'ятником Петрові І. Спочатку автор описує сам пам'ятник у зниженому стилі, щоб підготувати Читача до осуду катів-бузувірів — Петра І і Катерини II, бо «Иервий... розпинав нашу Україну», а «Вторая доконала ^вДову-сиротину». Ці тирани зруйнували Запорозьку Січ, ска-^сували залишки автономії на Лівобережній Україні, запрова­дили кріпацтво. Шевченко пекуче ненавидить обох, називає X катами, людоїдами, бо вони знищили сотні тисяч українців

аїлись обоє»), мільйонам інших принесли жахливі страж-

206

207

дання, а от козацьку старшину щедро наділяли маєтками, чинами й посадами; саме царі найперші винуватці соціального й національного поневолення українського народу, грабіжники його багатств («накралися!»), руйнівники його традицій, мови, культури. Перед пам'ятником Петрові І ліричний герой при­гадав, як цей колонізатор зігнав сотні тисяч українського селянства та козацтва, щоб на болотах будувати столицю, як майже всі вони загинули від хвороб і виснаження («болота засипав благородними костями, поставив столицю на їх трупах катованих»). За цей злочин поет називає Петра І поганим, проклятим, лукавим, неситим, людоїдом, змієм.

Є істотна різниця у ставленні Шевченка до росіян-царів і росіян-трудящих. Перших він називає катами, а других — справжніми людьми, які «тяжко той насущний заробляють».

Завершальна частина поеми ставить останню крапку у ви­критті царизму. Цар здається сильним доти, доки в нього є III відділ, церква, чиновництво, а головне — Сибір, тюрми, військо та жандарми. А коли того всього не стало, грізний ведмідь став жалюгідним кошеням. Це гротеск, але суть його правильна, що підтвердила потім історія.

І гротеск, і сарказм та іронія, яких так багато

Сатиричні в поемі,— це засоби сатири. Що ж таке са- засоби. тиричний твір? Сатиричними називаємо твори

Тематика. викривального змісту, в яких різко висміяні Ідея. Значення реакційні, потворні явища в суспільному жит­ті або риси характеру людей. Викриваючи

негативне, антинародне, сатира утверджує позитивне, демок­ратичне, високоморальне.

Назва поеми йде від її форми. Проте існує хибна думка, що до форми сну Шевченко, мовляв, вдався для того, щоб замаскувати її тираноборче спрямування і таким чином обма­нути цензуру. Але ж поет і не збирався давати твір відвертого антиімперського змісту до друку. Вперше «Сон» надруковано у 1865 p., і то за кордоном. Форма сну від читача не тільки нічого не приховувала, а, навпаки, підкреслювала, що кріпо­сництво таке страхітливе, як жахливий сон, від якого дерев'я­ніє і спляча людина. Поет закликав прокинутися, позбутися цих жахів і жити повноцінним життям. Друга причина, чому Шевченко обрав згадану форму,— композиційна: він задумав у невеличкому творі охопити всю Російську імперію, отже, сон виправдовував і уривчастість розповіді, і швидку зміну подій (у сні все можливе). До того ж форма сну звільняла від обов'язку робити довгі переходи, вмотивовувати вчинки й опи­сувати всілякі подробиці подорожі, давала змогу говорити тіль­ки про найтиповіше в тогочасній дійсності. Обрана форма сну виправдовує також казкові пересування, фантастичні картини (сцена «генерального мордобитія»), алегоричні образи (біла пта­шка — душа замучених козаків) тощо. Форму сну використо­вували письменники і до Шевченка, і в його часи. Для викриття

208

ненависного народові ладу до цієї форми звертались Іван Фран-_ко («Каменярі»), Панас Мирний («Сон»), Григорій Сковорода («Сон»), Олександр Довженко («Суд»).

Тематика поеми — зображення неймовірних страждань тру­дящих і «райського життя» панів, показ свавілля та морального виродження панівних класів, хабарництва чиновників. А яке ставлення Шевченка до зображеного ним? Відповідь на це запитання — в ідеї твору.

Поема «Сон» — перший в українській літературі твір по­літичної сатири. Вона викривала аморальність паразитизму та вірнопідданства, кликала до людсько; гідності, пробуджувала національну свідомість трудящих всіх народів Російської ім­перії- У статті «Темне царство» Іван Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова проти темного царства». «Сон»,— писав він,— се велике оскарження «темного царства» за всі теперішні й минулі кривди України. Я не знаю ні в одній європейській літературі подібної поезії, написаної в по­дібних обставинах. Це, безперечно, перший в Росії сміливий і прямий удар на гниль і неправду кріпацтва».