«Заповіт»

У грудні 1845 р. Шевченко гостював на Пе-

Історія реяславщині. Тут він застудився і захворів.

написання 24 грудня стан його різко погіршав: запалення

легенів. На той час ця хвороба через відсут­ність відповідних ліків була смертельною. І хоч приятель поета, лікар Андрій Козачковський, зробив усе можливе, прийшла невесела думка, що, може, це останні години життя. А якщо смерть? Треба сказати людям своє останнє слово. Пошерхлі вуста прошепотіли, здригаючись: «Як умру...» Нелюдськими зусиллями перемагаючи хворобу, якось підвівся й ослабленими руками запалив свічку. Тремтіли руки, як неслухняними пуч­ками брав перо. На папір лягли перші, такі страшні для молодої людини слова:

Як умру, то поховайте Мене...

Ось що спонукало Шевченка до написання «Заповіту». А що зумовило революційний зміст твору? Відвідавши сотні сіл знедоленої України, побувавши і в панських палацах, і в мужицьких хатинах, поет пересвідчився, що скрізь неправда: панство розкошує, а селянство бідує. Шевченко усвідомлював, ° лише шляхом збройної боротьби народ здобуде визволення, ож у «Заповіті» закликав усіх пригноблених: «...вставайте, ^Каидани порвіте».

За формою «Заповіт» — монолог. Він скла-

Композиція, дається з шести строф, які об'єднані попарно

•зміст, образи й утворюють ніби три сходинки, кожна з них

209

має свою провідну думку, певні ритми та інтонацію, а разом

]\ становить одну гармонійну цілісність.

її Перші слова «Заповіту» вражають граничною простотою, на­ віть буденністю. Наче батько перед смертю зібрав синів і спокійно з ледь помітною зажурою просить поховати його, як годиться. Саме в цій простоті — глибина думки й образу. Кількома словами ! намальована ціла картина. Це зауважив ще Іван Франко: «Поет веде нас неначе по ступенях, щораз вище, щоби показати нашій уяві широкий кругозір. Вже слово «поховайте» будить в нашій уяві образ гробу; одним змахом поет показав нам сей гріб як частину більшої цілості — високої могили; знов один змах, і ся могила уявляється одною точкою в більшій цілості,— безмежнім степу; ще один крок, і перед нашим духовним оком уся Україна, огріта любов'ю поета». Силою поетичного слова поет підняв нас на таку височінь, звідки бачимо Україну від краю до краю, відчуваємо себе господарями цієї краси й величі та усвідомлюємо громадянську відповідальність за її долю. Так пробуджується в людині патріотизм. Про це священне почуття говорить поет без пози та пишних фраз і дивовижно стисло: тавтологією реве ревучий і трьома епітетами — Вкраїна мила, степ широкий і лани широкополі. Кожного разу, коли чуєш слово Україна, в уяві постає саме оцей, шевченківський, образ широкополої, до болю милої вітчизни. Очевидно, у свідомості нашій цей образ належить до постійних.

У двох наступних парах строф хворий лине думкою до рідного народу, турбується про його майбутнє. Відчувається хвилювання автора: рядки тут енергійніші, поривчасті, з не-домовленостями. Якщо станеться так, що Дніпро «понесе з України у синєє море кров ворожу», тобто коли згинуть усі кати народу, а трудящі стануть вільними й щасливими, поет готовий полинути до Бога. Шевченко вірить, що трудящі пе­реможуть, скинуть з себе пута, тому і звертається до них із наказом:

...вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю ,_t Волю окропіте.

1 Рядки ці — кульмінація думок і вибух пристрасті поета, його найзаповітніше бажання, здійсненню якого він віддав усього себе. Шевченко сподівається, що хоч після його смерті здійсниться давня й палка мрія про волю народу. Поет ствер­ джує, що порвати кайдани неволі можна тільки зі зброєю в руках, знищивши ворогів. Це буде справедлива війна: епітети вража, зла кров вказують, що йдеться про кров гнобителів. А як закінчується «Заповіт»? Останню строфу проаналізуйте

самі.

«Великий Заповіт виконано до кінця,— писав О. Гаври-люк,— тепер залишається лише дивуватись, як можна було в

ких коротких словах накреслити так певно й так непомильно

браз майбутнього». У цьому майбутньому вволено і особисте

прохання поета. Чернечу гору народ назвав Тарасовою, і нема

такого дня, щоб до могили безсмертного Кобзаря не приходили

люди поклонитися геніальному поетові-пророку.

Зразу ж після написання «Заповіт» диво-Попіілярність вижно швидко став відомим по всій Україні, і значення в усіх слов'янських країнах. Ще не видруку­ваний, він поширювався в переписах від руки. Вперше «Заповіт» було надруковано 1859 р. в Лейпцігу в збірці «Нові вірші Пушкіна і Шевченка». У Росії «Заповіт» вперше було опубліковано у 1867 р. Аж до революції 1905 року «За­повіт» повністю в Росії не друкували.

«Заповіт» Шевченка, його заклик «Вставайте, кайдани по­рвіте» ось уже понад століття є вогненною зброєю багатьох борців. Саме тому за спів і навіть зберігання цього твору чекали тюрма й заслання. Саме в буремні революційні роки народилося прислів'я «Хто читав «Заповіт» — рвав кайдани, рушив гніт». Без хвилювання не можна читати народний пе­реказ про коваля Вакулу, який з гордо піднятою головою йшов на розстріл, співаючи «Заповіт».

У селі Федюківка на Черкащині одного дня 1917 року прийшли учні до школи й на стіні замість портрета царя побачили великий портрет Тараса Шевченка в українському рушнику. Здивованим дітям схвильована вчителька радісно пояснила, що почалася революція і царя скинуто. У класі лунко прокотилися слова «Заповіту»: «Поховайте та вставай­те...» Під спів «Заповіту» починали робітничі сходки, уроки в школі, йшли в бій із самодержавством, денікінцями, біль­шовиками, фашизмом.

Про «Заповіт» Шевченка або за його мотивами написано сотні творів. Ось лише кілька прикладів: Максим Танк. «За­повіт»; Мішші Сеспель. «Заповіт»; Абулкосем Лахуті. «Відпо­відь на «Заповіт» Шевченка»; Микола Тихонов. «Слово на Тарасовій горі в Каневі»; Максим Рильський. «Слово про рідну матір ».

Закличні слова «Заповіту» клекочуть і нині, велять рвати віковічні кайдани. Недаремно «Заповіт» перекладено більше ніж стома мовами народів світу, навіть складено прислів'я: «Шевченків «Заповіт» облетів увесь світ». Про незвичайну любов українського народу до «Заповіту» свідчить давня й зворущ_лива традиція слухати й співати його стоячи, бо це заповіт великого сина великому народу.

Знаменно, що на слова й мотив «Заповіту» написано понад Івсотні музичних творів: кантати Станіслава Людкевича і ориса Лятошинського, хори Миколи Лисенка, Гордія Глад­кого, Миколи Вербицького, Олександра Кошиця, Кирила Сте-д^а' ^^кова Степового, Левка Ревуцького, Дмитра Аракішві-' ^Анатолія Александрова; симфонічну поему «Заповіт» напи-

211

210

сав Рейнгольд Глієр, а Сергій Прокоф'єв одну з частин сим­фонічної сюїти «Семен Котко» («Похорон») присвятив «Запо­віту». А це ж композитори кількох поколінь. Отже, «Заповіт» його ідеї, образи, почуття хвилювали й хвилюють митців різних епох і народів. Мелодія «Заповіту», що її знає кожен в Україні та багато хто за її межами, належить полтавському вчителеві Гордієві Гладкому.

«Заповіт» Тараса Шевченка, один з найпоетичніших мані­фестів гуманізму, є програмним твором автора, неповторним поетичним заповітом у світовій поезії, з яким Великий Кобзар звернувся до сучасників та наступних поколінь.