Запитання і завдання

1. Яким, на підставі прочитаних творів Вишенського, ви уявляєте вдачу й характер їх автора?

2. Що робить Івана Вишенського близьким нашому часові?

3. Яким постає образ письменника-полеміста зі сторінок поеми Франка «Іван Вишенський»?

4. Підготуйте повідомлення з використанням уривків послань Вишенського про дальше збагачення ним давньоукраїнської мови.

МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ І ЙОГО «ТРЕНОС»

Батько Мелетія Смотрицького — знаменитий Герасим Смо-трицький, автор Острозької біблії, «Букваря», «Ключа царства небесного». Народився Максим (так звали майбутнього пись­менника) близько 1578 р. в Смотричі на Поділлі. Навчався спочатку в Острозі, де опанував латину, старослов'янську, грецьку, німецьку, польську мови, потім у Віленській єзуїт­ській академії, а завершив освіту в Лейпцизькому, Вроцлав-ському, Вінніпезькому та Нюрнберзькому університетах.

Повернувшись з-за кордону, тридцятирічний Смотрицький з запалом береться до літературної та наукової праці. З-під його пера невдовзі виходить «Граматика словенська», яка слу­гувала шкільним підручником старослов'янської мови не тіль­ки в Україні, Білорусі, Росії, айв усіх слов'янських землях протягом майже двох століть.

На сороковому році життя обдарований і темпераментний Максим Смотрицький зазнає тиску церковників і приймає чер­нецтво під іменем Мелетій, вчинивши насильство над своєю вдачею, талантом. Отоді й був написаний головний твір його життя — «Тренос», що набув розголосу, викликавши надзви­чайне захоплення й радість православних і такий же гнів та обурення уніатів та католиків. Король польський Жигмонт заборонив купувати й продавати цей твір під загрозою кари в 5000 червоних золотих і наказав весь друк спалити. Автора, друкарів і коректора, єпископа Карповича, піддано пересліду­ванню. А православні дуже шанували Смотрицького за «Тре­нос», книжку цю берегли як святиню. Хоч на обкладинці зазначалося не прізвище Смотрицького, а його псевдонім — Теофіл Ортолог, про автора знав увесь православний світ. Зате католики й уніати поставилися до твору вкрай вороже. Като­лицький єпископ Петро Скарга відповів Смотрицькому гострою «Пересторогою», в якій звинувачував автора «Треноса» в безлічі гріхів і навіть у державній зраді. Через два роки секретар польського короля Ілля Мороховський виступив проти Смот­рицького в сатирично-полемічному творі «Паригорія». Так ви­никла полемічна література в Україні, Польщі, Литві та Бі­лорусі.

«Тренос» є вершиною літературної творчості Мелетія Смо­трицького і всієї слов'янської полемічної літератури. Цьому

52

творові властивий пристрасний патріотизм, глибокий ліризм, висока поетичність. Академік Михайло Возняк писав про «Тре­нос»: «Уступи пориваючої сили мови, вибухи розкаленого по­чування, голосної скарги, гіркої наруги, яскраві малюнки та страшні погрози чергуються з сумовитою поезією і сильним пафосом».

Жанр і характер «Плачу» йдуть від української традиції плакати за чимось втраченим. Це плач за всіма віденськими православними церквами й монастирями, відібраними королем і католиками; за князем Костянтином Острозьким, за багатьма скатоличеними шляхетськими білоруськими й українськими сім'ями. «Плач» Смотрицького, написаний ритмічною прозою, нагадує українські думи та народні голосіння за померлими.

«Тренос», або «Плач єдиної святої Вселенської апостольської східної церкви» — це голосіння уособленої православної церкви над своєю нещасливою долею.

«Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній... Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, страх, переслідування... Колись гарна й багата, тепер споганіла й вбога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і спечалена.

Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого... Посміховищем тепер світові стала, а колись була дивом дивним і людям, і ангелам. Оздобленою була, як вранішня зоря удосвіта, красною, як місяць, чарівною, як сонце, одиначкою у матері своєї, вибраною неньці моїй рідній за єдину чисту голубицю непорочну».

Аналізуючи історію України, автор доходить висновку, що найбільше горя завдали Матері власні діти:

«Діток народила і зростила, а вони зреклися мене, стали мені посміховиськом і глумом. Бо роздягли мене з шат моїх і голою з дому мого вигнали... Вдень і вночі зазіхають на бідну душу мою і про згубу мою постійно мислять.

О ви, котрі стоїте передо мною, ви, котрі дивитесь на мене! Де є туга і жаль, подібні до гризот моїх?

Колись пані сходу і заходу сонця, півдня і північних країв, Удень і вночі плачу. І сльози по щоках моїх, як потоки річкові, течуть: всі мене покинули, всі мною згордували. Слухайте жалісної моєї повісті, всі народи... світу! Сини і доньки мої, котрих зродила і зростила, зоставивши мене, пішли за тою, котра ними не боліла. Священиків моїх осліпило, пастирі мої оніміли,., молодь моя здичавіла, доньки мої до розпусти вда­лись... Бога й правду його занедбавши, на душу мою запри-сяглися».

Свої дошкульні докори й гострі нарікання, викликані на­ціональною зрадою частини українського народу, автор «Тре-носу» передає за допомогою окличних та риторичних речень І звертань, риторичних запитань і порівнянь, алегорій та пер-

53

соніфікацій. Знайдіть їх у наведених уривках і випишіть у зошити.

Зболене і зомліле серце матері промовляє до зрадливих синів своїх: «Завмерло в стражданні життя моє, і літа мої в зітханні застигли, розвіялись, як дим, дні мої, а кості мої, як вижарені, висохли. Посічено мене, як сіно. І зав'яло серце моє од голосного плачу мого... Я од усіх матерів нещасливіша. Бо куди не обернуся, всюди синів моїх на зради собі знаходжу. Чи ж маю боятися? Аж ніяк! Ось стою. Хай прийде хто і нагостреним залізом зомліле серце моє вразить! Хай приступить і зболіле лоно матері своєї розітне! Нехай терзає тіло згорьованої неньки. Ліпша бо смерть над життя мізерне, і миліше мені раз нагло вмерти, аніж від нечестивості синів своїх щоднлг скорботно вмирати...» '

Сподіваюся, що, прочитавши ці пристрасні рядки, байдужим⁵ не залишиться ніхто. Вірю, що полум'яна любов Смотрицького до неньки-України викличе такі ж почуття до неї і в юних серцях. Упевнений, що нині, коли прийнята Конституція Ук­раїни, «Плач» ченця-патріота сколихне твою, читачу, націо­нальну свідомість, покличе тебе на великі діла громадянські в ім'я розбудови, зміцнення і утвердження незалежної самос­тійної соборної Української держави.

Гостро викриває автор тих пастирів православної церкви, які перекинулися до ворога, до окупанта. Про таких, вдавшись до алегорії, він пише, що ті не вдовольняються молоком і вовною овечок, а луплять з них шкуру й п'ють їхню кров, а м'ясо викидають крукам і вовкам. Це не пастирі, а хижі вовки, не вожді, а зголоднілі леви...

Будучи глибоковіруючим, ревно справляючи всі православні обряди, дотримуючись заповідей Божих, Мелетій Смотрицький як чернець, а потім єпископ цього ж вимагав і від інших. Тому з великою гіркотою і докором звертається автор до споль-щених вищих ієрархів церкви та українських шляхтичів — Слуцьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Сангуш-ків, Чорторийських, Ходкевичів, Сапіг, Тишкевичів, Горнос­таїв, Семашків, Калиновських... Перелік цих пристосуванців-зрадників нараховує близько сотні прізвищ.

Так само повелися українські дворяни і на Лівобережжі України, продавшись за «лакомство нещасне» москалям. Так само українська інтелігенція віддавала інтелект і талант тота­літарному більшовицькому режимові. Ренегатство¹, колабора­ціонізм² в Україні процвітали, на жаль, в усі часи.

Далі Мелетій Смотрицький від імені Православної церкви намагається переконати блудних синів України бути незрад­ливими. Звертаючись до Потія, який зрікся рідної церкви,

¹ Ренегатство — відступництво, зрадництво.

² Колабораціонізм — співробітництво з загарбниками на окупованій ними території.

тор просить його: «Зостанься, сину, при твоїй Матері, бо

оклятий Богом кожний, хто покидає її ділом або словом...

Y й син візьме науку замість срібла, мудрість —• замість зо-

_Та знання Божої волі — замість перлів і дорогих каменів».

у священному стані немало «незрілих хлопів і неуків, мудрих

ля себе мудрагелів,.. вітрогонів, боязливих чмелів, надутих

балакунів, байдужих підхлібників, проклятих святопродавців,

ненаситних ласунів, сліпих вождів, недбалих батьків, нечулих

пастирів, розпусних священиків...»

Чи українське духовенство наступних поколінь взяло до уваги ЦІ застереження видатного православного богослова і письменника? За незначними винятками, на жаль, злегкова­жило, а тому в переліку негативних типів слуг Божих і нині можна зустріти не одного священика. А який пастух, таке й стадо...

Ідея «Треносу»: якщо жити за Божими заповідями, бути вірним рідному краєві, кожен українець буде щасливим, а отже, і вся нація.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. В якій сім'ї народився Мелетій Смотрицький? Де навчався? Чим вас вразила доля письменника?

2. Дайте тлумачення назви послання «Тренос». За чим втраченим плаче автор? Кого і за що полеміст викриває?

3. До яких стилістичних прийомів вдається Смотрицький?

4. Чому «Тренос» актуальний і нині?

ВІРШОВАНА ЛІТЕРАТУРА

У давнину вважали: якщо ти освічена людина — повинен уміти вправно скласти вірш з будь-якого приводу. Саме тому в братських школах та колегіумах піїтика (теорія і практика віршування) була чи не найважливішим предметом. Учителі піїтики та їхні учні й були найпершими складачами віршів. Вони писали вірші з приводу Різдва, Великодня та інших релігійних свят, на честь приїзду в школу якоїсь високопос­тавленої особи. Ці вірші звали похвальними. З часом віршу­вання вийшло за межі вищих шкіл, а тому їх тематика роз­ширилася — з'явилися історичні вірші, зокрема про гучні події 1648 — 1654 pp. Наприклад:

Висипався Хміль з міха, Наробив ляхам лиха. Показав їм розуми, Повернув дідчі думи! До Жовтої Водиці Наклав їм много Хмельниці: Не могли на час стати, Воліли утікати.

55

54

У віршованій літературі XVIII ст. трапляються і твори со­ціальної тематики, їх автори засуджують закріпачення селян, вказують на винуватців (польську шляхту й Катерину II), висловлюють сподівання, що правда переможе, а гнобителі згинуть:

Ви, прокляті, споглядайте, що ся з вами стане, Ми в роботі не погинем, а вас всіх не стане.

Популярними в той час були сатиричні твори «Вірш про попа Негребецького», «Плач Лаврських монахів», «Вірш про Марка Пекельного» тощо. Більшість сатиричних творів ано­німні, бо їхні автори боялися переслідувань «сильних світу цього». Та й взагалі до нас дійшла незначна частина цієї викривальної літератури.

Видатні поети XVI—XVIII ст.— Климентій Зіновіїв, Касіян Сакович, Лазар Баранович, Симеон Полоцький, Семен Климов-ський та інші. Популярними в той час були твори «мандрівних дяків», тобто студентів духовних шкіл, що гуртом обходили двори, хором співали, читали вірші, ставили невеликі сценки і цим заробляли собі на харчі, їхні твори переважно гумори­стичні, навіть релігійні теми подані в жартівливому дусі. Наприклад, в різдвяних віршах йдеться не стільки про «божественні події», скільки про «вминання ковбас», про те, як люди «пиво, меди, горілку варену кухликом п'ють» тощо.

Так виникла в Україні бурлескна література. У бурле­скних віршах «мандрівних дяків» жартівливо трактуються сер­йозні теми, нерідко звучать соціальні мотиви. У великодньому вірші висміяно сільського старшину, «війта — п'янюгу» і ха­пугу, який людям «докучає», бо все у них «хапає». Твір закінчується картиною звільнення селян:

Всі подубли, що нас скубли, сельськії нахали... Подеречі, колотнечі всі уже пропали...

На ґрунті сатири релігійних бурлескних віршів XVIII ст. виникає сатирична віршована література, спрямована проти сваволі феодалів, користолюбства духовенства, хабарництва су­дових чиновників та інших неподобств. Деякі автори узагаль­нювали суспільне зло, наприклад:

Ні одного не сищеш малого куточка, Чтоб где лиха не била великая бочка.

Писали у XVIII ст. вірші і про особисте, інтимне життя людини, які часто ставали піснями-романсами. Наприклад, оцей:

Мені ноженьки не болять

З тобою, миленький мій, мандрувать.

Мені рученьки не болять

Тебе, миленький мій, обнімать.

56

Вірші XVI—XVIII ст. написані за нерівноскладовою сис­темою віршування. Це значить, що кількість складів в окремих рядках різна, що засвідчує уривок з наведеного ро­мансу.

у XVII ст. паралельно з нерівноскладовою виникла рів­носкладова (силабічна) система віршування (силаба — по-латинськи «склад»). Найчастіше трапляються чотирнадцяти-складові силабічні вірші, наприклад:

Которому книжечку тую офірую