Запитання і завдання

1. Які моменти біографії Марка Вовчка зацікавили вас найбільше?

2. Як сприймали «Народні оповідання» сучасники Марка Вовчка і як розуміємо їх ми?

3. Які риси вдачі своїх героїв та які їхні вчинки підносить авторка?

4. Складіть план порівняльної характеристики Устини і панночки.

5. Що таке типовий образ і типові обставини? Як в образах Устини і панночки типове поєднане з індивідуальним?

6. У чому полягає суспільно-виховне значення творів Марка Вовчка? Чим письменниця близька сучасному читачеві, зокрема вам?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. О. Іваненко. Марія.— К., 1986.

2. Марко Вовчок. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілю­страціях.— К., 1981.

3. Б. Л о б ач - Ж у ч е н к о. Літопис життя і творчості Марка Вовчка.— К., 1969.

4. Е. Брандис. Марко Вовчок.— М.. 1968.

5. О. Засенко. «Народні оповідання» Марка Вовчка// Марко Вовчок. Народні оповідання.— К., 1958.

ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ

(1834 — 1888)

Буковина і зараз має славу екзотичного регіону України, а в тридцяті роки минулого століття, коли в горах ще верховодив опришками славетний Лук'ян Кобилиця, цей казковий край для світу був невідомий. Саме тоді, 8 серпня 1834 р., в селі Сторонець-Путилів у родині онімеченого польського шляхтича Адальберта Гординського де-Федьковича і Ганни Дашкевич народився син, майбутній співець Буковини. Батько охрестив його за латинським обрядом і назвав подвійним ім'ям Осип-Домінік. У зрілому віці письменник зрікся католицької віри і обрав собі українське ім'я та прізвище.

Над грайливою річкою Путилою, де зараз розташований музей-садиба Юрія Федьковича, на краю великої левади стояла родинна хата майбутнього письменника.

Отут я, брате мій, родився, Отут діточий вік згуляв, Отут і плакав, і молився.

Зростав хлопець серед самобутньої краси гір, в оточенні працьовитих і гордих буковинців, їхніх тужливих пісень, які проникали глибоко в душу і відгукувались болем. Від старшої сестри Марії і, розуміється, від матері — красуні Ганни — прийшли назавжди в його духовний світ народні легенди і казки, пісні та перекази, прислів'я та приказки. «Моя старша сестра,— напише Федькович потім,— знала невраховані казки і пісні... і всі ті співанки і казки я попереймав».— «А співачка була! Такої не було на всі гори. Як бувало заспіває, то каміне плакало, не то люди»,— згадували про неї односельці. Мама, хоч і неписьменна, мала дивовижну пам'ять, знала і наспіву­вала синові силу-силенну пісень. В одному з перших віршів «На день добрий» син її сказав про це так:

319

Мене мати породила,

Де вірли воду пили,

Навчила мене співаночок

Сто двадцять і чотири.

Мене мати породила

У полі край Дунаю,

Та й казала ми: співай, синочку,

Та як соловій в гаю.

Забігаючи наперед, скажемо, що народна пісня та милі серцю краєвиди були незрадливими супутниками Федьковича з раннього дитинства до останніх днів життя. Разом із диво­вижною природою «красного Підгір'я» — таємничою Чорно-горою і бистроплинним Черемошем — українська пісня була для хлопця найкращим учителем етики і моралі, непомітно формувала світогляд і естетичні смаки. З піснею не розлучався він ні в мандрах по Молдові, ні в роки перебування на вій­ськовій службі, ні в часи тяжких випробувань. Народна пісня, що її одвіку снує Череглош, рятувала його, знаходила друзів. Юрій, маючи чудовий баритон, був виконавцем і пропаганди­стом українських народних пісень. В армії кожного четверга сходилися вояки і годинами співали, Федькович акомпанував собі на гітарі. Батько Марка Черемшини, Юрій Семанюк, за­лишив таке прецікаве свідчення про Федьковича: «Не раз співав він у церкві в Путилові, і так сильно, що всі ґудзики в його кабаті були потріскали і попадали на землю, наче б їх ножицями обтято». Федькович був так закоханий у народну пісню, що хотів стати мандрівним співаком-лірником, а гуртові співи із заставнівськими селянами до одинадцятої вечора стали навіть предметом поліцейського слідства.

Дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника - то щаслива і водночас нещаслива пора його життя. Щаслива, бо щедро опромінена любов'ю матері, брата і сестер. Щаслива, бо насичена народними звичаями і обрлдами. Щаслива, бо неподалік, за вікном, милували око і душу високі гори. «Най каже хто що хоче, я своєї: нема й нема кг ••» ^гцо:'І с-віта понад гуцульські гори»,— не раз повторював Юрі'^. А нещасливою була та пора, бо батько, хоч і шляхтич, ал< алокультурний, грубий, люто ненавидів усе українське, нарс. э. Чи то, як він казав, мужича ота українська мова, чи ;шучна флояра, чи дерев'яна дитяча бартка¹ — все виклика.^т:э в нього роздрату­вання, презирство і заборону. При живому батькові хлопець фактично був сиротою.

З раннього дитинства манили вразливого гуцулика оповідки про Довбуша, опришків, легенди про їхні скарби в глибоких потаємних печерах. Розповідь сестри Марійки про чарівну До-вбушеву бартку викликала нестримну жагу і собі роздобути

Бартка — дерев'яний різьблений топірець.

320

хоч невеличку барточку. Невдовзі вистругав Юрій з деревини бартку, та ще й різьбою позначив. Узяв її з собою, коли з мамою вирушали до знахарки у Вижницю. Не розлучався з нею і на Різдвяні свята, які завжди приносили йому несказанну тиху радість. Навіть колядувати ходив із барткою. А коли надійшло гаряче літо, впросив у мами дозволу побути на полонині вівчарем-чередником. Життя на полонині — це і романтика, і праця нелегка, і навіть небезпека — від вовка. За літо і загар­тувався хлопець, і схуд від біганини та праці, і пригод зазнав, і легенд та казок від ватага наслухався. На печеру, ніким не знану, натрапив, хоч ні скарбів, ні тоиірця чарівного там не відшукав. Усе ж Юрко був на сьомому, небі, а потім усе оте побачене-почуте і пережите снилося ночами. Проте підліток і не підозрював, що колись усі оті полонинські враження знайдуть відображення у віршах, оповіданнях, баладах.

Освіта буковинського Кобзаря, як його потім назве на­род,— це початкова школа в сусідньому селі Киселиці в дядька по матері і два роки навчання в Чернівецькій ні­мецькій нижчій реальній школі. Ця освіта все ж стала фун­даментом, на якому завзятий працелюб шляхом систематич­ної самоосвіти здобув величезні знання в галузі гуманітарних наук — історії, літератури, мов, етнографії, фольклористики, краєзнавства, теології.

У чотирнадцять літ Юрій через переслідування австрійською владою його старшого брата — повстанця Івана — змушений був покинути рідну сторононьку і податися на заробітки в Молдову. Влада жорстоко помстилася за участь брата в загоні Лук'яна Кобилиці та за сприяння повстанцям Юркової матері, про що в спогадах письменника записа?ю так: «Нашу хату зруйнували, наше господарство спустошили, сплюндрували. Неня утекла до зятя, а я пішов світом блукати». У Молдові, під впливом поезії Гейне, Гете і Шіллера, він починає віршувати німецькою мовою, а на хліб заробляв спочатку в землеміра в Яссах, згодом — в аптекаря у містечку Нямц.

Через три роки Юрій знову в рідній стороні. Майже відразу після повернення з Молдови невмолимий батько віддає сина солдатом в австрійську армію. Парубка з'їдає «туга за горами, повними пісні і барвінку», він нидіє. Від тієї безпросвітної туги під час боїв на території Італії був написаний перший вірш «Нічліг». В автобіографічному нарисі «Кобзар і жовняри» письменник описує вояка, який у чужому мундирі, під чужими зорями змушений воювати проти симпатичних йому гарібаль­дійців.

Біограф письменника писав: «Гірко йому служилося. Він був м'який, благий і до зброї нецікавий. Не мав великого здоров'я і здригався на гук пострілу... Опинився Федькович у неволі, мов той орел у клітці. Потягнулися одноманітні, сірі дні. Спочатку був рядовим, потім присвоїли нижчий офіцер­ський чин. Та з офіцерами Федькович не шукав товариства,

321

;

заприязнився з простими солдатами, особливо — земляками». Важливо зазначити, що на той час, тобто у двадцятип'ятиріч­ному віці, Федькович не тільки не вмів писати по-українськи, а навіть не бачив, як виглядає українська книга, бо до 60-х років XIX ст. на Буковині нічого українського не видавалося. Тому-то свій перший вірш «Нічліг» він записав латинськими буквами. Ось кілька рядків з цього вірша на три строфи, з яких наведемо другу.

Но як збліднуть тихо зорі, Світле сонце зійде, Хто тоді нам, бідним, скаже, Де котрий з нас нині ляже?

Пізніше Федькович змалював трагічну долю солдата авс­трійської армії у віршах «Співанка», «У Вероні», «Зілля», високі моральні якості жовнірів зобразив в оповіданнях «Сонце не навчити», «Сафат Зінич».

У 1861 р. на постої в Чернівцях підпоручник Федькович заприятелював з німецьким поетом Ернстом Нойбауером, а через нього на одному з літературних вечорів познайомився з Емілією Марошані. Закохався, і вона відповіла взаємністю. Півтора року щастя минуло, як сон, як одна мить. Про цей період читаймо вірш «Душко моя розмаїта». Закохані мріяли про довге подружнє життя, але через неможливість сплатити перед одруженням значну суму грошей змушені були навік розлучитись. Невдовзі мати видала Емілію за багача, а в серці Юрія лишилася невиліковна рана. Поет був самотнім до смерті: однолюб, він уже нікого не покохав. Родинне життя йому не судилося. Про це йдеться в заключному, 14-му вірші циклу «Окрушки». Автор розмірковує про те, що все у природі вла­штовано мудро, у кожного є своя пара: «У Чорногори — сонце, у вітра — луг, у місяця — зіронька». Дисонанс у цю гармонію вносить зізнання ліричного героя: «Лиш я самий-самісінький». Скільки болю й туги одинокого серця у цьому короткому заключному акорді!

У 1862 році Україна дізнається, що має ще одного само­бутнього поета: виходить перша поетична збірка «Поезії Іосифа Федьковича», яка, за висловом Франка, «сталася дійсною ос­новою слави Федьковича».

У 1863 р. Федьковичу вдається, нарешті, вирватися з не­нависних армійських тенет. І от він знову в рідному селі, але то було сумне повернення: всі три сестри повмирали, а через кілька місяців не стало й матері. До того ж повернувся він з армії з підірваним здоров'ям. У Федьковича великі творчі задумки, але здійснити їх було непросто, бо австрійська місцева влада ускладнює життя українському письменникові. «Та гор­дість, той укір, та зневага,— пише він в листі до одного свого приятеля,— котров мня тут частують, гризе, як отрута, моє серце. Хожу в цивільній одежі, німці лають, обзивають мене

хлопом». Але він не зрікся традицій рідного народу, не скинув

гуцульського одягу.

Я ж бо тебе не звержуся, Руський мій сардаче , Ніколи, ніколи!

Рану серця лікує довіра і любов селян Сторонця і навко­лишніх сіл, які обрали його війтом. Федькович почуває себе у селянському середовищі своїм і потрібним людям, про що чітко сказав: «Я лиш в простім стані щасливим бути можу».

Радикальний поворот у житті Федьковича спричинило про­читання Шевченкового «Кобзаря», творів Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка. У листі до приятеля він написав: «Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка». Захоплення Шевченком було таким сильним, що, починаючи з березня 1862 року, письменник завжди відзначав день пам'яті Кобзаря:

Спом'янімо ж, пани-брати, Святого ми нині! Не вмерлого, а живого, Бо слово не гине.

На 35-му році життя Федькович стає інспектором шкіл Вижницького повіту. Добре розуміючи, як багато залежить від підручників рідною мовою, він укладає й видає «Буквар» і «Співник для господарських діточок», який підносив націо­нальну свідомість українського народу, тому був заборонений цензурою. Удар цей пом'якшив вихід другої збірки його поезій.

Юрій Федькович з великою енергією віддається збиранню українських народних пісень, укладає з них кілька збірок. У нього виникає бажання ознайомити з цим багатством інші народи, тож Федькович перекладає українські пісні німецькою мовою, якою чудово володів: «Гей у полі край дороги», «Ой у полі криниченька» та інші перлини нашого пісенного фоль­клору. Переспіви й переклади Федьковича глибоко поетичні, вони і по-німецьки гарно звучать, і український національний колорит зберігають, передаючи силу й красу нашої мови. У Сторонці з-під його пера вийшли прозові твори «Штефан Сла-вич», «Хто винен?», «Сафат Зінич», «Стрілець», «Опришок», а також чимало поезій для дітей. У доробку Федьковича кілька п'єс, чимало перекладів з німецької, чеської, словацької та інших мов. У 1877 р. вийшла третя збірка поезій «Дикі думи».

Близькі й щирі стосунки у Федьковича склалися з родиною українських патріотів Семанюків. Переважна більшість тамте­шньої інтелігенції, онімечена чи зрумунізована, відцуралася рідної мови і культури. Тому світлими днями Федькович вва­жав ті, коли в його глухе село приходили листи від Михайла

¹ Сардак — рід верхнього теплого короткого сукняного одягу.

322

323

Драгоманова, Сидора Воробкевича, Омеляна Огоновського та

інших діячів української культури.

З серпня 1876 р. починається чернівецький період життя Федьковича, який буде тривати аж до смерті. Та з рідним селом він не пориває: часто приїжджає в країну свого дитин­ства. Навколо видатного письменника зосереджується чи не все культурне життя Чернівців, особливо після того, як він стає редактором першої української газети в цьому краї — «Буковина». У 1876 р. в Києві вийшла збірка «Повісті Осипа Федьковича» з передмовою Михайла Драгоманова.

У липні 1886 р. Буковина відзначала двадцять п'ять років літературної діяльності Федьковича. Усе було як годиться: юві­лейна доповідь, художнє читання поезій ювіляра, хоровий спів українських пісень, зачитування вітальних телеграм... Аж тут до зали заходить чималий гурт гуцулів у киптарях і крисанях¹, несуть на вишитому рушнику великий калач, сіль і кружок свіжого меду. Члени огркомітету збентежились, а ювіляр у свят­кових гуцульських шатах, навпаки, зрадів невимовне і, підвів­шись, попростував до делегації. Схвильований, вислухав щирі привітання і прийняв хліб-сіль із селянських мозолястих рук. Визнання народу було для письменника найдорожчим.

Недовго прожив Юрій Федькович після ювілею — всього півтора року: невблаганна смерть застала його за редакторським столом. Це сталося 11 січня 1888 р. У некролозі «Буковини» говорилося: «Заридала велика руська родина на Вкраїні, в Галичині, Угорщині, а найпаче в Буковині, заплакала кожна щира душа... заболіло кожне серце, що хоч трохи знало, кого втратила Русь, Слав'янщина і людськість». Над його могилою пролунали народні пісні, бо він жив серед народу і для народу. На могилі великого письменника можна було б викарбувати рядки з його вірша:

Я люблю мою Русь-Україну;

Я вірую в її будучину;

В тій-то надії я живу і умру.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Який вплив на формування особистості майбутнього письменника мали природа і народна пісня?

2. Розкажіть про долю Федьковича-жовніра.

3. Доведіть, що в стосунках з людьми Федькович був демократом, грома-дянином-патріотом.

4. Що ви знаєте про творчі злети і невдачі письменника?

5. Опишіть чернівецький період життя Федьковича.

6. Смерть та безсмертя буковинського Кобзаря.

7. Прочитайте біографічно-художні твори про Юрія Федьковича — «Пісню снує Черемош» Івана Шльгука або «Сторожинець» Романа Андріяшика.

ПОЕЗІЯ

Понад 400 поезій, співанок, балад, дум і поем вийшло з-під пера Юрія Федьковича — поетичних творів найрізноманітні­ших жанрів, за що народ назвав його буковинським Кобзарем. «Федькович,— писав Франко,— се талант переважно лірич­ний; всі найкращі його поезії навіяні теплом, індивідуальним чуттям самого автора».

Перші українські твори Федьковича — це ліричні вірші з жовнірського життя. Основні мотиви — туга за рідною домів­кою, біль серця, розлученого з коханою, жаль за марно втра­ченими роками, жорстокість офіцерства. Солдат на чужині, за «мурами кам'яними», за «брамами залізними» не по своїй волі — «гонить цісар воювати». Самотній жовнір проклинає свою службу, бо знає: під «дзвін гармат» повінчається він не з милою, а з могилою. Правда, є ще два «виходи»: дезерти­рувати або накласти на себе руки. «Болі, тугу, надії і розча­рування рекрутського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто другий»,— писав той же Іван Франко. І це стосується перш за все поеми «Новобранчик», в якій зворушує лист матері до свого сина-одинака, котрий «схилив головоньку к столові на ріг» і читає про те, що в нього на батьківщині «нема кому врубати дрівець», а матері «студено», «бо зима тяженька». На крилах своєї уяви

...він летить до матінки

Старої домів, < Дрівець єї врубатоньки,

Би хатку нагрів. »

Поезія ця не тільки зворушує, а й звучить гарно, мелодійно. Мав рацію автор однієї польської газети, що жовнірські поезії Федьковича самі «просяться співати, а при читанні навіть стають співом», себто піснею.

Найбільше промовляють до нашого серця ті місця з жов­нірських поезій, в яких йдеться про розлуку жовніра з коханою. Збагнувши, що прощається з коханим назавжди, дівчина все одно чекає його довгі роки, дотримуючи даного нею слова-клятви. Ця душевна краса дівочої самопожертви передана поетом через символічне перевтілення її в зозулю, яка летить до милого на чужину. Горе дівчини, яка повсюди шукає ко­ханого і ніде не знаходить, таке велике, а любов її така могутня, що розбуджує милого в могилі, і жовнір звідти про­мовляє:

Знаю, знаю милий голосочок! Прикрив мене кленовий листочок; Під могилою нич не чути, Ах, як тяжко під нев бути, , А ще тяжче миленьку забути.

* Крисаня — капелюх, бриль.

325

324

Жовнір з поеми «Новобранчик» загинув не в бою, а від жорстоких побоїв офіцерів. У нього, закатованого, «плечі, як калина червона -та сина». А де крапля його крові впаде на землю, там калина виростає, а сльози коханої за милим у кров перетворюються. З усіх засобів поетичної виразності (епітети, порівняння, символи) найприкметніші персоніфікації: від тор­тур над жовнірами, від їхніх жахливих мук гаснуть зорі, мліють квіти, навіть камінь зойкає.• Усе — як у народних піснях.

«Шельвах». Із поезій на жовнірську тематику вирізняється вірш «Шельвах», тобто варта. Усякому, хто прочитає перше речення («Ой та нікому так, нікому та як жовняру молодо­му...»), напевно, пригадується українська народна пісня «Та нема гірш нікому, як бурлаці молодому». І жанрове, і тема­тичне спрямування обох творів, без сумніву, подібне.

Після ліричного зачину поет переходить на епічну розповідь про нещасну долю жовніра австрійської армії. Зима, лютий мороз, від якого навіть камінь тріскає, а юний жовнір мусить годинами вистоювати на варті в «тонісенькім кабатинню»¹. Не допомагає й те, що свої руки він «ломле, гріє». Від морозища «му серце в грудях мліє» так, що може тріснути надвоє. Муки жовніра до того тяжкі, нестерпні, що смерть видається йому порятунком:

Ой серце моє крем'янеє, Чому не тріснеш й ти надвоє?

Юрій Федькович звертається до відомого в нашому фоль­клорі прийому художнього паралелізму: «укрився місяць зо-роньками — заплакав жовняр сльозоньками»; «заплакав жов-няр сині очі — під ногами сніг скрегоче». І навіть завершальне звернення вояка до місяця теж витримане в дусі народнопі­сенних традицій українського мелосу. Високий трагізм у по­єднанні з тонкою лірикою — прикметна риса цієї поезії.

Федькович писав і соціально-побутові поеми. Наприклад, «Золотий лев» — про драму усамітненого життя вдови, у котрої забрано до війська єдиного сина. Про людську жорстокість розповідається в поемі «Свекруха». Розбите кохання дочки багача і парубка-бідняка стало темою поеми «Волошин». Про улюбленого національного героя, «капітана» Підгір'я Олексу Довбуша Федькович пише мало не з побожністю. У багатьох творах, зокрема і в поемі «Новобранчик», йдучи за народними легендами, він трактує Довбуша як такого, що лише заснув.

...Вже доста му спать

В могилі, вже доста тяжкої покути...

Встань, друже. Ми дужі, ми, вже не рекрути.

А мусимо гинуть, то будем9 гинуть,

Але не... в німецькій неволі,

¹ К абат — солдатська куртка.

326

За руський край загинемо, За руськую волю.

Присвячена Довбушеві однойменна поема оспівує легендар­ного ватага опришків. Його образ оповитий романтичним сер­панком. Вродою він гарніший від царевича, його топір вартістю в царство, яке Довбушеві «орли» можуть підкорити,— досить слова «капітана». Незвичайне кохання Довбуша до вродливої Дзвінки прирікає його на підступну смерть від зачарованої кулі, хоча мати-природа і застерігає його не йти цієї ночі до зрадливої красуні. Не послухав ватаг віщувань — і загинув. З великою майстерністю описує поет, як

В Чорногорі сонце сходить, : <У Чорногора в світлі тоне,

А в скалі там, десь глибоко, Там сова десь плаче, стогне.

Але Довбуш їй не чує, Бо в могилі вже не чути Ані пісню Довбушеву, Ні флояри слезні нути.

Опришки в поезії Федьковича, як і Шевченкові гайдамаки,— не розбійники, а месники за кривди народні.

У громадянській ліриці буковинського Кобзаря присутні спалахи ідеї народного повстання, навіть прямі заклики до нього:

Кара тиранам, кара їм, кара, Що місто пива кров нашу п'ють. •

Гостри ніж!

Ріж ката, ріж!

Поет свято вірить у перемогу народу над гнобителями. На своє запитання «Чи ж на віки сидітимуть кати на престолах?» Федькович дає відповідь:

На правду ще не збив кандан Ні лях, ні гордий цар-тиран, Ані його погані діти. Усі варвари сего світа. Хоч як би було їх багато, Не годні волю окувати!

Щоб стимулювати громадянську свідомість, письменник не раз звертався до своїх читачів: «Козаки за свій край та волю б'ються, а ми за що б'ємося?» Так виступав великий бунтар проти ненависного простим людям австрійського ці-саризму, нагадуючи людям почуте в дитинстві від самого Лук'яна Кобилиці: «Братове гуцули! Вставайте громадою! Підіймайтеся за нашу прадідівську правду! А наша правда велика, як сонце!»

327

А що потім, коли тирани будуть скинуті? Тоді треба всім русинам-українцям гуртуватися^в одну державу. Про це поет, прихильник возз'єднання українських земель, недвозначно ви­словився в поезії «До мого брата Олекси Чернявського».

Мости, брате Олексику, Мости, ти мій друже, Єднай нашу Буковину З Червоною Руссев. Най Черемош запінений — І Чорний, і Білий — Із братією із руською Нас більше не ділить.

На перешкоді такого об'єднання не лише вороги-колоніза­тори, а й власні зрадники, запроданці.

Уже учиться собака Нарід продавати І за руські людські душі Карбованці брати.

Особливе місце в поетичному доробку Юрія Федьковича займає цикл поезій «З окрушків», наскрізь пройнятий воле­любними мотивами: