2 Тут і далі уривки з послань Івана Вишенського подано в перекладах сучасною літературною мовою.

Як запобігти подальшій деградації народу, як зупинити занепад " го духовності? Автор бачить єдиний вихід — покаятись і далі жити, дотримуючись християнської моралі. Хто ж у гріхах, як кажуть, по самі вуха, того письменник-трибун від 'мені народу проклинає: «Хай прокляті будуть владики, архі­мандрити й ігумени, котрі монастирі привели в запустіння і починили собі із святих місць фільварки, а самі зі слугами й приятелями перебувають у них по-скотському».

Якщо таке беззаконня і таке падінн t моралі не припиниться, _то суспільна недуга стане хронічною пухлиною, пухлина роз­ростатиметься — і «все стане струп, все рана, все гнилизна, все хворість, все ошуканство, все підступ, все лжа, все суєта, все смертоносний гріх, усе смердить пеклом...»

Картина, намальована Вишенським, приголомшує і жахає. Письменник погрожує грішникам найстрашнішим для вірую­чих — «вогнем пекла».

Завершуючи послання і сподіваючись, що кожну мислячу людину такий аргумент переконає, видатний полеміст ще раз благає: «Бога ради, покайтеся, доки на покаяння маєте час: після смерті учинити того не зможете».

На жаль, своєї актуальності послання не втратило і в наш час. Загалом ідею твору Вишенського можна визначити так: Бог дав життя людині, щоб вона прожила його відповідно до законів християнської моралі.

«Послання до єпископів»

Це послання адресоване архієпископові Михайлові, єписко­пам Потієві, Кирилові, Леонтієві, Діонісієві та Григоркові, які 1596 р. в Бресті проголосили унію (союз) православної церкви з католицькою. Задум у цих церковних ієрархів був патріо­тичний і благородний: відділити українську православну цер­кву від Московського патріархату і повернути її в бік Західної Європи. Із запровадженням унії мали б припинитися переслі­дування, яких зазнавали православні від поляків-католиків, і українське духовенство одержало б рівні з польським духовен­ством права.

Проте більшість віруючих на чолі з князем Костянтином Острозьким унії не підтримала. Непримиренну боротьбу з уні­атами розпочав Іван Вишенський. На початку «Послання до єпископів» він з сарказмом висміяв Берестейську угоду, наз­вавши її «гадючою», чим посприяв посиленню розколу укра­їнської церкви на дві ворогуючі конфесії. Несприйняття пра­вославними унії було фатальною помилкою: Україна не ско­ристалася своїм історичним шансом. Наступні століття довели слушність цієї великої ідеї. У роки більшовицької влади уні­атська церква, очолювана митрополитом Андрієм Шептицьким, була бастіоном національного спрямування в духовному житті , Українського народу. Нині, через чотири століття Берестейської

49

угоди, чимало богословів та істориків релігії дали унії пози­тивну оцінку. Це сприятиме консолідації всіх релігійних кон­фесій у нашій державі в єдину Українську Християнську цер­кву з українською богослужбовою мовою.

У цьому посланні єпископи зображені як жорстокі феодали, які й так голодних селян ще більше «оголоднюють і спрагну-чими чинять», їх «труд і піт кривавий проїдають». Негуманні дії таких священиків письменник затаврував, вдаючись до зворотів на зразок: «пожертви лупите і... стоги та ожереди волочите... проїдаєте... лежачи і сидячи, сміючи­ся і граючися, пожираєте, пиво... добірне варите і в прірву ненаситного черева вливаєте... об ' ї д а єте с ь... обголюєте із обори коні, воли, вівці, здираєте податки... витягаєте, шкуру з них живцем лупите... мучите, виснажуєте... зимою і влітку в непогідь гоните» . Цей довгий перелік злочинств виголошує не байдужий реєстратор. У них — вулкан люті, що клекоче в серці полеміста і вивер­женням слова-гніву сповіщає світові про нечувану кривду, заподіяну трудящим панами. Кожен, хто прочитав цей уривок, має вичерпне уявлення про діяльність таких єпископів: це не пастирі духовні, як вони себе називають, а люті кріпосники-кровопивці.

Характеристику розбещених і безсердечних можновладців автор довершує разючим порівнянням і антитезою¹: єпископи «в достатках безжурних та розкішних, як у маслі плавають», а «сироти... голодні, і спрага їх мучить», вони не мають і «шеляга, за віщо солі купити». Селяни животіють в нужденних хатках, єпископи розкошують у палацах; одяг трудящих з грубого сукна, а єпископи в атласах і соболевих шубах ходять.

«Де ви голих одягли?» — звучить звинувачувально-грізне запитання письменника-народолюбця. Від нього нікуди захова­тись здирникам, бо це сам народ запитує устами свого речника.

Полеміст-демократ своїм полум'яним твором рішуче заступив­ся за тих, котрі в тодішньому суспільстві були «гнані й опльовані, биті й повбивані», з кого висмоктали «кров і силу, і працю, і дбання», які тяжко працюють, а «річної потреби задовольнити не можуть, з дітьми себе утискують, пайку собі урізують, боячись, щоб їм хліба до нового урожаю дотягнути!» Щоб підкреслити злиденність становища трудового люду, Вишенський вдався до інверсії²: «А тії бідаки... і простої сірячини путящої, чим би наготу свою прикрити могли, не мають».

Як народний оборонець, Іван Вишенський карає єпископів за те, що ставляться до «мужиків» зневажливо, за людей їх не вважають. Великий гуманіст гнівно запитує пихатих «отців церкви»: «Чим ти ліпший од хлопа?.. Або ти не та ж матерія?..

'Антитеза — стилістичний прийом, що полягає у зіставленні протиле­жних думок або образів для посилення враження.

"Інверсія — зміна звичайного порядку слів у реченні для виділення смислової значущості тих чи інших його членів.

Або ти не теє ж тіло і кров?» Врешті письменник виносить ирок: такі єпископи — не духовні проводирі народу, а його «мучителі», бездушні «ідоли», «вовки», народом «прокляті».

Іван Вишенський перший у нашій літературі так сміливо иступив на захист трудівників, спростував нібито існуючу вищі^сть аристократів над простолюдинами. Більше того, твер­дить письменник: коли оцінювати селян і панів за корисністю для суспільства й за мораллю, то селяни виявляються справді шляхетними, а представники панівної-верхівки — пустоцвіта­ми й нікчемами; їх ореол благородства,й святості — штучний.

В інших посланнях Вишенський захищає рідну мову, прав­диво показує, що не тільки польські, а й «свого руського народу» пани «луплять не гірше чужих».

Послання Івана Вишенського спрямовані й проти Ватикану, який підтримував і заохочував колоніальну політику польських феодалів на українських та білоруських землях. Письменник роз'яснював, що польський король із шляхтою і папа римський з кардиналами діють заодно.

Ось звідки кривда, і за цю кривду Вишенський відверто називає польського короля Сигизмунда III Нероном, ім'я якого уособлює тиранію, найкривавіший злочин проти народу.

Видатний полеміст вважав, що ніхто не має права чинити насильства над волею і гідністю людини; порушення цього права є «ґвалт і тиранство».

У своїх творах Вишенський ніде не закликає до збройної протидії злочинам шляхти й Ватикану, але пробуджує націо­нальну свідомість українців, їхню людську гідність, прагнення до правди й волі.

З творів Вишенського постає суперечливий образ ченця, який, відмовившися від утіх життя, продовжує вірно і полу-м'яно любити рідний край, пристрасним словом нещадно ви­криваючи можновладців. Це був чернець-фанатик і демокра­тичний діяч в одній особі. Його творчість і взагалі вся полемічна література виводили українство в коло ідеї Реформації¹, здій­снювали небезболісну, але й небезплідну переорієнтацію на західноєвропейську релігійну і культурну традицію.

«Іван Вишенський порушує душу», він збуджує «голос вла­сного сумління», утверджує «ідеали моральні, глибоко гуманні і поступові. Могутній огонь, який горить у писаних словах Вишенського, не перестає й досі промовляти до нашого серця» (Іван Франко).

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. І. Вишенськяй. Твори.— К., 1986.

2. І. Франко. Іван Вишенський: Поема.— Твори: У 50 т.— К., 1976.— Т. 3.

¹ Реформація — соціально-політичний рух проти феодалів, який ви­лився в форму релігійної боротьби проти католицизму.

51