«Інститутка»

«Інститутка» — найкращий твір Марка Вовчка, перша в українській літературі соціальна повість, над якою письмен­ниця працювала в 1859 — 1861 pp.: почала писати в Немирові, продовжувала в Петербурзі, а завершила в Парижі. Початкова назва повісті — «Панночка». Окремі розділи повісті авторка читала Шевченкові й Тургеневу, а закінчивши, присвятила твір Великому Кобзареві.

Жанр повісті дав можливість письменниці ширше, ніж в оповіданнях, охопити життя, змалювати більше людей. Пер­ший розділ повісті є її експозицією: тут описано вдачу Устини, крізь призму світосприймання якої розповідається про людей та події. Зав'язкою є приїзд панночки і обрання Устини по­коївкою. Розвиток дії настає через загострення стосунків пан­ночки з кріпаками, її одруження та переїзд на хутір. Кульмі­нація сюжету твору — сцена, в якій пані побила стару крі­пачку. Вона намагалася побити й Устину, але на перешкоді став Прокіп. Розв'язка: Прокопа віддають у рекрути, а Устина переходить до міста наймичкою. Тематика повісті: реалістич­ний показ нестерпного становища селян, викликаного жорсто­кістю кріпосників, наростання стихійного протесту проти панів,

306

перші прояви непокори пригноблених, зображення моралі панів і трудового народу, стану тодішньої освіти.

Групі панів — старій поміщиці, панночці та Образи полковому лікарю — протиставлені у повісті кріпаки: Устина, Катря, Прокіп, Назар та бабуся. Є ще другорядні, епізодичні образи. Підхід до групу­ вання образів: з одного боку, ті, що «увечері, смерком уже, вертаються з панщини потомлені», з другого — ті, хто дбає лише про те, щоб «солодко з'їсти, п'яно спити, хороше похо­ дити»; між цими групами — провалля, ненависть.

Інститутка. Назва твору та його сюжет наштовхують нас на думку, що в повісті головним є показ не жертв кріпосництва, а винуватців його, що тут головний герой не кріпачка, як у щойно розглянутих оповіданнях, а освічена поміщиця. Тому й поведемо мову спершу про неї.

«І що ж то за хороша з лиця була! Здається, і не змалювати такої кралі!» — таке перше враження від зустрічі з панночкою, що оце повернулась, закінчивши інститут благородних дівиць. Але то зовнішність, а внутрішня суть інститутки? На запитання своєї бабусі, як їй жилося в інституті, панночка цілком сер­йозно відповідає, що добре бралася тільки до французької мови, музики й танців, бо це потрібне в світському товаристві. «Аби я знала, чим мені себе між людьми показати»,— зізна­ється інститутка. Усі ж інші предмети (астрономію, географію, історію тощо) вона легковажно називає дурницею, навчання — морокою, моренням і мукою, а за часом, що пішов на вивчення цих наук, шкодує як за марно втраченим. Панночка мало не хизується своїм неуцтвом: «Нащо мені те знати, як по небі зорі ходять, або як люди живуть поза морями, про ту заморську нісенітницю, то я в одно вухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім таки не знаю. Цур їй!»

Прикро таке чути від молодої людини, бо з чим вона ви­рушить у дорогу життя: з пустою головою і холодним серцем? Може, це не відшуміли ще зелені вітри юності? Та ні, бо тривожить фальш, дволикість внучки поміщиці. «Та се я тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду того й не дошим-раються. Я зо всього викручусь і ще їх оступачу». Це вже обман, до того ж свідомий. Дівчата-кріпачки правильно зау­важили, що панянка найкраще навчилася «людей туманити». Що панночку турбує в житті? Підлещуючись, вона випрошує в бабусі «по новій моді убрань хороших», умовляє стареньку влаштовувати бенкети, запрошувати багатих паничів. Ось коло егоїстичних інтересів дворянки, її пустих та нікчемних праг­нень. Отже, перед нами невіглас, себелюбна й фальшива істота. Найбільше тривожить, що дівчина в шістнадцять років міркує, як зачерствіла стара людина. Та не будемо робити остаточних висновків, придивимося до панночки ще пильніше.

У сцені відбору інституткою наймички наші початкові вра­ження не стираються. Примхливість, презирливість у ставленні

307

І

до «простих» дівчат як до худоби — ось що ми побачили в тій сцені. Кількахвилинне перебування серед простих людей зіпсувало панночці настрій, інститутка «скривилась і перехи­лилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається,— от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пихкають». А була ж краля! Цим контрастом між зовнішнім і внутрішнім облич­чям панночки авторка показала суперечність між охайністю, зовнішньою культурою переважної більшості дворян та їхнім мерзенним нутром. Лікар, звісно, не закохався б ніколи в «інститутку», якби бачив її в щоденному житті.

Наступна картина — «роздягання» дворянки до сну. По­крикуючи на Устину, нервово зриваючи з себе одежу, панночка в нестямі взута кинулась на ліжко, щоб дівчина роззувала її. Дізнавшись, що покоївка не вміє завивати волосся, істеричне паненя вигукнуло: «Боже мій! Горе моє! Яка ж вона дурна!» Зверніть увагу на останню фразу: про розумові здібності людини вона судить за вмінням завивати волосся. Читач з острахом думає: а що ж буде, коли ця вередлива грубіянка, яка так зневажає людей праці, стане повновладною поміщицею?

Наші побоювання справдилися. Через якийсь час інститутка перевернула в маєтку все на свій лад. Перше: відучила стару пані від будь-якої роботи, щоб не червоніти перед гостями, бо ще хто прийме її за служницю, оскільки та в'яже панчоху. «Ви мені лучче око викольте тим дротиком!» — говорить онука до бабусі, до того зневажає вона всяку працю. Зате дівчат усіх за роботу посадила, щоб і часинки не відпочили. Лає їх, штовхає, б'є. «І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться». Найбільше діставалось Устині, яку панночка «щипає, і штри­кає, і гребінцем скородить, і шпильками коле, і водою зливає, та репече, та дзявкотить, та тупоче-тупоче». Нагнітання дієслів підкреслює лиху вдачу дворянки. А одного разу інститутка знічев'я накинулася на бідолашну Устину: руками холодними, «як гадюками», стиснула їй шию обіруч і мало не задушила дівчину... Тепер сумніву нема: перед нами повністю сформована кріпосниця — жорстока, свавільна, люта.

А яка ж інститутка в інтимному житті? Закохалася вона несподівано для самої себе в полкового лікаря, та «якось чудно любила, не по-людськи»: зводить на нього наругу перед іншими панночками, з примхи знущається з нього. Наприклад, лікар хоче напитися води, а панночка забороняє це робити. Зрештою, примхливим це «кохання» було з самого початку: почувши від панночок, що лікар — гордий красень, ні на кого з дівчат і не гляне, інститутка, очевидно, вирішила «втерти їм носа»: мовляв, у вас не закохався, а мене, побачите, покохає. Що ж, поставленої 'мети вона справді досягла, але чи додало це їй честі? Найогиднішим є розрахунок цієї дворянки в почуттях: поки гадала, що лікар біГдний,— коверзувала ним, а дізналася, що в нього є маєток — зустрічає привітно й любо. Коли стара пані дарує молодим маєток Дубці, жених замріяно згадує, як

308

покохалися вони, який тоді був «садок зелененький, квітчас­тий». У практичної панночки такі почуття викликають іронію, і вона, вже підраховуючи в думці майбутні прибутки, перед­ражнює нареченого: «Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!» Холодні слова вжалили лікаря в саме серце, аж здригнувся він спереляку. Бо й справді моторошно стає від такого підходу до життя. Такий же сухий і точний розрахунок виявила молода поміщиця й обираючи кумів. Найприродніші людські почуття в ній скалічені, а швид­ше — не розвинуті.

Пани після весілля переїжджають на хутір. Обурює егоїзм пані, коли вона, сама обігріта і сита, не дозволила Устині поїсти й зігрітися в заїжджому дворі, хоч дівчина голоднісінька цілу годину мерзла надворі. До глибини душі потрясає якась зоологічна ненависть інститутки до народу. Скажімо, люди від щирого серця привітали її хлібом святим, а вона, мов скажена, кинулася від них та ще й влаштувала дику істеричну сцену, бо селяни наважилися до неї, благородної, всміхатися. На хуторі молода поміщиця показала себе ненажерливим, безду­шним визискувачем. «Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи її». За допомогою порівнянь, епітетів і повторень слів «усе», «усім» Марко Вовчок так розповідає про це: «Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли; здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звива­лась; тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить*. Людиноненависництво, егоїзм — визначальні риси поміщи­ці. Вона навіть не дає дозволу на одруження Прокопа з Усти-ною, бо не хоче, щоб ті були щасливими. Епізод у саду, коли скупа й люта кріпосниця спочатку обізвала злодійкою добру, чесну бабусю, а далі, «вкогтившись їй у плече зо всього маху, як сокирою», вдарила стареньку по обличчю, є кульмінацією сюжету повісті. За наказом поміщиці Прокопа віддано в рек­рути, Устину розлучено з чоловіком.

Письменниця психологічно глибоко показує формування лю­диноненависництва у поміщиці. Коли панночка перший раз спересердя вдарила кріпачку, то засоромилась, почервоніла, але, оскільки опору їй не чинили, ніхто її за це не покарав, вдарила другий раз, потім — третій... Необмеженість влади над селянами підігрівала її деспотизм, вередливість пришвид­шувала розвиток жорстокості, а скупість і жадібність переро­стали в зажерливість, у безглузде накопичення. Дика сваволя и жорстокість поміщиці призвели до того, що «у двір душа , жива не навідується,— хіба за ділом,— та так боязко огляда­ється, так поспішається, наче йому з пущі вихопитись од звіра лютого йдеться».

Ця психологічна характеристика поміщиці доповнюється мовною. До кріпаків вона «репече», «дзявкотить», а до гос-

309

тей-панів «ляскотить по-пташиному». Мова кріпосниці або уле­слива, або груба, лайлива: «Чого сунешся?»; «Дурно хліб мій їси»; «Ось я тебе навчу!» З уст пані часто злітають слова гадино, дурна, ледащо, мужичко, злодійка. Так образом інсти­тутки Марко Вовчок сказала людям: навіть освічений кріпосник залишається визискувачем.

Устина. Сюжет повісті поєднав інститутку та Устину. Оче­видно, авторка через таке зіставлення мала на меті протиста­вити кріпачку дворянці, бо саме Устині довірено вести розпо­відь про події повісті. Якою ж виглядає проста селянська дівчина поряд з освіченою пані? За вдачею це лагідна, жит­тєрадісна натура. << — Я весела,— говорить Устина про себе.— Було мене й б'ють — не здержу серця, заплачу, а роздумаюсь трохи — і сміюся». Душа цієї української дівчини навстіж відкрита до всього гарного: Устина любить сонце, квіти, їй нудно сидіти в маєтку, хочеться вирватись на волю: «Весело бачити степ, поля красні. Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волі дихнути! Коли б воля, заспівав би...»

Проте волелюбність Устини пасивна, дівчина тільки мріє про свободу, покірна панам, навіть не сміє заспівати і терпляче зносить знущання розбещеної інститутки. Навіть після того як молода пані душила молоду кріпачку, а стара ще й стусонула ногою, після чого Устина цілу весну одлежала, вона не тримає зла на свого ката, тільки лагідно дивується: «Таке молоде, а таке немилосердне, Господи!» Добре серце дівчини все прощає.

Неписьменна селянка тонко сприймає, опоетизовує навко­лишню красу: «Вітрець шелесне та прихилить у віконце мені пахучий бузок. Опівдні сонячний промінь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу, наче мене жаром обсипле». А як Устина любить дітей, як зраділа, коли малеча прийшла провідати її, хвору! Покохала ця дівчина парубка Прокопа щиро та глибоко, від чого світ наче поширшав і покращав: «Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне». Хоч подружнє життя в тих умовах не принесло кріпачці повного щастя, все ж їй легше стало: «зійдуся з ним — весело й любо; усе лихо забуду, він пригорне мене та подивиться в вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають».

Устина спостережлива, розумна, працьовита. Ця благородна кріпачка близько приймає до серця страждання потомлених від панщини кріпаків. Пізнавши і полюбивши героїню-оповідачку, ви, напевно, подумаєте: чому такі тонкі натури, як Устина, мусять підкорятися розбещеним? Хіба має право існувати лад, який кидає розум і красу на поталу обмеженим моральним нікчемам? Коли ж порівняння Устини з поміщицею перенести на кріпаків і панство в цілому, безсумнівною є моральна вищість людей праці над кріпосниками. Аристократизмові походження письменниця протиставила аристократизм духу.

310

В інших персонажах розберіться, будь ласка, самі. Склада­ючи стислі характеристики образів Прокопа, Назара, Катрі, бабусі, пана та старої поміщиці, подумайте над такими запи­таннями: 1. Яку проблему поставила Марко Вовчок, змальо­вуючи образи Прокопа й Назара? 2. Чим відрізняються ці селяни від кріпаків з ранніх оповідань письменниці, а в чому спільність їхньої вдачі, характеру? 3. Чому Прокіп хмурнішав з кожним днем? Які вчинки кріпака свідчать, що він не терпить знущання? 4. Порівняйте Катрю з Горпиною (з оповідання «Горпина»), зокрема їхню поведінку після смерті дітей і зробіть висновок. Як ви оцінюєте вигук Катрі: «Тепер я вже не боюсь вас!»? 5. Чи викликає у вас симпатію старенька бабуся і чому? Що можна сказати про неї на підставі такого звертання до Устини: «А що, пташечко, при молодій панії давненько слу­жиш?» 6. Чому справді добрий пан не приносить людям жодної користі? Розкрийте алегорію образу «квач». Чи тільки в його залежності від жінки тут справа? Яке ваше ставлення до людей такого типу? 7. Чому стара пані на старість стала лютувати? Чи тільки в підбурюваннях внучки тут причина? 8. Що можна сказати про панів на підставі VI розділу повісті?

Ви знаєте образи повісті та обставини, в яких

Типові образи Діяли її персонажі. А чи типові вони? Щоб

в типових відповісти на це запитання, спочатку з'ясує-

обставинах ^мо' Щ° таке типовий образ і типові обставини

взагалі.

Типовий образ — це яскравий персонаж, індивідуальні вла­стивості якого поєднані з найхарактернішими рисами людей певної групи (за соціальним станом, характером тощо). Інакше кажучи, типовий образ — це художнє узагальнення, подане у вигляді цілком конкретної особи. Персонаж вважається типо­вим, коли він діє за обставин, що відповідають історичній правді того часу. Такі обставини називаються типовими.

Наприклад, Устина є типовим образом кріпачки, бо її ін­дивідуальні якості (лагідність, доброта, чесність і т. д.) поєднані з рисами, характерними для більшості кріпаків: покірність, моральна чистота тощо. А чи є типовими образи інститутки, її чоловіка, кухаря Прокопа і чому? На ці запитання спробуйте знайти відповідь самі.

Читаючи повість, ви, напевно, відчули велике Мова і естетичне задоволення від плавної, пісенної жанр повісті розповіді, невеликих та динамічних діалогів. Читаєш, наприклад, XX розділ — сцену перед заїжджим двором — і вражаєшся, як глибоко розкриваються в цьому діалозі характери героїв. Досить вслухатись у цей Діалог — і найголовніше у вдачі пана-квача та його жінки- зміючки зрозумієш. Те саме стосується діалогу в XXIV розділі. Пейзажів у повісті небагато, всі вони стислі, але запам'я­ товуються ліризмом, ритмічною мелодійністю. Кожний пейзаж підкреслює певний душевний стан героїв. Наприклад, покидає

311

^г

Устина своїх подруг, душу скував мороз розлуки — і в природі теж «мороз аж тріщить»; а перед зустріччю дівчини з Проко­пом, коли вони покохалися, «ніч місячна, зоряна».

У повісті рясно від народних афоризмів, переважно в мові селян, наприклад: «Біда біду перебуде: одна мине, десять буде»; «Не такий чорт страшний, як намальований»; «Ман­дрівочка — рідна тіточка»; «Воли в ярмі, та й ті ревуть...» Зауважимо: прислів'я та приказки — всі оптимістичного ха­рактеру. Фольклорного походження і численні звертання («Дівчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку»), і фразеологічні звороти типу «Дознає неборак, по чім ківш лиха»; «паничі зслизли». Як і в усній народній творчості, Марко Вовчок використовує багато порівнянь — це улюбле­ний прийом авторки («люта, аж у роті чорно»; «дивиться так, що аж молоко кисне»; «свіжа, як яблуко»), чимало метафор («копійка кров'ю обкипіла»; «усі люди пов'яли»; «стріне лихо на панському порозі»), синонімічних повторів слів («біжимо — летимо», «горя-біди не знала»). Отже, в мові повісті багато елементів фольклору, часто натрапляємо на пряме запозичення з усної народної творчості.

А яке ідейне спрямування твору? Визначте його самі, при­гадавши тему повісті, її зміст, аналіз окремих картин, класове й моральне обличчя персонажів. Полегшите собі роботу відпо­віддю на запитання: як авторка ставиться до всього зображеного нею в повісті, що з показаного вона засуджує, а що — оспівує, підносить?

Ви вивчили літературний твір, жанр якого — повість. По­вість — це розповідно-описовий твір, де докладно зображується життя людей протягом значного періоду. На початку розділу було сказано, що «Інститутка» — соціальна повість. Що це означає, ви збагнете самі, коли пригадаєте повість Квітки-Ос-нов'яненка «Маруся», зіставите її з «Інституткою» та визначите різницю авторських позицій, з яких вони зображують україн­ське село середини XIX ст.