Запитання і завдання

1. Дайте загальну оцінку поетичному доробку Пантелеймона Куліша.

2. Визначте основні мотиви поезії Куліша.

3. Що спільного, а що відмінного у поглядах Шевченка і Куліша?

4. Підготуйте повний ідейно-художній аналіз поезії «До кобзи та до музи» Ц й поеми «Іродова морока».

5. У чому полягає значення діяльності Пантелеймона Куліша?

6. На літгуртку або на уро*ц позакласного читання опрацюйте Кулішеві «Записки о Южной Руси», видані в 1856 р. і перевидані в 1992 р.

МАРКО ВОВЧОК (1833—1907)

Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав Щоб наша правда не пропала, •'• Щоб наше слово не вмирало; І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка • :'•' І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите...

Ця поезія, датована 24 січня 1859 p., написана Тарасом Шевченком в день його першої зустрічі з українською пись­менницею на ім'я Марко Вовчок. Вірш «Марку Вовчку» при­вертає увагу глибокою щирістю, схвильованістю автора, який ласкаво називає письменницю своїм «світом», «святою зорень­кою», «молодою силою», «донею» і навіть «пророком». За які ж заслуги перед нашою культурою піднесена письменниця на такі вершини, чому вона стала такою близькою великому Коб­зареві?

Перша батьківщина видатної української письменниці Мар­ка Вовчка — Росія, Орловщина, хоча рід її, за переказами, веде початок з Чернігівщини — від Петра Могили. Народилася Марія Олександрівна Вілінська 22 грудня 1833 р. в селі Єка-терининське Єлецького повіту. Батько її — збіднілий дворянин, майор у відставці. Мати володіла кількома мовами, глибоко Розуміла музику, дуже любила українські пісні, була першою

299

вчителькою майбутньої авторки «Народних оповідань». І те, що «панську» дитину потягло не до модних вбрань і пишних зачісок, а до книжки, є великою заслугою матері.

Коли Марії було 6 років, помер батько. Мати вийшла заміж вдруге. Вітчим, лютий кріпосник, знущався не тільки з крі­паків, а й зі своєї сім'ї, яка відтепер жила у вічному страху й мусила терпіти. А от селяни виявилися мужнішими. Одного разу, доведені до краю жорстокістю цього поміщика, кріпаки з вилами кинулися на нього і мало не вбили. Програвши в карти маєток дружини, цей нелюд покинув сім'ю. З того часу при слові кріпосник вразливу Марію починало трясти.

На дванадцятому році віддала мати доньку до харківського пансіону. Кмітлива й жадібна до знань, Марія вчилася залюбки. Сміялися з неї товаришки, що вони ішли на танці, а Марія — до бібліотеки, до своїх друзів-книжок. Та дівчина не зважала на глузування, бо завжди пам'ятала мамині слова: «Не зна­тимеш хоч кількох мов — не вважай себе культурною люди­ною». Навколо Харківського університету, зі студентами якого дружила Марія, групувалися українські письменники, фоль­клористи. Ця обставина, безперечно, посилювала інтерес Ві-лінської до України, її мови, фольклору. На жаль, навчання майбутньої письменниці тривало тільки три неповних роки.

Наступні три роки Марія провела в Орлі, у тітки Мордовиної, виховувала її дітей, брала участь у щотижневих літературних вечорах, які організовувала багата тітка. На них бували виз­начний письменник Микола Лесков, етнограф Петро Якушкін, фольклорист Петро Киреєвський. Під їхнім впливом Марія почала збирати народні пісні. На тих вечорах вона зустріла і свого майбутнього чоловіка, Опанаса Марковича — студента Київського університету, палкого аматора етнографії та фоль­клору, який за участь у Кирило-Мефодіївському братстві був засланий в Орел. Після весілля молоді виїхали в Україну, та не затримувалися довго ніде: матеріальна скрута примушувала Опанаса часто міняти посади й місця проживання.

Виїжджаючи на села збирати фольклорні матеріали, чоловік брав з собою й дружину. Там Марія Олександрівна вивчила мову українського народу, його побут, звичаї, фольклор, а головне — збагнула серцем його життя. Страждання українців стали її власними, вона зрозуміла, що треба якось протидіяти рабству, яким кріпосники, немов ланцюгами, обплутали се­лянство. Коли вона бачила кріпацьку нужду й безправ'я, їй здавалося: якщо не вчинить чогось незвичайного, рятівного, то народ задушать. І вона почала писати.

У Немирові, що на Вінниччині, де Марковичі жили три роки, Опанас працював учителем гімназії. Щонеділі сім'я ви­їжджала в Ковалівку, Мухівці, Вовчок та інші навколишні села для збирання фольклорних матеріалів. Знайомі Маркови­чам селяни відвідували їх у Немирові, не раз траплялася нагода записати якусь пісню, легенду, приказку. Тут Марко Вовчок

300

і відсвяткувала свій письменницький дебют: у 1857 р. в Пе­тербурзі виходять її «Народні оповідання», що стали знамени­тими. У 1859 р. Марковичі переїжджають до Петербурга, де Марія Олександрівна незабаром стала своєрідним осердям гурту діячів культури, його окрасою. Під впливом Шевченка та пе­редових діячів російської культури ширшає світогляд Марка Вовчка, це видно з творів «Ледащиця», «Три долі», «Інститу­тка» тощо. Герої цих творів не тільки страждають від кріпо­сницького лиха, а й протестують, борються з кріпацтвом.

Тяжко захворівши, Марко Вовчок у 1859 р. їде на лікування до Німеччини. Там зустрічається з Менделєєвим, Сєченовим та іншими російськими вченими, листується з Герценом, кот­рий, як і Шевченко, був захоплений творами талановитої пи­сьменниці. Восени того ж року Маркович приїхала в Лондон, де зустрілася з Герценом та Огарьовим. З того часу вона активно розповсюджує герценівські революційні видання, пе­ресилає в «Колокол» матеріали з Росії та України. Марії Олек­сандрівні рекомендують лікування в Італії. Подорож до цієї казкової країни зміцнила здоров'я письменниці, викликала силу-силенну вражень.

1860—1866 роки Марко Вовчок із сином Богданом провела в Парижі. Жилося їй нелегко, бо гонорарів за друкування творів у журналах не вистачало навіть на те, щоб оплатити невеличку кімнату на околиці міста. Матеріальна скрута при­мусила шукати додаткову роботу. Допомогло вільне володіння французькою мовою. У паризьких журналах, а згодом і окре­мими виданнями письменниця друкує твори, написані або пе­рекладені французькою, зокрема деякі з «Народних оповідань». Французам припали до душі ліричні, самобутні характери ук­раїнців. Наприклад, повість-казка «Маруся» видавалась у Франції 20 раз.

Марію Олександрівну весь час тягне на батьківщину. З рідного краю щоразу приходили вісті, одна гірша за другу. Найглибше вразила письменницю телеграма про передчасну смерть «батька Тараса». «Боже мій! Нема Шевченка,— пише вона в цей траурний день у листі до свого чоловіка,— я все думала про нього і його згадувала. Тепер у мене душа болить, болить, ніколи не побачу його!» Нема Шевченка! А здається, тільки вчора одержала письменниця «Кобзар» — естафету з таким сердечним написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко».

У відповідь на передчасну смерть Шевченка, на занесення її імені в списки царської охранки письменниця пише про народну неволю, оспівує мужніх борців за народне щастя. Назви цих творів промовляють самі за себе: «Гайдамаки», «Кармелюк» тощо.

Після восьми років закордонного життя Марія Олександрів­на повертається в Росію і майже десять років живе в Петербурзі. Це були роки активного літературного й громадського життя,

ЗОЇ

плідного співробітництва письменниці з журналом «Отечествен­ные записки», де були надруковані кращі її романи російською мовою — «Живая душа», «Записки причетника», «Теплое гне­здышко» та інші. У ці роки Марко Вовчок багато перекладає Жуля Верна, Альфреда Брема, Чарльза Дарвіна, редагує спе­ціальний журнал «Переводы лучших иностранных писателей». З кожним роком увиразнюється громадянська позиція пись­менниці, все напруженішими стають її стосунки з поліцією. За повість «Кармелюк» і оповідання «Два сини» царська цен­зура вимагає притягнути Марка Вовчка до суду. Після душев­ного потрясіння, викликаного переслідуванням, і важкої хво­роби Марія Олександрівна назавжди виїжджає з Петербурга. Оскільки Опанас Маркович помер, письменниця вийшла заміж вдруге. Другого чоловіка, Михайла Лобача-Жученка, часто пе­реводили по службі, тому доводилося вести мало не кочовий спосіб життя. За таких умов здоров'я жінки не могло поліп­шитися. І тільки на Богуславщині, де сім'я прожила сім років, дихаючи цілющим лісовим повітрям та милуючись красою первозданної природи, Марія Олександрівна стала бадьорішою. У гості до неї ходять селяни, а вона буває в них. У цьому мальовничому куточку Київщини Марко Вовчок записує фоль­клор, повертається до літературної діяльності, листується з Чернишевським, який повернувся з заслання.

Осінь життя відома письменниця провела на Кавказі. На­пади тяжкої хвороби серця не дають їй систематично займатися літературними справами, але силою волі вона перемагає недугу і працює. Революцію 1905 року Марко Вовчок щиро вітає. Коли ж царат потопив революцію в крові, письменниця весь гонорар за нове видання творів переказує в фонд допомоги сім'ям розстріляних робітників. Демократичним переконанням Марія Олександрівна залишилася вірною до кінця.

Останній притулок видатної української письменниці — ка­бардинське містечко Нальчик. Тут, під старою грушею в саду, Марко Вовчок переписувала рукописи. Знесилена прис­тупами задухи, з олівцем і зошитом в руках засинала на,г ними, аж поки в одне лагідне серпневе надвечір'я не заснулг навіки. На могилі автора невмирущих «Народних оповідань»! у Нальчику варто висікти її ж слова: «Я прожила весь стї вік, ідучи по одній дорозі і не звертаючи вбік. У мене моглї бути помилки, слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не осквернила себе відступництвом». Життя і діяль-| ність Марка Вовчка підтверджують правдивість цієї заяви.