«Чорна рада»

Великий набуток Куліша-прозаїка — роман «Чорна рада», який Іван Франко назвав «найліпшою історичною повістю в нашій літературі».

Кулішеві йшов 24-й рік, коли він писав російському пись­менникові Миколі Погодіну: «Уже рік, як сидить у мене в голові роман». Цей намір у молодого письменника посилився під впливом повісті Гоголя «Тарас Бульба», але, на противагу гоголівському творові, Куліш вирішив написати свій — на реальній історичній основі, на правдивих фактах, зафіксованих

284

літописцями. А прямим поштовхом до написання роману були український фольклор і опис ніжинської «Чорної ради» 1663 р. в «Літописі Самовидця».

Роман «Чорна рада» написано українською і російською мовами, але український текст художньо довершеніший. Оби­два варіанти видані в 1857 p., тобто на чотирнадцятому році невтомної праці над романом.

Історичною основою «Чорної ради» є події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 р. Боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького стала гострою, як ніколи до того. Від різних соціальних груп висунутими на гетьманство були Павло Тетеря, Яким Сомко та Іван Брюховецький. Отже, претендентів було троє, а булава одна. На Чорній раді геть­маном було обрано Брюховецького, який підступно завоював прихильність низів, хоч насправді зневажав їх. Перемігши своїх конкурентів, Брюховецький скарав Сомка та його при­бічників на горло.

Хоч автор «Чорної ради» прагнув до історичної достовірно­сті, часто над Кулішем-істориком перемагав митець. Тому в романі стільки відхилень від букви історії. Щоб у цьому пе­реконатися, досить прочитати опис мандрівки полковника Шра­ма на початку твору, його гостювання на хуторі Хмарище, радісну зустріч його сина Петра з коханою, особливо картину двобою, переживання панни Лесі за коханого тощо. Тут і далі автор вигадує незвичайні романтичні ситуації, щоб глибше розкрити характери героїв.

Центральним у романі є образ соціальних ни-Образ народу зів, черні, маси, що була старшою у правах і од гетьмана. Це узагальнений демократич­ний образ українського народу — запорозьких козаків, міщан, селян тощо. Настрої цих найширших верств давнього україн­ського суспільства автор майстерно відтворив у багатьох сценах твору. Ось що говорять київські міщани багатому козакові Череваневі: «Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, башти, плати чинш, мито і чорт знає що?» Селяни Ніжинського повіту нарікають на козацьку старшину: «Буде вже й того, що один свиту золотом гаптує, а інший, може, й сірячини не має; один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо».

Таке незадоволення низів соціальною несправедливістю з боку розбагатілої козацької старшини призвело до Чорної ради того пам'ятного року. У 14 і 15 розділах роману показано, в яку грізну силу вилилось це почуття всенародного гніву та обурення. Не допомогло навіть регулярне військо Сомка з гарматами — сліпа сила все змела. Інша річ, що гетьманом обрано людину негідну, яка зуміла використати цю грізну силу в своїх егоїстичних цілях. Автор роману переконливо показав як величезну енергію низів народу, так і їхню несвідомість, легковірність.

285

Хоча сюжетна лінія роману жодного разу не сягає леген­дарних запорозьких порогів і автор не вводить читача на територію Січі, її образ присутній у романі: він у спогадах старих січовиків, у діалогах козаків за столом та в дорозі, у відступах-роздумах самого автора. Та й чи дивно? «Запорожжя і споконвіку було серцем українським, на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні... Як вода в Чорному морі не переве­деться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не пере­ведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю». Симпатії автора до січовиків, як бачите, вельми промовисті. Особливо захоплений він найпершим зако­ном січового братства — законом побратимства: «щоб не було се моє, а се твоє, а все вкупі; щоб п'омагать один одному в усякій пригоді, щоб менший старшому був вірним слугою, а старший меншому — рідним батьком». Закон цей мав би бути актуальним і зараз.

Запорозька Січ, як відомо,— перша демократична респуб­ліка Європи й світу. «На Запорожжі,— читаємо в романі,— усі рівні: нема там ні панів, ні мужиків, ні багатих, ні бідних».

Батальних сцен у романі нема жодної, але доказів леген­дарної звитяги козаків немало. Це колоритні описи двобою Кирила Тура з Петром Шраменком, ніжинського війтенка з юним Домонтовичем, польські легенди про те, буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі як гриби, про те, що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тілі, тому його нелегко вбити.

Описуючи добу похмельниччини, автор «Чорної ради» раз по раз згадує давнє, а то й прадавнє минуле України та її славетних лицарів — Петра Конашевича Сагайдачного і Са-мійла Кішку, Тараса Трясила і Павлюка, Остряницю і Нали­вайка, Нечая і Морозенка, видатних діячів культури — ректора академії Петра Могилу, філософа Інокентія Гізеля та багатьох інших, які складають немеркнучу славу України.

Усі історичні персонажі роману, крім Сом-Історичні ^ка>— Брюховецький, Васюта, Гвинтовка, Ву-постаті яхевич — позначені владою і користолюб­ством, зажерливістю й підступністю. Автор ставиться до них з неприхованою антипатією: «Мізерна пиха розвелась усюди по гетьманщині. Почали знатні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І вже байдуже їм старосвітські співи... Запобігаючи царської ласки, кожен себе глядить, аби йому було добре. О, неситая жадоба старшину­вання! Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки верховодити над іншими».

Гетьман Іван Брюховецький — це політичний авантюрист та безчесна людина, яка давно загубила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків, вдаючись до лукавства, демагогії:

«Усі будемо рівні»; «Хліб та вода — козацька їда» тощо, фальш Брюховецького автор розкриває і через деталі побуту, одяг. Спершу він ходить у старенькій свитині, у стоптаних чоботях, з яких пальці вилазять. Коли ж стає гетьманом — у голубому жупані та сап'янцях.

З найближчого оточення Брюховецького — Матвій Гвинто­вка, який, одружившись із польською княгинею, запроваджує в своєму пишному, на шляхетський лад, маєтку аристократичні порядки, стає жорстоким у ставленні не лише до посполитих, а й до найближчої рідні, знущається з дружини.

Лицемірством здобуває ласку гетьмана, зрадою — звання ніжинського полковника.

В описі Гвинтовчиного хутора запам'ятовується така ху­дожня деталь: стовп посередині двору, а в ньому кільця — то залізні, то мідні, то срібні. Якщо ти простий козак або пос­политий, в'яжи коня до залізного, значніший козак — до мідного, ну а хто рівня господареві — до срібного.

Представники козацької старшини далі власних інтересів у своїх прагненнях не йдуть. Вони б поперегризали один одному горлянки, але ненависть до народу і страх перед ним згуртовує їх. Зневажливе ставлення старшини до козацьких низів вия­вилося також у погорді до національних звичаїв та обрядів. Лихо Україні, коли нею верховодять такі нікчеми!

Помітно вирізняється з-поміж цієї групи батько і син Шра­ми, Сомко. Вони, щиро засмучені недолею рідного краю, все роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, проте, на жаль, це не вдається. Сомка та його побратимів у романі змальовано найповніше і найпозитивніше. Якима Сомка виведено як продовжувача справи Богдана Хмельниць­кого. Про це свідчать Сомкові слова: «Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва... приклонились під одну булаву! Виженем недоляшка (Тетерю.— Б. С.) з України, одтиснем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна».

Сомко бореться за міцну державну владу під орудою сильної гетьманської руки. Він мріє про об'єднання України, в якій інтереси старшини будуть на чільному місці, а низи будуть приборкані... Це, власне, сокровенні думки самого Куліша, а Сомко — рупор тих поглядів. Згідно із задумом автора, то мав бути ідеал гетьмана («розумом і славою узяв над усіма»). Так, щирий і незлобивий це був лицар, гордий і розумом високий. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: «Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!» А скільки благородства в рішенні Сомка відмовитись від само­пожертви Кирила Тура, який, рятуючи гетьмана, хотів зали­шитись замість нього у в'язниці. «Ні,— гордо заявив Сомко,— чужою смертю я волі купувати не хочу!» Ідеалізує Куліш і зовнішність свого улюбленця: «Сомко був воїн уроди, красоти Дуже дивної; був високий, огрядний собі пан, кругловидий,

русявий, голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясщ, веселі, як зорі, і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи ».

З любов'ю зображений Кулішем і паволоцький полковник Шрам, палкий поборник об'єднання України. Не раз персонажі роману чують від нього патріотичні висловлювання на зразок: «привернемо всю Україну до однієї булави»; «зніметься пожежа по всій Україні». Чесний і скромний, Шрам не терпить людей, які продались шляхтичам за «лакомство нещасне» і зли­галися з поневолювачами українського народу. Тому цей ко-зак-патріот і оголосив нещадну війну ставленику польської шляхти Тетері. Привертає до себе увагу незвичайна зовнішність цього полковника-священика: «... по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий козарлюга»... А за вдачею гарячий був чоловік отой Шрам, не всидів би ніколи у своїй парафії, чуючи, як ллється народна кров, «тому-то не раз і дзвонив старий Шрам шаблею», бачив не раз і не два смерть і на суші, й на морі. Його кремінна стійкість викликає зачудування: «Що, тебе Господь сотворив із самого заліза?» І все ж єдиний раз він заплакав від того, що Вкраїна розірвана надвоє.

Образ Шрама, козацького полковника і священика в одній особі,— це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму. «Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, і рани»,— говорить Шрам.

Гідний батька і його син Петро -— «орел не козак». Він до того гарний, що красуня Леся не спускала з нього очей, а в тих очах «сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами». Мужність, хоробрість Шраменка вражають навіть старих козаків: «не кожен здатен під кулями велику ріку перепливати». Автор не приховує своєї закоханості в Петра: «Він добрий був син і щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти». Хто знає Шраменка, не скаже про нього лихого слова, навіть Кирило Тур, якого Петро у двобої тяжко поранив. Імпонує Шраменко благородством і хоробрістю. В ту пам'ятну ніч, коли Кирило викрав Лесю, Петро подався навздогін і, відстоюючи дівчину, бився зі зловмисником не на життя, а на смерть. Одне слово, це справжній козак-лицар — щирий, чесний, сміливий.

Окремо виділимо образ сліпого старця-кобзаря, в якому сконцентровано іншу проблему — народ і співець. Це роман­тичний образ «Божого ясного чоловіка», людини національне свідомої, котра у моральному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки. Цей кобзар-патріот виконує думи та історичні пісні якось особливо натхненно, сумуючи над долею України, та ще й виліковує козакам рани. У побуті своєму кобзар далекий від усього суєтного, мізерного, дріб'яз-

288

нового. Не шлунок, а дух визначає його сутність, тож він «наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить». Автор пише, що «душа його жила не на землі, а на небі».

Запам'ятовується також завзятий січовик, батько Пугач, який обстоює демократичну козацьку республіку. Запам'ято­вується він найперше своїм правдолюбством. То він на чолі міщан вривається в світлицю самого пана Гвинтовки, вимага­ючи повернути захоплені воли, то приводить на раду Кирила Тура» який зганьбив запорозький звичай, і під час покарання найсильніше лупцює його, то рішуче пориває стосунки з геть­маном Брюховецьким, коли той, дорвавшись до булави, зне­важливо ставиться до старих запорожців.

Останній штрих образу Пугача — його мужнє слово на адресу Брюховецького: «Недовго поорудуєш, вразький сину. Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака. Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся! Плюйте, братці, на його гетьманство!»

У романі, як ви вже переконалися, багато

Образ колоритних образів козаків, та все-таки най-

Кирила Тура яскравіший з них — образ запорожця Кирила

Тура. Про те, що він користується симпатією

автора, легко визначити з опису зовнішності героя: це був

«здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці;

сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору,

спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані

аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови

аж геть піднялись над тими очима...»

Цей портрет повністю виправдовує прізвище героя, справді схожого на тура. Для Кирила, за його ж словами, Січ — мати, а Луг — батько. Гетьман Сомко, який добре знає Кирила, так характеризує його: «душа щира, козацька... Часом закине й дуже вже круто, да... якось так щиро засміється, що нізащо на його не розсердився би».

Головне для Кирила, сина запорожця,— козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного»,— говорить він побратимові-чорногорцеві, коли той намовляє його стріляти в Петра Шраменка, у котрого лише шабля в руках.

Хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, Кирило не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчай­душних вчинків і козацького побратимства. Перед гетьманом він тримається як рівня з рівнею. Кирило — натура життєді­яльна, його до того проймає жадоба пригод, що йому всюди тісно, він ніде довго не може всидіти, навіть у рідній хаті біля матері та сестри. Він збирається дременути в далеку Чорного­рію, звідки родом його побратим Богдан. Обидва вони завзяті лицарі, вірні в своєму приятелюванні.

Джерела образу Кирила Тура — саме життя і фольклор, зокрема легенди і пісні про козака Мамая, дух степової ро-

289

t

мантики. Ось як розуміє Кирило сенс козацького життя: «А в нас над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава, а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже». Незвичайність цієї мови передусім у піднесеності і поетичності, вона помережена прислів'ями, дотепами, всіля­кими вигадками.

Останній штрих образу Тура, який ще більше посилює до нього симпатію,— викрадення вночі нареченої гетьмана, Лесі, спроби визволити самого гетьмана, засудженого до страти. Про мужність і силу волі свідчить поведінка Тура під час покарання за те, що «знюхавсь поганець з бабами» та «наробив сорому товариству на всі роки». Під час дошкульного побиття киями біля стовпа ганьби хоробрий козарлюга не тільки ні разу не застогнав, не зморщився, а й навіть жартував.

Чи звернули ви увагу, читаючи роман, на Образ хутора образ українського хутора на ймення Хмари­ще? Його власник — веселий і негнівливий пан із козаків, Михайло Черевань, дружина Меланія і дочка Леся — люди щирі, лагідні та ґречні. Про Череваня, колись завзятого козарлюгу, а тепер обважнілого хуторянина, саме прізвище говорить. Череваниха — «молодиця свіжа й повно­вида, пряма, як тополя». Про їхню дочку Лесю написано скупо, але промовисто: «Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — так усякому на душі мов сонечко світить».

Хуторяни, козаки Черевані, живуть безтурботним життям на лоні ідилічної природи: «Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалося по зелених вітах, по суку­ватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалося. Хутір кругом обняла річка з зеленими плавами, лозами і очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька, а далі забудівлі статечні, за ними — пасіка чимала». Зайдемо до хати: «У хаті, як у віночку; хліб випечений, як сонце...»

Таким був Кулішів ідеал натурального життя людини в

повній гармонії з природою та із совістю, в дотримуванні

Божих заповідей. Такий спосіб життя Куліш вів сам, його він

і пропагував повсюди. Оминувши образ хутора, не збагнемо

основної ідеї роману: жили б усі українці так, як оті Черевані, — ,

не знала б лиха Україна. Та чи згодні ви з таким висновком?

Роман «Чорна рада» написаний поетичною,

Стиль. Мова запашною, багатющою мовою. Не кожен поет

може похвалитися такою музикальністю

фраз, як Куліш-прозаїк. Скільки звуків вчувається Кулішеві

в літньому надвечір'ї: «У саду щебече соловейко, запашний

вітерець повіває в вікно крізь цвіт садовини; тихе сонечко,

заходячи, грає по стіні з вишневими вітами».

290

До очевидних здобутків Пантелеймона Куліша в романі «Чорна рада» належить масштабність художніх узагаль­нень і епічна монументальність, а також правильна гро­мадянська позиція осуду міжусобних устремлінь гетьманів. Пригадайте повісті Квітки-Основ'яненка: там чи не всі події відбуваються в хаті й навколо неї. Тут же мало не всі простори Лівобережної України введені в сюжетну канву роману. З волі автора ми побували' на степових просторах, в гаях та дібровах, у панських палатах і на хуторі, на велелюдних шляхах й на раді. Лексичні та стилістичні засоби «Чорної ради», зокрема порівняння, збагатили ук­раїнську літературну мову: щоки в Череваня, «як кавуни»; Петро від хвилювання став «білим, як крейда»; Леся ще­бетала, «як ластівочка». До роману додано словник неоло­гізмів Куліша або маловживаних слів. Деякі з них, при­міром гнівливий, пошапкувати, навісноголовий та інші, прижилися й існують в сучасній мові.

Із прислів'їв та приказок, якими помережений роман, можна було б укласти чималу енциклопедію народознавства. Ось лише невелика їх частка: «Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться»; «Або пан, або пропав»; «Катюзі по за­слузі»; «По сій же мові та бувайте здорові»; «Нема там добра, де нема правди»; «Сього цвіту багато по всьому світу»; «Скажеш гоп, як перескочиш»; «Вовка скільки не годуй, а він усе в ліс дивитиметься»; «Прийде і на нашу вулицю свято»; «Що буде, те й буде, а буде те, що Бог дасть»; «Не хвались та Богу молись»; «Зробили діло спішно, та не вийшло б воно смішно»; «Моя хата скраю, я нічого не знаю»; «Дурному хоч кіл на голові теши» тощо.

Куліш кохався в народних піснях і часто використовував їх у своїх творах. На сторінках роману «Чорна рада» теж знаходимо улюблені в народі пісні: «Розлилась козацька слава по всій Україні»; «Із низу вітер вк:»; «Ой настала жаль-туга да по всій Україні»; «Ой которий козаченько»; «Що ти, милий, думаєш-гадаєш?»; «Любив мене, мати, запорожець»; «Коли б мені або так, або сяк»; «Запорозький козак не боїться собак» та чимало інших.

У культурі усного мовлення, як відомо, вагоме місце займає мовний етикет, зокрема звертання. У «Чорній раді», як ні в жодному іншому творі, багато звертань, як-от: по­братиме, козаче, друзяко, приятелю, доню, добродійко, па­німатко, дідусю, паниченьку, пишний мій пане, діти мої, лебедику, татусю, матусю, рідна нене, ясна панно, батьку мій рідний, пане ясновельможний, пане гетьмане, кохана сестро, панно небого, любий зятю, Настусю-серденько, сину мій коханий, мої рідні братчики тощо. Трапляється навіть таке звертання: старий наш діду Києве. З відомих і малові­домих у літературі композиційних прийомів згадаємо хоча б форму сну. Пригадай, друже-читачу, сон, що його Черева-291

і

ниха розповіла Петрусеві Шраменку, або сон, що приснився Брюховецькому в ніжинському замку. Застосовує Куліш і композиційний прийом листа (Сомка — до Васюти), і при­нагідне цитування Святого Письма (Кирило Тур читає про­роцтва Ієремії), і пряме авторське звертання-роздум до героя: «Чом же отеє,— тепер спитаю я,— Петро і Леся не зійдуться і не поговорять?» Останній з названих прийомів — винахід Квітки-Основ'яненка — доречно застосований Кулішем, що інтимізує оповідь. Дуже цікавий такий прийом: наприкінці розділу автор, інтригуючи читача, натякає на зміст наступ­ного. Приклад: «Шрам махнув із сином з Паволочі. Куди ж він махнув, і що в нього було на думці, незабаром того довідаємося».

Твір «Чорна рада» був першим романом у Значення вітчизняній літературі й відіграв неабияку твору роль у розвитку української романістики, був цілою школою для наступних поколінь про­ заїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колорит епохи. «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо — за «Чорну раду»,— писав Кулішеві Тарас Шевченко,— я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі».

Роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має свою давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Ку­ліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.

З інших україномовних прозових творів Ку-

Інші прозові ліша варто відзначити його гумористичні опо- твори відання: «Циган» — про п'яничку, котрий спросоння уявив себе поміщиком, і його при­ годи, «Сива кобила» — про недотепного селянина, «Очаківська біда» та інші. З гумористичних творів прозаїка згадаємо ще оповідання «Пан Мурло» — про жорстокого і недоумкуватого поміщика, який в негоду посилає кріпака за 40 верст, щоб той купив йому тютюну на один шаг, та «Малоросійські анек­ доти», схожі на співомовки Степана Руданського.

Багато творів написав Куліш на тему нещасливого кохання. Найкращими з них є оповідання «Гордовита пара» та «Дівоче серце».

Оповідання «Мартин Гак», «Брати» і «Січові гості» написані як своєрідні ескізи до «Чорної ради» — настільки історико-побутові картини, описані в них, нагадують сторінки славетного роману.