З своїм дитяточком малим.

«Не знаю в літературі всесвітній поета,— писав Іван Фран-ко,— котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідо­містю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя, котрий би таким могучим сло­вом бичував усе те, що в'яже, деморалізує і тисне женщину. Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високий і так щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко».

Шевченків материнський ідеал не був статичним, а зазнавав постійного розвитку. Якщо Катерина тільки терпить, плаче і, в тяжкому горі покинувши дитину, губить себе, то Ганна вже здатна забути про особисту образу і жити задля дитини. Ка­терина теж любить свою дитину, але це швидше інстинкт, ніж свідома материнська любов. Материнська любов Ганни така могутня, що ця жінка протягом десятків років терпить най­більшу муку для матері — бути поряд з сином і не сміти зізнатись йому в цьому. Оксана — образ жінки рішучої і діяльної. Захищаючи власну гідність, вона вбиває поміщика, який зганьбив її честь, і підпалює панський палац. Найвищого розвитку досяг образ жінки-матері в поемах «Неофіти» і «Ма­рія» (мати Алкіда і Марія). Коли діти загинули з волі кривавих

252

царів, на їхнє місце стали матері, щоб поширювати серед народу ідеї своїх синів. Шевченко створив своєрідний священ­ний триптих, котрий в нашій свідомості злився воєдино: Бо­гоматері, матері-України і земної матері, яка в муках народила кожного з нас.

Багата (і складна) палітра жіночих шевченківських образів. Тут і щаслива мати («Садок вишневий коло хати», «На панщині пшеницю жала», «І досі сниться»), і нещасна мати («Катери­на»), і героїчна мати («Неофіти», «Марія»), і злочинна мати («Утоплена»), і розумна мати («Ой крикнули сірі гуси»). Ос­танні два типи є унікальними, тому стисло зупинимося на них.

У баладі «Утоплена» виведено єдиний у Шевченка негатив­ний образ матері — злочинниці, яка з ревнощів до вродливої дочки-суперниці втопила її, своє єдине дитя. А в епічному вірші «Ой крикнули сірі гуси» вдова, народивши нешлюбного сина, не тільки вигодувала його, а й вивчила, і, спорядивши йому гарний козацький одяг, сідельце й коня, послала вихо­ваного нею громадянина України на Січ. Є чим пишатися, чи не так?

Ідеал матері Тарасові Шевченкові уявлявся таким:

І досі сниться: вийшла з хати Веселая сміючись мати, •:" Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує.

Загальний образ України деталізований у ба- / Дніпр гатьох інших конкретних образах, серед яких широкий, ^на чільному місці — Дніпро-Славутич, сим- наче море ^вол нашої Батьківщини. Прикметне, що пер­ ші слова першого поетичного твору 22-річного Тараса — саме про головну річку України, яка живе у нашій свідомості як головна артерія організму нації: «Реве та стогне Дніпр широкий».

Далеко від рідного краю (в Петербурзі) юний поет тужить за Україною — і вона приходить до нього насамперед в образі могутньої стихії. Образ Дніпра тут такий величний і естетично вражаючий, що за одним помахом юнацького крила Тарас злетів на вершини світової літератури. Відтоді за чверть століття Дніпро силою поетичної уяви Шевченка зійде на сторінки «Кобзаря» близько 120 раз, і щоразу в іншій іпостасі: то він широкий, наче море, коли на своїй спині несе запорозькі байдаки, то він лагідний, бо колише фантастичних русалок, то збурений, коли його гирло затопило море, то вдоволений, коли дає прихисток козакам. А то Дніпро опиняється перед загрозою смерті, бо його «Москва спустила в синє море», щоб позбавити цим український народ потужної духовної сили, яку він черпає в життєдайних водах Дніпра. А ось ще одна його грань: борці-однодумці своє побратимство скріплюють «водопоєм із Славутича». Дніпро для

253

Тараса Шевченка — жива, персоніфікована істота, в якої «ве­селочка воду позичає», а «з лугами вигравав», він «дід наш дужий», вміє навіть слухати, а підслухавши думу гайдамаки, регочеться і піднімає гори-хвилі, щоб ними затопити лютих ворогів і змити сльози, горе народу. Правда, частіше Дніпро не сміється, а сердиться, як у «Гайдамаках», бо козацькі діти рабами стали. З туги, що українці попали в неволю, Дніпро висихає, тобто вмирає. У цих виявах стану Дніпра автор пе­редав власні розбурхані почуття.

Важливо, що Дніпро не самотній — у нього славна рідня: мати Україна, брат Великий Луг і сестра волелюбна Хортиця. Є в нього й побратими: Дунай, Трубайло., Тікич, Альта. Багатий Дніпро не тільки ріднею, а й своїми берегами: тут святі київські та канівські «сині гори», густі діброви, «широкії села», ко­зацькі церкви, що ведуть тиху розмову з «рікою всіх рік» України. Ця краса і велич викликають захоплення і надихають поета на рядки:

Здається, кращого немає нічого в Бога, Як Дніпро та наша славная країна.

Між горами старий Дніпро, Неначе в молоді дитина, Красується, любується На всю Україну...

Шевченко називає Дніпро то широким і дужим, то круто­горим, крутоберегим, то Славутичем преславним. І коли на засланні Тарас лине думкою до Дніпра, то його «серце одпо­чиває», поетові мріється: «над Дніпром широким поставлю хаточку» з незмінним вишневим садочком, солов'єм, з коханою дружиною і діточками. І щастя більшого не треба! На жаль, ця мрія так і залишилась нездійсненою: на береги любого Дніпра поет повернувся вже після смерті. У пісні «Шлях до Тараса» Юрія Рибчинського співається:

Реве та стогне Дніпр широкий, Щоби збудить усіх, хто спить.

Саме так! Упродовж століть Дніпро, будучи символом Ук­раїни, слугував своєрідним євшан-зіллям: пробуджував у нас національну свідомість. Ось чому Дніпро — свята ріка нашого народу. Як Ганг у індусів, як Вісла в поляків, як Дунай у болгарів чи Волга в росіян.

Запорозьким козацтвом мала б пишатися не Український тільки Україна, а й уся Європа, бо саме ця лицар козак мілітарна сила захистила її від турецької ек­спансії, а демократичний устрій Січі став про­образом республіканського ладу всіх держав нашого континен­ту. Тарас Шевченко (до речі, сам з козацького роду Грушів-ських) це добре знав і як істинний патріот свого народу пишався

254

приналежністю до «Країни козаків» і натхненно оспівав слав­нозвісне українське козацтво. Деколи поет називає конкретних уславлених козацьких отаманів, полковників, гетьманів — На­ливайка, Павлюка, Остряницю, Богуна, Трясила, Дорошенка, Полуботка. Проте найчастіше в «Кобзарі» зустрічаємо узагаль­нений образ козака, який здебільшого виступає в ролі лицаря, захисника народу, його волі та православної віри. Завдяки цьому козаки і «добували славу», і вона ніколи «не вмре, не поляже ».

У чому джерела сили козаків? У любові до рідної землі, у вірі в Бога і високій моралі.

Козак майже ніколи не плаче («Босфор зроду не чув ко­зацького плачу»), але коли вже несила втримати сльози, то вони рясні та щирі. Козаки сильні духом, життєрадісні, а якщо журяться, то від того, що шляхтич «дуже звеселився» від безкарності. Козацтву притаманні безкорисливість («пішов козак з цього світа, все забрав з собою», тобто не нажив майна), волелюбність (на ґвалт України орли налетіли») і благородство.

Автор «Кобзаря» не приховує від читача своєї закоханості в запорозьке козацтво, ідеалізуючи та наділяючи його романтичним ореолом. Український козак у Шевченка хоробрий до відчайду­шності — «козацька воля гарцювала», козаки — це нездоланна сила, вони, «як та хмара, ляхів обступили» і за народ і віру православну проливають свою кров «живу», «чисту», святу». Описуючи козаків, автор не шкодує яскравих кольорів (козацькеє військо, «як море червоне», «орли сизокрилі») І теплих слів («сіромаха», «мої діти», «хлоп'ята»). «Як рідну дитину», голубить поет своїм словом кожен образ козака.

До козацтва як уособлення лицарської звитяги та волелюб­ності Шевченко викликає симпатію в читача і зовнішніми ознаками: козацькі клейноди — бунчук, булава; «вороний ко­ник» — вірний товариш козака; зрештою, «зброя золота» — «гострая шаблюка».

Поет залучає читача до традиційних козацьких форм звер­тання: пане-брате, панове-молодці, батьку-отамане, діти. Ці пра­давні етичні норми варто відновлювати, бо вони наші, вкраїнські.

Характерний козацький сюжет маємо в ліро-епічному вірші «Хустина». Як з гетьманської столиці Чигирина «заревли ве­ликі дзвони», «сідлали хлопці коні», «мечі, шаблі гострили». А в неділю, коли стали «сурми-труби вигравати», славні ко­заченьки «до схід сонечка рушали», «до зірниці із криниці коней напували». А сироті, вдовиному синові, дівчина дарувала Шиту шовком хустину, щоб «сіделечко вкрити». Розв'язка сюжету поезії трагічна: на третє літо привозять «труну мальо­вану, китайкою криту», за якою есаули-побратими несли ко­зацьку зброю та вели вороного коня, вкритого хустиною. Ху­стина — символ жіночої відданості й вірності.

Козацтво в часи Шевченка вже було минувшиною, про що Поет пише з сумом та болем: «Козачество гине — гине слава,

батьківщина», «Не заревуть в Україні вольнії гармати», «Де поділось козачество, червоні жупани?»

Шевченко прагне викликати в сучасників захоплення ко­зацтвом, бажання скинути з себе рабські пута і відродити запорозьку звитягу і громадянську мужність. Запорозька Січ — загальнонаціональна гордість. Тому козацтво у поета — «пре­славне», а гетьмани — «праведні».

Праведні, та не всі. Козацьку старшину кінця XVII—XVIII ст. Шевченко зображує як звиродніле панство, яке за маєтки продалося чужинцям, а про інтереси народу і гадки не мало. Це вони, здрібнілі душею «славних прадідів великих правнуки погані», занапастили Україну, призвели її до економічного, морального, а головне — політичного занепаду, за що поет проклинає їх.

Дісталося й гетьманові Богданові Хмельницькому за його легковірність, необачність, політичну недалекоглядність. Він зображений Шевченком як нерозумний «ледачий син», «Бог­дан- не дому дра ».

Хмельницький, на думку поета, не зрадник, але за при­єднання України до Росії його осудять нащадки, тож краще б йому було і на світ не народжуватись. Поет картає гетьмана у віршах «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», в містерії «Великий льох», а найдужче — у вірші «Якби то ти, Богдане п'яний». Поет, іронізуючи, називає гетьмана «препрославленим козачим розумним батьком», таврує за необачний Переяславський союз з Московією, який призвів до втрати нашої державності. Таких «ясновельможних геть­манів», як Хмельницький, Брюховецький, Скоропадський, Тетеря, Кобзар навічно прибив до ганебного стовпа історії, охарактеризувавши їх так у посланні «І мертвим, і жи­вим...»: «раби, подножки, грязь Москви». Шевченко скори­стався тут епістолярієм багатьох гетьманів, які в листах і чолобитних до російських царів іменували себе «всенижай­шими рабами, слугами и подножками», виклянчуючи імпе­раторське подаяния.

І все ж ця чорна сторінка нашої історії не перекреслює велич і красу козацької звитяги, її ореол завжди буде нам сіяти у віках: «Тії слави козацької вовік не забудем». На величних ділах козаків і треба виховувати ідеал воїна, грома­дянина, людини взагалі.

Супутній до образу козака в «Кобзарі» — об-Стоять раз могили. Козакам «зосталась добра слава, та сурмують могила зосталась». І не одна: «за могилою вкраїнські могила», «на тім степу скрізь могили стоять могили... та сумують», «Сумують, як люди» (персоні? фікація). В них «діди лежать, а над ними могили синіють». Коли б уявно глянути на Україну тих шев­ченківських часів, ми побачили б вражаючий до щему в серці краєвид:

256

За байраком байрак, А там степ та могила.

Українські могили не мають аналога у світовій цивілізації: це не звичайне одноосібне захоронения, а братське. Головна прикмета вкраїнської могили — висипаний над похованням височенний курган з землі, наношеної шапками побратимів. Не дивно, отже, що вечорової пори високі могили «чорніють, як гори». Порівняння вкраїнських могил з горою не є випад­ковим. Оскільки Україна переважно не гориста, це дає право поетові сказати: «Твої гори — високі могили». Навіть в пе­редсмертній поезії «Чи не покинуть нам, небого» він згадує «могили — гори на степах».

Отже, цей образ є наскрізним — настільки він вагомий у «Кобзарі».

Височіють українські могили, немов єгипетські піраміди, бо «начинені туго нашим благородним трупом». У поезії «Буває, в неволі іноді згадаю» Шевченко переповідає сон:

Дивлюся, могила ніби розвернулась, А з неї виходить неначе козак Уже й сивоусий...

Таких фантастичних сюжетів у «Кобзарі» чимало. Ще один — з вірша «За байраком байрак»:

Із могили козак Встає сивий, похилий.

Від імені всіх козаків, які передчасно пішли з цього світу, автор резонно запитує: «За що ми голову складали?» Відповідь: «За волю святую».

Образ могили трагічний і водночас ліричний: могили «про волю нишком в полі з вітрами говорять», вони «сумують», бо «над дітьми козацькими поганці панують». Яке місце в свідо­мості поета посідав цей образ, свідчить вислів «високая моги-лонька». Дивовижно, що пестлива форма утворена від такого «похмурого» слова. Звертаючись до кожного українця, автор стверджує «Могили — твоя слава».

Найбільше обурює поета те, що зайди знущаються над святинею: «А могили мої милі москаль розриває». Коли уявно поглянути з космосу на українську землю, вкриту безліччю могил, перед очима постане одна велетенська могила, «начетверо розкопана». Читаймо про це і в поезії «Розрита могила», і в поемі «Великий льох». Поет закликає нас «полюбити щирим серцем велику руїну». Без любові до великої Руїни не буде і великого Ренесансу.

Козацькую славу, поховану в українських мо-«Бандуристе, гилах, рознесли «по всій Україні» сліпі коб-орле сизий...» зарі, бандуристи, лірники. Сліпці, а душею — всевидющі. Тому й стали вони в Україні вті­ленням волелюбності й правди.

267

«Українська література'., 9 кл.

На козацькій могилі сидить старий сивовусий кобзар Пе­ребендя, «на кобзі гр£є» та співає про євангельського Лазаря, про козака Чалого, «Як Січ руйнували», про тополю, Гриця, веснянку залежно від того, де він перебуває,— на вигоні чи на ярмарку, в шинку Чи на бенкеті. Його поважають і люблять люди, бо «він тугу розганяє, хоч сам світом нудить». Співець цей живе для людей. Його вважають химерним за те, що вмент уміє перейти з веселої пісні на журливу, «заспіває, засміється, а на сльози зверне». Та за те, що «недоля жартує над старою головою, а йому й байдуже».

Перебендя не має Хати, зате він вільний, «усе знає» і «все чує», його «думка край світа на хмарі ґуля». Справленій син землі, Перебендя говорить з горою і вміє слухати мову моря; його серце «з Богом розмовля». Ось у чому головне багатство кобзаря, речника дум і мрій народу. У переносному значенні, Перебендя живе більше на небі, ніж на землі, бо «на землі горе», нема людям волі, Шевченко високо підносить кобзаря, як ідеал народного співця:

Добре єси, мій кобзарю, Добре, батьку, робиш, Що співати, розмовляти На могилу ходиш. Ходи собі, мій голубе, Поки не заснуло твоє серце.

Звернімо увагу: «мій кобзарю», «мій голубе». Так зверта­ються тільки до найріднішої людини, скажімо, до брата або милого. А з підтексту останнього рядка вгадується ідея: поки б'ються серця кобзарів України, не заснуть і серця людей, прагнутимуть волі й щастя.

Не випадково свою першу збірку поезій Тарас Шевченко назвав «Кобзар», а згодом і самого поета народ з пошаною й гордістю почав називати Кобзарем.

Образ кобзаря оспіваний Шевченком у «Катерині» («Ішов кобзар до Києва...», «Старий кобзар Ісуса співає») у «Тарасовій ночі» («На розпутті кобзар сидить і на кобзі грає»), у «Мар'-яні-черниці» («Аж ось з хлопцем старий кобзар в село шкан­дибає»), у «Гайдамаках», «Невольнику» та інших творах.

Шевченко кохав і був коханим, мав свій ідеал Інтимна лірика жінки. Інтимний світ поета — цілий океан, розлитий в його баладах, ліричних віршах, ліро-епічних поемах. Цей світ щирого кохання в «Кобзарі» тісно пов'язаний з релігійною мораллю, яка, освячуючи под­ружню вірність, осуджує зраду, розбещеність. Ліричний герой поезії «Коло гаю в чистім полі» Іван отруєний дівчатами-сес-трами, тому що «лицявся то з тією, то з другою любо».

Друге джерело інтимної лірики Шевченка — і не лише за формою, а й за змістом — це українська народна пісня, її образи, народнопоетичний синтаксис і емоційний струмінь,

258

фольклорні стилістика і мелос були всмоктані Тарасом з мо­локом матері.

Може, пташкою прилине

Милий з того світу.

Зов'ю йому кубелечко

І сама прилину,

І будемо щебетати

З милим на калині.

(«Чого ти ходиш на могилу?»)

Ой піду я темним гаєм, Дружиноньки пошукаю... («Туман, туман долиною»).

Таких художніх паралелізмів фольклорного походження в «Кобзарі» безліч.

Шевченко розумів кохання як джерело радості й піднесення. Пригадуєте епізод, коли підлітка поцілувала дівчина?

Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє... ,.„ , («Мені тринадцятий минало»).

І навпаки: життя, прожите не в парі з любою дружиною,— нещасливе. Героїня поезії «Ой одна я, одна» скрушно визнає, що «зросла — не кохалась» — і це так прикро, бо

Невесело на світі жить, Коли нема кого любить.

Самобутність любовних віршів Шевченка — передусім в оспівуванні дівочої цнотливості, високої моральності. Лірична героїня поезії «Зацвіла в долині» на щебетання пташечки вийшла з хати, а їй назустріч — «козак молоденький». Роз­квітле перше кохання цієї юної пари підкреслює образ квітучої калини, чистоту першого почуття — біла свитина і така ж біла хата, красу їхнього кохання — пісня, яку вони вдвох натхненно виконують, а їхню фізичну незайманість — порів­няння «як діточок двоє». Кульмінаційний атрибут любовного побачення — невинний поцілунок — підтвердження цьому. То­му логічним є висновок автора в формі риторичного запитання: «Якого ж ми раю у Бога благаєм?»

Поезія «І широкую долину» побудована в формі спогадів молодої розлученої долею пари. Три «сходинки» цієї долі: «снилось-говорилось», «не побрались» — «помарніли обоє». Наслідок: «Не живем, а тільки ходим». Тужно ліричному герою за втраченим коханням, сумно і нам, читачам.

За принципом художнього паралелізму скомпонована поезія «Не тополю високую». Гінка одинока тополя — струнка са­мотня дівчина; вітри шматують тополю — доля кривдить чор-

259

II!

L

нобриву, народжену для любові. Та судилося дівчині весь вік продівувати, ні з ким не кохаючись.

З-посеред віршів Тараса Шевченка про любов особливе місце займають автобіографічні: «Г. 3.», «І станом гнучким, і кра­сою», «Ми в купочці колись росли». Остання поезія — про перше, ще підліткове, кохання Тараса. Епіграфом до них можна було б поставити слова з другої поезії — «Хто серце чистеє нагріє огнем любові?» У поезії «Г. 3.», в якій ідеться про Ганну Закревську, котру Шевченко щиро кохав, читаємо най­вищі освідчення в найглибших любовних почуттях: «Рожевая зоре», «Свято моє! Єдинеє свято», «Моя ти доле чорноброва», «Моє свято чорнобриве». Це захоплене ставлення до дами свого серця ще раніше матеріалізоване у чудовому портреті Закрев-ської, намальованому Шевченком-художником.

Інтимну лірику маємо і в епічних творах, зокрема в поемі «Гайдамаки»:

Полюбила стан високий І карії очі. Полюбила, як уміла, Як серденько хоче.

Полюбити щиро, жагуче, як того «серденько хоче» — хто смів би осудити за це дівчину чи хлопця? Історія кохання Яреми та Оксани — це своєрідна кантата Любові.

Із сказаного чітко вимальовується Шевченків ідеал кохання. Це передовсім однолюбство, щирість і відданість у почуттях, незрадливість у стосунках і велика ніжність закоханих. А ідеал коханої? Зовні — це класична українська красуня, не­одмінно білолиця, кароока, чорноброва, з гнучким станом, легкою ходою. А за вдачею?

«Я люблю,— писав Шевченко,— щоб жінка була живої вдачі, палка, загарлива, щоб під нею земля горіла на три сажні».

Шевченків ідеал кохання є надійним орієнтиром для молодої людини, складовою частиною ідеальної родини.

Твердження, що Шевченко — атеїст, є аб-

Шевченко сурдним, злісним наклепом на нього, бо звер-і релігія таннями до Бога буквально рясніє весь «Коб­зар». Цікавився митець і художніми полот­нами релігійної тематики і сам малював на євангельські теми («Христос благословляє хліб», «Апостол Петро»).

Питання Шевченко і релігія — складне і суперечливе. Уже йшлося про осуд Кобзарем «неситих ксьондзів» («Полякам») та лютих кардиналів («Єретик»). Тарас Шевченко критично висловлювався і про православних священиків, які служили не правді й Богові, а владі, до того ж антинародній, освячували загарбницькі війни царату («Кавказ»).

На ставлення Шевченка до отців церкви мали вплив і осо­бисті рахунки з ними. Заслав поета в оренбурзькі степи сол-

260

латом не якийсь безбожник, а таки християнин Микола І. Православна церква в особі київського митрополита Арсена категорично виступила проти розповсюдження в недільних школах Шевченкового «Букваря».

Але великий Кобзар по суті жодного разу не заперечив ісю^вання Бога. Є, правда, в «Кобзарі» кілька місць, де віра Шевченка в Бога ставиться в залежність від долі сторозтерзаної, уярмленої Російською імперією України. Уже в «Заповіті» поет лине «до самого Бога молитися», але за умови, що той покарає ворогів пригнобленого українського народу («Як понесе з Ук­раїни у синєє море кров ворожу»). Фраза «А до того я не знаю Бога» є своєрідним художнім прийомом поета-романтика. На­певно, це ставлення до Бога людини, яка, споглядаючи тяжкі страждання свого народу, впала у розпач, і, оскільки на землі ніхто не чує («оглухли, не чують») і не рятує знедолених, поет посилає свої згорьовані думи до Бога, захисника зневажених.

У вірші «Сон» («Гори мої високії») Шевченко висловлює готовність проклясти Святого Бога і «погубити душу» за волю і щастя своєї нації. Та це не є заперечення Бога, не є невір-ництво. Адже в усіх інших творах (а це сотні й сотні прикладів) ми бачимо Шевченка як віруючого християнина, для якого Бог — непорушна святиня, щоденна молитва — органічна по­треба духовного життя, Біблія — наймудріша книга, джерело невичерпної наснаги. Мудре Христове вчення, поняття, по­в'язані з Богом, проймають більшість творів Шевченка. У нього Бог — «милий», «милосердний», «всюдисущий», «єдиний». Поет просить у Бога то долі-талану, то снаги для плекання своїх дітей-віршів, то смерті, бо «на все Божа воля», «все од Бога». Так може писати лише переконана глибоковіруюча лю­дина. Найблаженніший стан поет може порівняти лише з пе­ребуванням у раю («мені так любо, любо стало, неначе в Бога»). І коли Тарасові не судилося щастя в земному житті, то він мріє хоча б із неба подивитись на Україну.

Епіграфи багатьох поем Шевченка взяті з Біблії, а відомо ж, що в епіграфі — основна ідея твору. Наш великий поет захоплений Біблією. «Єдина моя втіха тепер — це Євангеліє. Новий Завіт я читаю з благоговійним тремтінням. Я читаю його щодня, щогодини»,— пише Тарас у листі до Варвари Рєпніної. Багато текстів з Біблії, Псалтиря поет знав напам'ять. Біблійні образи і мотиви маємо у Шевченкових творах «Дави­дові псалми», «Подражаніє 11 псалму», «Осії. Глава 14», «Ісаія. Глава 35», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Царі», «Нео­фіти», «Тризна» та інших.

Напевно, саме під впливом читання Святого Письма і ви­никли в Шевченка оці світлі рядки в листі до Анастасії Толстої: «Молюся й дякую Йому (Богові.— Б. С.) за безкінечну любов до мене, за посланий іспит. Він очистив, вилікував моє бідне, хворе серце». Цього не навчить жодна школа. А щоб школа все-таки сприяла цьому, Шевченко в укладеному ним «Букварі»

261

дає матеріал релігійного змісту: уривки з Псалтиря і молитов. Поет прославляє Христа як Спасителя світу, як Месію за те, що Бог учить, «як на світі жить, людей любить, за правду стать, за правду згинуть». Шевченко звертається до Творця неба і землі: «Боже милий! Як хочеться жить і любити Твою правду» і нам заповідає цю мудрість найпершу. Шевченко ходив до церкви, молився, а прийнявши причастя, вважав цей день одним з найсвітліших у своєму житті. Як своєрідний заповіт молоді звучать інші Кобзареві слова: «Тихенько Богу помолюся, молися й ти».

Автор «Кобзаря» дотримував релігійних обрядів, вважав неділю «святою», «Різдво Христове і Великдень» — найбіль­шими святами, а вчення Ісуса Христа — запорукою спасіння душі, самого ж Христа — «великомучеником святим, проро­ком». Його вчення, вважає поет, треба завжди пам'ятати, «щоб брат брата не різав та не окрадав». Жити треба так, щоб «не гнівити Бога», відвідувати «церкву святую», де «з самим Богом розмовляють». Тому в парі зі словом «Євангеліє» у Шевченка стоїть слово «правда».

Така ж велична синонімічна пара «Бог» і «правда». «Мо­літесь Богові одному, молітесь правді на землі»,— навчає нас поет, глибоко вболіваючи, що віра в Бога занепадає («скрізь Господа лають»).

Тільки справжній християнин може заявити: «Не нам діла Твої судить». Шанобливо ставиться Шевченко до церковних атрибутів — «святі корогви», «свічечки», «пречисті образи», перед якими він щиро молиться.

У вірші «Полякам» читаємо: «І знову іменем Христовим ми оновим наш тихий рай». Отже, повноцінне духовне життя людини і щастя можливі, коли її почуття, думки й дії пов'язані з ученням того, хто задля нашого спасіння зійшов на Голгофу.

У багатьох Шевченкових творах згадується слово «Пречис­та», себто Богоматір. З найгарячішою молитвою звертається Шевченко до «Святої праведної Матері Святого Сина на землі» в поемі «Неофіти»:

Скорбящих радосте! пошли, Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти!

За змістом цього твору, апостол Петро передає неофітові євангельські істини — слово про «любов, і правду, і добро», і юнак-неофіт стає Христовим воїном. Живого істинного Бога слово правди понесла і мати неофіта. Отже, тут пос­лідовний співець — проповідник Христового вчення. Про Божу Матір, що «в мир наш Бога привела», він пише з особливим пієтетом:

262

Все упованіє моє

На Тебе, мій пресвітлий раю...

Святая сило всіх святих.

Пречисту Матір він називає «пренепорочною», «благою», «Царицею неба і землі», «благоуханним крином», «незаходи-мим світом нашим» і просить її подати всім спраглим силу, щоб гідно жити і працювати. Коли людина поєднає в своєму серці триєдиний образ Матері (тієї, що народила, матері Ук­раїни та Богоматері), вона творитиме добро, буде жити по правді, пам'ятаючи заповіді Христові. Читаймо уважно Шев­ченків «Кобзар» — і завжди матимемо в душі надійний «ком­пас», який не дасть нам розминутись з істиною, з праведним Богом і нашою заступницею — Богоматір'ю.

У вірші «Заповіт» є два заповіти: поховати

Шевченків ^наД Дніпром; повставши, порвати кайдани і

імператив прохання згадувати «незлим тихим словом».

І/То заповідав Але жоден з цих заповітів повністю не вико-

великий Кобзар наний. На могилі національного пророка Ук-

і як виконано раїни напис третьорядного значення (перед-

ііого заповіт? бачення технічного прогресу), до того ж —

російською мовою. Чи не блюзнірство?

Кайдани тоталітаризму порвані, але тільки зовнішні. Досі ми обплутані веригами духовних кайданів — самояничарства, історичного безпам'ятства. І допоки вони не розірвані, ми не будемо вільними по-справжньому.

«Незлим тихим словом» українці згадують свого пророка, але й злого, неправдивого слова вистачало: за радянської доби він став атеїстом і соціалістом.

У «Кобзарі» немало інших заповітів загальнонаціонального характеру. Шевченко в імперативі висловив триєдину, найне-обхіднішу для українців мудрість: «Свою Україну любіть», «Борітеся — поборете!» і «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Себто: палко любитимете рідний край і мужньо боро­нитимете його волю — матимете власну самостійну державу. Ми так довго не мали її, бо рідну землю віддавали на поталу всіляким зайдам. Ми так довго не могли збагнути (а дехто й досі не збагнув), що таки «немає другого Дніпра», і шукали щастя на чужині.

Заповідав нам Тарас:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того що немає

1 на небі, а не тілько

На чужому полі.

Мовляв, гляньте: яка прекрасна наша земля, яка багата українська мова, які чудові в нас традиції, звичаї, обряди, яке самобутнє мистецтво України!

263

«Братайтеся!» Інтелігенція

Забули ми й Тарасів заповіт: злегковажила благання месії:

Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата.

Любітеся, брати мої, Вкраїну любіте. І за неї, безталанну, Господа моліте.

Нам було Шевченком наказано: «Стрепенися!.. Просвітися!», «Прочитайте тую славу...» А ми і далі животіли, осліплені фальшивими імперськими лозунгами, тупо повторюючи за ро­сіянами, що «Мазепа — зрадник», а от Петро І — гігант державного мислення. Коли ж ми врешті-решт візьмемося гар­тувати свій дух, гордитися національними святинями?

Великий Кобзар заповідав кожному з нас молитися, бути добрими християнами, не цуратися Слова Божого. На жаль, частина нації піддалася впливові безбожників.

Заповіти Тараса Шевченка сягають і сфери освіти, навчання: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Себто, вивчаючи іноземні мови, світову історію та культуру, глибоко пізнавайте і шануйте рідні мову, культуру, науку. Цей заповіт багатьма кинутий під ноги. Блукаючи манівцями чужих культур, відцуравшись рідної мови, дехто і досі не повернувся на рідні пороги, до материзни. Це ж про нас, українців, євангельська «Притча про блудного сина». А щоб більше не блудити, щоб вам розкрились «всі неправди» про Україну, читайте Шевченка.

Є в «Кобзарі» заповіти, адресовані митцям. Наприклад: «Співай про Січ, про могили... Щоб на ввесь світ почули». Будуть наші сучасні поети і композитори писати гарні патріотичні твори, а молодь залюбки співатиме їх — форму­ватимуться національна свідомість і гордість. Такий народ не здолає ніяка сила.

Своєрідною видозміною заповіту є прохання. Власне кажучи, це ті ж заповіти, але делікатнішого характеру. Шевченкові прохання мають різні відтінки: прохання-пересторога, прохан-ня-побажання, прохання-сподівання, прохання-мрія. Адресова­ні ці прохання або до всього народу, або до окремих соціальних груп.

Ось прохання-пересторога:

Схаменіться, недолюди, Діти юродиві, Полюбіте щирим серцем Велику руїну!

Умийтеся! Образ Божий Багном не скверніте.

Найбільше в «Кобзарі» прохань, де автор звертається до Бога: «Спаси ти нас, святая сило!», «Зглянься на людей!», «Щоб спала тихая печаль на очі їх». Є і особисті прохання:

О Господи!

Дай мені хоч глянуть...

На тую Украйну!

Мій Боже милий,

Даруй словам святую силу

Людськеє серце пробивать.

Мені ж, о Господи, подай

"--7

Любити правду на землі І друга широго пошли!

У вірші «Молитва» для всіх «чистих серцем» поет просить у Бога «раю небесного» та любові між людьми:

А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли!

Найбільше в «Кобзарі» прохань-мрій. І це чудово, бо, зна­ючи, про що мріє людина, ми краще пізнаємо її душу. Шев­ченкові хотілося, щоб

...хоч крихотку землі Із-за Дніпра мого святого Святії вітри принесли.

А може, ще добро побачу? Води Дніпрової нап'юсь.

'•'•.. І оживе добра слава, Слава України.

Скажи мені, про що ти мрієш, що ти просиш у долі, в Бога, що ти бажаєш людям — і я скажу тобі, хто ти. Зміст викладеного в цьому підрозділі засвідчує глибокий гуманізм Тараса Шевченка, його неабиякий розум, світлі почуття і на­дзвичайну скромність. Виконуймо заповіти Пророка України — і, як сказав Володимир Сосюра, «вічні ми будемо з нею».

ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВО

Є споконвічні, класичні науки, які становлять основу ду­ховного життя людства: теологія, філософія, історія, історія культури, естетика, фольклористика, соціологія, педагогіка, народознавство та ін. Український народ витворив ще фран­кознавство і шевченкознавство.

264

265

Шевченкознавство — це сукупність літературознавчих, мо­вознавчих, мистецтвознавчих, історикознавчих досліджень про подвижницьке життя і геніальну творчість Тараса Шевченка. Ця вагома галузь літературознавства, до якої входять моно­графії, есе, статті про особу, творчість великого Кобзаря у фольклорі, музиці, малярстві, скульптурі, графіці та художній літературі.

З 1952 року в Україні з метою популяризації творчості Шевченка і координації досліджень поетової спадщини систе­матично влаштовуються Шевченківські конференції. Започат­кована ця справа у березні 1911 р. ювілейним засіданням Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка. Потужний внесок у шевченкознавство зробили вчені-україністи багатьох країн світу, зокрема Канади. Саме завдяки їм (Грабовичу, Донцову, Маланюкові, Барці, Луціву та ін.) ми знаємо справжнього Шевченка.

Антиукраїнський, антилюдський курс більшовиків на ви­холощення «Кобзаря» був до того продуманим всебічно, що з шевченкознавства були вилучені не лише істинно національні, релігійні, політичні та філософські мотиви, а й почуття чистого, незрадливого кохання, християнського милосердя тощо. Деякі радянські шевченкознавці відкинули гаряче серце і животво-рящу душу Шевченка, сотворивши бездушну схему революці­онера — «сокирника» й атеїста.

Наводимо уривки зі статей декількох українських шевчен­кознавців, що дасть певне уявлення про нинішнє спрямування цієї науки.

Євген Маланюк: «Він вогнем своєї романтичної душі, інс­тинктом своєї благородної раси і чуйністю своєї вірної крові — відчув і закипів таким гнівом до псевдоімперської потвори і такою любов'ю до свого загроженого народу, що і цим гнівом, і цією любов'ю нарід його віджив, живе і житиме».

«Ти смієшся, а я плачу», — пише в посланні до Гоголя Шевченко. Цей плач був протестом. Був пробудженням наці­ональної пам'яті («Розрита могила», «Чигирин», «Суботів»), був зрушенням важкого закляття («Великий льох»), був вибу­хом свідомості ошуканого народу («Сон», «Кавказ»), промете-їстичним показом чорної української дійсності і «запаленням поетичного світла», при якім, казав Куліш, «стале видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить про­стувати ».

Цей плач, пройшовши крізь полум'я гніву, тужавіє і обер­тається в крицю національної зброї, проходить по Україні очищальною грозою, тамує процес національного розладу, спа­лює суспільний непотріб, вддділяє мертве від живого та охоплює благодаттю любові тих, що «схаменулися» і «стали людьми»... Тому своє «Послання», що є найповнішою ідеологічною синтезою цілої творчості Шевченка, поет... присвятив «і мерт­вим, і живим, і ненарожденним», утверджуючи тим історичну

266

тяглість (безперервність.— Б. С.) і несмертельність української нації на всі потомні часи».

Жодних ідеологічних борсань в Шевченковій свідомості ні­коли не було. І свідомість його, і його творчість являють рідкісний в історії культури приклад суцільного зростання. Хто цієї монолітної суцільності Шевченка й готичного зрос­тання його геніальної особистості не бачить, для того головна суть його творчості й історично-національного значення зоста­нуться невідомі.

Задивлений у сліпучий міф своєї України — він, одначе, ніколи не втрачав відчуття української дійсності; в умінні втримати рівновагу між міфом та дійсністю крилася таємниця його творчості, таємниця його романтизму.

Щодо знання й відчування тієї дійсності в цілому історич­ному її обсязі, то «мужик» Шевченко не мав собі рівних серед найвищої інтелігенції тодішньої України. Шевченко з усім запалом своєї вогненної натури намагався заповнити ту істо­ричну й соціальну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагається оживити мертві душі української шляхти і роз­крити очі ошуканій кріпацькій масі, себто сполучити й ожи­вити спаралізовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм.

Соціально-кріпацька свідомість Шевченка, зумовлена його по­ходженням, переростає, в міру духовного його росту, в свідомість вищу й ширшу, в свідомість національно-державницьку.

У «Сні» й «Кавказі», як ніхто перед ним і після нього, розкриває поет механізм імперії і дає геніальний аналіз росій­ського імперіалізму.

Шевченко — це людина, яка пронесла свою суцільну віру, свою єдину одержимість, свою побиту, зранену, скривавлену, але незламну і неупокорену душу.

В гармонії Шевченкової духовності співжили різні склад­ники психологічної повноти; подібного роду повнота — це князь Мономах, що єднав у собі варяга й християнина, войов-ника і гуманіста, князя і філософа.

Симон Петлюра: «Що дав українському суспільству його геніальний поет і що взяв він від суспільства?

Відповіддю на перше питання є національне відродження українського народу, провісником, співцем, поетичним вираз­ником і покутною жертвою якого був Шевченко. З ним воно пов'язане, ним зміцнене, виправдане і виведене на широкі, відкриті й вірні шляхи. Він — неперевершений донині і най-талановитіший серед усіх, хто був до нього, український поет. Образ його такий близький, такий безкінечно дорогий кожному, хто бачить у відродженні народу перемогу живих, прагнучих розвитку ідеалів...

З Шевченком пов'язана вся новітня українська література, її демократичні тенденції,., джерелом їх буде шевченківське начало».

267

Що взяв Шевченко від свого народу? Один з перекладачів «Кобзаря» російською мовою М. Славинський відповів на це запитання так: «Усе, що свідомо чи несвідомо жило і покоїлося в народі, все, що плакало, радувалося і стогнало в його серці,— все злилося в поезії Шевченка в один акорд, пристрасний, сумний, вражаючий. Шевченко все отримав від народу і все віддав народові, але вже просвітлене, перетворене в горнилі думки, почуття і страждання».

П. Кулішу твори Шевченка видалися «Божим одкровен­ням»; сам поет постав перед ним не як кобзар, а як «націо­нальний пророк», а «сяйво духу Шевченкових творів було чимось надприродним». М. Костомарова «обдало страхом», коли він уперше почув ще не надруковані твори поета. «Я побачив,— говорив історик,— що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і хвилююче було заглянути туди!.. Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, кілька віків тому запертий замками і запечатаний багатьма печатками».

Для тодішньої молоді Шевченко був «небесним світочем», і «коли вона,— свідчить Куліш у своїй «Хуторній поезії»,— почула пісні Шевченка, то сприйняла їх як голос воскресло! труби архангела».

Вадим Скуратівський: «З Шевченка заговорили цілі соці­альні материки, велетенські, доти не знані масиви людського горя, вперше залунав на повну силу той трагічний супровід світової історії, що його так довго не чула, чи не хотіла чути, культура... Саме з Шевченка розпочинається довгий і драма­тичний процес планетарної демократизації світової літерату­ри... «Кобзар» — один з перших взірців по-справжньому олюд­неного мистецтва».

Володимир Базилевський: «Коли б волею якоїсь фатальної сили український народ постав перед вибором з-поміж усього накопиченого людством огрому книг вибрати дві — одну чужу і одну свою — то мав би узяти «Біблію» і «Кобзар». Без першої він був би неповноцінним у загальнолюдському вимірі, без другої — немислимий як народ.

Шевченко — явище унікальне. Його немає з ким порівняти в письменстві інших народів. Не тому, що він кращий від інших. Йдеться про особливий генотип культури нашої країни.

Тарас... Просторо в цьому імені. В ньому вся історія наша, все буття, ява і найпотаємніші сни. Нас просто не існує без нього: Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна. Не знайти такого анатомічного скальпеля, який міг би відділити одне від одного. Синонімічна пара на всі часи, доки й світу.

Уявити себе без Шевченка — все одно, що без неба над головою. Він — вершинна парость родового дерева нашої нації, виразник і хранитель народного духу. Навіть плоть його воз­несена на вершину. Іншої такої могили на Україні нема, нема такої могили на всій планеті. Вона — немов козацька вежа,

268

де при наближенні небезпеки запалювали сторожовий вогонь. Вогонь на сторожовій вежі Шевченка не згасає ніколи. Той вогонь — його іменний Глагол. Коли ми необачно віддалялися від нього — більмами бралися наші очі, полуда заступала шлях. Отоді мали те, що мали. Шевченко універсальний. Ка­жемо: Тарас — і чи є такий українець, який би не знав, про кого йдеться. Росіянин не назве Пушкіна Олександром, англі­єць Шекспіра — Вільямом, німець Шіллера — Фрідріхом, француз Гюго — Віктором. Там інший вимір, там — відчуття дистанції.

Шевченко для свідомості українців — не просто література. Він — наш всесвіт. Явище Шевченка — виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцін­ності. Слово, яке не співвідноситься з його Словом,— нічого не варте. До Шевченка треба доростати всім життям».

ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ, СВІТОВА СЛАВА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Значення літературної спадщини Тараса Шевченка — це передусім значення його «Кобзаря», який збагатив україн­ське письменство новими темами та ідеями, образами й жан­рами, ритмами й віршовими розмірами, тропами й стиліс­тичними фігурами. З появою цієї поетичної книжки наша література поповнилася ліричними та епічними віршами, громадянськими та інтимними творами, романтичними ба­ладами і різними видами поем (ліро-епічними, сатиричними, драматичними), поетичними памфлетами-інвективами й епі­грамами, пейзажними зарисовками і жартівливими віршами, посланнями та переспівами. У «Кобзарі» зображені минуле й сучасне українського народу, його історія та географія, побут і мораль. Тому «Кобзар» називають енциклопедією народного життя, а його автора — народним поетом. У не­великих за обсягом творах Шевченко зумів охопити питання, що хвилювали всі народи.

Значення «Кобзаря» не тільки в нових темах, поетичних фігурах і жанрах. Шевченко «одним томом поезій влучив, як стрілою, в серце своєї епохи, потряс сумління свого часу, був історичним етапом в житті свого народу, великим поштовхом народу вперед, на дороги вічні, безетапні» (Степан Тудор). «Кобзар» став сумлінням свого часу, більше того — врятував наш народ від загибелі. Остап Вишня писав: «Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю». Класик сербської літератури Браніслав Нушич дійшов висновку, що Шевченко — «це голос душі українського народу, його крик, сльоза, стогін і разом з тим поклик гніву». Увібравши в себе душу народу, його духовну велич і красу, продовжуючи справу, розпочату Котляревським, великий Кобзар підніс цю красу народну на найбільшу височінь.

269

Тарас Шевченко збагатив літературну мову нашого народу, вдихаючи в себе з колиски всі болі й прагнення свого народу, всі барви й звуки свого краю, він перелив їх у пісенно-ма­льовничі слова. За образним висловом Василя Стефаника, Шев­ченко українське слово перетворив на чисте золото поезії. Він дбайливо відшліфував лексику, стилістику й синтаксис укра­їнської мови, її фонетичні, морфологічні та зображувальні за­соби — і цим зробив нашу мову ще прекраснішою, гнучкішою, барвистішою, багатшою. Якщо українська мова сьогодні сла­виться своєю красою, зокрема багатством синоніміки, об­разністю, пестливістю, то примноженням цієї краси значною мірою маємо завдячувати Шевченкові.

Великий внесок у становлення нової літератури та літера­турної мови — тільки частка життєвого й мистецького подвигу Шевченка, бо він не просто творив, а був змушений виборювати саме право на творення національної культури України.

До Шевченкової криниці звертаються письменники як до джерела естетичної краси й мистецького натхнення. «Я не можу назвати імені жодного українського поета,— писав Мак­сим Рильський,— який би не відчував на своєму чолі дотику гарячої долоні Тараса Григоровича».

Чаму у серцы беларускім

Песня Тарасова

Адгукнулася, запела

Зразумелым словом!

Бо йшла доля беларуса

З долей українца