«Я не нездужаю, нівроку...»

В останні роки життя соціальний зір Шевченка був особ­ливо гострим, а його революційна пристрасть — особливо бурхливою. Чи не найповніше це виявилось у вірші «Я не нездужаю, нівроку...», написаному наприкінці 1858 р. То був час, коли найважливішою проблемою суспільного життя в Росії було скасування кріпацтва. Шевченко, як і його побратими-росіяни з революційно-демократичного табору Чернишевський, Добролюбов, Герцен, боролися за повне виз­волення селянства.

Коли читаєш поезію «Я не нездужаю, нівроку...», в уяві постають дорогі риси рідного Тараса — замисленого, зажуре­ного й чимось надзвичайно стривоженого. Очевидно, поета щось мучить, від чогось він неспокійний і напружено шукає виходу. З перших слів вірша ліричний герой говорить, що з ним щось діється: хоч він і здоровий, та на серці в нього тривожно, а чому — ще сам не знає. Його «серце жде чогось» і дуже болить, його внутрішнє око вже прозріває, але що саме бачить — ще не знає. Нам теж невідома причина страждань ліричного героя, але вони висловлені так задушевно-довірливо, що відразу викликають співчуття. Оцю скаргу на гострий душевний біль, сердечну тривогу-передчуття, отой важкий стан

242

душі героя передано метафорою фольклорного походження сер ие плаче. Настрій гострого відчуття тривоги створює повторення дієслова болить, сполучник і, а найбільше — порівняння мов негодована дитина. Хто хоч раз чув, як кричить вчасно не нагодоване немовля, збагне розпуку душі, глибину ридань по­етового серця. Завдяки цим прийомам хвилювання ліричного героя передається читачам.

Шукаючи відповіді на запитання, чого ж крається його душа, автор приходить до висновку, що так бентежно все єство його очікує волі. Адже воля рідного народу для Шевченка — найпалкіше бажання, заповітна мрія, здійсненню якої він при­святив своє життя. Тому й хвилюється поет, тому й не спиться йому ночами.

Сподіваючись волі, можна дочекатися «лихої, тяжкої годи­ни». Цими двома епітетами якнайкраще передано облудність реформи, що її готували пани, ними розвінчано «куцу волю», як потім назвав народ скасування кріпацтва. А ось і сама відповідь:

Добра не жди, Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола ' '"•' її приспав.

'/:

»• Ясніше й сміливіше не скажеш: від царя та поміщиків не сподівайтеся волі. Навпаки, вони все зробили для того, щоб її задушити. І щоб не було в читачів жодних сумнівів у тому, хто є головним винуватцем горя народного, поет — перший у художній літературі — без вагань вказує: цар Микола. Це — громадянська мужність. Проте Шевченкова сміливість сягає ще далі: він з пристрастю трибуна звертається до уярмлених із закликом:

А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить,

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

Ось відповідь на запитання: що робити? Ця відповідь ви­бухнула з глибин наболілого серця Кобзаря. І хоч уже в «Гай­дамаках», а потім у «Неофітах» образом свячених ножів, мечів та обуха, яким уб'ють царя, було сказано чимало, але то не були прямі заклики. А тут недвозначний наказ народові: гар­тувати бойовий дух, готуватися до революції. Алегорія стали­ти обух і гострити сокиру була зрозуміла всім. Вірш був написаний Шевченком як відгук на підготовку царським уря­дом селянської реформи. На противагу лібералам, які покла­дали надії на цю реформу, Шевченко розумів облудність цар­ських обіцянок. Не реформа, а селянська революція — у цьому провідна ідея вірша «Я не нездужаю, нівроку...». Якщо ж до

243

цього заклику не прислухаються, гнобителям вдасться остато­чно приспати волю, обдурити народ. Лицемірно вдаючи, що роблять все для блага народного, пани і далі будуть на крові трударів «храми, палати мурувать», а з нікчемним царем зав­жди знайдуть спільну мову, бо він же сет (свій у народній мові означає: кревний, свояк).

Про те, що образ сокири в творах Шевченка не має нічого спільного з отим усеросійським закликом «К топору зовите Русь!», свідчать, зокрема, оці слова:

Минуло все, та не пропало. Остались шашелі: гризуть, Жеруть і тлять старого дуба. А од коріння тихо, любо Зелені парості ростуть. І виростуть. І без сокири»

У цьому образі старого дуба, що з нього, точеного шашелями, виростають зелені парості невичерпного, незнищенного і пере­можного життя, — на думку Євгена Маланюка, — сконцентро­вана вся органічна філософія Шевченка.

f~, . ~І Світе тихий'»

Якщо в поезії «Я не нездужаю, нівроку...» йшлося про знищення старого світу, то у вірші *Світе ясний! Світе тихий!» — про те, яким буде нове суспільство. За жанром це ліричний роздум про долю рідного краю, про сучасне і майбутнє людства. Початкове звертання до «світу-брата», тобто до народу, — про­никливе і зворушливе. Тарас Шевченко непохитно вірить у силу, кремінну міць народу, його світлий розум, волелюбність, чисті поривання до правди. Цю віру підкреслюють позитивні епітети: ясний, тихий, вольний, несповитий.

Благоговіння поета перед величчю народного духу перехо­дить в зойк болю: