Творчість після заслання (1857—1861 pp.)

Десятилітнє заслання підірвало здоров'я поета. Автопортрет 1858 р. засвідчує сумний факт: у 44 роки Шевченко схожий на шістдесятилітнього дідуся. Та духом поет став незламним, загартувавшись у горнилі страждань: Шевченко сміливо роз­починав усе нові бої з носіями неправди. Що живило його музу в ті чотири останні роки життя? Зростання селянського руху на сплюндрованій Україні, звідки до нього линули лис-ти-скарги. Наприклад, в одному з листів читаємо: «Пани ос­танню кров висисають, попи, звичайно, службу правлять, а народ бідний терпить та сльози нищечком витирає. Як-то людей там мучать! Як вони кричать та плачуть!» Таких листів поет одержував немало. У відповідь на голови тиранів вогнем спа­дало його караюче слово. Устами непідкупної Тарасової музи висловлювався гнів народу. Це видно вже з першого твору цього періоду — поеми «Неофіти», яку автор адресує «розпи-нателям народним, грядущим тиранам».

«Неофіти» — твір алегоричний. Зобразивши

«Неофіти» переслідування перших християн римським імператором Нероном, Шевченко показав жорстоку розправу російського царату над народними будите-лями. Що це справді так, свідчить п'ятий розділ поеми, в якому автор, звертаючись до матері заарештованого неофіта (новонаверненого християнина) Алкіда, говорить:

А ти, прескорбная, не знаєш, Де він конає, пропадає!

Ідеш шукать його в Сибір Чи теє... в Скіфію...

Поет назвав Сибір, ніби обмовившись, а насправді зробив це цілком свідомо. Алкід — борець, його мати — узагальнений образ матерів (або дружин), що йшли за своїми синами (або чоловіками) в сибірське заслання. Якщо таких, як Алкід, Шевченко називав своїми братами, то Нерона (читай: Миколу) «величає» зовсім інакше: «А ти собака! людоїд! Деспот скаже­ний!» У сьомому розділі розвінчано культ кесаря, якого нази­вали наступником Бога. Насправді ж царі — звичайнісінькі люди, а Нерон до того ж ще й дурень. Тому поет докоряє тим, хто просить царя помилувати засуджених:

...Горе з вами!

Кого благати ви прийшли?

Кому ви сльози принесли?

Кому ви принесли з сльозами

Свою надію? Горе з вами;

Раби незрячії! Кого?

Кого благаєте, благії,

Раби незрячії, сліпії!

Чи ж кат помилує кого?

Останнє риторичне запитання містить у собі чітку промо­висту відповідь: кат нікого не помилує, він тільки вбиває, вішає. Треба позбутися ілюзій щодо царя, сподіватись на самих себе у покращанні власної долі.

І мечі в руках їх добрі, Острі обоюду, Окують царей неситих В залізнії пута...

Поет закликає зробити з царями те, що вони чинять з народом. Так уже першим твором після заслання Шевченко розвіював марні надії на доброго царя і кликав народ до збройної боротьби проти монархів. Далі поет пророкує цареві ганебний кінець:

...Лютуй, лютуй, Мерзенний старче! Розкошуй В своїх гаремах. Із-за моря Уже встає святая зоря. Не громом праведним, святим Тебе уб'ють. Ножем тупим Тебе заріжуть, мов собаку, Уб'ють обухом.

За мільйони замучених у тюрмах і на каторзі, за розстрі­ляних і повішених, за криваві сльози вдів та сиріт — смерть царям!

240

Твір «Юродивий» не закінчений; очевидно, <Юиодивий» ^{це ВСТ}У^П Д° сатиричної поеми. У творі Шев-

ченко змальовує сучасну йому Україну, якою правлять «цар-фельдфебель» та його помічники — «капрали» й «унтери» (Микола І та його підручні). Він із сарказмом пише, що ці кати «добра таки чимало натворили». Далі роз­крито зміст цього «добра»: «оголений», тобто обікрадений на­род _ «мільйони полян, дулетів і древлян», пригнуті до землі, тисячі «чепурних киянок» віддано на поталу та безчестя п'яним мерзотникам, які

До того люд домуштрували, Що сам фельдфебель дивувались І маршировкою, і всім...

Навіть лютий кріпосник-цар здивований жорстокістю воє­начальників та жандармів, їхніми знущаннями з величезної кількості заарештованих та засланих на каторгу, але це зди­вування приємне: цар осипав катів почестями. А як реагували на таке знущання освічені дворяни? «...Дивились і мовчали та мовчки чухали чуби». За це громадянське боягузтво, за догідливість людоморам, за знущання з «братів-кріпаків», за фальшиве краснобайство про любов до «менших братів» поет гнівно таврує ліберальну інтелігенцію:

Німії, подлії раби, Підніжки царськії, лакеї Капрала п'яного! Не вам, Не вам, в мережаній лівреї • Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу. Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

Далі Шевченко відверто говорить, що він чекає не дочека­ється, коли царі, губернатори, весь отой «проклятий рід» ви­здихає і коли на місце прогнилого самодержавного ладу стане демократичний із «праведним законом» — конституцією. Ско­риставшись відомим випадком, під час якого в соборі якийсь сміливець дав ляпаса управителеві канцелярії губернатора Пи­сарєву, поет вдається до художнього узагальнення; величає сміливця святим лицарем, козаком, а всім іншим докоряє:

Тоді, дурні, і вам було б На його вийти з рогачами. А ви злякалися...

Що це, як не заклик повстати проти «капралів» і «унтерів», самодержавства? Адже між рядками проглядає думка: та й зараз ще не пізно, якщо не боятися ворогів.

Столицю Російської імперії автор називає смітником історії, смердючим гноєм, у якому безбожний цар, правди гонитель

241

жорстокий, творець .їла скоїв страшні злочини супроти народу, за що повинен відповісти. Мають нести відповідальність і цер­ковники, які закривали очі на те,

Як сотнями в кайданах гнали В Сибір невольників святих, Як мордували, розпинали І вішали.

Отже, руська церква — спільник царизму в переслідуванні кращих представників народу, борців, які страждають у «тем­них вертепах і бездонних норах» Сибіру як злочинці. А вони ж — «сгюбодники святої волі», і правду про них повинен знати весь світ. Поет обіцяє це зробити. Власне, він це вже зробив поемами «Сон», «Кавказ» і вступом до поеми «Юродивий». Отже, творчість після заслання знаменується посиленням ан-тицарських, революційних мотивів.

У цей період Шевченко написав автобіографічний триптих «Доля», «Муза» й «Слава» та одну з кращих поем про велич матері — «Марія», ряд переспівів біблійних мотивів та дав-ньослов'янських літературних пам'яток («Плач Ярославни» то­що); вірш «Марку Вовчку», в якому називає молоду письмен­ницю, заступницю знедолених, своєю донею. У ці роки поет виступив з такими програмними творами, як «Я не нездужаю, нівроку...», «Світе ясний» та «Ісаія. Глава 35», котрі й роз­глянемо.