«Мені однаково...»

Вірш «Мені однаково...» — один із найвеличніших творів світової лірики про відданість митця вітчизні, прилюдна спо­відь поета перед народом. Його основний мотив — поєднання громадянського й особистого в житті людини. У зв'язку з цим пригадуються слова Тараса Шевченка: «Історія мого життя є частиною історії моєї батьківщини». Не кожен має право це сказати — лише той, хто своє життя спроможний підпоряд­кувати громадським інтересам.

Умовно ділимо вірш на дві частини: 18 рядків — перша частина, останні п'ять — друга. Побудований твір за принци­пом протиставлення, велика роль сполучника та. Ґрунтуючись на висловлених у вірші почуттях і думках, спробуймо «про­читати» його підтекст, «побачити», тобто уявити автора, від­чути його стан, простежити за ходом його думок до і під час написання твору.

...Герой твору за ґратами. У зім'ятому одязі, в зажурі сидить він на тюремному ліжку, наспівуючи щось сумне. У камері вогко, холодно і темно. Таким же темним видається йому майбутнє. Що його завтра чекає? Каторга? Смерть? Він так хоче жити! І тільки в Україні. Адже по-справжньому жив ще так небагато, всього якихось 9 років (до цього 24 роки був кріпаком). А якщо йому судилася смерть, то щоб люди зга­дували його добрим словом. Так думає і почуває в'язень. Коли ж він у творчому пориві схиляється над столом, на аркушик паперу лягають слова, що висловлюють зовсім інші почуття:

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні.

-^1; ' • «-,:•_ Чи хто згадає, чи забуде -rf^! '*'" Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені.

Бо й справді: якщо порівняти свої інтереси з народними, то власна доля, особисте життя і навіть слава — ніщо. Перед ним в одну мить промайнуло все його невільницьке минуле на чужині («В неволі виріс між чужими»), і теперішній аре-

229

штанський стан, і майбутнє без надії на волю, і, можливо, мученицька смерть («В неволі, плачучи, умру»). А в нього є стільки творчих задумів, світлих мрій про особисте життя у вишневому краї, а головне — стільки планів поліпшити життя рідного народу! Та все це, мабуть, буде поховане разом з ним («І все з собою заберу»). Поетові здається, що він так мало зробив, порівнюючи з тим, що повинен був зробити, що й «малого сліду» не залишить по собі.

В'язень дивиться на клаптик беззоряного неба за ґратами, а духовним зором бачить славну Україну, нашу і в той же час не свою землю. Нашу — бо вона є священною власністю народу, що поливає її потом, сльозами, кров'ю, засіває кістка­ми; а не свою, бо панує на ній не господар, а гнобитель, зайда, кат. Ось чому всі його помисли й почуття — їй єдиній, Україні. Він утретє шепоче: «Мені однаково...» Та в цьому пристрасному пориві з глибини серця на папір лягають рядки, які є куль­мінацією вірша:

Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені.

У цьому уривку все: і осуд окупантів («злії люде... лукаві»), і зворушлива ніжність до окраденої, тобто пограбованої Укра­їни, і велика тривога за майбутнє рідного народу: щоб підступні пани не приспали його волелюбства. Відчуваєте, скільки у вірші чуття, щирості? Чим же досягається цей ліризм? Спершу зверніть увагу на оригінальний композиційний прийом — «го­ловне» слово вірша — однаково, яке, повторюючись п'ять разів, ніби цементує твір. Кожного разу це слово має іншу змістову функцію. Перше мені однаково вимовляється спокійно, з ледь стримуваним хвилюванням. Друге однаковісінько — вдавано байдуже, тут герой уже опанував себе. Третє мені однаково звучить як висновок над роздумами про підпорядкованість особистої волі народним інтересам, тому тут вчувається інто­нація категоричності. Та вже через рядок це слово у фразі «Та не однаково мені» звучить зовсім по-іншому: рішуче, пристрасно, з таким болем, що коли б він вимовив його ще раз, то заридав би. Так воно й сталось. Останній рядок вірша «Ох, не однаково мені», що стає своєрідним рефреном,— це крик згорьованої душі, її стогін і ридання, що рвуться назовні. Тут і ще раніше ми пізнали темпераментного лірика з вели­чезною амплітудою почуттів.

Мова вірша буденна, мало не прозаїчна; написаний твір простими поширеними реченнями, але внутрішня дія розви­вається так стрімко, думки такі драматичні, почуття так па­лахкотять, що перед нами відкривається вся глибина душевного потрясіння героя.

230

«Мені однаково...» — це невеличкий, але глибинний твір-маніф^{ест П}Р° ^в°і^стину прометеївську самопожертву в ім'я не­вмирущості української нації, про благородне офірування свого життя задля щастя всього народу. Вдруге після «Послання», тільки ще гостріше, ще тривожніше поставлена ключова проб­лема України — бути чи не бути їй як самостійній незалежній державі. Автор, байдужий не лише до власної прижиттєвої долі, а й до посмертної пам'яті про себе, турбується про те, щоб «наша земля» перестала бути «не своєю».

Як треба розуміти вислів «злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять»? Це одне з багатьох пророцтв великого Кобзаря. Росія впродовж століть обкрадала духовне багатство українського народу, знищуючи або переманюючи до себе наші найсвітліші уми в сфері музики, малярства, освіти, багатьох наук, розтлівала, присипляла їх омертвляючим сном, щоб потім нащадки російських сатрапів, осатанілі більшовики, збудили фізично і розумово виснажену націю в огні масових злочинств банд Муравйова чи Ворошилова, в пеклі геноциду на селі, у пожарищах трагедійної другої світової війни, в неметафоричному пекельному вогні Чорнобиля. Завдяки оцьо­му глибокому підтекстові поезія «Мені однаково...» стала кре­до українського демократичного патріотизму.

Вірш «Мені однаково...» ще раз пригадується, коли читаємо сьому й десяту поезії циклу. Знайдіть їх, прочитайте і зіставте ці вірші зі щойно вивченим.