«Кавказ»

Російський царат постійно проводив жорстоку Джерела колонізаторську політику. Історія знає чима­ло доказів цього твердження. Одним із них є загарбницька війна 1840—1845 pp. царської Росії проти народів Кавказу. Волелюбні горці не підкорялись, мужньо чинили опір самодержавству, знищили тисячі солдатів та офі­церів російської армії. Нерівною була ця багаторічна боротьба, яка закінчилась насильницьким приєднанням Кавказу до Росії. Загнуздавши горців, колонізатори люто розправилися з борця­ми за волю. У цій війні загинув друг Шевченка, художник Яків де-Бальмен. Його смерть дала поштовх до написання поеми, але головна причина створення «Кавказу» інша. Поет радів, що серед народів Російської імперії знайшовся хоч один, який протягом багатьох років захищав свою волю, мужньо вів боротьбу проти регулярного війська та завдавав йому поразки за поразкою. Хіба міг патріот України, який боровся проти царату, не привітати й не оспівати таку мужність, сказавши: горці, на жаль, не перемогли, та якщо об'єднаються всі народи, самодержавство впаде.

Восени 1845 р. з Кавказу повертається український фоль­клорист і письменник Олександр Афанасьєв-Чужбинський, і Шевченко їде до нього, щоб довідатись про найменші подробиці побуту горців. Захоплений їхньою мужністю, палаючи гнівом не до тих, хто вбив його друга, а до хижих колонізаторів, які змусили де-Бальмена воювати за імперські інтереси, Тарас Шевченко написав «Кавказ», в якому піднімає питання про право на щастя всіх поневолених народів. «Кавказ» побудова­ний уже на ширшій, загальнолюдській основі» (І. Франко).

Поема починається похмурим пейзажем гір, Ідейно- оповитих хмарами, засіяних горем і политих художній кров'ю. Цим вступом автор готує читача до зміст. Образи розповіді про трагічні події.

У символічному образі Прометея Шевченко пока­зав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла —-царат, який «карає.., що день Божий добрі ребра й серД^е

212

позбиває». Та народ безсмертний, тому царат «не вип'є живущої крові», «не скує душі живої». Поет радіє, що серце народу «знову живає і сміється знову». Як гімн нездоланності народів звучать натхненні слова: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля».

Зверніть увагу на епітет наша. Це важливо, бо ним Шев­ченко вперше у своїй творчості називає не лише український, я й усі поневолені народи Росії. Створюючи образ Прометея,, поет не йшов сліпо за відомим грецьким міфом, а взяв звідти тільки ідею безсмертя титана. Побіжно згадавши його тривалі страждання, автор наголошує на стійкості закутого Прометея, яку не в силі здолати хижий орел. Прометей і орел — це два ворожі табори — народ і царат. Волелюбний народ не скоря­ється катам, і хоч самодержавство терзає його щомиті, народ прагне розкуватись, щоб розкрити свої животворні сили. Образ Прометея не тільки закликав народи до боротьби проти царату, а й виховував віру в перемогу над самодержавством.

У звертанні до Бога Шевченко ще шість разів у різних відмінках повторює епітет наша, підкреслюючи спільність долі всіх народів імперії — «правда наша п'яна спить». Царат призводить до того, що «течуть... кривавії ріки», що тяжко зароблений «хліб насущний» селянка замішує не водою, а «кривавим потом і сльозами». Ця метафора теж народного походження. Повторенням дієслова плакати — «нам тільки плакать, плакать, плакать» — поет передає безперервність страждань і горя народного. Повторивши початковий пейзаж, автор показує горе народу уже не в переносному (через Про-метеєві муки), а в прямому значенні:

Лягло костьми Людей мушрованих чимало. А сльоз, а крові? напоїть ¹ Всіх імператорів би стало '"'••г- З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов'їх. А дівочих, •^с ''' Пролитих тайно серед ночі! >-'і А матерніх гарячих сльоз!

А батькових старих, кровавих, ; ' Не ріки — море розлилось, Огнененне море!

Вдавшись до гіперболи й анафори, Шевченко створив гра-Дацію обурення й гніву до винуватців цього всенародного злочину. Він саркастично глузує з царя, ставлячи його в один ряд із псарями та собаками.

Зразу ж після саркастичного виразу «нашим батюшкам-ца-рям слава!», який слід розуміти, як «ганьба царям!», поет Нову вживає слово «слава!», але вже в прямому значенні. Він ^рославляє кавказькі сині гори та мужніх горців — «лицарів

наростання.

Градація —

213

великих». Який контраст! Від сарказму — до лірики, від глу­зування — до пафосу. Звертаючись до всіх народів, уярмлених царатом, Шевченко закликає: «Борітеся — поборете!», бо «за вас правда». Так забриніли в поемі виразні революційні мотиви. Головна частина поеми — це монолог росій-Монолог ського колонізатора, звернений до горця. Ко-колонізатора лонізатор облудно запевняє, що хліб і хату в черкеса ніхто не відбере, а його самого «не поведе... в кайданах». Загарбник обмовився, що він хотів би кинути горцеві його ж хліб, «як тій ссібаці». Колонізатор мріє про час, коли підкорені будуть платити податок навіть за сонце. Підступні завойовники закликають горців до «дружби» і обіцяють, що ті від них «багато б дечого навчились!» У пориві захоплення собою загарбник вихваляється своєю культурою, християнськими чеснотами, а насправді демонструє власне вар­варство. Він з гордістю повторює: «До нас в науку! ми нав­чим...», «Чого то ми не вмієм!», «Усе добро... у нас!» Що ж, пригляньмося, яке то добро у російських можновладців. Ба­гатозначна фраза «од глибокої тюрми та до високого престола — усі ми в золоті і голі» свідчить, що в Росії два антагоністичні класи: один в золоті, а другий — голий, у злиднях; один розкошує в палацах, інший конає в тюрмах. Царський престол високий — бідному не досягнути до нього, а тюрма глибока, тобто для всіх «неблагонадійних» знайдеться місце.

Що ще є в царату? «Сибір неісходима!» Цей епітет ще глибше підкреслює бездонність цієї незамкнутої тюрми, а крім неї, звичайних тюрм сила-силенна: «А тюрм! а люду!.. Що й лічить!» Справді, ніхто й не підрахував би, скільки нещасних конало в тюрмах Російської імперії, скільки борців за волю було закатовано в цих темницях. А люд той, що живе на великих просторах від Молдови до Фінляндії, мовчить, не протестує, бо, мовляв, «благоденствує», тобто живе щасливо, як твердять придворні словоблуди.

Що ще є в царській Росії? Храми, школи, навіть «сам Бог». Правда, деякі «святі» за життя були... злочинцями, але то вже дрібниця. Тільки «темні» горці, які ще «святим хрестом не просвіщенні», ніяк не збагнуть, що можна грабувати, та головне — принести в церкву дари, покаятись — і просто до раю попадеш, бо ти заплатив за гріхи. За гроші все можна.

Які ще заслуги у колонізаторів? «Французів лаєм», тобто переслідується вільнодумний дух французького просвітитель­ства (Вольтера, Дідро). «Продаєм або у карти програєм людей... не негрів... а таких, таки хрещених... но простих. Ми не гішпани». Йдеться тут про те, що Микола І підписав трактат, в якому осуджувалися іспанці за работоргівлю неграми. Це було зухвалим лицемірством, бо, осуджуючи іспанців, які пе­репродали кілька тисяч рабів, цар дозволяв торгувати мільйо­нами кріпаків у себе вдома. Породистого собаку в Росії цінували вище, ніж кріпака. Зрештою, був «проданий» і сам Шевченко.

214

Маска гуманності з коронованого ката була зірвана — укра­їнський поет показав світові його справжнє обличчя.

Отже, злидні, безправ'я, насильство, продажність, темнота, переслідування передової думки та рабство — усе це прита­манне царській імперії. Облудні ж тирани сміють називати себе справжніми християнами, «котрі малим ситі», все роблять по закону і показують сліпим «сонце правди»! Яке лицемірство! Усі оці вислови: «милостиві ми», «благоденствує», «настоящі християне», «просвіщенні»,— взяті Шевченком з імперських маніфестів, надають творові виразного саркастичного забарв­лення. Ледь дослухавши отаке хизування, поет вибухає гнівом і називає цих хвальків справжніми іменами: «суєслови, лице­міри, Господом прокляті». І як висновок — вирок від імені народу звучить:

Ви любите на братові Шкуру, а не душу!

Звертаючись до Христа, Шевченко запитує, за кого ж розі­п'явся Син Божий. Адже самі священики насміялися з Його вчення: проповідуючи «не убий», вони освячують масове вбивство, благословляють військо на справу закабаления народів. До від­правки на фронт перед вишикуваним полком правилась церковна служба, наприкінці якої піп свяченою водою кропив солдатів, благословляючи їх на «ратні подвиги». Алітерація на «р» посилює викриття тих церковників, що заодно з царатом: «За кражу, за войну, за кров»,— ось за що моляться вони, лицемірно називаючи себе послідовниками Христа. І солдатів змушували проголошу­вати молитву за царя, щоб Бог дарував перемогу у війні «пра­вославному царю-батюшці». Дбаючи про краще майбутнє народів Росії, Шевченко застерігає: якщо вони дадуть себе уярмити — їх чекають тюрми, кайдани і «кнути узловаті».

Закінчує поему Шевченко інтимним зверненням до загиб­лого друга, «доброго», «незабутнього» Якова, що загинув не за рідну Україну, а випив «з московської чаші московську отруту», отже, його вбивця — царат, а не горці.

Завершуючи аналіз поеми, визначимо її тему

Тема, ідея, та ідею. Тема «Кавказу» — показ та викриття жанр загарбницької політики російського самодер-

та значення жавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі. Ідея твору — співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, муж­ньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу. Провідна Ідея поеми — заклик до об'єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога — російського царату.

За жанром «Кавказ» — сатирична поема з елементами лі­рики та героїки.

Кожного, хто читає «Кавказ», вражає насамперед дивовижна стислість і водночас насиченість тексту думками й образами. ^у невеличкій за обсягом поемі автор зумів показати гігантську

215

панораму Росії як тюрми народів, синтезувати всю епоху. Цього він домагається завдяки лаконізмові висловів, глибині думок і досконалості форми твору. Деякі з цих думок звучать, як дзвінкі афоризми: «Борітеся — поборете!»; «Розбиває, та не вип'є живущої крові»; «Не вмирає душа наша, не вмирає воля»; «Кати знущаються над нами, а правда каша п'яна спить»; «До нас в науку!»; «Ви любите на братові шкуру, а не душу»; «Од молдованина до фінна на всіх язиках все мов­чить, бо благоденствує!» Живучість цих афоризмів — найкра­щий доказ популярності «Кавказу». Інший доказ — десятки перекладів твору. Хоч поема вперше була надрукована в Лейп-цігу 1859 p., але поширювалася ще до того в рукописних списках, і окремі рядки з «Кавказу» стали крилатими задовго до друку.

Написання поем «Кавказ» і «Сон» — літературний і грома­дянський подвиг поета. У 178 рядках «Кавказу» Шевченко зо­бразив всю Росію, показав читачам увесь прогнилий суспільний організм, всю систему імперської «машини». Це під силу тільки геніям. А суспільним подвигом «Кавказ» є тому, що тут уперше в літературі кинуто заклик «Борітеся — поборете!» до всіх народів Російської імперії, що став гаслом, життєво необхідним у боротьбі із самодержавством. Іван Франко влучно назвав «Кавказ» огнен­ною інвектикою, тобто гнівним звинуваченням царизму перед судом совісті народів. З цим визначенням перегукується висло­влювання поета з острова Гаїті Рене Депестра: «Шевченко — це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу».

Видатний український композитор Станіслав Людкевич на матеріалі поеми створив симфонію-кантату «Кавказ».

Дуже високо оцінили поему народи Кавказу. Відомий поет Ніна Міцішвілі переклав її грузинською мовою, а в передмові написав: «Ця поема являє собою такий шедевр революційної поезії, рівного якому не дала поезія XIX століття ні в Росії, ні за кордоном. Шевченко постає перед нами як гран­діозний, світового масштабу революційний поет, як незламна особа, стоїчне сумління своєї країни, лицар-борець, який ор­ганічно ненавидів тиранів і гніт. У той моторошний час Шев­ченко безстрашно творив свою, сповнену громадянського па­фосу і мужнього протесту, поему». А сучасний грузинський літературознавець Валер'ян Імедадзе у книзі «Т. Г. Шевченко і Грузія», називаючи поему «Кавказ» геніальним і найпопу-лярнішим у Грузії твором Шевченка, пише, що він відомий там кожній освіченій людині і що «в Грузії немає пись­менника, який би не сказав теплого слова про Великого Коб­заря...». «Кавказ» — це гімн непокірному духові і волелюбству, непохитній волі і мужності борців за національну честь і свободу.

«ЄРЕТИК»