Запитання і завдання

1. Чим вражає «Кобзар»? Які думки і почуття викликало у вас його

читання?

2. Прочитайте статтю Миколи Добролюбова «Кобзар» Т. Г. Шевченка і

складіть її тези.

3. Доведіть, що в постановці актуальних питань свого часу поет вловив

найважливіше. Що саме?

4. Знайдіть по кілька ліричних відступів у «Катерині» та «Гайдамаках» і

визначте їх роль.

5. Складіть розгорнутий план теми «Образ жінки в ранній творчості Шев­ченка».

6. Які зорові й слухові образи найчастіше трапляються в ранніх творах

Великого Кобзаря?

7. Проаналізуйте кілька пейзажів з різних творів раннього Шевченка. Як пов'язані вони з настроями і переживаннями людей?

8. Які музичні твори про гайдамаччину ви знаєте? Які художні полотна-ілюстрації до «Гайдамаків» вам відомі?

9. Який образ України постав у вашій уяві з ранніх творів поета? Опишіть

«побачене».

Драматургія

Тарас Шевченко — не лише поет і прозаїк, а й драматург. Написав він кілька п'єс, але повністю збереглися лише драма «Назар Стодоля» та уривок з історичної драми «Микита Гай-дай», в якій ідеться про національно-визвольну війну україн­ського народу проти польської шляхти під керівництвом Бог­дана Хмельницького. Устами сотника Микити Великий Кобзар закликав слов'янські народи до братерства.

Козак Назар Стодоля і дочка сотника Хоми

«Назар Кичатого Галя кохаються. Проте сотник за-

Стодоля» думав видати дочку не за козака-сірому, а за

полковника-багача. Цьому сприяє ключниця

Стеха, а закоханим допомагає побратим Назара Гнат Карий.

Після довгої й завзятої боротьби сотник змушений дати згоду

на шлюб дочки-одиначки з козаком.

196

Образи. Центральний герой драми запорожець Назар —

мілива людина, вміє постояти за свою гідність. «Я той,—

ворить він,— хто й самому гетьману не дасть себе на посміх».

Вдача Назара поетична, пристрасна, козак глибоко, емоційно

сприймає навколишню красу: «А ніч-то, ніч! — вигукує Назар

до викраденої Галі.— Неначе празникує наше щастя. Тиха,

світла, як твої ясні очі». Його натура розкривається й через

мову-

Вірний друг Назара, Гнат Карий — стриманіший, але більш енергійний та одчайдушний. Його завзяття стійкіше Назаро-вого. За побратима Гнат готовий на смерть.

Галя — життєрадісна, простодушна дівчина, благородна ду­шею і чиста серцем. Безтурботна й довірлива, вона швидше серцем, ніж розумом, збагнула, що через батьків намір видати її заміж за полковника може стати нещасливою. Галя прагне волі в почуттях та діях. Багатство й сите життя не приваблюють дівчину. Чесність, безпосередність і справедливість — провідні риси вдачі Галі.

Егоїстичним власником, безчесним паном постає з драми Хома Кичатий. Цьому розжирілому багачеві все мало маєтків, тому він готовий віддати дочку за нелюба — чигиринського полковника. Тоді «і славу, і почот, і червінці до себе гарбай: все твоє»,— ось мрії цього зажерливого старшини.

Кичатий — людина морально нікчемна. Коли має владу над Назаром, він жорстоко знущається над козаком-сіромою, коли ж ситуація змінюється на користь Назара, падає перед ним навколішки, побивається, плаче.

Стеха — тип хитрої, користолюбної посередниці. За добрий гостинець ключниця допомагає закоханим поєднатися, але зразу ж і видає їх сотникові, бо розраховує вийти за нього заміж.

Художні особливості. П'єса «Назар Стодоля» — реалістич­ний твір, якому притаманний романтичний дух (розвиток дії, особливо зустріч Назара з Галею). Цілком реалістичними є образи Хоми, Стехи, опис сватання, вечорниць та інші побутові сцени.

П'єса відзначається високими сценічними якостями: чіткі­стю в окресленні характерів, яскравою мовою, напруженістю ^в розгортанні дії. Саме це в поєднанні з реалізмом, народністю забезпечило п'єсі стійкий успіх у читача й глядача.

П'єсою «Назар Стодоля» Великий Кобзар сатирично висміяв частину козацької старшини, прославив відвагу та благородство низових козаків, їхні волелюбність і прагнення до встановлення соціальної справедливості. Ця драма розвинула новаторські Радиції п'єс Котляревського, Квітки-Основ'яненка, збагатила Українську драматургію. Досвід Шевченка-драматурга перей­няв Іван Карпенко-Карий.

197

ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ 1843—1847 pp.

На період 1843—1847 pp. припадає золота пора творчої зрілості Тараса Шевченка. Тоді він був на волі й жив в Україні. Це найкраще сприяло розквітові його фізичних та духовних сил. Поет мав альбом, куди записував усі твори, складені в той час. Від останнього вірша «Три літа», вміщеного в цій рукописній збірці, одержав назву весь цикл, а звідси й перший період цих років стали звати періодом «трьох літ».

Останнім твором раннього романтичного періоду в творчості Шевченка є «Гамалія», а першим твором нового періоду стала «Тризна», поема про декабриста, який

Все видел, чувствовал и жил, Людей, изведавши любил...

Це передова людина свого часу, душа якого «рвалась», «просила воли». «Святая родина моя! — звертається він по-думки до вітчизни.— Чем помогу тебе, рыдая? И ты закована, и я!» Палаючи бажанням негайно допомогти сплюндрованій батьківщині, він в уяві малює фантастичну картину:

О, если б мог он шар земной Схватить озлобленной рукой Со всеми гадами земными, Схватить, измять и бросить в ад!

Але «Тризна» була тільки заявкою на нове слово в творчому методі поета (критичний реалізм), першим несміливим кроком. Уже три наступні «кроки» — «Розрита могила», «Чигрине, Чигрине», особливо поема «Сова» — дали всі підстави твер­дити, що в творчості Шевченка почався новий етап. Не випад­ково ці твори надруковані в Росії аж після революції 1905 року. Царат не міг допустити, щоб на всю імперію пролунало запитання, яке активізувало національну свідомість народу.

... Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш!

Проте цей крик болю волелюбної душі поета дійшов до народу: «Розрита могила» рукописно розійшлася по Україні и примушувала задумуватись над цим питанням (за що?). У Вірші «Чигрине, Чигрине», промовляючи до громадського су­мління співвітчизників, Шевченко змалював трагічну картину тогочасної України під чоботом імперської Росії:

...заснула Вкраїна,

Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила...

У вірші «Гоголю» яскраво відбито тяжкий душевний стан Шевченка в ті роки:

За думою дума роєм вилітає; Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці...

Поетові боляче, що «всі оглухли, похилились в кайданах», що нікому стати «за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни».

Мотиви громадянського обов'язку перед рідним краєм, за­судження зради інтересів народу частиною козацької старшини, прихований заклик до захисту України звучать також у поемах «Невольник», «Великий льох». Поезією «Холодний яр» пись­менник висловив свою мрію про нову гайдамаччину, коли «повіє огонь новий з Холодного яру». Шевченко вірив, що передчасно сміялися з поневоленої України «чужі, сторонні люди», бо недалекий уже час, коли

Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї ¹ Встане Україна. ¹ * І розвіє тьму неволі, '''••''•''• ' Світ правди засвітить, '•'••'•' І помоляться на волі Невольничі діти.

Чимало творів цього періоду славлять жінку-матір; серед них — поема «Наймичка».

Між написанням «Катерини» і «Наймички»

«Наймичка» сім років (1838 р. і 1845 p.), а різниця в трактуванні образу покритки просто колосаль­на, що пояснюється творчим змужнінням Шевченка. Якщо Катерина — це образ-жертва, який, крім захоплення силою любовного почуття і жалю до нещасливої долі дівчини-селянки, ніяких інших емоцій не викликає, то Ганна, теж жертва, показана передовсім як мати. І для того щоб сконцентрувати всю увагу читача саме на такому трактуванні образу, автор не Дає навіть стислої передісторії народження Ганною позашлюб­ного сина, не показує винуватця її життєвої драми. Старі й самітні Трохим і Настя, яким і підкинула своє дитя Ганна, в сюжеті поеми теж не відіграють суттєвої ролі. Хоч про них і багато мовиться, а все ж вони на другому плані.

«Чи

Головна героїня поеми — Ганна, яка вже через рік, зміни­вши ім'я, прийшла на хутір проситися в найми. Читач може лище здогадуватися, що відбувалося з цією бідолашною жінкою ^За той рік. Материнське серце щеміло від болю за втраченою Дитиною, тривожні думки не давали спокою зраненій душі:

живий синочок, чи здоровий, чи добре йому в тих людей

^{На х}У^торі, чи, може, кривдять його?» І вона пішла... Жінка

199

198

з багатого роду стала наймичкою — зважте і на цей аспект її вчинку. Ганна все перемогла, щоб бути коло свого сина, щ_е не відаючи, яка це несказанна мука: бути матір'ю, але не мати права впродовж років почути з вуст рідного сина оте наймиліше для неї слово-звертання: мамо, нене, матусю рідна. Так, це воістину пекельні муки. До того ж, як і кожній матері, їй хотілося б пишатися таким сином: ставним, гарним на вроду, з добрим серцем і щирою душею. Та де тобі — не можна, ніяк не можна. І все ж Ганна була рада й від того, що рідне дитя коло неї, простягає до неї рученята, посміхається, і на душі в згорьованої матері стає веселіше. Світ душі невсипущої най­мички вдень при людях, як ясен світ: вона «грається, співає». А прийде вечір, настане ніч,— Ганна, коли ніхто не бачить,

Свою долю проклинає, Тяжко, важко плаче.

І плачучи, малого Марка «сльозами вмиває». У цьому пси­хічному роздвоєнні головна суть життєвої драми матері: вона не має душевної рівноваги. Ганна змальована Шевченком у багатьох епізодах, але найдокладніше в побутовому плані — як нянька. Недаремно це слово так схоже на інше — ненька. Нянька-ненька! Хіба цим не сказано найголовніше про роль дорогої нені в житті кожної людини? Тому ми й не дивуємося отій незбагненній для всіх (для всіх, крім матері!) якості, про яку поет пише:

Вона чує з тії хати, Як дитина дише.

Напевно, немає потреби доводити і працьовитість, і скром­ність, і уважність Ганни до старих, до невістки Катерини, до онуків — Яринки і Карпа, її набожність тощо, бо все це лежить на поверхні. Зате є потреба акцентувати на кінцевому розділі поеми, в якому Шевченко поставив Ганну і на вершину стра­ждань (страшенно боялася вмерти, не дочекавшись повернення Марка з Дону — з чумакування), і на вершину радості, коли вона вперше вже дорослому синові відкрила велику таємницю свого життя:

Марку! Подивися,

Подивися ти на мене!

Бач, як я змарніла,

Я не Ганна, не наймичка

Я...

Та й оніміла, Марко плакав, дивувався, Знов очі відкрила, Пильно, пильно подивилась — Сльози покотились. — Прости мене, я каралась Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!.

Я... я — твоя мати.—

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Чим не сцена шекспірівської сили? Часто, вдаючись за звичкою до порівнянь, ми називаємо вражаючі трагічні сцени шекспірівськими, але недаремно ще древні вважали, що будь-яке порівняння кульгає. Щойно процитоване, упевнений, за динамізмом емоцій і гостротою колізії теж може правити за еталон художньої майстерності, бо вражає просто в серце. Недаремно дорослий, фізично міцний мужчина-козарлюга зо­млів. Такий фінал змушує вас здригнутись, схиляючись у шанобі перед силою духу жінки, перед величчю найвищої з усіх любовей — материнської. Коли б Шевченко написав тільки поему «Наймичка», він і тоді став би безсмертним.

Іван Франко про поему «Наймичка». Велику статтю «Най­мичка» Т. Шевченка» Іван Франко присвятив головним чином зіставленню і порівнянню поеми «Наймичка» з однойменною повістю. Ще до Франка чимало критиків називали поему «Най­мичка» однією з найкращих Шевченкових поем, перлиною української поезії і навіть «геніальним надбанням вселюдської літератури» (француз Еміль Дюран).

Великий Каменяр відзначає в «Наймичці» передусім прос­тоту, ясність і гармонійність, а також неабиякий ліризм, бо описи автор зводить до мінімуму, а головну увагу приділяє відтворенню внутрішнього світу героїв, їхнім переживанням.

Найбільша цінність Франкової статті полягає у точному і повному визначенні головної ідеї поеми, а саме: «Основою суспільності, по думці Шевченка, є сім'я — така і в такій формі, в якій вона задержалася в українських хуторах і селах, не здеморалізованих ще посторонніми силами. Сімейне життя, патріархальне і сумирне,— то найбільша святість».

Стаття Івана Франка допомагає нам збагнути різницю між суттю головних героїв поем «Катерина» і «Наймичка». «Кате­рина топиться,— пише критик,— а її дитя стає поводатарем сліпого старця — се конець людини гарячої та слабої духом, Що боїться важкої боротьби з життям серед погорди і наруги людської. Наймичка вибирає власне сю дорогу, посвячує себе Цілковито для щастя своєї дитини і ціною цілого життя осягає ^ТУ Ціль, впроваджує свого сина знову до тої святині сімейного життя, з якої її безповоротно викинуло чисте та нерозумне почуття».

Цінним для нас є і узагальнення Франкове: «Обі поеми

мають спільне тло суспільне — демократизацію і руїну патрі-

Рхального сімейного життя через солдатчину. Катерина натура

Роста, палка, вразлива... ошукана москалями, відіпхнута...

аимичка — натура безмірно глибша, чуттє у неї... сильне,

200

201

високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини».

І нарешті резюме великого письменника і вченого: «Зма­лювання такої постаті з такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою і натуральністю... належить до найбільших тріумфів правдивої штуки (мистецтва.— Б. С.) і мусить ува-жатися за найкращий показ великої геніальності Шевченка».

Цікава також поема «Сліпий», що відтворює історичні події XVIII ст. Найвагоміші твори періоду «Трьох літ» — поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим...» та сла­ветний, всесвітньо відомий «Заповіт».

Період «Трьох літ» завершується віршем під такою ж наз­вою. І не випадково: у ньому автор підсумовує зміну свого світогляду за 1843—1845 pp.: серце поета ці роки «опустоши­ли», «погасили усе добре», а «запалили лихо». Цією метафорою Шевченко сказав, що не виправдалися його сподівання на добрих, освічених панів. І він «прозрівати став потроху». Гля­нувши на ліберальне панство іншими очима, поет-демократ побачив, що то «не люди, а змії». Проти цих «зміїв» Шевченко і спрямовує силу свого таланту. Його метод тепер — критичний реалізм, головна зброя — сатира:

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю,

А вию совою.

Образ сови у Шевченковій поезії — символ туги, мудрості й гніву.

«СОН» («У ВСЯКОГО СВОЯ ДОЛЯ»)

Співець покріпаченого селянства Тарас Шев-Пжерела ченко написав поему «Сон», повернувшись з України, вражений муками земляків на ро­зореній, розіп'ятій рідній землі. Звичайно, поема не відірвана від літературних традицій. Сатира української народної твор­чості й давньої літератури, твори Котляревського, Гулака-Ар-темовського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка впливали на по­ета. Проте наймогутніший вплив на сатиру Шевченка мали послання Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського та їхніх побратимів-полемістів, емоційна напруга і гостра образність їхніх послань, а також сатиричні вірші та елементи сатири в драматичних творах української літератури XVI—XVIII ст. Сатира «Гайдамаків» та інших ранніх творів теле сприяла появі «Сну».

202

Епіграф до поеми «Сон» визначає завдання Ідейно- поета: розкрити людям істину, тобто сказати художній правду про суспільство зла і насильства. зміст і образи У вступній частині Шевченко саркастично та­ врує головні болячки кріпосницького суспіль- тва, готуючи читача до сприйняття змісту основної частини поем'и. Тут він ще не дає прямої оцінки тогочасному ладові, обмежуючись лише загальною характеристикою російського самодержавства. Але підтекст цієї характеристики дуже про­ зорий. «Той мурує, той руйнує»,— розмірковує автор, маючи на увазі недосконалість суспільства, де працю одних викори­ стовують і нищать інші. Перше речення поеми — «У всякого своя доля і свій шлях широкий» є іронією, що розкривається

далі.

Ставлячи на першому місці серед катів І грабіжників народу російського царя, що «неситим оком за край світа зазирає», поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників. Ненаситність царя автор передає через його бажання забрати загарбане в домовину. Далі поет характеризує панів — п'явок трудового народу, які вважають себе «тихими, тверезими і богобоязливими», а насправді це соціальні й мо­ральні потвори, лицемірні й жорстокі. Вони так запускають «пазурі в печінки», що «не вимолять ні діти, ні жінка». А це хто такий?

...щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

Це знову цар та магнати, які, вважаючи себе патріотами, Щедро розкидали викачані з народу кошти. Народне порівняння «кров, як воду, точить» влучно передає справжню суть царської «турботи» про підданих. Анафора «той» ставить царя в один ряд із соціальними злочинцями дрібніших калібрів. Кожний з цих трутнів руйнує, загарбує, «гострить ніж» і «кров точить». Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, Що «в ярмі «падають», називає їх овечками, прагнучи викли­кати в кожного почуття огиди до рабства в собі.

Після вступу поет переходить до розповіді про видіння, які нібито йому приснились. У польоті за совою ліричний герой Поеми в зажурі прощається з Україною, «безталанною вдовою», *вдовою-небогою», але обіцяє їй повернутися і висловлює віру ^те, що її «малі діти» (майбутні покоління) «на ворога вста­нуть».

Опис літнього ранку — фон першої картини поеми; це ласичний пейзажний малюнок. Читаєш про це мереживо со­нячного світла, соловейкових трелей, тихих повівів вітру та

203

мрійливого серпанку українських ланів — І погоджуєшся з думкою сучасника, що справді «ніхто не був таким вразливим до чар природи, як Шевченко». Чим же досягається непере-вершена майстерність цього пейзажу? І поєднанням оригіналь­них уособлень та порівнянь («степи, лани мріють», «тополі... стоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем»), і системою дієслівних метафор: палає, зустрічає, мріють, похилились, сто ять, розмовляють, повита, зеленіє, вмивається, і милозвуч­ністю м'яких рим на ю, є, ї. Та все ж причина незвичайного ліризму цього пейзажу глибша. Від шевченківського опису світанку очей не відвести, бо він пройнятий любов'ю. Тільки той, для кого ця природа була рідною, міг з таким натхненням оспівати знайомий краєвид.

Автор викликав у нас захоплення й естетичну радість, щоб через хвилину кинути в безодню жаху. Чарівні пейзажі кон­трастують з картинами життя суспільства. Якщо гармонію в природі порушити дуже важко, то гармонію в суспільному житті щодня порушують найнікчемніші люди. Перед очима вражених читачів проходять страхітливі картини злигоднів покріпаченого народу України. Тут творяться свавілля й крив­да: з каліки разом зі шкурою знімають останню латану свитину; беззахисну вдову розпинають за те, що та не сплачує податку, а її єдиного сина, всупереч закону, заковують у кайдани й віддають у солдати. Вони вже не зустрінуться: юнак загине на війні за інтереси царя-батюшки, а мати передчасно помре у злиднях, бо син був її єдиною надією. Епітет «єдину дитину» поет повторює тричі. Три метафори з шкурою знімають, роз­пинають, катують якнайкраще передають і трагізм страж­дання кріпаків, і безкарність знущань панів.

Найжахливіша картина тогочасного українського села зма­льована в рядках:

...Під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Більшої несправедливості й не вигадаєш: дитина хлібо­роба не має шматка хліба; навколо неозорі пшеничні поля, а той, хто створив ці багатства, вмирає з голоду. І ще одна болюча рана покріпаченого села — покритка з байстрям, жертва розпусного панича. Ще одна, та не остання. Анафорою он автор привертає увагу до нових суспільних вад: а ще он! придивіть­ся — і ви побачите всюди беззаконня.

У другому ліричному відступі Шевченко від імені народу ставить найактуальніше питання своєї епохи:

Чи довго ще на сім світі Катам панувати?

Вислів цей недаремно став крилатим. Підтекст його цілком зрозумілий: кінець катюгам таки прийде, але скількох вони

204

закатують?! Поетова думка — люта мука — кличе до пом-ти Д° збройного повстання. Як прийшов Шевченко до такого исновку? Пригадаймо: спочатку автор милується красою при­роди, ал^е коли спостеріг, що на фоні цієї благодаті мруть з голоду ДІ^ТИ> ^він нещадно викриває винуватців цієї трагедії. Проте цього поетові не досить, він звертається до Бога: «чи довго ще на сім світі катам панувати?» — але не дістає

відповіді-

Другій картині теж передує пейзаж, тільки не літній, а зимовий. Тут він не контрастує, як у першій картині, з описом життя людей, а співзвучний долі каторжників. Пролітаючи над пустинею вічного холоду, ліричний герой почув, як «загули кайдани під землею». У цьому звуковому образі уміщено сотні тисяч кинутих царизмом у тюрми, засланих у Сибір на ка­торжні роботи. Сибір — це тісна могила, каторжники в ній — як мерці, «в кайдани забиті». Ця картина жахливіша за по­передню. Спочатку стає просто страшно, під впливом цього почуття виникає інше — обурення, й це почуття породжує думку: ось до якого свавілля, до якої наруги над людьми дійшов царизм: живі люди, серед яких найкращі, найблаго-родніші люди суспільства, доведені майже до стану мерців. Та чи не один з них волів бути справжнім мерцем, ніж терпіти отакі муки? Шевченко ставить друге питання: «А за що?» Так випливає думка про несправедливість царського суспільства. Тут автор називає головного винуватця соціального й націо­нального зла України, царя, і влучно охрещує його неситим, у котрого не рот, а пелька. Краще й коротше не скажеш про невситимого ненажеру, котрий був власником 1200 сіл, і все ще йому було мало.

На противагу образам неситого царя і його оточення, а також образам гноблених, Шевченком створений світлий образ борця, в ньому узагальнено риси багатьох поколінь самовідданих пат­ріотів: волелюбність, героїзм, відданість народові, почуття власної гідності. Непохитність «царя волі» переконливо передана дієс­ловами з часткою не: «не просить, не плаче, не стогне». Для Шевченка бунтар — це друг і навіть брат. А щоб викликати таку ж симпатію до борця й у читача, поет пише ліричне звер­тання до революціонера, де в алегоричній формі просить його розсипати, розкидати «рожевії квіти», «смілі, викохані діти», тобто поширювати передові суспільні ідеї. Автор упевнений, що °Д ідеї невмирущі, що вони «зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!» Так оригінальне поет-борець закликав до пропаганди Демократичних ідей, так він дав відповідь і на третє головне питання свого часу: що робити? Боротись гроти гнобителів!

Третя частина поеми починається пейзажем, але на цей

раз — міським. Поет ніби пролітає над багатьма містами, в

них муштрують солдатів, «кайданами кутих». Це кайдани

ДУШІ: солдати, хоч «нагодовані й обуті», але затуркані й покірні

°лі воєначальників. Образ замуштрованих солдатів такий же

205

типовий для тодішньої Росії, як і образ кріпаків та велетенської тюрми — Сибіру, бо мрією російських царів було перетворити всю імперію в суцільну казарму, а всіх «бунтовщиков» замкну­ти у в'язницях або запроторити на каторгу. У пейзажі Петер­бурга характерна деталь —• «церкви та палати».

Герой поеми потрапив на феєрверк. Йому, не отруєному вірнопідданським трепетом, смішно бачити жалюгідну радість обивателів-рабів з нагоди параду. Глузуючи, він називає таких людей дурнями. Перед царським палацом герой поеми зустрічає землячка з «циновими» ґудзиками», тобто дрібного чиновника. Цей хабарник, що і рідної мови відцурався, і російської не навчився, вважає себе освіченою людиною. Чиновник страшен­но здивований, що новоприбулий у столицю, хоч і вміє, та не хоче говорити «no-здешнему». Таке бажання йому видається чудернацьким; такі поняття, як любов до рідної мови, людська й національна гідність, для переродженця не існують. Це уже не людина, а «мерзенний каламар», раб-перевертень.

Якщо в попередніх картинах головний герой поеми тільки розповідав, обурювався чи захоплювався побаченим, давав усьому оцінку, то тут діє безпосередньо. Потрапивши до царського па­лацу, він вигукнув: «Так от де рай!» Як пригадуєте, образ раю в поемі наскрізний: протягом усього твору оповідач шукає раю (прекрасного життя) для трудящої людини. Шукав на Україні — знайшов (природа), але він виявився пеклом; полинув у Сибір, «на край світа», щоб хоч там знайти рай, але побачив там «страшний суд»; і нарешті тут, У Петербурзі, таки знайшов рай, але не для трудівників, а для пані в-«блюдолизів».

Образи панів. Образ панства поданий автором узагальнено, жоден з панів не індивідуалізований. Уже їхня зовнішність викликає огиду. Порівняння панів з годованими кабанами та індиками, сатиричні, емоційно-оціночні епітети — пикаті, пу­заті — і метафора золотом облиті вичерпно малюють їхні портрети. Підтекст цього опису на поверхні: щоб пани стали такими, скільки людей мусить працювати, вони ж, паразити, лише споживають. Морально ж пани ще гидкіші: це підлабу­зники («блюдолизи»), кар'єристи («щоб то ближче стати коло самих»), людці, що втратили почуття власної гідності («може, вдарять або дулю дати благоволять»), розумово вироджені й боягузи («ніби без'язикі — анітелень»). Плазування перед ца­рем і царенятами — провідна риса панів, яких так багато («панства, панства»), що це стало загрозою суспільства. Про це свідчить гротескна¹ картина, яку Іван Франко назвав «ге­неральним мордобитісм». І влучно, бо вирішальним у стосунках цих людей є кулак — символ деспотизму російського самодер­жавства, його державно-бюрократичної машини. Вся карти-