«Гайдамаки»

«Гайдамаки» — найбільша за обсягом поема

г Тараса Шевченка. Назвав він твір іменем Історична ^ .,,... ^

учасників Коліївщини — народного антишля- основа ³ ^ ,_„„ ^ "

хетського повстання 1 /58 р. на Правобереж­ній Україні. Народ повстав, тому що життя стало нестерпним під чотирикратним гнітом: політичним (кріпак вважався ниж­чою порівняно з поміщиком істотою, «бидлом», не мав жодних прав), економічним (селянин мусив працювати на пана без оплати кілька днів на тиждень та ще й платив усякі податки), національним (українці всіляко принижувалися), релігійним (на відміну від католиків, православні вважалися поріддям диявола; церкви були віддані в оренду жидам-корчмарям).

Гайдамаччина почалась на Правобережжі ще на початку XVIII ст. Гайдамацький рух був продовженням селянсько-ко­зацьких заворушень XVI—XVII ст., найбільш відомими з них є повстання, очолені Самусем, Іскрою і Абазином. Цей рух був національно-визвольним, антикріпосницьким. Значна роль у цьому русі Запорозької Січі, яка розпочинала і об'єднувала всі селянсько-козацькі повстання. У ЗО—60 pp. XVIII ст. також не раз вибухали великі народні повстання — під керівництвом Верлана, Сухого, Теслі, Медведя, Моторного — і були вони значними, грізними: наприклад, загони Верлана визволили з-під шляхетського гніту Брацлавщину, Поділля, ряд міст Га­личини, дійшли до Львова. Це було повстання відчаю, яке не мало чіткої єдності ні в ідеї, ні в діях, про що писали-Михайло

184

Грушевський, Дмитро Дорошенко та інші українські історики. Гайдамаки були переважно селяни, більша частина запорозь­кого козацтва, наймити, міщани-ремісники. Ватажками гай­дамаків найчастіше були козаки-запорожці. Діючи здебільшого невеликими загонами, гайдамаки руйнували костьоли, спалю­вали маєтки штяхтичів, корчмарів, знищували панські доку­менти на пограбовані маєтки.

Коліївщина — вершина національно-визвольної боротьби українського народу. Безпосереднім поштовхом до повстання було нечуване знущання з українських трудящих, яке чинили конфедерати — озброєні загони польських шляхтичів. Зустріч із конфедератом була страшнішою від зустрічі з диким звіром. З Черкащини повстання поширилося на Смілянщину, Корсунь, Канів, Чигирин. З Київщини гайдамацький рух перекинувся на Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину і навіть на За­карпаття. Коліївщина була настільки грізною, що змусила зосередити на кордонах з Польщею війська Туреччини, Пруссії, Угорщини й Росії.

Коліївщину очолив спочатку запорожець Максим Залізняк, за походженням — наймит, що з чотирнадцяти років вихову­вався на Запорожжі. Другим отаманом повстання був син се­лянина, сотник Іван Гонта, якому Потоцький подарував два села, щоб мати з нього вірного слугу. Але козака це не спо­кусило: він став не катом свого народу, а його вірним сином. У розпал Коліївщини Катерина II завдала гайдамакам удару в спину: царські офіцери підступно заарештували хоробрих керманичів повстання Залізняка та Ґонту. Першого було тав­ровано й заслано на каторгу в Сибір. А з Гонтою нечувано люто розправилася шляхта: за легендою, його голого посадили на розпечені штаби заліза, з живого зідрали 12 пасів шкіри, поступово відрубували руки, вуха, язик, викололи очі. На­справді, катували Ґонту три дні й таки здирали паси, потім счетвертували й окремі частини тіла поприбивали на перехре­сних шляхах. Не менш жорстокою була розправа над іншими гайдамаками: лише в Кодні сконало їх у жахливих муках близько 3000. Решту розвозили по містах і містечках України групами по 5—7 чоловік і страчували для залякування місце­вого населення.

Таке могутнє повстання, природно, не могло

Історія не залишити сліду в художній літературі, але

написання. деякі письменники та історики викривлено

Літературна зображували гайдамаччину: мужніх народних

критика про месників трактували як кровожерних розбій-

поему ників, «злодюг», «пятно в нашей истории».

Такий наклеп на національних героїв України

Урив Шевченка, і в поезії «Холодний Яр» він дав цим писакам

гнівну відповідь:

Брешеш, людоморе! '* ^;* За святую правду-волю

185

Розбійник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб'є живе серце

За свою країну.

Щоб дати землякам приклад громадської мужності та од­ночасно спростувати наклепи на Коліївщину, Шевченко й на­писав поему «Гайдамаки», над якою працював у 1839—1841 роках. Допоміг молодому авторові Євген Гребінка, який вмістив розділ «Галайда» в своєму альманасі «Ластівка». Потім рукопис поеми читав Григорій Квітка-Основ'яненко. Ознайомившись із твором, він зразу ж написав авторові, що «Гайдамаки» добра річ, яка подобається всім, кому він читав, і якою він порадував усіх шанувальників рідного слова та історії. Після виходу в світ поема дуже швидко стала популярною, її залюбки пере­писували, завчали напам'ять, виголошували на вечорах. За популярністю й народною любов'ю поема «Гайдамаки» стала поряд з «Катериною».

Тогочасна критика відзначала «прекрасне поетичне обдару­вання», «непідробне натхнення» і «палку фантазію» автора. «Поема «Гайдамаки»,— писав один із рецензентів,— вилилася просто з душі поета. Це не в'язка мертвих віршів, складених розумом і написаних холодним гусячим пером; це глибока внутрішня пісня душі, втілена в живі звуки, що долітають до глибини вашого серця. Багато сторінок я, власне, не читав, а співав, читаючи вголос, зовсім не бувши співаком... Прочита­вши уважно поему, ви скажете: «Так, це справді Кобзар! Так і видно запорозький дух». Найвищу оцінку і, головне, най­глибший аналіз поеми дали Іван Франко та Микола Добролю­бов. Останній писав, що в «Шевченка ми бачимо всі елементи української народної пісні, її історична доля навіяла йому цілу поему «Гайдамаки», напрочуд різноманітну, живу, сповнену сили, цілком вірну народному характерові. Поет цілком прой­мається настроєм епохи, і тільки в ліричних відступах видно сучасного оповідача, в усій поемі збережено повну єдність І цілковиту вірність характерові козацьких повстань на ляхів».

«Гайдамаки» стали подією не лише в українській, айв усій європейській літературі: уже в 1843 р. в Німеччині з'являється схвальна рецензія на поему.

Головне джерело поеми — народні перекази Джерела й пісні. «Розказую так, як чув од старих людей»,— свідчить Шевченко в передмові до поеми і, звичайно, найперше має на увазі свого діда Івана.

Бувало, в неділю, закривши мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, І, Батько діда просить, щоб той розказав

»• -•• .'""ІЬ- Про Коліївщину, як колись бувало, • > г Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

і >>> Столітнії очі, як зорі, сіяли, j. . ' А слово за словом сміялось, лилось: , : Як ляхи конали, як Сміла горіла. .f Сусіди од страху, од жалю німіли.

' І мені, малому, не раз довелось ,• ,- > За титаря плакать. І ніхто не бачив, • ^: Що мала дитина у куточку плаче. Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав.

На народні перекази автор «Гайдамаків» посилається раз у раз і в «Приписах» до поеми. Багато важило й те, що Тарас виростав на Звенигородщині, котра якраз була одним із центрів Коліївщини. Ще малим він не один раз був у Мотронинському монастирі, де, за переказами, учасники Коліївщини «освятили ножі, а поряд, на цвинтарі, він читав написи на могилах гайдамаків, бачив того червінця, що гайдамаці-підлітку пода­рував сам Залізняк, оглядав зруйновані льохи в урочищі Гу-палівщина. Таке не могло забутися. А скільки легенд, переказів і пісень чув він, мандруючи «без свити, без хліба по тій Україні, де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв!». Пізніше поет згадає, як він ще козачком не раз «наспівував гайдамацької пісні». Очевидно, це були загальновідомі пісні про Залізняка, Ґонту, Швачку. Уривки з тих самих, може, пісень взяті епі­графами до розділів поеми. Використано в поемі думи, героїчні, побутові, ліричні та жартівливі пісні. А прислів'я — ті перлини народної мудрості — скільки їх розкидано щедрою рукою ав­тора! Щоб переконатися в цьому, досить глянути на таке зіставлення:

Народні прислів'я

Текст поеми

Єсть у мене діти, та де їх

подіти?

Чужий кожух не гріє.

Де можна торбу,

там лантух не потрібен.