«Гамалія.»

Зажурилась Україна, бо нічим прожити. Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти. Ой, маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала.

Ці сумні слова давньої пісні про велике лихоліття нашого народу переносять нас уявою в часи кривавих і спустошливих нападів татар і турків на Україну в XVI ст. Скажімо, в 1537 році лише на Волині було забрано в полон понад 15 тисяч людей. Недаремно один торговець, що постійно сидів біля брами в Кафі, спостерігаючи, як щоразу орда приганяла по­лонених українців, дивувався, звідки їх стільки береться і чи взагалі є ще люди в Україні.

Проте народ наш не корився загарбникам. Селянин у ті часи не виходив на поле без зброї, був насторожі кожну мить. День і ніч на високих могилах в степу чатували козаки, які, вздрівши на небокраї ворога, миттю запалювали заздалегідь готові багаття. Побачивши палаюче вогнище попереду себе, вартовий, що чергував біля наступної могили, запалював свою ватру і т. д., а за якусь годину весь край знав: ідуть татари!

Першим бастіоном, який приймав на себе найміцніші удари хижих орд, була Запорозька Січ. Відважні козаки -запорожці мужньо захищали рідний край, відганяли орду на південь, а деколи й самі вирушали до ворога «в гості»: на своїх невеликих човнах сміливо перепливали Чорне море і, помстившись туркам за наругу над трудовим людом, визволяли побратимів з неволі. Історія України знає немало таких відчайдушних морських походів козаків у Варну, Ізмаїл, Кілію, Кафу, Синоп, Трапезунд І навіть Стамбул. Турки страх як боялися цих походів і, щоб перешкодити запорожцям, перегороджували гирло Дніпра за­лізними ланцюгами, але хоробрі лицарі долали й ці перепони і змушували турецького султана панічно покидати свою столицю. Перевагами запорожців були нечувана хороб­рість і раптовість нападу.

Один з таких походів і зобразив Шевченко у поемі «Гама-лія». Джерело поеми — збірник «Запорожская старина», в якому Іван Срезневський писав, цитуючи Боплана — фран­цузького інженера, автора записок про Україну: «Козаки... ₃^&ИЖе Щороку на човнах своїх розгулюють по Чорному морі метою завдати поразки туркам; не раз нападали вони на

169

володіння кримського хана, спустошували Анатолію, руйнува­ли Трапезунд, допливали до Босфору... Та хіба козаки боялися битися врукопаш із турками? Козаки були завзятими вояками і влучно стріляли з пищалів та вправно рубались на шаблях».

З історичних праць Шевченко читав «Историю Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського, в котрій розповідалось про походи козака Гамалії. Відомий історик Дмитро Яворницький писав, що Шевченків Гамалія — «це тип запорожця, кошового отамана, як Тарас Бульба в Гоголя, тип козацького вожака. До типу Гамалії ніхто так не підходить, ^як гетьман-кошовий Петро Ко-нашевич-Сагайдачний, славетний і непереможний герой у бороть­бі проти бусурманів, а про Сагайдачного Шевченко знав немало. У тій же «Истории Малой России» про нього написано: «Кожного року пробивався він то в Крим, то в Туреччину, то до південних берегів Чорного моря. Під його прапором козаки, впевнені в успіху, майже ніколи не були переможені...»

Зрештою, ще одне основне джерело «Гамалії» — українські народні думи: «Невольники на каторзі», «Олексій Попович», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Азова» та інші. Що Шевченко добре знав усі ці думи, свідчить хоча б те місце у повісті «Путешествие с удовольствием и не без морали», де стверджується, що в Гомера нема нічого схо­жого на наші історичні думи-епопеї, такі, наприклад, як ве­лично-прості «Сава Чалий», «Іван Коновченко», «Олексій, по­пович пирятинський», «Втеча трьох братів з Азова» або «Са­мійло Кішка».

І от 18 листопада 1842 року поет повідомляє Корольова: «позавчора вернувся в Петербург. Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчику. Пливучи в Стокгольм, я скомпонував «Гамалію», невеличку поему...»

На цьому факті наголошуємо, бо він дає змогу проникнути в творчу лабораторію митця. Хоч поема була задумана раніше, але написав її Шевченко на морі, на кораблі, коли бурхливі хвилі суворої Балтики створювали в його уяві картини чорно­морського походу козаків.

Поема розпочинається піснею невільників-українців, що страждають у турецькому ярмі. Пісня ця — в стилі народних голосінь, характер її — героїко-патріотичний. У ній, як і в народних думах, вимальовується світлий образ України, за якою невільники тужать. Тільки пісня може висушити їх сльози і заглушити дзвін кайданів. Невільники страждають через відсутність звісток з рідної землі, але вірять, що товариші їх не забули, і звертаються до вітру, до моря, щоб сприяли походові запорожців. Прагнення невільників таке сильне, так розбурхує уяву, що вони ніби вже бачать, як «байдаками..-пливуть козаки, тільки мріють шапки».

Плач-пісня закінчена, а далі, як і годиться в романтичному творі, сили природи допомагають скривдженим. Босфор, який «зроду не чув козацького плачу», «затрясся», «застогнав»,

170

епенувся _весь і₍ ревучи, послав ту пісню-плач на ребрах

хвиль до Дніпра. Персоніфікований Дніпро, «дід наш дужий»,

очувши тую журбу-мову, так зареготався, що «аж піна з уса

отекла» і передав звістку-прохання братові «Великому Лугу

І сестрі Хортиці». Так плач невільників через море долинув

до рідної землі, і

Дніпр укрили байдаки, І І заспівали козаки.

Такий майстерний перехід до другої пісні. Тепер це вже не плач сердег-невільників, а бойовий клич січового козацтва, своєрідна морська маршова пісня:

У туркені на тім боці Хата на помості, :;,'• Гай, гай. Море, гай.

Реви, скелі ламай! ' Поїдемо в гості... Братів визволяти.

Основна думка цієї звитяжної пісні, близької за характером до народних історичних пісень, прозора: козаки не розбійники, їдуть не грабувати, а визволяти братів. Романтичний морський пейзаж гармонує з відчайдушністю січовиків: «море вітер чує», вітер шалений, море немов сказилося. У козаків аж серце мліє, човен вкрили височенні хвилі, та запорожців ніщо не лякає, бо почесна визвольна місія додає їм сил і робить їх безстрашними.

Наступний уривок переносить нас у турецьку землю, в пе­редмістя Стамбула, де на світанку в гаремі дрімає турецький султан. «Скажений» Босфор клекотом своїх хвиль і виттям вітру хоче розбудити Стамбул, попередити, що козаки під його стінами. Чорне море любить козаків і тому грізно застерігає:

— Не буди, Босфоре, буде тобі горе;

^; Твої білі ребра піском занесу, . V мул поховаю!..— реве синє море! — Хіба ти не знаєш, яких я несу Гостей до султана?..

Ця розмова моря з протокою створює напруження перед кривавою битвою, поглиблює романтизм морського пейзажу та образів запорожців, отих «завзятих усатих слов'ян». Автор з усіх можливих епітетів і означень вибирає всього два, але вони визначальні: означення усаті передає характерну деталь зов­нішності запорожців, а епітет завзяті — провідну рису їхньої вдачі. Так само лаконічно схарактеризовано інші персонажі: султан — ледачий, Босфор — скажений. Стислість і в той же час глибина, вичерпність образу — одна з геніальних власти­востей творчої манери Шевченка.

У Другій пісні невольннків висловлені погляди козацтва на °лон, цю найбільшу ганьбу для людини. Це підкреслює виз-

171

вольний характер походу козаків. Пісня передує великій ба­тальній картині, яка до кінця розкриває характер запорозьких козаків і є кульмінацією поеми. Опис бою виразно романтич­ний: Скутара, «мов пекло те, палає, «ніч стрепенулась», видно мов удень, бо «до самої хмари» горять щогли турецьких ко­раблів. Скрегочуть зубами, стріляють з гармат, «ревуть, лю­тують» гвардійці султана — яничари, але ніщо не допоможе катам. Відважне козацтво «преться без ваги», нарешті від їхніх •шаблюк «покотились яничари». Одна динамічна картина змі­нює іншу. Сам Гамалія розбив хурдигу, поламав кайдани, випустив братів-сердег, «стрепенулись соколята» — і розпо­чався «бенкет козачий», «свято чимале». Гнів козаків на ро­зорителів української землі такий страшний, що вони зруйну­вали навіть мури турецької фортеці, від кари не втік жоден ворог, запорожці вирізали всіх, так що вся Візантія «на ножах в крові німіє».

Такою була розплата за сотні спалених сіл, за тисячі вбитих і загнаних у полон, за кров і муки братів у неволі. Це «не злодії з Гамалією» пробралися «трусити таляри», а захисники народу мстять за хижацькі напади. Козаки не ходять по місту, а літають; їх і вогонь не бере, в цьому пеклі вони «буцім гуляють». Для них ця битва — «робота», після якої вони «зійшлись, люльки з пожару запалили» і попливли додому. Цей буденний спокій запорожців після кривавої битви ще більше підкреслює їхню відчайдушність. Звичайно, романтич­ний твір насичений гіперболами, що передають сильні почуття героїв, створюють яскраві зорові та слухові образи. Це зауважив ще Іван Франко: «Такими слуховими, музикальними образами оперує Шевченко залюбки в одній з найкращих своїх поем — у «Гамалії», що вся є немов дзвінким погуком козацького геройства, відваги, енергії». Досягає цього Шевченко і вдало підібраними дієсловами та алітерацією звуків, наприклад:

Реве гарматами Скутара, Ревуть, лютують вороги.

Закінчується поема третьою піснею козаків, де оспівано Гамалію. А яким постає отаман у поемі, простежте самі, також спробуйте визначити тему та ідею твору. Принагідне помір­куйте, навіщо у поемі згадуються Іван Підкова та Петро Ко-нашевич-Сагайдачний.

Який віршовий розмір поеми?'Шевченко застосовує у творі не один розмір, змінюючи їх залежно від настрою персонажів. Невольнича пісня — в ритмі народних голосінь — влучно пе­редана амфібрахієм, рокотання Дніпра — ямбом тощо.

Героїко-романтичний характер «Гамалії» привабив багатьох митців. Композитор Максим Копко на слова поеми створив У 1894 році кантату. У драмі Марка Кропивницького «Невольник» є картина турецької неволі та визволення з неї, що нагадує поему «Гамалія», а народна пісня «Ревуть-стогнуть гори-хвилі» й «За-

172

кувала та сива зозуля» Петра Ніщинського перегукуються з піснями з «Гамалії». Ще в 1842 р. невідомий художник, а пізніше Опанас Сластьон ілюстрували поему. Плач невільників з «Гамалії» надихнув скульптора Максима Манізера на ство­рення образу «Запорожця на тортурах за свій народ», який став частиною ансамблю пам'ятника Шевченкові у Харкові.

Чимало суспільних і моральних проблем порушують балади Тараса Шевченка.

Балада — це невеликий віршований ліро-епічний, драма­тично напружений твір з казково-фантастичним чи історико-легендарним сюжетом, побутовим Чи героїчним змістом. До Шевченка в Україні балади писали Левко Боровиковський, Петро Гулак-Артемовський та інші. Великий Кобзар — автор оригінальних балад «Причинна», «Тополя», «Утоплена», «Ру­салка», «Лілея» тощо. Для них характерне поєднання лірич­ного струменя з епічною розповіддю. Йде це, напевно, від народної поезії. Прочитайте хоч одну з балад, скажімо, «То­полю» або «Причинну», після цього послухайте романс В. Заремби «Така її доля» і хор «По діброві вітер виє», написані на слова цих балад,— задумайтеся над тим, що ж штовхнуло сільську дівчину переселитися у світ русалок, а другу — стати тополею.

Отже, Шевченко-поет починається з балад. Хоча це його перші літературні спроби, з початкових рядків відчуваємо руку великого майстра. У давній жанр балади Шевченко ввів людину з низів народу, яка прагне бути щасливою і навіть бореться за щастя. Приреченості в баладах Шевченка немає. У цих романтичних творах відчувається потужний струмінь реалізму і чиста народна мораль: вірність у дружбі, осуд зради, чесність. Якщо «Кобзар» так припав до серця народові, Усвідомлення то виникає питання, як Шевченко розумів ролі народного свою роль у суспільному житті. Розмірковує поета про це поет у вірші «Думи мої, думи мої». Шевченкові думи, перелиті в поетичні ряд­ ки,— це квіти його душі, рідні діти. Тяжкі, тривожні думи про болі рідної землі, про страждання україн­ ського народу ятрять і так скривавлене Тарасове серце, не Дають спокою ні вдень, ні вночі, змушують поета «нудити світом».

Думи мої, думи мої, ' Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері Сумними рядами?..

^Наступні звертання — запитання «Чом вас вітер не розві-

• »» «Чом вас лихо не приспало?», «сльози... чом не затопили,

винесли в море, не розмили в полі..» — звичайно ж, ри-

°Ричні. Хіба може бути радісним або спокійним поет, коли

173

стогне, волає від болю понівечена Україна? Саме туди, в рідний край, посилає Шевченко свої вистраждані рядки-думи, бо ві­рить, що саме в Україні знайдуть вони «щире серце», «слово ласкаве», «щиру правду, а ще, може, й славу...»

Про роль поета в житті народу йдеться також І в інших ранніх творах Кобзаря: «Перебендя», «На вічну пам'ять Кот­ляревському», «До Основ'яненка», «Гайдамаки•>.

До цієї теми у своїй творчості Шевченко повертався не раз: у «Тризні» й «Трьох літах», в поезіях періоду заслання, в «Царях» та «Неофітах», в інших творах, провідним мотивом яких є благородний намір поета, висловлений в загальновідо­мих рядках:

...Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

А це слово поет безперервно увиразнював, збагачував, пра­гнув писати так,

Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило...

«КАТЕРИНА»

крі пачки.

Ідейно-худож

ній зміст

Поема розпочинається зверненням-застере-Тема трагічної женням до дівчат не кохати москалів-паничів, долі жінки- бо їхня «любов» зрадлива, легковажна, а з цього велике лихо, бо зведені й покинуті мо­скалями дівчата гинуть, і часто гинуть не лише морально, а й фізично, наклавши на себе руки. Власне, з боку чужинців це не любов, а знущання з довірливих красунь. Саме так поет і говорить, повторюючи своє застереження:

... москалі — чужі люде, Знущаються вами.

Після ліричного вступу йде розповідь про нещасливе ко­хання сільської дівчини Катрі, яка на свою біду полюбила саме офіцера-росіянина. Ця розповідь становить сюжетну ос­нову поеми. Зав'язка сюжету — знайомство Катерини :s офі­цером, його від'їзд і народження у Катрі нешлюбного сина, яке викликало осуд усього села. Перший розділ закінчується повідомленням про те, що «вернулись москалики», але «інши­ми шляхами», і не до Катерини, яка жде не діждеться свого Йвана. Вона б ще чекала, а от батьки, зважаючи на поговір, більше чекати не можуть.

Другий розділ починається драматичною сценою. У сільській хаті за столом сидять у тяжкій зажурі батько й мати: він, мов закам'янілий, схилив голову на спрацьовані руки, вона

174

вся в сльозах, і тому їй нелегко говорити. Навпроти — стоїть, схиливши голову, донька. Мати, докоряючи дочці, запитує, де Ж її наречений, де дружки, бояри та інші весільні гості. Тут лексика весільна, бо за законами природи та народними звичаями дівчина мала б вийти заміж і створювати сім'ю. У мріях матері Катря теж мала подати весільні рушники гарному хлопцю та взяти шлюб. Дочка ж, не пошанувавши ні своєї, ні батьківської честі, народила нешлюбне дитя. А це велика ганьба! Тому «ве­сільні» слова в устах матері звучать гіркою іронією. Таку ганьбу знести несила: краще не мати підтримки й опори на старість, ніж щодня на кожному кроці чути глузування односельців. Тому мати й проганяє свою дочку, наказавши не зізнаватися нікому, що є в неї мати, адже навчала вона Катрю бути гордою, стриманою в почуттях. Вражає страшний присуд матері:

Проклятий час-годинонька, Що ти народилась! Якби знала, до схід сонця Була б утопила...

Ось до чого доводить нехтування мораллю свого народу: рідна мати проклинає дочку, проклинає навіть саме материн­ство. Чому у звертанні-проклятті матері до дочки вжито пес­тливі слова; «доню», «цвіте мій рожевий», «ягідко», «пташеч­ко», «дитя моє любе» тощо? Здавалось би, тут були б дореч­нішими грубі слова. Та саме пестливі слова значно глибше передають відчай прибитої горем старої матері. А семиразове звертання «доню» тільки підсилює драматизм становища. Лю­бов і розпач, ніжність і гірка іронія сплелися в цьому страш­ному монолозі в суцільний вузол ображеного материнського почуття: «доню моя, що ти наробила? Оддячила!» І передати це так майстерно спроможний лише той, хто володіє геніальним умінням драматизації поетичного твору.

Шевченко наголошує на безповоротності рішення матері: вона наказує дочці не вертатися додому «з далекого краю» ніколи, тобто виганяє її назавжди. Таким великим пору­шенням моральних норм вважав народ народження дитини до шлюбу. Подальше життя Катерини в селі було б нестерпним: вона та її син стали б загальним посміховиськом. Тож батьки відцуралися доньки під тиском огуди всього села і непорушних звичаїв того часу. Щоб показати, як нелегко проганяти батькам рідну дочку, автор завершує розпачливий монолог матері го­лосінням у дусі народних плачів:

;, , j .-, А хто ж мою головоньку Без тебе сховає? Хто заплаче надо мною, Як рідна дитина?

\ Хто посадить на могилі Червону калину?

175

Хто без тебе грішну душу Поминати буде?

У цьому голосінні наскрізний мотив самотності підсилюється анафорою (єдинопочаток) хто, повтореною чотири рази. Цей кривавий плач зраненого материнського серця забрав рештки її сил, і вона, ледь поблагословивши дочку, зомліла, впала на долівку. Який діапазон почуттів в одному епізоді: докір і ніжність, гнів і любов, сподівання і безнадія!

Цікаво, що протягом усієї сцени батько мовчить. Але не тільки тому, що він небагатослівний, а й тому, що повністю поділяє рішення дружини, яка говорить від імені обох: «Іди ж од нас...» Про це свідчить також його перша фраза: «Чого ждеш, небого?» Та ця коротка фраза для Катерини страшніша за всі дорікання і навіть прокльони матері, бо то був невбла­ганний вирок, який забирав у неї рештки надії, яка ще жевріла: останнє ж слово було за батьком. Тільки після цих слів Ка­терина зрозуміла глибокий зміст докору матері: «Що ти наро­била?»— і, кинувшись у ноги батькові, повторює ці слова, як власні: «Що я наробила!» Катря називає тата «батечком», «голубом», «соколом милим», сподіваючись на прощення, але він невблаганний. Друга й остання фраза батька: «Молись Богу та йди собі — мені легше буде»,— підвела її з колін, вивела з хати і погнала на чужину.

Поведінка Катерини в цій сцені повністю відповідає її вдачі. Зведена дівчина весь час мовчить, не виправдовується і навіть не ділить своєї вини з москалем, бо добре знає, що її не раз попереджувано. Катря повністю (на жаль, аж тільки тепер) усвідомила свою провину і готова покірно знести будь-яке покарання. Тільки не вигнання з дому! Це підтяло бідолашну. Що за сила жене її від рідного села, домівки, від сім'ї? Цього вона так і не збагнула, хоча підкорилася волі батьків.

«Кричать сови, спить діброва, зіроньки сіяють...» Таким спокійним пейзажем розпочинається третій розділ поеми. На підставі цього опису можна було б сказати: у природі повна благодать. А в людському суспільстві? Де ж вигнана з дому покритка з дитинчам: «Чи в лісі, чи в хаті? Чи на полі під копою сина забавляє, чи в діброві з-під колоди вовка виглядає?» Автор з тривогою простежує долю Катрі, яка прямує шляхом на схід. Розвиток дії поеми стає ще напруженішим від опису зустрічі Катерини з чумаками, які no-людяному до неї поста­вилися, а також від розповіді про сумні мандри нещасної покритки, яка все шукає та ніяк не може зустріти батька свого сина, про її турботи, як прогодувати себе й дитя. Неза­баром «зустрінеться зима люта», а Катря все ходить:

Довго, довго, сердешная, Все йшла та питала; Було й таке, що під тином З сином ночувала...

176

А не раз люди і лаяли, в хату не пускали. «А за віщо? — запитує поет.— Що зробила вона людям?» Що у цих ритори­чних запитаннях — виправдання Катерини, прощення її? По­думайте над цим.

Та це тільки початок страждань Катерини. Зима застала її, легко зодягнуту і майже босу, на шляху в Московщину. І нараз покритка зустріла «москаликів», та на ввічливе запи­тання «Чи немає мого Івана чорнявого?» вона почула грубий, образливий жарт. Катрині страждання підсилює суворий зи­мовий пейзаж:

Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем; Стоїть Катря серед поля, • Дала сльозам волю.

Як і кожна любляча мати, Катерина думає не про себе, а про те, що буде з сином, як станеться лихо, оплакує долю свого хлопчини-безбатченка. У ліричному відступі поет з гір­котою, яка крає серце, пише-плаче, що доля «сироти-собаки», котрого б'ють, лають і навіть заковують у кайдани, значно краща за долю Катриного сина-безбатченка, бо сироту «ніхто про матір на сміх не спита», а байстрюка спитають — і це ранитиме його вразливу дитячу душу. Ось що турбує великого гуманіста.

Кульмінація сюжету поеми — зустріч Катерини з офіце-ром-спокусником. Про це докладно буде сказано при характе­ристиці образу Катрі. Тут лише зазначимо, що цей епізод до кінця розкрив моральну сутність і покритки, і офіцера. У цьому ж розділі розв'язка сюжету — трагічна смерть Катерини. Завершується четвертий розділ ліричним відступом-роздумом про гірку долю байстрят.

Останній, п'ятий розділ — найкоротший. Він виконує в поемі роль епілогу, в якому зустрічаємо Катриного сина вже підлітком — поводирем сліпого кобзаря. Завершує поему ко­ротка, але велемовна сцена зустрічі Івася з батьком, тепер уже великим паном, що відцурався своєї дитини.

Центральний образ поеми — Катерина, що Образ засвідчує сама назва твору. Зовні це вродлива

Катерини селянська дівчина. У неї чорні брови, карі оченята, біле личко, дівчина — «як квітка на полі». Цей портрет, змальований з використанням постійних епітетів і порівнянь, витриманий у фольклорних традиціях, зокрема нагадує народну пісню «Ой у лузі та ще й при березі». Пестливі слова (оченята, рученьки, личко) в змалюванні пор­трета свідчать про те, що автор симпатизує героїні.

За вдачею Катерина щира, довірлива, її серце відкрите людям, як квітка сонцю. Тому Катря «полюбила москалика, як знало серденько»: щиро, глибоко і вірно. Катерина весела, ніжна, чуйна. Кохання ще повніше розкриває її благородну

177

t

натуру. Дівчина — чесна і вважає таким обранця свого серця, вірить йому. Батьки передбачали, що може статися, і своєчасно попереджували дочку, навчали її, але Катерина злегковажила порадами батьків і була покарана: залишилась зневаженою та обдуреною, а материнство з великого щастя стало для неї тяжким горем.

Та це згодом. А поки що Катерина «і гадки не має», навіть не журиться, що стала покриткою, виглядає милого з походу. Обіцяв же повернутись — значить, повернеться. Так, вона вірить, бо не розуміє, як можна дати слово і не дотримати його. У поемі є характерна деталь: Катерина виглядає офіцера у вікно в «новенькій хустиночці». У новенькій, бо хоче йому сподобатись. У новенькій, бо сподівається на його повернення кожної миті. Та дарма. Москаль, звичайно, обдурив і ніколи не повернеться. А Катерина народжує нешлюбну дитину — байстря. Драматизм становища полягає в тому, що Катря вже покритка, але внутрішній світ її такий ясний, що до неї страшна суть цієї драми ще не дійшла: покинута, вона все ще вважає себе нареченою, бо очікує повернення милого. Але ж автор знає, що її чекає попереду, і з батьківською тривогою вигукує:

Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі?

У цьому ліричному відступі — весь Шевченко з його став­ленням до недолі народу. Цей та інші ліричні відступи дали підставу Корнієві Чуковському назвати Шевченка найніжні-шим і найлюдянішим з усіх поетів світу.

Катерина вперше збагнула свою провину, коли її ненька «як мертва, на діл повалилась». У нестямному вигуку «Що я наробила!» — і розпач, і каяття, бо вона не лише зганьбила дівочу честь, а й знеславила своїх батьків, завдала їм тяжкої образи. Осиротілі батьки фактично з її вини передчасно сходять у могилу, бо такої ганьби вони не могли пережити. З якою гіркотою вимовила мати: «Оддячила!-?— як страшно слухати прокляття рідної матері!

Багато важить для характеристики образу Катерини її про­щання з рідним селом. Приголомшена жорстоким присудом, що відривав її від усього рідного, кидаючи в обійми чужини й безнадії, вона поклонилася батькам, хаті, з-під вишні кри­хітку рідної землі взяла та, бережно загорнувши її в хустинку, помістила на грудях навпроти серця. Цей вчинок, а також виголошений при цьому монолог — свідчення високих почуттів цієї, мабуть, неписьменної селянки. Катрі так тяжко покидати рідних і свій край, що до неї вперше приходить думка про

178

смерть («заховаюсь — під водою»). Від тягара страшних ду-І шевних мук вона знесилилась і здатна тільки гірко плакати, голосити, цілувати й пригортати до себе свого сина.

Зважаючи на тяжкий душевний стан Катерини (не може й слова вимовити), автор кількома деталями малює її зовнішнш і внутрішній протест настільки виразно й яскраво, що вона постає перед нами як жива:

" На голові хустиночка,

На руках дитина.

'^:'' Вийшла із села — серце мліє; •V^і- Назад подивилась, Покивала головою

Та й заголосила. ' Як тополя, стала в полі...

' Як роса та до схід сонця,' ^v : Покапали сльози.

Тут кожне слово вагоме і мас глибокий підтекст. Наприклад, слово «хустиночка» — єдине, що стосується одягу,— говорить нам, що в далекі світи вибралася Катря легко вдягнутою, тому що не про одяг думалося. Портрет, поданий у сцені зустрпі з чумаками, підтверджує наш здогад: латана свитина, личаки, торба і палка від собак — усі її речі. Зупинимося ще на фразі «Як тополя, стала в полі...». У ній передано і зовнішність героїні (струнка, як тополя), і психологічний стан (самотня, як тополя). Або візьмімо слова «Покивала головою»,— який промовистий зміст у цьому простому рухові! Так через зовнішні ознаки автор розкриває нам найтонші порухи душі героїні.

Вимушені мандри Катерини, зустріч з різними людьми до кінця розкривають її характер. Ось зустрілася вона з чумаками. Закривши дитинча (соромно ж!), Катря шанобливо звертається до них і просить милостині, хоч не відразу зважується на це, а тільки після гострої внутрішньої боротьби: «Бере шага, аж труситься», їй, дорослій і фізично здоровій жінці, соромно простягати руку. І вона б ніколи на це не пішла, якби не обов'язок матері годувати сина. Так у маленькому епізолі розкрилася благородна натура Катерини. При зустрічі з бездушними солдатами, які з неї глузують, вона кинула тільки одну репліку: «і ви, бачу, люди». А сказано нею чимало: у ній і влучна характеристика, і осуд моральної роз­бещеності вояків; у цій фразі І здоровий глузд, І гіркий жит­тєвий досвід.

Карбівничий — лісник.

Найглибше розкрито моральну велич жінкн-селянки в сцені зустрічі Катерини з кривдником. Сцені передує зимовий пей­заж: «надворі реве, свище завірюха», що «не видно й світа», такий лютий мороз І пронизливий вітер, що навіть карбівни­чий у теплому одязі не відважується вийти з хати. І от у

179

таку скажену негоду Катерина, почувши, що йдуть військові, боса й роздягнута, полетіла на шлях:

Через пеньки, заметами Летить, ледве дише. Боса стала серед шляху...

Полетіла, мов стріла з лука, бо рухали її діями Любов і Надія. Надія на щасливе подружнє життя, на яке мала особливе право, бо вистраждала його в тяжких муках. І доля — здалося на мить — всміхнулася Катерині, бо на цей раз вона таки зустріла того, кому віддала все. В ту щасливу, як їй здалося, мить жінка була на вершині духовного піднесення і не заува­жила навіть, що боса стоїть на лютому морозі. А не помітила тому, що бачила тільки його, єдиного. І голублячи офіцера очима, Катря забула про всі страждання й муки, яких зазнала через нього, звернулася ніжно:

Любий Іване! Серце моє коханеє! Де ти так барився?

Хіба в цих словах е хоч тінь докору? Ні, лише кохання. І яке кохання! Здається, що говорить не зганьблена й підло покинута покритка посеред шляху зимою в л;тгу заметіль, а наречена чи дружина, що довго очікувала з дороги милого, а оце зараз в теплій господі випромінює на нього всю силу й жагу свого нерозтраченого почуття. Та з вершин кохання й надії дійсність жбурнула нещасну Катерину в безодню ще не звіданої муки: офіцер, пізнавши свою жертву, намагався втек­ти, вдаючи, що не впізнав її.

Катря спочатку й не збагнула, що той, хто клявся вічно кохати, може відцуратися від неї, насміятися з її почуттів. Вона наївно гадає, що офіцер справді не впізнав її, а тому далі продовжує ласкаво нагадувати йому про себе: «Я Катруся твоя люба», очевидно, повторюючи його колишні слова; називає його серцем, голубом. Гадаючи, що сльози радості Іван прийняв за сльози докору, Катря тут же утирає їх: «Дивись — я не плачу». Але коли у відповідь на цю ласку й відданість жінка почула брутальний окрик, дивовижно жорстокий наказ забрать її геть, вона нарешті зрозуміла, що її підло зраджено. З глибини серця нещасної виривається стогін-монолог (від слів: «Кого? Мене взяти?»), в ньому Катерина-жінка принижується задля Катерини-матері, погоджується стати офіцерові наймичкою, дозволяючи йому на її очах кохатися з «цілим світом», аби тільки він не кидав сина. Провідний мотив монологу виражено вигуком «І за що я гину!». Та даремно Катерина зверталася до батьківських почуттів, називаючи спокусника батечком, братиком, серцем своїм. Коли вона винесла офіцерові сина,— того й сліду не стало. Це вже знести Катерині було несила. У ній щось надломилося, і на грані божевілля, не контролюючи

180

своїх ДІЙ, жінка-страдниця покинула серед шляху дитину, а сама втопилася в ставку. Так закінчилася трагічна історія її життя- Які ж причини самогубства героїні поеми? Частково про це ми вже говорили, висновки зробіть самі.

Катерина — класичний трагічний образ. Де основи цього тра­гізму? Тодішні суспільні умови, соціальні й національні, за своєю суттю були ворожими трудящим, і в таких ненормальних умовах усе чисте, благородне не може розквітати. Катерина — це об­раз-жертва, образ-страдниця. Не випадково слова «плакати» і «сльози» трапляються в поемі так часто. Разом з Катериною оплакує долю покриток і поет. Водночас він обурюється суспіль­ством, у якому «того в'яжуть, того ріжуть, той сам себе губить». Дещо засуджує поет і в самій Катерині. Які саме риси характеру, на вашу думку? А що автор утверджує образом Катерини? Без­посередність і глибину почуттів, чесність і благородство, гармо­нійність між вчинками і характером.

Образ Катерини має глибинний підтекст національного змі­сту. Це трагедія виродження України, загибель її старосвітської духовності й споконвічної моралі. Взагалі Катерина — своє­рідний символ України. Це не лише особиста трагедія сільської дівчини, а трагедія всієї України, зрадженої Москвою і нею ж зневаженої. І цей символ прочитується тут досить прозоро. Можна говорити навіть про символ імені: Катерина з грець­кої — чиста, непорочна, свята, у святцях — великомучениця, якою і стала Україна в московській неволі. Зрештою, Катери­на — улюблене жіноче ім'я в Україні, про що свідчать його різновиди — Катря, Катруся, Катрусенька тощо.

Про батьків Катерини вже йшлося під час ана-

Інші образи лізу 2-го розділу. Відшукайте це місце в пі- поеми дручнику і ще раз його перечитайте. До ска­ заного додамо, що старих батьків змальовує Шевченко дуже скупо: це ж другорядні персонажі твору. Але навіть з тієї короткої сцени вигнання доньки з дому, єдиної сцени, в якій вони діють, тато й ненька Катерини постають перед нами наче вирізьблені: батько — суворий, небагатослів­ ний, старенька мати — ніжна, говірка, емоційна, стримана.

Уже зі взаємин Катерини з офіцером можна збагнути його мерзенну суть: підступність, моральну розбещеність, бруталь­ність. Офіцер «обіцявся вернутися» і одружитися з тією, що Довірилася йому, але, мабуть, не вперше він дає таку пусту обіцянку довірливим сільським дівчатам. Тільки його в селі и бачили! Катерина, правда, знайшла його, але ліпше було їй не зустрічатися з ним, бо замість ніжних освідчень у коханні и глибокого каяття почула страшне, як удар довбнею по голові: *ДУра, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» Таке скаже лише той, хто повністю втратив честь і совість. У іншого до тварини, Що потрапила в біду, більше співчуття, ніж у цього москаля Д° жінки, яка покохала його. Це вже не людина, а жахлива потвора. Ще один доказ цього — ганебна поведінка його в

181

останній сцені, коли, впізнавши сина, батько вдруге відвер­нувся від нього.

Жанр, тема,

композиція,

ідея

Катерина — ліро-епічна соціально-побутова по­ема з народного життя. Темою її є правдива, схвильована розповідь про трагічну долю ма-тері-покритки та дітей-безбатченків в експлу­ататорському суспільстві та зображення роз­бещеності російського офіцерства. Розкриває цю тему Шевченко по-новому; в його розповіді наголошується не на коханні, а на стражданнях героїні. Композиція поеми дохідлива: вступ-звернення до дівчат-селянок, любовний епізод і народження не­шлюбного сина (зав'язка сюжету), вигнання зганьбленої з дому, поневіряння її на чужині й випадкова зустріч з Іваном (кульмі­нація поеми). Розв'язка сюжету — самогубство героїні. Особли­вістю сюжету поеми є підбір надзвичайно гострих, вкрай драма­тичних ситуацій (інколи умовних), завдяки чому стисло і в той же час глиб чо розкриваються характери героїв. Ідею поеми визначте самі, відповівши на запитання: що із зображеного в поемі автор осуджує, викриває, а що схвалює, підносить?

Велику роль у «Катерині» відіграють ліричні відступи. Су­проводжуючи епічну, часто драматичну розповідь, відступи виявляють оцінки автора, його особисте ставлення до зобра­жуваних явищ і вчинків, завдяки чому громадянська схвильо­ваність поета мимоволі передається читачам. Наприклад, за­думавшись над майбутнім сина Катерини, автор розмірковує:

На кого собаки на вулиці лають? Хто голий, голодний під тином сидить? Хто лобуря водить! Чорняві байстрят» .. Одна його доля — чорні бровенята, Та й тих люди заздрі не дають носить.

Трагедія незаконнонародженої дитини приковує увагу чи­тача до злободенних суспільних питань, примушує задуматися над ними. В інших відступах автор покритку ніжно називає Катрусею, небогою, голубонькою, серцем — і це показує його ставлення до таких, як вона.

Пейзажі поеми підкреслюють певні психологічні стани ге­роїв. Одинока калина, під якою зведена й покинута дівчина виспівує пісню про зрадливе кохання «Ой не ходи, Грицю...», підкреслює самотність Катерини. А тужливий плач (уособлен­ня) підказує нам, який жалісний цей спів. Покидає покритка село надвечір, коли заходить сонце і стає темно. Сутінки чіткіше розкривають нам безпросвітне майбутнє цієї знедоленої жінки. Сіло сонце за обрій: зайшло останнє сонце її душі — любов батьків. Зима, «стогне хуртовина» — тяжко й Катрі, плаче вона; «утомилась завірюха» —- втомилась від сліз І лю­дина. Так увесь час зміни настрою безталанної героїні супро­воджують відповідні пейзажі, явища природи. Такий прийом називається художнім паралелізмом.

182

У літературі кінця XVIII і першої чверті Місце поеми XIX ст. на тему зведення дівчини з народу в тогочасній паном-спокусником відомо чимало творів: літературі. «Сердешна Оксана» Григорія Квітки-Основ'-Джерела яненка, «Бідна Ліза» Миколи Карамзіна, «Еда» Євгена Баратинського, «Емілія» Воло­димира Суходольського тощо. Шевченко, розвиваючи тему, пішов далі, бо трактував зведення дівчини паном переважно не в моральному, а в соціальному й національному плані: дворяни зводять дівчат не лише тому, що погано виховані, а передусім тому, що вони з іншого, панівного класу. Трагедія цих дівчат зумовлена нелюдськими суспільними умовами: ос­кільки аристократ є паном-власником кріпачки, яка в суспіль­стві вважається нижчою істотою, то поводитися з нею можна як завгодно. Тому автор не моралізує, як його попередники, а гнівно таврує вчинки панів. У трагедії серця однієї дівчини Шевченко, на відміну від своїх попередників, зумів побачити й показати трагедію всього народу. У підтексті поеми весь час відчувається, що занапащення селянських дівчат — це лише одна з багатьох кривд, що їх зазнає народ від панів. Отже, Шевченко, не цураючись літературних джерел, взяв матеріал із самого життя, яке він добре знав. Про подібні факти зана­пащення селянської дівчини паном майбутній поет чув не раз. Є й статистичні дані — за 1837 р. лише в Київській губернії було 37 самогубств зганьблених дівчат.

Коли ж йдеться про достовірність описаного в поемі, то найчастіше запитують: «А хіба могло таке бути, щоб батько вигнав рідну та ще й єдину дочку з дому?» Могло і було. Сучасник Шевченка Г.Попов свідчить, що сам поет підтвер­джував існування такого факту. Проте справа тут передусім у художній правді. Поет хоче висловити принципову думку: справжня любов не лише та, що прощає, а й та, що карає. Це художня правда, яка не лише не суперечить життєвій правді, а ще й підсилює її.

У поемі відчувається вплив народної поезії, зокрема пісні. Це легко довести, коли зробити таке зіставлення:

У народній пісні

У «Кобзарі»

Ой не гуляй, дівчино,

з москалями. Москалики-обманщики,

вони обманять. Кличе мати вечеряти, А дочка не хоче.

Та не дала тому козакові Ні щастя, ні долі.

Кохайтеся, чорнобриві. Та не з москалями.

Кличе мати вечеряти, А дочка не чує...

Тільки дала тому козакові Та чорнії брови.

Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати.

183

З багатої скарбниці фольклору запозичив Шевченко і при­слів'я. Але ці прислів'я наведені не дослівно, а видозмінено. Наприклад: Люди гнуться, як ті лози, куди вітер віє. Сиротині сонце світить, світить, та не гріє. Від фольклору йдуть також такі звороти, як серце в'яне, милий чорнобривий, як тополя, стала в полі та інші.

Понад 150 років минуло з часу написання «Катерини», а по­пулярність П все зростає. Секрет довголіття поеми — в художній досконалості форми, в народності змісту, ідейного спрямування.

«Катерина» одержала музично-сценічне продовження свого «життя». Ще в 1858 році існувала романтична опера «Катерина Шевченкова», та, на жаль, вона не дійшла до нас. Микола Аркас написав оперу «Катерина», яка була поставлена вперше у 1899 р. театром Кропивницького і мала надзвичайний успіх. У наш час опера йде в новій редакції композитора Гліба Таранова.

В образотворчому мистецтві образ Катерини втілили ху­дожники Іван їжакевич, Михайло Дерегус, Опанас Сластьон, Олекса Новаківський, Віктор Василенко і скульптори Максим Манізер та Галина Петрашевич. Ще в 1842 році картину «Ка­терина» створив сам Шевченко.