Список рекомендованої літератури

1. К. Дорошенко. Слово про Великого Кобзаря.— К., 1965.

2. Д. Красицький. Юність Тараса.— К., 1967.

3. В. Лисенко. Легенди про Тараса.— К., 1967. •

4. М. Рильський, О. Дейч. Тарас Шевченко: Біографічний нарис.— К., 1964.

5. Спогади про Тараса Шевченка.— К., 1982.

6. Тарас Шевченко: Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюс­траціях: Альбом.— К., 1961.

7. Г. Хоткевич. Тарас Шевченко: Повість.— Львів, 1966.

163

g Василь Шевчук. Син волі.— К., 1984; Терновий світ.— К., 1986 / Дилогія про Шевченка.

9. Б. Лепкий. Про життя і твори Т. Шевченка.— К., 1994.

10. Д. Чуб. Живий Шевченко.— К., 1994.

11. Доля: Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах.— К., 1993.

12. П. Зайцев. Життя Тараса Шевченка.— К., 1994.

Запитання і завдання

1. Згадайте відоме вам про Великого Кобзаря з попередніх класів, з почутого по радіо, телебаченню і доповніть цим свою розповідь про нього. Як план використайте заголовки підрозділів життєпису поета у підручнику.

2. Знайдіть і прочитайте в «Кобзарі» не менше 4 — 5 автобіографічних віршів. Яким постав у вашій уяві образ Шевченка за цими творами?

3. Чим збагатились Ваші уявлення про особу Кобзаря зі спогадів його сучасників?

4. Які риси характеру Шевченка вам імпонують найбільше?

5. Підготуйте переказ найяскравіших епізодів однієї з повістей або романів про Шевченка.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ

Перед нами Шевченків «Кобзар». Довголітнє і прекрасне життя безсмертної ідеї книги, яку читали сучасники Великого Кобзаря, їхні діти, внуки й правнуки, тобто наші прадіди, діди й батьки. Сьогодні в рядки «Кобзаря», названого народом Книгою Правди, вчитуємося ми. Кожен з нас може повторити, як свої власні, слова Миколи Бажана: «Я розгортаю томик «Кобзаря», і мені здається, що я кладу руки на трепетне гаряче людське серце — серце, що так багато пережило і так багато пізнало, і я відчуваю його потужний пульс у пристрасних вільних ритмах Шевченкового вірша».

«Кобзар», за Франком,— це «епоха в історії духовного роз-вою цілого народу українського, бо ся маленька книжечка¹ відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухнула немов Джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в ук­раїнському письменстві якістю, простотою і поетичною грацією вислову».

Найглибші й найцінніші відгуки на Шевченкову книгу з явилися вже по смерті автора. Але й тоді, у 1840 р., на «Кобзар» літературна критика відгукнулася п'ятьма журналь­ними та двома газетними статтями, які дали збірці позитивну оцінку. «У віршах Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них гаряча любов до вітчизни»,— писалося в одній з них. «На кожному його творі лежить печать поезії, яка йде прямо до серця»,— відзначала інша.

'ься про перше видання «Кобзаря».

Проте сім друкованих відгуків не дають повного уявлення про літературно-громадський резонанс, викликаний виходом

163

«Кобзаря» Шевченка. Як згадують сучасники, про цю збірку поезій у ті дні сперечались у приватних розмовах, її обгово­рювали на літературних вечорах, а головне — читали. В Ук­раїні ця тоненька збірочка підсилювала і без того надзвичайне зацікавлення рідним письменством. Григорій Квітка-Основ'я-ненко відзначав, що думи, висловлені в «Кобзарі», «кріпко лягають на душу». Твори з «Кобзаря» поширювалися з блис­кавичною швидкістю, їх переписували, заносили в альбоми. А назву книжки любовно перенесли на автора, додавши епітет «Великий».

Ще прихильніше були зустрінуті наступні «Кобзарі», зок­рема видання 1860 р. Високу оцінку йому дали «Современник», «Отечественные записки» та багато інших періодичних видань Росії. Схвальні рецензії з'явилися незабаром у пресі Польщі, Чехії та інших слов'янських країн, що свідчить про великий успіх «Кобзаря» та вихід української літератури на широкі європейські літературні шляхи. Найглибший відгук на «Коб­заря» тоді дав Микола Добролюбов, який писав, що автор «поет цілком народний, у Шевченка все коло його дум і почуттів перебуває в цілковитій відповідності зі змістом і ладом народ­ного життя». Отже, видатний російський критик наголосив на народності творчості Шевченка.

Усі чесні люди того часу бачили кривду, заподіяну трудя­щому люду російськими, польськими і українськими панами, самодержавством. Але Шевченко найглибше збагнув, як тяжко Україні:

Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині... А ніхто не бачить, Тілько ворог, що сміється...

Тут йдеться передусім про жахливий стан духовної неволі, про рабство цілого народу. А це стократно більше, ніж запо­діяна панами соціальна кривда.

Проте поет не лише сумував і скорботно зітхав над долею рідного краю, а й застерігав гнобителів: «Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине...»

Тарас Шевченко був не лише творцем гені-Джерела ального «Кобзаря», тобто поетом, а й драма-

творчості тургом, прозаїком, мислителем, істориком, ет­нографом, фольклористом і художником (жи­вописцем, гравером), який залишив велику образотворчу спад­щину — понад тисячу творів. Одне слово, геній Великого Коб­заря надзвичайно широкий, багатогранний.

Літературна спадщина Шевченка — це «Кобзар», 9 повістей (із 20-ти задуманих), п'єса «Назар Стодоля», кілька уривків інших драматичних творів, щоденник та листи. Найпопуляр-ніший з цієї спадщини — «Кобзар», він пішов у найширші

Т64

трудові маси. Вірші, а то й цілі поеми з нього, відразу завчали напам'ять навіть неписьменні. Причина цього чи не єдиного явища в історії світової поезії дуже проста: про що б не писав поет, в центрі його уваги — знедолена, скривджена проста людина, найчастіше селянського стану. Його «Коб­зар»,_ це книга, творена горем і сльозами, гнівом і надією. В одному народному переказі говориться, що «Тарас Шевченко усі людські болі списував у свій «Кобзар». І на любов народ відповідав любов'ю. Ось лише маленька частка народних при­слів'їв про творчість Шевченка: «Шевченкові твори сяють, мов ясні зорі»; «Зі сторінок «Кобзаря» зійшла правди зоря»; «Та­расові слова — то правда жива»; «Шевченкове перо панів по серцю шкребло».

У ранніх творах (інколи і в пізніших) Шевченко переважно схилявся до романтики: в них бачимо його інтерес до незви­чайного, яскравого і навіть таємничого, фантастичного, підне­сений стиль мови, деяку розчуленість, навіть сентименталь­ність, захоплення історичним минулим, а це якраз основні риси романтизму. Поступово посилюються реалістичні мотиви в романтизмі Шевченка, він вносить у нього елементи соці­альної сатири. Основа естетичної платформи Шевченка — прав­диве зображення дійсності та висока художність, сміливе ви­криття антинародного ладу, активний гуманізм, впевненість у кращому майбутньому, заклик до визволення і побудови де­мократичної держави.

Отже, Шевченко був романтиком і реалістом одночасно; в молодості, яка схиляє до романтики, писав і реалістичні твори («Катерина»), а в зрілому віці — і романтичні («Царі», «Да­видові псалми»). Часто в одному творі тісно взаємодіють і романтизм, і реалізм («Гайдамаки»). Ці два методи тісно пе­реплітаються в усій творчості Шевченка, джерелами якої були тогочасна дійсність, фольклор і літературні традиції.

Народна пісня — одне з основних джерел «Кобзаря». Пісні матері, оповіді діда, односельців, народнопісенна творчість на­віяли поетові балади «Причинна», «Тополя», поеми «Сова», «Сліпий», «Наймичка», «Відьма», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», сотні поезій.

Українська література попередніх століть (творчість Котля­ревського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, Боровиковського, Метлинського, Костомарова) та красне письменство інших на­родів також мали вплив на формування літературних смаків Шевченка. Йдеться передусім про російську і польську літе­ратури. Проте основне джерело його творів — життя народу, зокрема покріпачених селян. З дитинства увібрав поет у себе Пекучі народні болі, куці радощі й високі, багатьма поколін­нями вистр .ждані мрії.

Чималий вплив, особливо на ранню творчість Шевченка, мали збірки пісень Михайла Максимовича, Миколи Цертелєва, Амвросія Метлинського, «Історія Русів», «Запорозька старови-

165

на» Ізмаїла Срезневського, наукові праці з історії України М. Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, козацькі літопи­си, зокрема «Літопис Величка».

РАННЯ ТВОРЧІСТЬ (1838—1843 pp.)

Основні мотиви ранньої творчості Шевченка: Тематика. сирітство і соціальна нерівність («Тяжко-важ- Балади ко в світі жити»), трагічна доля жінки-иок- ритки і розбещеність панів («Катерина», «Ма- р'яна-черниця»), тема героїчного минулого України («Іван Під­ кова», «До Основ'яненка», «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Га- малія»), тема ролі поета в суспільному житті («Думи мої»).

В усі періоди творчості Великого Кобзаря ба- Туга за чимо його глибоке зацікавлення історією Ук- козацькою раїни. У творах на історичну тематику поет вольницею переконливо показав, що «прекрасна, могут­ ня, волелюбна Україна своєї слави на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала». Шевченко пишався славним минулим свого народу, вірив, що козацька

Слава не поляже! Не поляже, а розкаже, ІДо діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти.

У процитованій поезії «До Основ'яненка» гостро відчувається туга за козацькою вольницею — за звитягою запорожців, за всім, що уособлює українську старовину — «те диво, що було, минуло». А то було справді диво з див: могутня держава Запо­розька Січ з її першим у світі демократичним ладом, школами, з республіканською конституцією, яка згодом, уже за гетьман­щини, була сформульована Пилипом Орликом. І от козацтва, яке було нездоланним заслоном на шляху могутніх орд зі сходу та півдня й врятувало Європу, не стало. Ось чому автор сумує і свою зажуру передає через систему персоніфікацій: очерети запитують у Дніпра, а могили — у вітру, тирса — в степу, а чайки — у синього моря, запитують одне і те ж: де ви, преславні козаки? Запитують і водночас кличуть їх повернутися. Повер­нення можливе, але тільки як повернення ідеї.

Поезія «До Основ'яненка» вся пройнята духом запорозької минувщини, але спроектована вона в сучасність: автор промовляє до національної свідомості нині сущих українців, до їхньої честі й гідності. Нація, яка мас такі пісенні скарби (а це жива історична пам'ять нації), не може загинути. Українці, пишайтеся:

Наша дума, наша пісня, Не вмре, не загине... От де, люде, ваша слава, \ Слава України!

166

За рік до написання цієї поезії Тарас Шевченко склав не­велику поему «Тарасова ніч». З-посеред безстрашних ватажків селянсько-козацьких повстань кінця XVI ст.— Тараса Федоро­вича (Трясила), Павла Павлюка (Бута), Северина Наливайка, Якова Остряниці — першого з них Великий Кобзар оспівав особливо натхненно. В основу згаданої поеми покладена істо­рична подія — перемога козаків над військом польської шля­хти У 1630 р. під Переяславом. Наскрізний образ твору — кобзар, який оспівує минулі перемоги козаків над москалями, татарами, турками і ляхами, і почуття гордості за звитяжну славу предків переплітається з журбою:

Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться.

Народний співець Шевченко у своєму творі закликає укра­їнців «тії слави козацької» повік не забути і гартувати себе до боротьби проти сучасних орд колонізаторів, отих «поганців», що запанували над «дітьми козацькими». Мотив «годі жури­тися» та заклик «покепкувать з вороженьків» надають опти­містичного звучання поемі, кличуть до лав нових лицарів національно-визвольної боротьби. Автор радіє перемозі запо­рожців, називає гетьмана Тараса Федоровича сизим орлом, що взявся «віру рятувати». Та водночас Шевченко й сумує, бо тепер над внуками Трясила, «над дітьми козацькими поганці панують». Разом з Тарасом-козаком Тарас-поет обливається «гіркими сльозами», тому що Україна стоптана ворогами!

Була колись козацькая І слава, і воля, Слава сяє, а воленьку

Спіткала недоля.

t

Історичні рани України ятрили серце молодого Тараса, яке змалку палало незрадливою любов'ю до рідного краю. В поемі «Тарасова ніч» автор викриває тих, хто знищив гетьманщи­ну — форму правління української державності. Це «москалі, орда, ляхи». Як перші з них боялись навіть самої згадки про нашу козацьку державу, свідчить секретне розпорядження Катерини II: «...должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло». Не щезло — саме завдяки Шевченкові відновилася історична пам'ять народу:

Де поділось козачество, Червоні жупани? Де поділась доля-воля, Бунчуки? Гетьмани?

Славне минуле вітчизни поет зіставляє з ганебним під'я­ремним станом України в XIX ст. Через осмислення історичної Долі України автор нагадує читачам про потребу власного дер­жавного устрою.

187

На думку відомого літературознавця Івана Дзюби, Шевченко «в минулому шукає традиції волі й героїзму, щоб знайти надію, приклад, силу для боротьби за нову Україну...»

Образ ночі в поезії — символ суспільного мороку. Світанку народові нема, та оскільки в цій ночі засвітив місяць і «зірки засіяли», то зміст поеми настроює на оптимізм долі народу в майбутньому, бо все ж місяць і зірки є джерелом світла, а не мороку. Пригадується тут народне прислів'я: «Місяць — козаць­ке сонце». У поемі з народних споконвічних джерел море — синє, орел — сизий, хмари — темні, ворон — чорний. Важливе місце в поемі займає також образ могили — це символ минулого, України. Так через зображення минулого українці краще розу­міли сучасне. Іван Франко вбачав у ранніх шевченківських по­емах на історичну тематику «не тільки бездоганну пластичність образів, а й основи історичної мудрості».

Поет, що на власні очі бачив страшну руїну, заподіяну народові російськими колонізаторами, не може писати спокій­но — з глибини його серця виривається скорботний вигук болю:

Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, Заплаче серденько!

Оспівав Шевченко також Івана Підкову, сміливого отамана, що не раз очолював морські походи супроти Туреччини. В поемі, що названа його іменем, цей козарлюга змальований мужнім, відчайдушним, досвідченим, справедливим, за що по­братими дуже його шанують. Сміливість притаманна кожному із запорожців: «Синє море звірюкою то стогне, то виє», «кругом хвилі, як ті гори», так що не видно «ні землі, ні неба», аж «серце мліє», а «козакам того тільки й треба» — розбурхана стихія звеселяє їхні серця, наснажує співати пісні, піднімає дух козацький перед походом на Царгород. Оспівуючи славні перемоги запорожців, Шевченко використовує рефрен «було колись»:

Було колись — в Україні Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося: осталися Могили по полю.

Могили ці — і свідки колись гучної слави, і водночас на­гадування сучасникам, внукам запорозьких велетнів, що втра­чене можна відновити, що такі люди, як Підкова, і зараз, напевно, є, бо дух народу незнищенний.

168

До творів, які завершують ранню творчість Шевченка і суттєво доповнюють тему козацької звитяги, належить поема про отамана Гамалію — особу, правда, не історичну, а таку, що узагальнює образ козацького ватажка. Розгляньмо цю ро­мантичну поему докладніше, пригадавши спочатку історичні події XVI— XVII ст.