«Слово про похід ігорів»

...Була весна 1185 року. Теплий вітерець під-

Історична сушив биту дорогу, і по ній на чолі з трьома

основа князями — Ігорем, його сином Володимиром

і небожем Святославом — їхали вершники в

шоломах і кольчугах, за ними тягнулися воїни-пішаниці з

мечами і рогатинами, в кінці колони порипували дерев'яні

вози, навантажені зброєю, провіантом та всілякими припасами;

над дружиною майоріли бойові стяги.

...Йшли довго. На дев'ятий день опівдні у верхів'ї Дінця мусили зупинитися, бо сонце нараз кудись щезло, і настала темінь, на небі замерехтіли зорі. Тривожно стало в кожного на серці. Досвідчені бояри порадили Ігореві відкласти похід, бо затемнення сонця, за повір'ям, віщує лихо: не буде, мовляв, успіху в поході. Та Ігор не зважив на пораду, заспокоїв дружину. І військо, переправившись через Донець, рушило до Осколу, де два дні стояло табором: очікувало Ігоревого брата Всеволода з дружиною. Об'єднавшися, рушили назустріч ворогові.

На річці Сальниці їх уже чекали половці. У п'ятницю 10 травня вранці на русичів кинулась ворожа кіннота. Готові до бою, вишикувані у бойовий лад русичі пішли на зближення, та половці ухилилися від бою. У погоні за половцями їх було немало вбито, ще більше забрано в полон, здобуто рухомі вежі, дорогоцінності.

На світанку наступного дня половці, як пише літописець, обступили руське військо, як густий бір. Руська кіннота спі­шилась, і разом з «чорною раттю» оточені пробивалися назад до Дінця. Хмари половецьких стріл сіяли смерть, люди й коні знемагали від спраги, поранено Ігоря. Билися запекло цілий день до вечора, увесь вечір і цілу ніч. Ні на хвилину не затихала люта битва, бо русичі стояли на смерть.

28

фатальний кінець настав вранці в неділю: не витримавши навали численних половецьких орд, почали тікати допоміжні війська з осідлих кочівників. Ігор, що кинувся їх завертати, попав у полон, а згодом половці захопили й інших князів. Дружина панічно відступала, багато воїнів було порубано, а решта потонула в Торських озерах. Нікому було навіть спові­стити своїх про повний розгром руських військ. Згодом Ігор та інші русичі з допомогою половця Овлура втекли з неволі. У дорозі підірвали коней і пішки одинадцять днів добирались до Дінця, а звідти — до Новгорода-Сіверського.

Такий зміст сумної розповіді літописця, але історична основа «Слова...» значно ширша: щойно описане — лише один епізод тривалої й тяжкої боротьби Київської Русі проти кочових орд. До того ж цю боротьбу довелося вести у вкрай несприятливих умовах — під час постійних міжусобних війн руських князів. Егоїстичні змагання князів за землю призводили Київську Русь до жахливої руїни: пограбування міст, спалення сіл, захоплен­ня полонених, навіть вбивства найближчих родичів. З князів­ських міжусобиць скористалися половці, які, починаючи від 1061 р. аж до середини XIII ст., постійно нападали на схід­нослов'янські землі. З чорноморських степів, широкі простори яких вони зайняли, половці раптово з'являлися на своїх пруд­ких конях, грабували, палили, брали в полон і швидко зникали. «Почне селянин орати,— писав літописець,— зне­нацька прискаче половчин, уб'є його стрілою і заволодіє його конем, тоді поїде в оселю, захопить його дружину, дітей і все добро».

Щоб якось зарадити страшному лихові, руські князі укла­дали з ними мирні договори, задобрювали подарунками, одру­жувалися з дочками половецьких ханів, але все це мало до­помагало, бо поміж князів не було одностайності. Князі й самі не раз приводили кочівників на руські землі, щоб з їхньою допомогою перемогти суперника — претендента на княжий стіл. Траплялося, що супроти такого князя повставав народ і проганяв лиходія, як це було, наприклад, у Києві в 1068 році. Отже, завдання захисту Руської землі від половців мало пер­шорядне значення. У 1183 р. великий князь київський Свя­тослав з допомогою ще кількох князів переміг половців, а одного з їхніх ханів, Коб'яка, взяв у полон. Дізнавшись про це, новгород-сіверський князь Ігор вирішив звоювати половців І собі, що йому спочатку й вдалося. Окрилений успіхом, Ігор через два роки вирушає в другий похід, який закінчився поразкою русичів у битві на ріці Каялі.

«Слово про похід Ігорів» має вступ, основну Композиція частину і закінчення. У вступі безіменний автор роздумує, в якій манері описувати події. Основна частина — це кілька оповідань: про виступ Ігоревої Дружини, похід, битви з половцями та про події, пов'язані з поразкою русичів: «золотий сон» Святослава, «плач Ярослав-29

ни», втеча Ігоря з полону. Кінцівка — величання Ігоря, князів та дружини. Особливістю композиції «Слова...» є недотримання хронологічної послідовності в розповіді. Автор перериває опис походу Ігоря й згадує минуле чи переноситься думкою в інші місця (Київ, Путивль) або ж розмірковує над причинами та

наслідками подій, радить, веде суперечку.

Образи Розкриваючи зміст подій, автор розповідає

про поведінку окремих людей, їхні вчинки,

наводить їхні висловлювання, з чого поступово вимальовуються

образи героїв. Людські характери змальовані скупо, але в

кожному підкреслено найприкметнішу рису: в Ігоря — хоро-,

брість, у Святослава — мудрість, у Ярославни — вірність. І

розкриті ці властивості в найхарактерніших для даного героя

обставинах: воїна — у битві, політика — у промові, жінки —

в очікуванні повернення коханого.

Образи природи. Центральний образ «Слова...» — Руська земля. У творі не раз згадуються половецькі степи, Дніпро, Дон, Волга, Рось, Сула, Донець, Дунай, Чорне й Азовське моря, міста Київ, Корсунь, Чернігів, Новгород, Галич, Путивль та ін. Творча уява дала авторові «Слова...» можливість поба­чити величезні простори рідного краю від берегів Чорного моря до Новгорода і від Волги аж до Карпат. І чим ширше охоплено рідну землю гострим зором оповідача, тим вона конкретніша, тим життєвішим стає її образ: оживають і розмовляють ріки,, звірі, птаство.

У руслі народнопоетичних традицій автор оспівує сили при^ роди, широко використовуючи мотиви давньої слов'янської міфології. Тому таким яскравим, живим уособленням¹ є пейзаж у творі. Перед другою битвою з половцями «криваві зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря ідуть... Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають»². Відчуття безмежності про­сторів pjflHoi землі досягнуто в поемі через опис сходу сонця і зір вечорових, сяйва сонця, гудіння вітру, наростання дощо­вих буряних хмар, в яких тремтять сині блискавиці, витьох­кування солов'їв уночі й крику галок уранці. Безмежжя про­сторів Руської землі підкреслено описом подій в різних її кінцях, що відбуваються одночасно: «Коні іржуть за Сулою — дзвенить слава в Києві. Труби трублять в Новгороді — стоять, стяги в Путивлі... дівчата співають на Дунаї, в'ються голоси через море до Києва».

Деякі сили природи уособлені в образах богів стародавніх слов'ян: сонце — Дажбога чи Хорса, вітер — Стрибога тощо. Значно рідше в поемі згадується християнський бог, який вказує Ігореві шлях з половецької неволі до батьківського

¹ Уособлення — перенесення властивостей живих істот на предмети і явища природи.

² Примітка: тут і далі цитати зі «Слова про похід Ігорів, Ігоря, сива Святослава, внука Олега» в перекладі Леоніда Махновця сучасною літературною мовою.

ЗО

«золотого престолу». Отже, в *Слові...», як і в народній поезії, язичницька віра переплітається з християнською.

Образ Ігоря. Головний персонаж твору — Ігор, про що говорить сама назва поеми. Це руський князь, який любить свою батьківщину і без вагань готовий віддати за неї життя. Ігор Святославич чесний і відкритий, гордий і відважний. Це лицар, що зневажає смерть, а полон для нього — найбільша ганьба. «Лучче ж бо потятим бути,— говорить він,— аніж полоненим...» Вислів цей став крилатим. Виняткову мужність та рішучість Ігоря засвідчує не лиШе його поведінка в бою, а й нехтування лиховісними віщуваннями природи. Хто інший у ті часи зважився б вирушити в похід після страшного знаку — затемнення сонця? А Ігор вирушає! Воєнну хоробрість Ігоря не раз відзначають також: Всеволод і Святослав, називаючи його «сміливим соколом».

Ігор — вольова натура: він один зумів повернути тисячі відступаючих воїнів назад, на допомогу Всеволодові, що зне­магав, оточений половцями. Ігор не мислить себе окремо від дружини: «З вами, русичі, хочу голову свою положити або напитися шоломом з Дону!»

Усі ці властивості викликають симпатію до князя. Разом із тим засуджуємо Ігоря за необачність. Він надміру запальний, тому неспроможний тверезо оцінити ситуацію. Його поспіш­ність призвела до трагедії: дружина повністю розгромлена, тисячі жінок стали вдовами, тисячі дітей — сиротами, князі пересіли «із сідла злотого та в сідло невольниче», а головне — відкрилися навстіж ворота для нових спустошливих нападів ворогів. Тому все сумує: «Тоска розлилася по Руській землі, печаль буйна тече серед землі Руської», навіть «никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилося». Заплакали жінки руські, промовляючи: «Уже нам своїх милих лад ні мислю помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти».

У неволі «Ігор не спить, Ігор думкою поле міряє од великого Д^ОНУ до малого Дінця», докладно обмірковує план втечі, бо тільки наступними мудрими діями може він спокутувати свою вину перед рідним краєм. Цього хочуть усі, навіть природа: Щоб завести погоню в оману, «ворони не каркали, галки позмовкали, сороки не скрекотали»; щоб допомогти князеві швидше повернутися до своїх, «дятли стукотом путь до ріки вказують, солов'ї веселими піснями світ провіщають», а Донець «леліяв князя на хвилях, слав йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав його теплою млою під тінню дерев зелених, стеріг його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах».

Образ Святослава. Відповідно до ідейного змісту твору Свя­тослава автор називає великим, грізним київським князем. Як видатного полководця, його вихваляють німці і венеційці, гре­ки І морава». Та й недаремно: це ж бо він нещодавно своїми «сильними полками і харалужними мечами» розгромив орди

ЗІ

половців. Цю перемогу автор явно перебільшує: «наступив на землю Половецькую, притоптав горби і яруги, змутив ріки і озера, висушив потоки і болота». Святослав зображений пік­лувальником про долю рідної землі: спустошення Русі через князівські міжусобиці та напади кочівників відгукуються в його серці болем. Та й хіба можна бути байдужим, коли уз­бережжя рік «засіяні кістками руських синів»; коли «сумують голоси, поникли веселощі», не чути голосу орачів?

Святослав — видатний державний діяч, справжній патріот і благородна людина. Картаючи Ігоря й Всеволода за свавілля, що призвело до нового лиха, він звертається з закликом до інших князів помститися «за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославича». Цим він хоче об'єднати всіх князів, щоб зміцнити Київську державу, зробити її могутньою і нез­боримою. Автор «Слова...» оспівує мудрість і хоробрість Свя­тослава, адже великий князь київський не лише об'єднував руські землі, а й успішно звойовував ворогів.

Образ Ярославни. Єдиний жіночий образ «Слова...» — образ Ярославни, дружини Ігоря,— завжди приваблював читачів, давав натхнення художникам, композиторам, поетам. Поряд із мужніми, у залізних шатах воїнами на тлі грізних битв ця ніжна жінка виділяється дуже виразно, а глибокий ліризм та моральна краса Ярославни роблять цей образ неповторним.

Дізнавшись про поразку русичів, поранення і полон чоло­віка, Ярославна ладна на край світу полинути до милого її серцю мужа-друга, щоб обтерти криваві рани на його дужому тілі. На світанку, коли не спить тільки сторожа, вона виходить на путивльський вал і, плачучи, в тузі великій докоряє віт-рові-вітровієві за те, що той мчить стріли на воїнів-русичів, звертається до Дніпра-Славутича, прохаючи його крізь сльози: «Прилелій, господине, мого ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано». Ридаючи в розпачі-самотині, Ярославна шле свій скорботний плач-заклинання до третьої стихії — до Сонця пресвітлого, щоб те в полі безводному гарячими проме­нями не мучило спрагою воїнів її лада¹.

Зауважмо: у невтішному горі Ярославна благає сили природи послабити муки не лише свого мужа, вона клопочеться й про інших воїнів-русичів. Як це благородно! Отже, Ярославна не лише вірна дружина, а й свідома громадянка своєї держави, полум'яна патріотка, що виступає від імені «жон руських». Гуманна княгиня — заступниця всіх воїнів Київської Русі. І саме патріотизм, людяність та сила почуттів, краса вірності в коханні звеличують її в наших очах.

І могутні стихії, що панують у неозорих просторах і про­бивають кам'яні громаддя, підкоряються скорботному слову княгині-заступниці: «Грає море опівночі, ідуть смерчі млою... Позгасали вечірні зорі...» — і шлях для Ігоря відкрито. Так

Ладо — коханий (кохана).

32

лося диво, сотворене духовною силою жінки, що в невтішній журбі застигла, дожидаючи чоловіка-князя. Образ Ярослав-_ величальна пісня про моральну красу жінки. Ярослав-_на _ історична особа, справжнє її ім'я Єфросинія, вона дочка галицького князя Ярослава Осмомисла (р. н. невідомий — померла 1187).

Образ Ярославни започаткував чимало мотивів у слов'янсь­ких літературах, зокрема мотиви материнства, жіночності, ко­хання. Зачарований Ярославною, великий Шевченко переспівав її «плач» сучасною українською мовою, і цей натхненний пе­респів став шедевром.

Цикл поезій під назвою «Плач Ярославни» написав Павло Тичина. Кілька віршів присвятив Ярославні Андрій Малишко. У поезії «Мати», написаній у дні Великої Вітчизняної війни, він згадує свою неньку, що очікує його з походу:

І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно,

На дніпровськім лужку, на трипільському древнім валу.

Образ Ярославни надихає і сучасних письменників на чудові рядки, адже ця руська княгиня стала символом вірності й кохання, ніжності й мужності водночас.

Образ автора. У поемі є ще один образ, про нього у творі прямо не сказано ні слова, і водночас він у кожному рядку. Це — сам автор твору.

Він всебічно освічена і вельми обдарована людина, яка добре знала усну народну творчість, історію, географію, розумілася на політиці та військовій справі; це був не лише великий митець, а й пристрасний громадянин, палкий поборник єд­ності руських земель. Звідки все це відомо? З аналізу тексту поеми. Розповідаючи про похід Ігоревого війська, автор не лишається стороннім спостерігачем, він болісно переживає перебіг подій і не може втриматися від коментування вчин­ків Ігоря, від осудження князів за чвари, які перетворюють рідну країну на велетенське кладовище, і благає русичів об'­єднатися.

Веде автор розповідь і тут же перериває себе, скорботно вигукуючи: «О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, к морю!»; «О, стогнати Руській землі, спом'янувши давнішню годину і давніх князів!» Чому в «Слові..-.» діють і люди, і звірі, і птахи, і навіть рослини — вся природа? Це йде від анімізму¹ автора та його глибоких патріотичних почуттів: він так гостро приймає до серця і біду, і радощі героїв твору, що йому здається, ніби все навколишнє теж по-своєму висловлює по­чуття.

Друге, що ми дізнаємося про «втора: він, напевно, дружин­ник. Якщо ж він і не брав участі в описаному ним поході,

Анімізм — уявлення первісних народів, згідно з якими кожна річ

маг свою душу; обожнювання природи.

- «Українські література», 9 кл.

33

С

\

то, напевно, воював раніше, бо докладно знає всі подробиці військового побуту, тактику ведення бою, види зброї. Прига­даймо оцінку Всеволода своєї дружини: «А мої ті куряни — воїни вправні, під трубами повиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі... луки у них напружені, сагайдаки створені, шаблі вигострені». Так міг писати тільки фахівець ратної справи. І ще одне: автор «Слова...» — дуже спостережлива людина. Якщо він написав: «Дятли стуком путь до ріки вказують»,— то, очевидно, не раз пересвідчився, що звук від стуку дятлів по сухому стовбуру дерев над рікою чути повесні за кілька кілометрів — і, орієнтуючись на цей стук, можна знайти шлях до ріки. Той, хто пише, що орли «кле­кочуть», сороки «тріскочуть», лисиці «брешуть», ховрашки «свистять»,— мусив пильно прислухатися, зіставляти, порів­нювати. Тільки той, хто розлучається з дорогою йому землею, може з таким розпачем вигукнути: «О Руська земле, ти вже за горою!» А скільки душевної тривоги й болю у реченні: «Що там шумить, що там дзвенить вдалині рано перед зорями?» Досвідчений, бувалий воїн, він за шумом битви визначає по­разку русичів. Та хоч розум уже знає про це, але серце все ще не бажає вірити в нещастя.

Отже, автор «Слова...» — один із талановитих представни­ків давньоруського письменства, руський воїн, патріот рідної землі, тонка, емоційна натура з багатим життєвим досвідом. Як можливих авторів дослідники «Слова...» називали книж­ника з Галича Тимофія, співця Митусу, учасника походу Ігоря, Ольстина Олексича, брата Ярославни. Найбільш ймовірний — останній.

У «Слові...» присутні елементи двох жанрів: Жанр проза («Чи не годилося б нам, браття, поча­ ти...») переплітається з поезією («На Дунаї Ярославнин голос чути...»). Твір цей, очевидно, промовляли речитативом у супроводі гуслів. Автор тонко відчував музику слова і фрази, її ритм. Ритмічність «Слова...» робить його мову музикальною. Жанр «Слова...» перші видавці визначили як героїчну пісню. Сучасні дослідники відносять «Слово...» до жанру поеми, що зумовлюється поетичністю метафор і порів­ нянь, ритмічною будовою значної частини тексту, багатою сим­ волікою.

Як у всякому талановитому творі, у «Слові...»

Особливість повна гармонія глибокого змісту і довершеної

мови, художньої форми. Кожна фраза, виголошена

фольклорна автором, влучна, бо кожне слово вдало піді-

основа бране, виважене, відточене. Наприклад, автор

говорить, що солов'їний спів не припинився,

а «заснув», блискавиці не блищать, а «тремтять», трава не

полягла — вона «никне», голоси дівочі не просто чути —

вони «в'ються», вози не скриплять, а «кричать», як сполохані

лебеді.

34

«Слово...» побудоване на контрастах: поруч виступають вій­на і мир, перемога і поразка, мужність і ніжність тощо. Це стосується і мови: елементи книжні межують з народнопоети­чними, які переважають. Від народної поезії йде порівняння битви з бенкетом, сівбою та жнивами, жінки у тузі — з чайкою. Описи втечі Ігоря з полону, допомога сил природи людині позначені впливом народної казки. З фольклору автором «Сло­ва...» запозичені й постійні епітети (чисте поле, сірий вовк, синє море, сизий орел, чорний ворон, швидкі коні, гострі мечі, вечірні зорі, красні дівчата), порівняння («Кричать вози опів­ночі, мов сполохані лебеді», «Не буря соколів занесла через поля широкі — галки зграями линуть до Дону великого»), тавтологічні¹ вислови («труби трублять», «мости мостити», «думкою здумати», «мислію помислити», «очима побачити», «опутали в пута»). Діалог між Ігорем і Дінцем — зразок на-родноказкової символіки-. Плач Ярославни «Жінки руські за­плакали...» нагадує східнослов'янські народні пісні-голосіння. З фольклору запозичений автором «Слова...» стилістичний при­йом гіперболізації: князь Всеволод — наче казковий богатир, Ярослав Осмомисл підпер своїми полками Карпатські гори, а його дружина перемагає ворогів одним бойовим кличем. Свя-_ тослав же вирвав хана Коб'яка з полків половецьких, як ві Близькими до фольклору в поемі є такі стилістичні фігури, як повтор, анафора'^. Наприклад, «ти пробив камінні гори крізь землю Половецьку. Ти гойдав на собі Святославові човни...»; «Билися день, билися другий...»

Проте зв'язок «Слова...» з фольклором не вичерпується запозиченням певних стилістичних прийомів. Головне — близькість автора «Слова...» до народної моралі, психології, світогляду при зображенні подій та героїв. А от риторичні запитання («А чи довго се, браття, старому помолодіти?»; «Що Ж ви натворили моїй срібній сивині?») й вигуки («О Бояне, соловію часу давнього!») — це вже традиція книжної літера­тури. Такі запитання і вигуки — часто і доречно вживаний прийом у «Слові...». Цей твір, що логічно вписується в один ряд із «Піснею про Роланда», засвідчує своєрідне переломлення в Україні-Русі ідей і форм бароко.

Про популярність «Слова...» найкраще свід-Переспіви чить велика кількість його перекладів та пе-" переклади респівів багатьма мовами світу. Михайло Мак­симович і Маркіян Шашкевич, Степан Рудан-ський і Тарас Шевченко, Юрій Федькович та Іван Франко, Микола Чернявський і Василь Мова, Борис Грінченко і Панас

1 гр

Іавтологія — повторне позначення вже названого поняття іншим словом або виразом.

Символіка — відображення подій, явищ, ідей, понять, почуттів умов­ними знаками (символами).

'Анафора — стилістичний прийом, що полягає в повторенні тих самих звуків, слів, речень на початку двох або кількох суміжних рядків, строф, фраз.

35