Чи молитись, чи журитись,

Чи тім'я розбити?!

Звичайно, ні молитви, ні розпачливі думки не могли поря­тувати Шевченка. Він обрав шлях активного протесту, непри­миренної боротьби.

Закінчивши Академію мистецтв (1845 p.), Ta- Орлиний злет Р^ас Шевченко вирушив в Україну з наміром дихи і проба ^там оселитись. Він знайшов роботу в Київсь- гарти ^к*^и археографічній ¹ комісії та почав змальо­ вувати й описувати історичні пам'ятки по всій Україні. Виконуючи доручення комісії, Тарас захоплю­ вався переливами звуків рідної пісні, мови і красою рідних просторів. Народні перекази про Шевченка того часу засвід­ чують його зворушливу любов до рідної природи. Сучасник згадує: «У мовчазному спогляданні проводив він по кілька годин біля струмка, спостерігаючи за його течією, або блукав лісом, вивчаючи трави, птахів. Але кожного разу ту сонячну радість заступала чорна хмара горя народного. Чи то обшарпана хата, чи бідування вдови, чи злидні сироти-підпасича — все вражало душу, краяло серце. Недаремно в листі до Якова Кухаренка ² поет пише: «Скрізь був і все плакав: сплюндрували нашу Україну».

Влаштувавшись на роботу, Шевченко поспішив завітати в рідну Кирилівку. Дивлячись на братів та сестер, і досі закрі-пачених, вмовкав на півслові. Знову голову свердлила думка: «А як же все-таки вирвати їх із підневільного кріпацького стану? »

Хоч народився Тарас у кріпацтві, але, як слушно зауважив Євген Маланюк,— «не прийняв він його ані фізично, ані мо­рально, ані особисто, ані національне... Був бо він паном, що одразу загетьманував над усіма тими Гребінками, Ґалаґанами, Лизогубами. Б>в він свідомий того, що своєю поезією випростує тих, що «похилились», відродить в українців сам інстинкт па­нування на своїй землі». Кріпаком Шевченко ніколи не був, тому що в ньому жив козацький волелюбний дух. Пошлемося й на авторитет Івана Тургенева: «Широкоплечий, кремезний Шевченко являв суцільну постать козака... Почуття гідності у Шевченка дуже сильне... без нього, без віри в своє покликання

'Археографія — галузь історичної науки, яка займається дослідженням писемних пам'яток старовини та виробленням наукових принципів їх видання.

'Яків Кухаренко — український письменник і етнограф, був наказним отаманом Чорноморського козацького війська.

150

він неминуче загинув би. Взагалі була то натура пристрасна, широка, здушена, але не зламана долею... поет і патріот».

Додамо ще фрагмент спогаду поета Якова Полонського: «Був він людиною у вищій мірі нелукавою, загально-одвертою і навіть безстрашною в тім сенсі, що його непомірковані висло­влювання часто змушували інших тремтіти за нього. Він жив стремлінням і тим козацьким духом, що був його душею».

У Петербурзі з української молоді утворився козацький кіш на чолі з кошовим отаманом Яковом Кухаренком і з участю курінного отамана Тараса Шевченка, який уболівав за кожного покривдженого земляка. Листи до поета Яків Кухаренко, як правило, розпочинав так: «Брате, курінний товаришу Тарасе!» А той йому у відповідь: «Батьку, отамане кошовий!»

У 1840 році окремою книжкою під назвою «Кобзар» вийшли Шевченкові поезії та поеми. Своїм «Кобзарем» молодий поет кликав замислитись: «Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?» До роздумів на цю тему навертала слухачів і поема «Гайда­маки», що вийшла окремою книжкою в 1841 р. У ній автор звернувся до всіх, кому дорогий рідний край: «Не дайте матері в руках у ката пропадать». Тут слід наголосити на тому, що в іншомовному оточенні, відірваний від рідної мовної стихії, юнак не лише не забув материнської мови, а й постійно пра­цював над її удосконаленням.

Україна привітала «Кобзар» як Великоднє свято. Українцям він видався весняною ластівкою, що полинула в Україну і розбудила її приспаних дітей. А російська критика зустріла вихід «Кобзаря» здебільшого негативно, та ще й з глузуван­ням. Рецензент «Библиотеки для чтения» мову Шевченко-вих творів називав гібридським діалектом, мішаниною слів чубатих, бородатих, голених і неголених». У журналі «Сын Отечества» названо поезію Шевченка «штучною пустотою», а її мову — говіркою, якої взагалі не існує», «каліченням ро­сійської мови на хохлацький кшталт».

Брутально повівся з Шевченком Бєлінський, який вважав, Що Україна — це бічна річка, яка впадає у велику ріку російської історії, а український тип є «расове меншовартісним і нездатним до морального розвитку». Прочитавши Шевченкові твори, він стверджував, нібито в них «ряснота найвульгарніших слів та виразів», намагався закрити Шевченкові дорогу в лі­тературу.

Про любов до Шевченка в середовищі української інтелі­генції свідчить такий промовистий факт: щоб Тарас зміг по­бувати в Італії та поглибити малярську освіту, Олександра Кулішиха подарувала йому всі свої коштовності — персні, Коралі, сережки, намисто.

Це був час розквіту творчих сил поета. Тільки за друге півріччя 1845 р. він написав п'ять поем: «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І мертвим, і живим...» та всесвітньо відомий «Заповіт».

151

А як любив Тарас Дніпро! Він часто ходив до Славутича. Сяде, бувало, на горі, милується пречудовою панорамою і спі­ває. Не раз купував пташок і випускав їх на волю, викуповував у гицлів зловлених ними собак і теж випускав на свободу.

У Києві поет познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому — видатним ученим-істориком, письменником та публіцистом Миколою Костомаровим — із першої зустрічі полонив його щирістю й невимушеністю пове­дінки в товаристві. «Досить було поговорити з цією людиною годину,— писав потім Костомаров,— щоб повністю зійтися із ним і відчути до нього сердечну прив'язаність». Бесіда з Шев­ченком ніколи не могла навіяти нудьги і була незвичайно приємною».

У спогадах відзначено палку душу і щире серце Тараса, гарну вдачу і м'який гумор, веселу безпечність і здатність до самопожертви, практичну розсудливість і огиду до підступності й улесливості, зроблене йому добро довіку не забував.

Костомаров загітував Шевченка приєднатись до таємної по­літичної організації — Кирило-Мефодіївського братства (това-* риства), яке поширювало ідеї слов'янського єднання, маючи за мету утворення федерації вільних слов'янських народів. У програмі братства було записано: «І не буде ні царя, ні пана, ні кріпака». Усі члени Кирило-Мефодіївського братства відз­началися високою культурою, поширювали ідеї дружби слов'­янських народів, соціального й національного визволення. Ос­новний програмний документ організації — «Книга буття ук­раїнського народу», написана Костомаровим. У ньому читаємо, що недалеко вже той час, коли в Україні всі люди будуть «вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога Єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, і в інших слов'янських краях». У цій же книзі гостро затавровано Петра І і Катерину II, названо їх катами за те, що вони позбавили Україну волі.

Тарас Шевченко був за старшого боярина на весіллі пись­менника Пантелеймона Куліша і опинився там у центрі уваги, особливо після того, як чудово виконав «Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя» та інші улюблені пісні. Повертався він до Києва з думкою незабаром розпочати роботу в Київському університеті, де вже був затверджений викладачем малювання, а за ним невідступною тінню никав жандармський агент. Сту­дент Петров, вступивши до братства з провокаційною метою, доніс на його учасників у поліцію — і 5 квітня 1847 р. Шев­ченка заарештовано і в супроводі двох дужих жандармів від­правлено до Петербурга.

Тут, у казематі, захований від усього світу, в брутальних допитах і нестерпному очікуванні вироку провів Тарас Григо­рович квітень і травень. На слідстві тримався з гідністю, не каявся. Більшість членів товариства не витримали катувань і зізналися у «злочинах». Шевченко ж витримав громадянський

152

іспит, виявивши силу духа і благородство. На всі запитання, що стосувалися діяльності Братства, відповідав, що йому про це нічого не відомо. Проте Шевченка звинувачували, головним чином, не в участі в Кирило-Мефодіївському братстві, а в написанні революційних творів. Найбільшу лють у високопо­ставлених жандармів викликала поема «Сон»: вони й не підо­зрювали, що в царській імперії живе сміливець, який нава­жився так дошкульно висміяти самих «Божих помазаників». А що б сказали жандарми, коли б знали, що їхній арештант і тут, в казематі, має відвагу писати вірші?

Після закінчення слідства поетові «за сочинение возмути­тельных и в высшей степени дерзких стихотворений государь император высочайше повелеть соизволил: определить Шевчен­ку рядовым в отдельный Оренбургский корпус... под строжай­ший надзор, с запрещением писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Заборона писати і малювати най­більше обурила Тараса: «Забрано найблагороднішу частину мо­го бідного існування! — читаємо в його щоденнику.— Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку».

Про жорстокість російського царя в ставленні до Шевченка свідчать аж чотири накладені на нього кари: заслання без терміну, заслання рядовим солдатом, заборона писати і малю­вати. Так синові України було обтято творчі крила. Було поставлено за мету знівечити не злочинця, а поета. Важливо підкреслити, як поспішали карателі: за два місяці було здій­снено і слідство, і суд, і виконання вироку. Ця кара була незаконною і несправедливою, до того ж психологічно нестер­пною, бо зректися мистецтва талановитій людині — муки жа­хливішої і не придумаєш. Не менша мука — відірвати патріота від рідної землі. В одному з листів читаємо: «О краю мій любий! Краю мій рідний! Чи я тебе побачу хоч коли-небудь?»

Заарештувавши Шевченка, царат завдав найтяжчого удару не лише йому самому, а й українській культурі, національно-визвольному рухові слов'янських народів. Недаремно ж у квітні 1847 р. в Києві за наказом генерал-губернатора було посилено «на случай какого-либо беспорядка» караули у військах і на­гляд за студентами та гімназистами. Поліцейські агенти доно­сили, що Україна «находится в брожении», що там «сильное волнение умов», «чему много способствовали сочинения Шев­ченко». Свідченням того, як боявся царат гнівної музи Шев­ченка і як хотів позбутися його та чимдуж запроторити подалі, є незвичайна поспішність, з якою доставили поета в Оренбург,— за 7 діб (а це 2500 км!). На ті часи мало не космічна швидкість. І от Тарас на місці заслання. «Того ж дня,— В незамкнутій ^пише очевидець, щирий друг поета Михайло

тюрмі Лазаревський,— рознеслася по Оренбургу чутка про приїзд Шевченка. Земляки зразу

153

ж пішли в казарми і випросили його до себе на квартиру. Зустріч з поетом була незвичайна: і він, і всі навколо нього плакали».

Через тиждень засланого поета відправлено в Орськ. Спо­чатку завдяки клопотанню друзів він жив на приватній квар­тирі, але невдовзі його загнано в казарму, щодня муштровано до нестями і часто карано. Наприклад, якось при зустрічі з офіцером Шевченко скинув шапку не лівою, а правою рукою — і за це зразу ж опинився на гауптвахті.

Проте ще якось можна було б стерпіти і гауптвахту, і незмінне товариство п'яних солдатів, їхні лайки, карти, бійки, жахливо брудну казарму, а от цілоденну муштру — цього поет зносити не міг, тому невимовне страждав. А було ще щось стократ тяжче за муштру. Прочитайте тільки два вірші — «А. О. Козачковському» й «Лічу в неволі дні і ночі» — і ви почуєте приглушений стогін-ридання душі, яка «конає в не­волі», відчуєте, як їй боляче, повірите в щирість сповіді поета.

І я кривавими сльозами Не раз постелю омочу.

Так геній України і всієї Слов'янщини став безправним жовніром-великомучеником. І з цього дня кожен офіцер чи фельдфебель мав право знущатися з обраного Богом сина Ук­раїни.

Мордувало Шевченка і чужинецьке оточення: замість ясно-голубого неба — «небо невмите», замість розкішних степів зелених — «голий, рудий степ киргизький». До того ж від­сутність найелементарніших розваг, товариства, книжок, лис­тів від знайомих. «Жили з мене тягнуть,— жалівся Тарас.— Ліпше було б мені зовсім не родитися або швидше вмерти» (спогади Косарева).

Дехто не може збагнути причини розпачу Шевченка. Адже ж не в тюрмі він сидів. Та солдатчина для поета була гірше від тюрми, бо ненависним був сам дух солдафонства, що ча­вунною печаттю лягав на живу душу. І все ж не виснажлива муштра, не ідіотські «уроки словесності», на яких треба було сотні разів повторювати прізвища всього начальства — від ротного командира до членів монаршого дому, навіть не хвороби й покарання шпіцрутенами доводили Тараса до розпачу. Усе це він міг знести, бо був міцний тілом і душею. А от заборона писати й малювати для Шевченка була рівнозначна забороні бути самим собою. О, царат знав, як поцілити в саме серце поета, який не може мовчати, мусить говорити зі своїм народом словом чи пензлем. У листі до Варвари Рєпніної¹ засланий поет-художник пише: «Тут так багато нового, киргизи такі мальовничі, такі оригінальні і наївні, самі просяться під олі­вець, і я дурію, коли дивлюся на них... А дивитися і не малювати — це така мука, котру зрозуміє тільки істинний

¹ Варвара Рєпніна — друг Шевченка, дочка князя Рєпніна.

154

художник». Ходити по землі, споглядати красу сонця й хмар, чути шепіт вітру й очерету, бачити сльози голодної дитини й сум в очах матері, чути стогін закованої землі і не висловити цього людям — мука для митця, гірша за тюрму й каторгу. Зболена поетова душа не може мовчати:

Та вже ж нехай хоч розіпнуть, А я без віршів не улежу.

І Шевченко писав, ховаючись він унтерів та офіцерів, ті­каючи від усього світу в степ, за вали, на берег моря, довіряючи тільки сонцю, вітрові й хмарам. Писав ночами при світлі місяця на випадково знайдених шматках обгорткового паперу оцупком олівця, хтозна-як добутого. Твори цього періоду наче писані кров'ю поетового серця. Різка зміна клімату призвела до тяжкого захворювання ревматизмом, згодом — цингою. У напіврозваленій хатині лежав одинокий хворий поет і напру­жено думав:

Як же жити На чужині на самоті? І що робити взаперті? Якби кайдани перегризти, То гриз потроху б.

Невдовзі засланому поетові всміхнулася крихта куцого щастя: у 1848 р. його взяли художником у наукову експе­дицію під керівництвом гуманної людини О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. Уже в дорозі на острів Кос-Арал Тарас Григорович чимало малював — і від цього повеселішав. Одягнув цивільне пальто — ще радісніше стало. На Кос-Аралі Шевченко жив бідно, зате не відчував тягара солдатчини, багато читав, малював, писав. Працьовитість його в цей період дивовижна: за одну зиму створив понад півсотні віршів та два великі альбоми етюдів і портретів з життя казахів. Відвідуючи їхні юрти, поет швидко став там бажаним гостем. Як він любив казахських дітей, з яким інтересом слухав співців-акинів! І такою ж зворушливою любов'ю відповідали йому казахи, називаючи поета «акин Терезі» (співець Тарас).

Отже, на Кос-Аралі Шевченкові жилося порівняно краще, але туга за Україною підточувала його. Почуття нудьги і самотності загострювались у дні приїзду пошти, бо засланому поетові листи приходили рідко. Щоб менше ятрити серце, Тарас у такі дні виходив з барака.

Повернувшись до Оренбурга, Шевченко завдяки неуперед-Женому, доброзичливому ставленню начальства тільки вважав­ся солдатом, а носив цивільний одяг, міг відвідувати бібліотеку, Ходити в колонію польських засланців (з одним із них, Сєра-крвським, подружився), бувати на вечорах місцевої інтеліген­ції, але сум за рідним краєм безперестанку краяв його душу.

155

I

II

До захалявних книжечок поет записував вірші, омиті «кров'ю та сльозами».

На жаль, і така, відносна, воля тривала недовго. Один нікчемний офіцерик доніс начальству, що Шевченко всупереч волі царя живе не в казармі а до того ще й малює. Негайно у поета було вчинено обшук. Тарас Григорович, попереджений друзями, спалив майже всі свої папери (листи, малюнки, різні записи), тільки «захалявні книжечки», на щастя, передав на зберігання.

Шевченка переведено в Новопетровське укріплення — на півострові Мангишлак. Це було у жовтні 1850 р. Умови тут були жахливими. Навколо пустеля, пісок і солона вода, до найближчого культурного центру тисячі кілометрів, доріг жод­них, клімат такий шкідливий, що солдатів тут змінювали через два роки. Шевченка ж протримали в цій мертвій глухомані майже сім років. Тут, за розрахунком царських прислужників, повинен був загинути поет якщо не від хвороб, то від нудьги та безнадії. Для нагляду за ним було прикріплено затурканого єфрейтора, котрий мав ходити за поетом як тінь і стежити за тим, щоб Тарас Григорович не міг ні писати, ні малювати. При найменшій підозрі наглядач грубо обшукував поета. На муштру Шевченко мусив ходити навіть хворим, а хворів він безперервно два роки — цингою та золотухою. Щоденна му­штра підточувала сили, а кепкування, дріб'язкові причіпки й брутальні окрики глибоко ображали гідність, викликали ду­шевний біль. Звикнути до цього і примиритися з долею раба неможливо. Безнадія і смуток настільки опанували душу, що мимоволі приходили розпачливі думки: «Жить не хочеться на світі».

«Добивають вони мене, недолюди, не боячися Бога. А нудьга, нудьга! Я ще зроду такої нудьги не куштував. Ні до чого руки не лежать, а в голові така нехворощ, що й ради не дам... перо з рук випадає»,— читаємо в листі до Лазаревського від 8 травня про фінал тих десяти років тяжкої солдатської неволі.

Що врятувало Шевченка від самогубства в цей трагічний період життя? Духовний гарт, любов до України. Коли поет-в'язень на крилах вітру посилав у рідний край свою чорну тугу та безнадію, перед ним зринали широкі степи, і вітер приносив рідні пахощі шовковистої тирси з рідної України. Поет згадував у брудній казармі дніпровське плесо, поневолені села.

І тут з уст зринала рідна українська пісня. «Пісня — душа моя,— полюбляв говорити поет,— вона і серце звеселяє, і жалю завдає, і до помсти кличе». Вдалині від милої серцю України, в пропахлій брудом казармі бринить, мов квиління підбитого журавля, тужлива бурлацька пісня «Та немає в світі гірш нікому, як сіромі молодому». А закінчивши цю, починав іншу, чумацьку, чи не найбільш улюблену «Забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька...» Його земляк, солдат Ско-

белев, просто і задушевно виконував народну «Тече ріка не­величка». Поет-каторжанин забував, де знаходиться, слухаючи цю чарівну пісню, яка переносила його на береги рідного Дніпра, на волю.

Коли душевні муки великого Кобзаря досяглії свого апогею¹, почали приходити листи з радісним повідомленням: друзі ак­тивно клопочуться про його звільнення. Такі вісті, мов сонячне проміння, зігрівали зболене поетове серце, додавали сил. А коли б Шевченко ще знав, як його чекають в Україні! Куліш писав, що, якби звільнили Шевченка з неволі, на Вкраїні зійшло б серед ночі сонце.

На початку 1857 року друзі повідомили, що дозвіл на звіль­нення вже є. Та минула зима, за нею й весна, а офіційне повідомлення все не надходило. Це було нестерпно: знати, що ти вже не солдат-засланець, і продовжувати жити в проклятій казармі, ходити в остогидлому мундирі, віддавати честь нена­висним офіцерам. Лист поета до М. Лазаревського — це крик зацькованої душі: «Що се вони зо мною роблять?.„пошта не привезла нічого офіційного щодо моєї отставки...»

Нарешті в серпні 1857 р. Шевченка відпустили, і він три дні й три ночі плив на рибальському човні через Каспій, а з Астрахані до Нижнього Новгорода — на пароплаві. Цілий мі­сяць поет милувався приволзькими пейзажами, багато читав, вів щоденник. Радісне почуття волі переповнює все єство вчо­рашнього солдата-каторжанина.

Прибувши до Нижнього Новгорода, Шевченко

«На такій сподівався через кілька днів бути в Петербур-волі, як собака ^зі- ^{Та не} судилося. На пристані вже чекали на прив'язі» жандарми, які оголосили поетові, що він буде відправлений по етапу назад до Оренбурга, до того ж під суворий нагляд. У щоденнику в цей день Шев­ченко записав: «Прокляття вам, мої мучителі безкарні! Мер­зенно! Жорстоко! До огиди мерзенно!» Обурення й гнів поет висловив і в листах, наприклад: «От іродові душі! Мало їм було десяти літ. Кров холоне, як згадаю». А в листі до Щепкіна читаємо: «Тепер я в Нижнім Новгороді на волі — на такій волі, як собака на прив'язі». І хоч тут він написав небагато («Неофіти», уривок «Юродивий» та кілька віршів), але ці твори переконливо свідчать, що заслання хоч підірвало здоров'я по­ета, та не зламало його духу.

Повернення Шевченка до Петербурга вітали всі прогресивні сили країни. Оповитий ореолом борця-мученика, поет викли­кав, особливо у молоді, велике захоплення. Його так часто запрошували на різні, спеціально для нього влаштовані при­йоми, що це обридало: не любив Шевченко бенкетувань та величання. Зате любив працювати. У незручній квартирі з одним вікном, столиком і двома простими стільцями він ґрун-

Апогей — найвищий ступінь.

156

1ST

Г

тонно займався гравіруванням, за що згодом йому присвоєно звання академіка. Вечорами часто відвідував оперний і драма­тичний театри, концертні зали. Саме тоді поет познайомився і подружив з Лйрою Олдріджем та Марком Вовчком.

З багатьох портретів Шевченка нам .знайомі риси його об­личчя. Сучасник так змальовує поета: «Він середнього зросту, широкоплечий і взагалі кремезної, міцної будови. Він не брюнет і не блондин, але ближче до брюнета, риси обличчя свідчили про відвагу, очі блищали енергією». Цей опис поглиблюють спогади іншого сучасника: «Обличчя його, на перший погляд, здавалося звичайним, але очі світились таким розумним і промовистим світлом, такою свідомістю своєї гідності, що ми­моволі привертали до себе увагу кожного. У його голосі була дивовижна м'якість, у ході і в усіх рухах — зосередженість. Одягався він не вишукано, але просто й чисто; вдома ж любив носити народне українське вбрання».

Це портрет зовнішній. А внутрішній? Послухаймо, що про це пише біограф поета Василь Маслій: «За складом характеру і розуму Тарас Григорович був щирий українець. Взнавши раз людину, він прив'язувався до неї, а якщо відчував прихиль­ність до себе, то цілком і безроздільно віддавався їй на все життя. Відмітними рисами його вдачі були надзвичайна доброта і лагідність, навіть ніжність, дивовижна правдивість і прямота, що доходила до різкості, безкорисливість і самовідданість.;. Доброта його не мала меж. Завжди поспішав на допомогу, ділився останнім, його надзвичайна безкорисливість і непрак­тичність спричинялися до того, що він майже завжди був у нестатках. Помер він таким же бідняком, як народився». Так минали тижні, місяці, роки, а волі не було. «Доки вони будуть знущатися наді мною?» — скаржиться Шевченко в одному листі на тяганину в справі його виїзду в Україну. Нарешті дозвіл про виїзд було видано (1858 p.), але всім жандармським управлінням сурово велено встановити за поетом неослабне стеження. Під час подорожі, якої Тарас чекав довгих десять років, він відвідав друзів, брата Микиту, сестру Ярину, уже вдову, записав у Кирилівці весільний обряд, відвідав Моринці, малював там, зустрічався з багатьма селя­нами. У народних переказах говориться, що, в яке б село не приїхав Тарас, йшли до нього безправні кріпаки за порадою, бо знали, що тільки в нього знайдуть правду й захист.

Подорожуючи в 1859 р. по Україні, Шевченко облюбував невелику діляночку землі на кручах Дніпра, щоб оселитися тут, коли одружиться. Десятирічна солдатчина не очерствила його ніжного серця, він завжди мріяв про сімейний затишок. Власник землі лицемірно згодився на продаж, а сам підіслав іншого панка з провокаційними запитаннями, відповіді на які були зразу ж донесені, й поета заарештовано втретє. Правителі, як вогню, боялися перебування поета-тираноборця в «гайда­мацькій» Україні, бо Шевченко, маючи великий авторитет

158

серед селян, міг підняти їх на визвольну боротьбу. Тому ки­ївський губернатор наказав за всяку ціну не допустити посе­лення Шевченка в Україні. Так поетова мрія і на цей раз не здійснилася. У вірші «Сестрі» він писав про це так:

Минаючи убогі села Понаддніпрянські невеселі, Я думав: «Де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі?»

У Києві Шевченко пробув два тижні, після 20-літньої роз­луки обняв свого благодійника Сошенка, зустрівся зі студен­тами, ремісниками. Сталася тут цікава подія, яка засвідчує велику любов поета до дітей. Серед своїх речей він знайшов 43 крб., про які зовсім забув. І на ці гроші, діждавши неділі, організував дітворі на Подолі добре частування. Але і цю радість затьмарено: йому наказано негайно повертатися до Петербурга. З тяжким настроєм, з нездійсненими планами передчасно покидав Тарас Григорович Україну, цього разу на­завжди.

Автор хроніки Шевченкового життя Олександр Кониський з останньої його подорожі в Україну робить такий висновок: «Подорож та... не підбадьорила йому духа. Навпаки, вона ще більш охмарила його: отрута тяжкого життя ще глибше роз­лилася по всьому організму... на кожному ступню на Україні він бачив лихо... народ в ярмі, своїх рідних братів і сестер бачив на панщині, бачив, що «кругом неправда і неволя». Заспокоїтися нічим йому було! Спочити нема де!..»

Повернувшись з України, Шевченко продов-В зеніті слави ^ЖУ^Є активну громадську діяльність, ще тіс-і страждань ні^ше зближується з Чернишевським, з поль­ськими революційними гуртками, встановлює зв'язки з Герценим, що жив у Лондоні. Його дні та вечори сповнені напруженої творчої праці, він пише поему «Марія», ряд віршів, а головне — після дворічної тяганини видає «Кобзар».

У той час у Петербурзі з різних причин опинилося чимало видатних діячів української культури — письменників, худо­жників, композиторів, серед них Панько Куліш, Марко Вовчок, Микола Костомаров, Семен Гулак-Артемовський, Яків Куха­ренко, Михайло Остроградський та інші. Так у столиці Росій­ської імперії утворилася українська громада — колонія, з біль­шістю членів якої Шевченко близько спілкувався, в товаристві яких знаходив розраду, бо мова, звичаї, одяг, страви, а голов-^Не — Дух літературно-мистецьких зустрічей створювали атмос­феру України. «Його знали й любили,— пригадує сучасник.— Всі старалися висловити йому свою прихильність і любов. Шевченко в той час був у Петербурзі найпопулярнішою лю­диною».

Ще більше шириться слава Великого Кобзаря в Україні, в 1859 році, як свідчать сучасники, Шевченко став особою

159

легендарною. Пантелеймон Куліш в листі до поета писав: «Тут-бо не то пани та паненята, а всяка душа письменна й шира з вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихи напам'ять і, тривайте, чи не по «Кобзареві» вже й Богу моляться».

Давній задум одружитися і оселитися з сім'єю в Україні, у хатині з вишневим садочком, ще дужче оволодіває Шевчен­ком. Своєму родичеві Варфоломієві він пише, що «о-ґа благодать над Дніпром» сниться йому «і вдень, і вночі», і просить пос­ватати йому наймичку Харитину, яку він вподобав. Та дівчина не схотіла виходити заміж. Тоді Варфоломій порадив Тарасові одружитися з однією гувернанткою, але той і слухати не хотів. Його дружиною, писав Великий Кобзар, може бути тільки українка, не панського роду, сирота і наймичка. Невдалим було сватання і до Ликери Полусмакової, кріпачки з України. Коли все було готове до весілля, недоброзичливці розбили й цю мрію поета. Невдачі викликали в Шевченка пригнічення, навіть розпач: «Що мені на світі робить? — писав він.— Я одурію на чужині і на самоті!» У ньому неначе щось обірвалося. Поет зрозумів, що відтепер залишається тільки одне — повна і довічна самотність. Тому не можна без зворушення читати журливі рядки-квиління одинокої людини:

Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема!

З того часу Тарас Григорович був постійно сумним. Тільки діти ще викликали усмішку на його згорьованому обличчі. Саме з думкою про дітей, уже тяжко хворий, він складає і видає український «Буквар». Творча і життєва мужність ве­ликого сина українського народу була такою незвичайною, що навіть в останні місяці свого життя, смертельно хворий, він працює дуже інтенсивно: пише вірші, створює нові гравюри, стежить за поширенням свого «Букваря», планує видання ряду

підручників.

Хоча з початку 1861 року Шевченко не виходив з кімнати, та до останнього дня не втрачав надії на одужання. І пов'язував її неодмінно з Україною: «От якби до весни дотягти,— говорив він.— Та на Україну... Там, може, і полегшало б, там, може б, ще трохи подихав». Підсумком його життя могли б бути слова з вірша «Доля»:

Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою.

Останні дні життя поета були сповнені нес-

Смерть та терпних мук: він тяжко дихав, не міг гово-

безсмертя рити. Вночі з 9 на 10 березня прибули теле­грами з Харкова і Полтави, що вітали Шев­ченка з днем народження. Зрадівши, хворий подякував і сказав: «От якби додому, там би я, може, одужав».

...Ніч минула в муках. Він уже не говорив, бо кожне слово коштувало йому неймовірних зусиль. А вдосвіта 10 березня 1861 року Тарас Шевченко зійшов униз в свою майстерню, упав і замовк навіки.

Хоч офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, і хоч була сильна негода, на похорони Шевченка зібралося багато людей. Біль, невимовна туга огорнули друзів та шанувальників поета. Надгробні промови виголошувалися українською, російською та польською мовами. Труну з тілом Великого Кобзаря несли студенти з церкви аж на Смоленське кладовище. На покійника поклали лавровий вінок. «Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька»,— сказав Пантелеймон Куліш, звертаючись до померлого поета.

В день похорону Кобзаря України урочисті панахиди було відслужено в Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Хер­соні, Катеринославі і скрізь-скрізь по Україні.

Сумна вість, передана телеграфом в Україну, поширилася по містах та селах, мов блискавка: так швидко рознеслася і так сильно вдарила. Полетіла сумна звістка і за кордон: у Лондон до Герцена, у Дрезден до сім'ї Толстих, у Париж до Тургенева тощо. Некрологи вмістили всі газети й журнали України, Росії та багатьох країн Європи. Критик Аполлон Григор'єв у часописі «Время» писав: «Багато хто ставить Шев­ченка врівень з Пушкіним і Міцкевичем... У Шевченка сяє та краса поезії народної, якої у Пушкіна і Міцкевича лишень іскорки блищать... Шевченко — останній кобзар і перший великий поет нової¹ великої літератури».

У травні цього ж року тіло Великого Кобзаря було перевезене в Україну. Весь прогресивний Петербург прощався з україн­ським генієм. Населення всюди виходило назустріч жалобній колісниці, вкритій червоною китайкою та вінками. Урочиста зустріч відбулася в Києві, куди приїхали брати і сестра поета. Студенти університету несли на руках домовину, на яку неві­дома жінка поклала терновий вінок — символ страдницького життя Шевченка. На іншому вінку жіночою рукою було на­писано: «Прощай, батьку, орле сизий!» Хоч губернатор забо­ронив будь-які промови р зборища, зібралися тисячі людей. Понад Дніпром домовину донесли до пристані, а далі пароп­лавом — до Канева, де у віз впряглися дівчата і везли труну близько десяти кілометрів на вершину Чернечої гори.

181

160

У Канівській соборній церкві протопоп Мацкевич наприкінці панахиди сказав: «Ти, стародавній Дніпре, що пишаєшся сво­їми хвилями сивими! Тобі судилося на своїх ребрах-хвилях привезти до нас Шевченкові останки; повідай же ти нам про дорогого для кожного українця чоловіка — Кобзаря! Був час, що про нашу Україну думали, що се край, невдатний для високих почувань і думок; але Шевченко довів, що край сей... має душу і серце, приступне для всього високого і прекрасного. Померлий брате! Світ твій просвітиться перед людьми... Минуть віки, і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко. Бажав ти, брате, жити в Каневі — от і живи до кінця світу. А ти, Україно, побожно шануй наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут на одній з найвищих гір Дніпрових покоїтиметься прах його, і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по сей бік нашого славного Дніпра».

Після поховання люди довго не розходились, деякі зали­шилися й ночувати біля Тараса... Було це 22 травня. А 24 над домовиною почали насипати високу могилу-ropy, яку пі­зніше названо Тарасовою. Вночі на могилі горіли багаття й люди гомоніли про волю. Не спали по ночах і навколишні поміщики. Не спали у Києві обидва губернатори і раз у раз висилали до Канева своїх яничарів вистежити, приборкати, знешкодити бунтарський Шевченків дух. Канів здавався їм вулканом селянської змови, центром другої гайдамаччини, тому сюди прибувають жандарми, а згодом і сам губернатор, у Каневі розташовується батальйон солдатів, прибуває ще дві роти. Розслідування тривало 4 місяці, а поліцейський нагляд за могилою — аж до 1917 року.

В одній народній легенді розповідається, що Тарас Шевченко взагалі не вмер, що він живий і досі, а тільки до слушного часу переховується від посіпак, щоб у час всенародної кари з'явитися перед усіма й очолити священну боротьбу. Максим Рильський про це писав: «Коли цю легенду брати алегорично, то в ній криється велика правда. Шевченко справді живий, справді між нами, він разом з українським народом».