Запитання і завдання

1. Що привернуло вашу увагу в діяльності повістяра з Основи, і яке вона мала значення для наступного розвитку нашої культури?

2. У чому моральна вищість людей з народу над панама в творах Квітки-Основ'яненка?

3. Доведіть, що Квітка-Основ'яненко — творець народної повісті в україн­ській літературі.

4. У чому привабливість, правдивість образів Василя та Марусі, а в чому їх нежиттєвість?

5. Прочитайте одне з оповідань Квітки-Основ'яненка, самостійно підготуй­тесь до його аналізу (тема, проблематика, система образів, мова, ідея, значення).

6. Порівняйте образи Мп;^ сі й Наталки Полтавки, зробіть висновки. До­ведіть, що портрети цих персона ків, їх поведінка і мова позначені великим впливом народнопісенної творчості.

7. Напишіть відгук на відвідану вами виставу чи переглянутий кінофільм «Сватання на Гончарівці» або «Шельменко-денщик».

8. Які основні ознаки творчого методу сентименталізму? Як вони позначи­лись на змісті й формі повісті «Маруся»?

ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814 — 1861)

«Він був сином мужика і став володарем в царстві духа,— писав про Тараса Шевченка Іван Франко.— Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури... Доля переслі­дувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу... Найкращий і найцін­ніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».

Хоча Тарас Шевченко помер понад сто тридцять років тому, він хвилює нас і сьогодні; ми хочемо знати, як склалася його прижиттєва й посмертна доля, як він працював, з ким дружив, а кого ненавидів, яким був у побуті та особистому житті, які його погляди, переконання і смаки-уподобання. Про все це, про велику Людину, діяльність якої письменник Олександр Гаврилюк назвав величавою поемою, згустком великої трагедії мільйонів гноблених, одним з найбільших велетнів світової Історії, і поведемо зараз мову.

Мальовнича природа рідної Кирилівки (або Дитинство Керилівки, як говорять місцеві жителі) — оті

невеликі річки, зелені долини, ліси, байраки та все інше, чим славився тоді український лісостеп, давні козацькі могили і чумацький шлях до Одеси та Криму — усе мало вплив на формування майбутнього митця: милувало око, збуджувало почуття й думку. Щодня милуючись рідними пейзажами, багатством їхніх барв та звуків, дивуючись їхній різноманітності та незбагненній мінливості, спостережливий хлопчик вбирав у свою душу всю оту красу, закохувався всім серцем в рідний край. Без звабливих чарів рідних краєвидів, напевно, не було б усім відомого шедевру:

145

Тихесенько вітер віє, Степи, лави мріють, Між ярами над ставами Верби зеленіють.

Рідна українська природа була першим Тарасовим джерелом розуміння краси, формувала його смаки, мислення. У незви­чайно допитливої дитини все побачене викликало бажання творити. У повісті «Княгиня» Шевченко докладно пише про ті роки, що проходили в повній гармонії природного розвитку його особистості й навколишнього середовища. Набігавшись і награвшись досхочу, що аж піт виступав на полотняній сорочці, Тарасик біг чимдуж до струмка, на ходу скидав благеньку одежу і з розгону плигав у воду. Скупавшись, щодуху перебігав долину, леваду і, перестрибнувши перелаз, лягав на зелену скатертину трави — улюблене місце під старою грушею, зручно вмощувався, поклавши бриль під голову, і довго дивився в синю безодню неба. На чому ж воно, таке велике, тримається? Клуня менша, і то на стовпах. Думав, думав і непомітно засинав. Прокидався, а в голову лізло настирливе: так на чому ж усе-таки тримається небо? Мабуть, теж на стовпах, як клуня. Але то мусять бути стовпи значно більші і, напевно, не дере­в'яні, а залізні. Де вони? Чи, часом, не за отією горою, що навпроти села? А що як піти глянути? Міцніше насунувши бриль на лобату голівку, п'ятирічний Тарасик твердою ходою прямував до гори. ...Так розсувалися межі таємничого, так задовольнялася дитяча допитливість і снувались думки.

За переказами сучасників, малий Тарас був хлопцем мотор­ним, веселої вдачі і чутливий до всякого горя. Як руйнують хлопці пташине гніздо, то він просить: «Не чіпайте їх, вони ж так гарно співають, їм буде боляче»; як лютий пан Енгель-гардт накаже катувати кріпака канчуками, то враз заболить у хлопця серце. Тому й не дивно, що Тарас останнє з товаришем поділить. Незмірне любив Шевченко народні пісні, переймав їх з першого разу і знав їх без ліку.

Батько Тарасів був не тільки добрим хліборобом, він ще й стельмахував та чумакував, до того ж умів читати і писати. Не без підстав виник оцей батьків заповіт: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре або велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не зна­читиме...» І справді: не брався хлопець по-справжньому ні до хліборобства, ні до стельмахування, ні до пастушества, а нес­тримно тягнуло його до малярства, хоча доводилося, звісно, і коней доглядати, і опалювати печі, і за погонича бути, і навіть куховарити.

Найулюбленіша розрада для Тараса — книжки, пісні коб­зарів та розмови про гайдамаків, що колись карали панів, а тепер сплять у могилах, які він бачив, коли їздив з батьком

до Києва та Одеси. Скільки тих могил! Тарас забуде і про телят, яких пасе, і про те, що голодний,— все думає, пригадує, як вчора сусід розказував, що настане слушний час — устануть поховані гайдамаки на панів лютих. Щоб до того часу підрости й собі бути з ними — ото було б добре! Про те, що це страшно, Тарас і не думає. Хоч і малий, а ночує в курені, що сам собі збудував із зілля, а то й у печері, яка ген за селом.

Дуже рано виявилися в Тараса здібності до малярства. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Все ними замалює: стіни, лави, стіл в хаті й надворі, в себе й у гостях. Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей. Коли юний художник намалював п'яного дяка, то був ним покараний. «Цей перший деспот, на котрого я наткнувся в моєму житті,— писав Шевченко,— вселив у мене на все життя глибоку огиду і презирство до всякого насильства однієї людини над іншою».

Прагнучи стати художником, Тарас побував у трьох цер­ковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту. Управитель пана Енгельгардта послав Тараса на кухню кухар­чуком, а згодом — у панські покої служником-козачком. Ос­таточне рішення будь-що стати малярем визріло у нього в Києві, куди він поїхав з паном. Енгельгардт бенкетував, і три дні хлопець міг робити, що сам хотів. Тарас побував на Хре­щатику, оглянув Золоті ворота, Лавру, Софійський собор, і від побаченого підліткові захопило дух. Майстерно розписані зо­лотоверхі церкви, вражаючої сили ікони, незвичайної краси архітектурні споруди... Брався нишком перемальовувати. Та за три дні чи ж багато встигнеш?..

У Вільні а потім у Варшаві, супроводжуючи срого пана, Тарас опинився в середовищі патріотично піднесених литовців та поляків, був очевидцем антиросійського повстання 1830 — 1831 pp.— і все це стало для нього школою громадянського гарту: його помислами відтепер і до кінця життя буде рухати невситима жага свободи.

У світі

мистецтва.

Омріяна воля

Бажаючи мати власного живописця, Енгель­гардт віддав Тараса в науку до малярних справ майстра Ширяева, у Петербург.

Хоч від жорстокого маляра хлопцеві не раз діставалося, але терпів задля омріяного мистецтва. Тарас чимало малював з натури. Одного разу, пе­ремальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко зустрів зем­ляка — художника Івана Сошенка, який познайомив його з видатними діячами російської й української культур (Карлом Брюлловым, Василем Григоровичем, Олексієм Венеціановим, Василем Жуковським, Гвгеном Гребінкою), спільними зусил­лями котрих талановитого кріпака було викуплено з кріпацтва. Сталося це 22 квітня 1838 р. Ось як описує Сошенко цей день:

146

147

«Нараз до кімнати моєї через вікно плигає Т.фас, мало мене не звалив з ніг, кидається мені на шию і гукає: «Воля! Воля!» — «Чи не здурів ти, кажу, Тарасе?» А він усе своє — підстрибує та гукає: «Воля! Воля!»

В оточенні художників і письменників Шевченко швидко зростає духовно. Він читає твори Котляревського, Пушкіна, Квітки-Основ'яненка, Гоголя, західно-європейських авторів, книги з історії України, відвідує літературні вечори Євгена Гребінки, малює.

Шевченко відчув себе щасливим, бо став вільною людиною: «Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь,— писав він до брата,— велике щастя буть вольним чоловіком». Але він не міг задовольнитися тільки особистим щастям, бо завжди почував себе вірним сином покріпаченого українського народу, а його особиста воля тільки підкріплювала безодню, що про­лягала між вільними й кріпаками. Це Тарас бачив по сумних очах дворових людей Енгельгардта, коли приходив до них поділитися своєю радістю, ;і виразу докори на обличчях його сестер та братів, що снилися йому ночами, замучені в кайданах. Ні, він не міг відчувати себе повністю щасливим!

Викуп Шевченка з кріпацтва став етапною подією в його житті не тільки тому, що відтепер уже не було перепон для вільного розвитку його творчих сил, а й тому, що саме в драматичні дні очікування волі та в наступні дні її осмислення, в дні розбурханого вулкану почуттів і напруженої роботи мозку, напевне, народжувався несхитний борець за волю українського та інших народів.

Зразу після викупу з кріпацтва Тараса зараховують до Ака­демії мистецтв. Незабаром він стає одним з найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова. Юнак пог­линає книги з мистецтва, всесвітньої історії, слухає лекції з анатомії, фізіології, зоології, береться за вивчення французької мови, відвідує музеї, часто буває в театрах — так нестримно розширюється коло його освітніх і мистецьких потреб. Завдяки Брюллову він знайомиться з композитором Глинкою, славетним байкарем Криловим та іншими видатними діячами російської культури. У малярстві Шевченко робить дедалі помітніші ус­піхи. Його тричі нагороджують срібною, а потім і золотою медалями. Зароблені гроші відсилає братові Микиті. Бував Тарас і в товаристві: сам енергійний і веселий, він любив від душі пожартувати, розповісти якусь кумедну історію, досхочу поспівати, «дати лиха закаблукам».

Тарас мріяв поїхати в казкову Італію, щоб познайомитися із всесвітньо відомими шедеврами малярства, скульптури й архітектури. Та Академія послала іншого, а власних коштів на таку подорож у Шевченка, звісно, не було. Друга заповітна поетова мрія — повернутись назавжди в Україну. Останнім часом Шевченко все більше нудьгує за батьківщиною, все частіше згадує Кирилівку, тужить за рідним словом. Брата

148

Микиту просить писати листи по-українськи: «Так нехай же Я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Кирилівку, та рідню, та бур'яни...» Цей уривок з листа переконливо свідчить, що за довгі роки життя на чужині не зачерствіло серце Тарасове.

У 1843 р. Шевченко нарешті приїхав в Ук-«На нашій, не раїну. За кілька місяців він устиг побувати своїй землі» в багатьох місцях Київщини, Чернігівщини та Катеринославщини (тепер Дніпропетровсь­ка область). Під час мандрів поет гостював у ліберальне¹ на­строєних панів. Приймали вони Тараса дуже добре, але якою б щедрою не була панська гостина, у молодого поета стояли перед очима побачені картини злиденного життя кріпаків, їхнє безправне становище. Перед ним лежав розтерзаний, без хреста розіп'ятий край.

Страждання кріпаків для Шевченка, вчорашнього кріпака, були особистим горем. Хіба міг він спокійно дивитися, як пан Трепов у його присутності ляпасом розбудив козачка, що дрімав у передпокої? Обурений, поет повернувся й пішов, і ніякі вмовляння не змогли змінити його рішення. Хіба міг син народу пробачити панові Лукашевичу, коли той у лютий мороз погнав кріпака пішки за ЗО верст із запискою і в той же день велів повернутися? Тарас тут же в гніві написав до кріпосника, що більше не хоче його знати. Так чинити могла людина, серце якої билося в один такт із серцем народу. Так сприймати кривду знедоленого кріпака міг тільки брат по духу.

Відвідавши Черкаси, Шевченко змальовує береги Дніпра, від старих людей записує пісні й перекази про старовину. Знайомився він швидко, особливо з простими людьми. Побував Тарас і на місці розташування славної Запорозької Січі. У рідному селі Шевченко побачився з братами й сестрами, застав ще живого діда, намалював його, а також свою хату. Радісна і сумна була та зустріч. Від радості Тарас плакав, обнімаючи своїх рідних. Коли ж побачив, як знівечило їх кріпацтво, його серце заклекотіло полум'ям гніву до кріпосників і російського самодержавства.

...Шевченко знову в Петербурзі: завершує навчання в Ака­демії, видає на власні кошти і сам поширює «Живописну Україну» — серію картин, на яких відображено історичні місця України, її побут і природу. Відкладає виручені гроші, щоб викупити з кріпацтва своїх братів та сестер. Тарас продовжує жити у світі вражень від побаченого в Україні поміщицького свавілля над кріпаками. Ці згадки ятрять чуле серце поета:

Чого мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кричить,

Ліберал — той, хто обстоює суспільне перетворення мирним шляхом через реформи.

149

Мов дитя голодне? Серце моє трудне, Чого ти бажаєш, що в тебе болить?

У вірші «Заворожи мені, волхве...» Тарас у розпачі запи­тував:

Скажи, що робити: