«Маруся»

Маруся і Василь покохалися і хочуть одру-фабула житися. Та батько Марусі, сільський багач Наум Дрот, відмовляється віддати єдину донь­ку за бідного сироту, до того ж призначеного в рекрути. «Тобі лоб забриють,— говорить він до парубка,— а що тоді буде з Марусею?» Щоб відкупитися від солдатчини, парубок йде на заробітки. У той час Маруся застуджується і помирає. Верну­вшись із заробітків та не заставши милої живою, Василь йде в монастир і там з горя за коханою теж помирає.

Наум Дрот — працьовитий, мудрий, набож- Образи ний, чесний, тверезий, дотримується всіх на­ родних обрядів та звичаїв. Це ідеал селянина, в розумінні Квітки. Лише завдяки чесній праці, набожності і дотриманню норм християнської моралі цей кріпак став замо­ жним і щасливим.

У такому ж доброчесному дусі виховав Наум і свою доньку Марусю, яка є центральним образом повісті. Вона викликає велику симпатію вже зовнішністю: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці — як тернові ягідки, бровонь-ки — як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький, з горбочком, а губоньки — як цвіточки розцвітають, і між ними зубоньки — неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані». Портрет Марусі та опис її одягу такий детальний, що займає цілу сторінку. Як бачимо, це справжня красуня; саме такими зма­льовували дівчат українські народні пісні.

За характером Маруся скромна, з усіма привітна, тиха, ввічлива, спокійна, а понад усе — працьовита, «до всякого Діла невсипуща», так що «і на батька, і на матір, і на себе пряде, шиє, миє, і сама усе одна, бея наймички, і варить, і пече». Хоч і донька заможних людей, «вона й з батьком у полі чи громадити, чи жати», і біля корови порається, і в хаті прибере. Отож усе Марусине життя у праці.

У її духовному світі найважливіше — почуття, настрій. То вона «веселенька, як весіння зіронька», а то вже «невесела, мов у воду опущена». Маруся дуже чутлива, будь-що — уже сльози, вся в світі переживань, викликаних її першим ко­ханням. Полюбила ця дівчина Василя з першого погляду, але глибоко, назавжди. У поведінці своїй з парубком Маруся шля­хетна, цнотлива. У розлуці з Василем вона цілує і прикладає До серця подаровані ним горішки.

139

Як і портрет, опис поведінки Марусі теж має фольклорну основу: вона червоніє, «як калина», стрепенулася, «як рибонь­ка», голос дівчини, як сопілонька, а сльозина, як росочка на квіточці; «коли б їй крила, полетіла б на край світу». Народ­нопісенна і мова цієї чепурної, роботящої дівчини: «Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Утін-ко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти: дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком».

Образ Марусі втрачає дещо від її покірності всім і всьому, і від надмірної богобоязливості. Вона вважає гріхом ходити на вечорниці і навіть кохати. Від цього дещо страждає життєва переконливість образу. І все ж Маруся — один з кращих персонажів української прози, її окраса і гордість.

Ідеальній дівчині — ідеальна пара. Таким і є Василь: «гар­ний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум'яний, моторний, зви­чайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чо­боти добрі, шкапові, з підковами». Чим не ідеал?

Ідеальній зовнішності цього парубка повністю відповідає така ж вдача: Василь чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на ви­гадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». Проте лукавства в жартах Василя нема. І до танців, і до розмов, і до роботи — до всього він здатний. Такого хлопця поважають дорослі (бо й він їх шанує), з таким хочуть дружити молоді, такого наслідує дітвора. Василь — сирота, бідний, працює в місті свитником. Його воля й розумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився грамоти в купця.

Натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як по­бачив він Марусю під образами у труні, «закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав, мов неживий...». Надмірна вразливість мало не довела його до самогубства, коли він довідався про смерть коханої. Мова Василя перенасичена пестливими словами: «Марусенько, моя лебідочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко! — я мов у раю!»