Втіху подай душі буремній, о ти, мій раю! о раю мій!

Я не в змозі висловити силу мого кохання до тебе. Коли б я знав стільки мов, скільки є ком у Магдебурзькім праві, то й їх не вистачило б на оспівування краси твоєї. Вір мені: люблю тебе до безконечності!

Бачив я багатьох — і красунь, і багатих, та серце моє не лежить до них: ти одна запанувала в моєму серці навіки, і душа моя щомиті лине до тебе». Чи знайдеться на світі жінка, яка б не хотіла почути такі натхненні слова на свою адресу?

116

Або згадаймо поведінку возного в прикінцевому епізоді п'є­си Маючи право на одруження з Наталкою, він великодушно _відступається від неї на користь Петра, зворушений його без­корисливим вчинком. «Признаюся,— каже возний,— що від народження маю нахил до добрих справ, але за клопотами лосі жодної не зробив. Добрий Петре і моторна Наталко! При­ступіть до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Бла­гослови дітей своїх щастям і здоров'ям».

Як бачимо, образ возного неоднозначний. З одного боку, це бюрократ і здирник, з іншого — людина, спроможна на щирі почуття й великодушні вчинки.

Виборний. Виборний Макогоненко викликає двоїсте став­лення. «Хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається, де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка — зараз докаже»,— так характеризує цього пред­ставника сільської влади спостережливий і дотепний Микола. Характеристика ця наскільки виразна, настільки правильна, вичерпна. Та й возний, що знає виборного дуже добре, говорить, що Макогоненко всюди й завжди вміє «увернутись: хитро, мудро, недорогим коштом». Недорогим коштом! Чи не тому й розбагатів Макогоненко? Визначальна риса Макогоненка — крутійство.

Щоб умовити Наталку вийти за возного Тетерваковського, він хитро плете сітку переговорів: заводить мову про те, як нелегко бідній дівчині тепер заміж вийти, залякує Наталку гіркою долею «вічної дівки» і, нарешті, нещиро на всі лади вихваляє жениха — возного, лаючи, обзиваючи при цьому Петра, вигадуючи про нього всяку всячину, хоч і у вічі не бачив парубка. Нещирість, користолюбність викликають анти­патію до Макогоненка.

З другого боку, Макогоненко виявляє неабияку симпатію за прихильність до бідних (до Терпилихи та її дочки), за щире зичливе слово про Наталку, а потім і Петра («що не говори, а мені жаль його»; «такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!»), а найбільше за те, що зневажає чиновників-хабарників, отих «п явок», що з простого народу «кров смокчуть». До того ж у побуті це людина товариська, весела, жартівлива, любить поспі­вати і робить це з великим чуттям. Ось чому ставлення до виборного двоїсте: більше позитивне, ніж негативне.

У мові виборного чимало дотепних виразів, приказок, при-слів їв, наприклад: «Лучше живий хорунжий, як мертвий сот­ник»; «Вже куди не кинь, то клин»; «Удар лихом об землю» тощо. Чимало речень у мові Макогоненка обірвані, недомовлені, приміром: «Для того... а ти буцім і не знаєш?» Це теж вияв його дотепності.

.... Сила «Наталки Полтавки» — в правді й про-

ародність та стоті; за визначенням видатного драматурга

драматургічна XIX ст. Івана Карпенка-Карого, ця п'єса —

яистерність «світла незаймана квітка народної поезії».

117

Зміст п'єси є не лише виявленням конкретних настроїв першої половини XIX ст., а й втіленням глибинної народнопісенної й драматичної традиції.

П'єса має народний характер. Головні герої п'єси — вихідці з народу. Котляревському вдалося глибоко розкрити їхні пе­реживання. Позитивними образами Котляревський високо під­ніс глибокий розум, працьовитість, оптимізм, почуття гідності, наполегливість, чистоту почуттів та інші моральні якості про­стих людей. Таке зображення трудящих було прогресивним, бо вселяло віру в краще майбутнє. Тим більша честь авторові, що ніхто в літературі того часу не наважився так високо піднести звичайну людину з народу.

Народність п'єси підсилюють її пісні, то перенесені з фольклору, то написані самим автором у народному дусі. Пісні тут — не просто музичні номери, як у тогочасних комічних операх, не тільки «орнамент», а й один з найго­ловніших засобів розкриття вдачі характеру людини. У пі­снях персонажі виливають свої почуття, висловлюють свої погляди, самохарактеризуються. Знаменно, що власні пісні Котляревського «Ой я дівчина Полтавка», «Сонце низенько» та інші ще до друку п'єси стали популярними і з того часу вважаються народними.

У тексті п'єси щедро розсипано прислів'я, приказки, ідіо­ми¹: «Заміж вийти — не дощову годину переждати»:«Ніхто не віда, як хто обіда»; «Лучче синиця в жмені, ніж журавель у небі»; «На здогад буряків» та багато інших. Це дало підстави Ізмаїлові Срезневському назвати п'єсу «не тільки одним із перших книжно-народних творів України, а й «першою збіркою пам'яток української народності».

Визнана драматургічна майстерність Котляревського: не­величка кількість дійових осіб, вдало вибраний конфлікт, що надав чіткості боротьбі між персонажами, напруженість і при­родність розвитку сюжету, стрункість композиції, органічно вмонтовані в тексті пісні; народна, індивідуалізована й грани­чно виразна мова, соковитий гумор — усе це зробило п'єсу високосценічною, образи — рельєфно зримими, ідею — чіткою.

Для донесення ідейного змісту до читача і глядача важливе значення має прийом протиставлення в групуванні образів: возному протиставлені Наталка й Петро, виборному — Микола. Від цього стає зрозуміліше, наскільки прості селяни морально вищі від освічених панів та їхніх прибічників.

Автор виявив себе майстром комічних ситуацій, іскромет­ного гумору. Чого варта хоча б розмова виборного з возним, в якій викликає сміх повторення фраз: «А ви ж їй що?» — «А вона вам що?» Комічна також сцена залицяння возного до Наталки. Діє в п'єсі закон «трьох єдностей (часу, місця та

ії): ДІЯ в п'єсі відбувається протягом однієї доби, в одному се її і зберігається єдність дії без перерв.

' Яка ідея п'єси? Маючи вже деякий досвід визначення ідей­ного спрямування літературного твору, сформулюйте ідею «На­талки Полтавки» самі.

хапаються». Значення

Прокоментуйте вислів з п'єси: «От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим

У чому полягає чарівна краса п'єси? На це запитання Максим Рильський відповів, що «таємниця живучості «Наталки Полтавки» — в глибокій сердечності, у немеркнучім і чистім, як день, сяєві життєвої правди».

Історичне значення п'єси Котляревського в тому, що вона започаткувала нову українську драматургію й повела її шляхом народності до вершин світової драматургії. «Наталка Полтавка» стала праматір'ю українського театр}' й драматургії: і «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка і «Назар Сто-доля» Тараса Шевченка, і «Чорноморський побит» Якова Куха­ренка, і десятки інших п'єс XIX ст., які з'явилися пізніше,— усі вони пішли від кореня безсмертної «Наталки Полтавки». Від неї ж — і основи оперного мистецтва України. Благотворно вплинула ця п'єса також на розвиток драматургії й театру Росії, Білорусі, Молдови. Зрештою, вона є першою соціальне-побутовою драмою із селянського життя в усій європейській літературі.

Першу ластівку нової української драматургії високо оці­нили видатні вітчизняні та зарубіжні режисери, драматурги, митці. Великий угорський композитор Ференц Ліст так полю­бив пісню Наталки «Віють вітри», що надіслав для неї нову інструментовку. Видатний чеський поет і вчений Вацлав Ганка, відзначаючи чисту народну мову п'єси, цільність її характерів, писав, що вона може «зворушити кожне, хоч трохи чутливе серце». Геніальний російський режисер Костянтин Станіслав-ський цінував у «Наталці Полтавці» особливе «чуття архітек­тоніки»¹, видатний український режисер Лесь Курбас — ви­соку сценічність. Автор 23-томної історії світової літератури, італійський вчений Анджело де Губернатіс назвав витвір Ко­тляревського «найкращою оздобою української сцени». Пись­менниці Надії Кибальчич так полюбилася головна героїня п'є­си, що свої твори вона підписувала її іменем. Назвавши цю найулюбленішу в нашому народі п'єсу вранішньою зорею ук­раїнського театру й рідкісне гармонійним творінням мистецтва, Олесь Гончар зазначив, що з «цієї народної першоп'єси кожне нове покоління черпає науку почуттів, моральні взірці кохання, людської краси, благородства». Правда, були й критичні оцінки окремих аспектів п'єси; дехто, наприклад, вважав розчуленість ¹¹ героїв надмірною.

'Ідіома — укорінений мовний зворот, якого не можна дослівно перекласти іншою мовою.

118

Архітектоніка — побудова.

119

роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра. стимулювало національне відродження. У цьому розумінні роль Котляревського в історії України — революційна, а його спад­щина — неоціненна.

Своєю «Енеїдою» Котляревський довів, скільки можна зро­бити і в жанрі травестії, коли є талант і любов до рідної країни, а «Наталка Полтавка» показала той шлях, яким по­винна розвиватись українська література. Саме завдяки цьому образи моторного парубка Енея і працьовитої, чарівної Наталки сягнули через століття і в наш час крокують по планеті, підкоряючи серця мільйонів. І як від першого паростка, що пробився до сонця, незабаром відростає пагіння, так від «Ене­їди» й «Наталки Полтавки» проросли сотні митців слова, твор­чість яких, за висловом Франка,— могутня лавина, викликана грудкою снігу — поемою «Енеїда». її автор наче відчинив навстіж браму для віками приспаних мистецьких можливостей українського народу. Вдячність нащадків за той історичний почин гарно висловив Панас Мирний:

І з твого почину на всю Слов'янщину Пішло наше слово гулять.

Незаперечним мірилом значення діяльності й творчості мит­ця є його популярність за межами своєї землі. Про Котлярев­ського та його твори чеські та польські журнали писали вже з 1806 року; дещо пізніше заговорила про це преса Англії, Франції та Італії.

Творчість Котляревського має й виховне значення. На його творах вчимося любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими, виховуємо в собі високу мораль­ність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.

Образ автора «Енеїди» в художній літературі

Котляревський започаткував Тарас Шевченко, який у вірші

и мистецтві *^^{а В}^^ЧНУ пам'ять Котляревському» назвав

його соловейком, сизим орлом, батьком, коб­зарем, праведною душею. На текст цього твору Микола Лисенко написав пречудову кантату. Далі Борис Грінченко в оповіданні «Іван Котляревський» правдиво змалював зовнішність та ха­рактер письменника. Хвилюючі вірші, присвячені творцю «Ене­їди», написали Іван Франко, Леся Українка, Микола Вороний, Панас Мирний, Михайло Старицький, Максим Рильський, Во­лодимир Сосюра, Платон Воронько, Володимир Коломієць, Ро­ман Лубківський та багато інших письменників. Дуже гарно сказав, звертаючись до кожного з нас, у вірші «Іванів гай» Максим Рильський:

Не забувай того, хто сміло. Із ясним сміхом розбудив І розгорнув ширококриле Понад землею рідний спів.

122

У повістях «Грозовий ранок» Івана Пільгука, «Над Дунаєм, над рікою» Василя Стрепета, «Веселий мудрець» і «Видно шляхи полтавські» Бориса Левіна створено правдивий образ Котляревського.

Велелюдно й широко було відзначено в 1903 р.

Вшанування столітній ювілей від дня виходу «Енеїди» Ко-

пам 'яті тляревського. У Полтаву з'їхалися гості з усієї

України, з багатьох місць Росії, з-за кордону;

прибули Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Панас Мир-

ний, Василь Стефаник, Володимир Короленко, Михайло Ста-

рицький, Олена Пчілка. Приглушений царизмом ювілей усе

ж активізував українське суспільство. Талановитий поет Ми-

кола Вороний у ці дні писав про ювіляра:

Він між нами тепер! Він зібрав нас усіх! Хто ж на поклик його озоветься? З-поза довгих ста літ чи ви чуєте сміх? То Іван Котляревський сміється.

Вітаючи полтавців з приводу відкриття пам'ятника осново­положникові нової української літератури, група наших про­відних письменників писала: «Ще зоря не зоріла на темному небі захмареному, як у Полтаві з уст Івана Котляревського продзвеніло натхненне поетичне слово. Воно рідну мову підні­мало до високостей національного письменства, воно живило наш дух народний животворною силою. І слово стало ділом».

Гідно відзначалися також інші ювілеї Котляревського. У 1925 р. в Полтаві відкрито літературно-меморіальний музей письменника. Ім'я творця «Енеїди» присвоєно театрам, біблі­отекам, школам, вулицям.

Великим святом Котляревського було широке відзначення 200-річчя від дня його народження. Цей ювілей став тріумфом української культури. Зважаючи на вклад українського пись­менника в передову культуру людства, його ювілей, за ухвалою Всесвітньої Ради Миру та ЮНЕСКО, святкували всі народи світу. До вікопомного ювілею українською мовою і в перекладі Іншими мовами було видано твори письменника, загальний тираж яких ще до ювілею перевищив мільйон примірників, реконструйовано садибу Котляревського в Полтаві, закладено пам'ятник у столиці України, випущено ювілейні медалі, ли­стівки, поштові марки, сувеніри. Ім'ям того, хто засвітив зорю нової української літератури, названо великий кора­бель. На полтавській землі, що дала світові Котляревського, °Уло проведено заключний тур конкурсу на краще виконання Р°лі Наталки; у Полтаві, Києві, Москві та багатьох містах проведено ювілейні вечори, конференції тощо. Гідно відзначено в 1994 р. 225-річний ювілей автора «Енеїди» вже у незалежній

Справу, розпочату Іваном Котляревським, — і літературну, суспільну — геніально продовжив Тарас Шевченко. Перей-

123

нявши естафету від всеслов'янського любомудра Григорія Ско­вороди, творець «Енеїди» передав її великому Кобзареві. По­вість Івана Пільгука «Грозовий ранок» закінчується сценою, в якій Ізмаїл Срезневський вручає молодому Шевченкові да­рунок — вишиваний кетягами калини рушник, промовляючи: «Іван Петрович Котляревський, коли я востаннє зустрічався з ним, просив передати рушник поетові, який гідний буде цього подарунка». Чудова, символічна сцена!

Огляд життя і творчості Котляревського завершимо віршем, виголошеним на ювілеї у 1969 р. в Полтаві:

За те, що в сиву давнину

Плекав надію ти про звільнену Вкраїну,

Ми віддаєм тобі почесну данину

І прославляємо на всю країну.

Ти, невмирущий сину України,

Як невмируща наша сила,

Як невмируща наша пісня,

Як невмирущий наш народ.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

І. Є. Кирилюк. Живі традиції: Іван Котляревський та українська літе­ратура.— К., 1969.

2. М. Литвин. Чи знаєте Котляревського?: 36. літ. задач, ребусів, крос­вордів та чайнвордів.— К. 1969.

3. Є. Сверстюк. Іван Котляревський сміеться//Джерела пружно б'ють.— К., 1995.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як ви гадаєте, що дало підстави Максимові Рильському назвати Котля­ревського «Коперником українського слова»?

2. Випишіть з підручника в зошити і завчіть кілька найвлучніших, на вашу думку, висловлювань видатних людей про Котляревського.

3. Обґрунтуйте твердження підручника: Іван Котляревський — основопо­ложник нової української літератури.

Друге українське відродження

Під впливом національно-визвольного руху та загальноєв­ропейського романтизму в літературі й мистецтві виникає на­ціональне піднесення культури України. У Харкові виходять альманахи «Український альманах» (1831), «Запорожская ста­рина», «Сніп» (1841) і «Молодик» (1843). А на Правобережжі центром національного відродження став Кременецький ліцей. У середовищі польських письменників виникає так звана .у^к"

124

раїнська школа — Богдан Залєський, Северин Гощинський, Томаш Олізаровський, Міхал Чайковський та інші, в чиїх творах яскраво зображено запорозьке козацтво, героїку селян­ських повстань — Коліївщини тощо. Використовували укра­їнські історичні сюжети і російські письменники, наприклад Кіндрат Рилєєв. Свій внесок у посиленні романтичної хвилі нашої літератури зробив своїми «Українськими мелодіями» Микола Маркевич, а Микола Гоголь славнозвісним «Тарасом Бульбою» сприяв поверненню частини зрусифікованих україн­ців до рідної культури. Вагомою заявкою на права українців на своє самобутнє літературне існування був вихід альманаха «Ластівка» Євгена Гребінки у Петербурзі.

Разом із Котляревським чи відразу після нього в нашій літературі творили письменники одночасно під двома вплива­ми: сатири автора «Енеїди» і західного сентименталізму та романтизму. Перший з тієї плеяди — Петро Гулак-Артемовсь-кий (1790—1865), котрий став відомим передусім байкою «Пан та Собака», її поступовою ідеєю, а саме:

Той дурень, хто дурним іде панам служити, А більший дурень, хто їм дума угодити!

Скориставшись мотивом коротенької байки поляка Кра-сіцького «Пан і Пес», Гулак-Артемовський розгорнув перед нами широкоепічну картину безправ'я українського селян­ства і свавілля та жорстокості поміщиків, картину глибо-кодраматичну: як би не діяв Рябко, його однаково лупцю­ють. Олександр Кониський мав рацію, коли писав: «Це не Рябко стоїть перед нами, а цілий закріпощений українсь­кий народ».

Усі симпатії автора на боці скривдженого паном Рябка, і такою ж мірою вся сила його обурення спрямована на панів. «Пан та Собака» — сатира на антидемократичний устрій Росії, протест проти панства в захист покривдженого селянства. Са­тира Петра Гулака-Артемовського на кріпосництво пряма і виразніша, ніж в «Енеїді» Котляревського, де вона опосеред­кована і послаблена гумором. Тому саме байкою «Пан та Собака» письменник назавжди увійшов до історії української літератури як особа і талановита, і смілива.

Вражає патріотичним спрямуванням його лірика — «Чи ж є в світі мати друга, як та Україна?», захоплює мовною ви­шуканістю його романтична балада «Рибалка» (за мотивами німецького поета Йоганна Вольфганга Ґете), а також перели­цьовані з латинської оди Горація.

Треба добре слово сказати і про Квітчині російськомовні твори, що друкувалися під псевдонімом Фалалей Повинухін.

^них, у гумористично-сатиричних листах, нарисах, а також У комедіях «Приезжий из столицы», «Дворянские выборы» — УД черствості, тупості й пихатості поміщиків та чиновників, зловживання владою.

125

Романтична течія в українській літературі

При всьому захопленні «Енеїдою» Івана Котляревського ро­здавалися і голоси відмежуватися від його стилю. Уже Євген Гребінка писав про «трактирно-бурлацькі форми», а завдання літератури, мовляв, облагородити мову, уникаючи грубощів, масове вживання яких породжує думки про непридатність української мови до високої літератури. Запоруку дальшого розвитку самобутності української літератури Гребінка вбачає у поверненні до «рідного цвіту народної поезії». Отак, як використовує народнопісенну творчість Левко Боровиковський у баладі «Козак»:

«Широкую гриву на вітер пускав, Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край! Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

Про свій відхід від «котляревщини» після Гребінки ще виразніше заявив Григорій Квітка — в полеміці з Тихорським, котрий звинувачував Основ'яненка в мовних грубощах і кари­катурності. Наш видатний прозаїк з гідністю відповів, що сучасних українських письменників «по всій Україні читають та кричать: «гарно!» А коли письменники звернуться ще й до народної пісні, українська мова сягне небувалих естетичних висот.

Інтерес до української фольклорної пісні збуджували фоль­клористичні праці й збірники пісень Миколи Цертелєва, Ми­хайла Максимовича, Ізмаїла Срезневського та багатьох інших видатних учених. На етнографічній основі, живлений новими літературними віяннями з Західної Європи, передусім творчі­стю Джорджа Гордона Байрона, Вальтера Скотта, Віктора Гюго, Адама Міцкевича, і виникає український романтизм. Це було повернення до правди, простоти і народності (національності), що дало і окрилені образи, і простір живому виразові пись­менницької індивідуальності. Пережив наш романтизм три по­ри — харківську (1835—1844 pp.), київську (1840—1847 pp.) і петербурзьку (1855—1862 pp.).

Що властиве романтикам? У жанрах — тяжіння до балади, ліро-епічної поеми, вірша-медитації; в тематиці — туга за ми­нулою славою рідного краю, милування старовиною, у змісті —• меланхолія, песимізм, нарікання на долю; у стилі — піднесе­ний виклад, мелодійність, ніжні звертання, голубливі мовні форми; в сюжеті — схильність до фантастичного, до народної демонології.

Левко Боровиковський (1811—1889) розпочав з пе­рекладів Пушкіна та Міцкевича. У 1852 р. виходить його

126

збірка поезій «Байки і прибаютки». Найбільше досягнення Боровиковського — його 12 романтичних балад, написаних на сюжети українських народних переказів. Цими баладами Левко Боровиковський пов'язав наше письменство із європейським і започаткував новий метод в українській літературі — роман­тизм- Найвідоміша з-поміж них балада «Маруся», створена як відгук на знамениту баладу німецького романтика Бюргера «Ленора»,— про щиру любов парубка та дівчини.

Євген Гребінка (1812—1848) прославився і своїми май­стерними байками, і прозовими творами, і лірикою. Всесвітньо відомими стали його пісні «Очи черные, очи страстные» та «Ні, мамо, не можна нелюба любить» («Українська мелодія»). Розпочавши з перекладу пушкінської «Полтави», Гребінка пе­реходить на байки. І хоча російською мовою він написав си-лу-силенну романів, повістей та оповідань («Доктор», «Кулик» тощо), та не вони здобули визнання, а передусім байки.

Цікаві побутові деталі з життя українського суспільства, гарна мова, м'який гумор характерні для байок «Ячмінь», «Ведмежий суд», «Рожа та Хміль», «Рибалка». У пречудовій байці «Сонце та Хмари» висловлена непохитна віра письмен­ника в те, що темній силі — хмарам — не подужати ясної правди — сонця. Неначе передчуваючи, що бурхливі хвилі життя відіб'ють його від рідної України, Євген Гребінка в романтичному «Човні» писав:

Як човнові море, для меня світ білий

Ізмалку здавався страшним;

Да як заховаться? Не можна ж вік цілий

Пробути з собою одним!

Прощай, мій покою, пускаюсь у море!

І може, недоля і лютеє горе

Пограються з човном моїм!..

Амвросій Метлинський (1814—1870) увійшов до іс­торії української культури передусім укладеними ним етно­графічними збірниками (Народныя Южнорусскія песни» та «Южный русский сборник», а також книжкою романтичних віршів «Думки і пісні та ще дещо Амвросія Могили». Від­штовхуючись від народної пісні «Ой у полі могила з вітром говорила», Метлинський оспівав героїчне минуле українського народу.

Поезії «Гетьман», «Козача смерть», «Степ» та багато інших пройняті сумом і тугою за минулою звитяжною славою ко­зацтва. Метлинський тривожиться тим, що «вже наша мова конає», гинуть прадавні звичаї. Та крик-розпач у «Смерті андуриста» змінюється на віру-надію, що рідна пісня ще Дійде до серця, серце палитиме», «може, й бандуру ще хто Учує». Актуальним і нині є звернення до «гостей»-зайд шану-ати звичаї й обряди корінного населення — українців, бо «як !И (звичай.— Б. С.) оддамо, ми і дітки наші пропадемо».

127

Безкомпромісно звучить застереження поета до каїнів землі української у вірші «Зрадник»:

Хто тебе, родино, рідний зневажає, Хай той на чужині серця не має.

Микола Костомаров (1817—1885) — на початку літе­ратурної діяльності писав п'єси під псевдонімом Ієремія Галка присягнув писати лише рідною мовою:

Співатиму, світитиму, поки гласу стане, Хоч і слухать не захочуть, я не перестану.

Письменник виступає проти «розвінчаного правдою тирана», себто російського самодержця, і проти панів лукавих, і проти учених, які від простих людей «світло заховали». Та поет вірить, що невдовзі «прокинуться всі народи». Костомаров пише і прозові твори історичного характеру, наприклад пре­чудову повість «Чернігівка» з часів гетьманування Петра До­рошенка, трагедію «Сава Чалий» і драму «Переяславська ніч».

І все ж до історії української культури Костомаров увійшов насамперед як учений-історик. У численних наукових працях він відстоює демократичні й національні права українського народу. Головна праця вченого — «Книга бутія українського народу» — підносить національну свідомість і гідність укра­їнців і християнську мораль як основу суспільства, що має бути збудоване на принципах рівності й братерства в козаць­кому укладі життя. Костомаровська «Книга буття...» -— це Євангеліє української національної правди.

Цікава постать тієї доби — Віктор Забіла (1808—1869), відомий своїми романтичними поезіями про нещасливе кохан­ня. Вони настільки щирі, зворушливі та мелодійні, що не одна з них стала піснею — «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі», «Туга серця» та інші.

Побратим Віктора Забіли — теж поет-романтик Михаил Петренко (1817—?). Його пісню «Дивлюсь я на небо» ч виконанні українського космонавта Павла Поповича на навко­лоземній орбіті почув увесь світ (це була перша пісня в космосі). В обох поетів-друзів, крім любовної лірики, є поезії, що оспі­вують козацьку звитягу, запорозьких ватажків.

З інших поетів-романтиків другого українського відроджен­ня слід назвати автора улюбленого в нашому народі романсу «Скажи мені правду» Олександра Афанасьєва-Чужбинського, а також Василя Масловича, Петра Охоцького-Огієвського, Спи-ридона Осташевського, Марту Писаревську, Олександру Псьол, Ганну Барвінок.

Творчість поетів-романтиків, як і творчість Котляревського, є продовженням традицій давньої літератури, зокрема демок­ратичного письменства, вертепу, інтермедій, віршів «мандрів" них дяків». Водночас у творчості зачинателів нової української літератури бачимо нові теми, нові образи, нові жанри.

128

Становлення нової літератури в Галичині

Процес народження нової літератури проходив і в Наддні­стрянській Україні, загарбаній австрійцями в 1772 р. Тут раніше, ніж в Росії, було скасовано кріпацтво (1848 р.), та становище трудящих від цього істотно не поліпшилося. Нес­терпним був і національний гніт. Австрійці в Галичині діяли руками польських панів, на Буковині — румунських, на За­карпатті — угорських. Українців полонізували, румунізували, мадяризували.

І от тоді, коли здавалося, що гинуть останні здобутки ук­раїнської культури і в галузі духовного розвитку назавжди має запанувати вічна ніч, блиснув промінь світла — «Руська трійця ». У Львівській духовній семінарії в 1834 р. нелегально організувалися в літературний гурток молоді ентузіасти, пат­ріоти. З піднесеним настроєм вони взялись поширювати і при­множувати рідну «руську», тобто українську, культуру, дбати про розвиток, збагачення рідної мови. А оскільки в гуртку спочатку було лише троє: Маркіян Шашкевич, Яків Головаць­кий та Іван Вагилевич,— то звідти й пішла назва «Руська трійця». Для девізу гуртка взято слова народної пісні зі збірки Михайла Максимовича «Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде». Крім збірок пісень Максимовича, в Галичині поширю­валися «Енеїда» Котляревського, «Слово про похід Ігорів», перша граматика живої української мови Олексія Павловсько-го, що засвідчило вплив культури Наддніпрянської України на розвиток культури над Дністром.

Душею гуртка був Маркіян Шашкевич. Зігрітий «неложною любов'ю до рідного народу», за словами Франка, він наполе­гливо шукав те, чого не було ні в школах, ні в книжках,— правду. Сучасник Шашкевича, Яків Головацький писав, що Маркіянове обличчя висловлювало тугу, але коли він починав говорити про рідний край, рідну мову й літературу, то в слабкім тілі враз оживала його сильна душа, очі запалювалися енергією І неабияким натхненням.

І тоді, як писав його побратим Яків Головацький, сповнені глибокого чуття Маркіянові думки виливались «із-під самого серця гладкою, звучною, чистою українською мовою... Глибока, сердечна туга, жаль та скарга на недолю аж серце розриває»:

Вчора вечір, чорна хмара Мені говорила: Чудуєшся, побратиме, Де ся доля діла?

Незабаром до трійці ентузіастів приєдналися інші. Мово­знавчі студії, вивчення історії України, збирання фольклору — ^акою була програма цих студентів-патріотів. На ознаку від-

129

^у>фаш_дька література», 9 иі.

даності народові кожен свій твір вони підписували псевдоні­мами: Маркіян Шашкевич — Руслан, Іван Вагилевич — Да-лібор, Яків Головацький — Ярослав, Григорій Ількевич — Ми­рослав тощо. При вступі гуртківці давали клятву «чесним словом протягом усього життя працювати на користь народу і відродження національної літератури».

Маркіян як керівник літературного гуртка завів альбом для запису крилатих фраз, цитат, віршів. 1833 р. молоді патріоти уклали рукописну збірку «Син Русі». Про дух збірки, її задум та основне ідейне спрямування говорять слова вірша Шашкевича:

Разом, разом, хто сил має, Гоніть з Русі мраки тьмаві, Зависть най нас не спиняє, Разом к світлу, други жваві!

Укладання збірки «Син Русі» ще більше згуртувало пись­менників Галичини, і вони вирішили підготувати й видати друком фольклорно-літературну збірку «Зоря». У 1834 р. цю збірку народних пісень і власних творів «Трійці» було надіслано на розгляд цензури. Львівські та віденські цензори не лише відмовили в друкуванні збірки, а й почали переслідувати ЇЇ авторів: на квартирі Шашкевича поліція вчинила обшук.

Та невдача не збила з обраного шляху завзятих юнаків. Вони продовжують збирати народну творчість, досліджують печери в Карпатах, зав'язують контакти з діячами культури сусідніх сло­в'янських народів, зокрема із сербами й словаками. Збірку «Зоря» з допомогою одного серба було видано в 1837 р. у Будапешті під назвою «Русалка Дністровая». У передмові до збірки Маркіян Шашкевич писав, що українцям серед слов'ян судилося останніми бути, що інші слов'янські народи «небавом побратаються з повним ясним сонцем», а нам — «в густій студеній мраці гибіти». А ми ж мали своїх поетів, учених! Та вони «заніміли», бо «найшли тучі й бурі». Проте мова й душа українська, «як чиста сльоза дівоча», живе, не вмирає.

«Русалка Дністровая» — перший паросток нової української літератури в Галичині. І хоч значна частина тиражу збірки була конфіскована жандармами, решта врятованих примірни­ків розійшлася з величезною швидкістю і підносила дух народу, будила його соціальну й національну свідомість, зміцнювала віру, що рідне слово не загине. Недаремно на звороті титульної сторінки збірки наведено слова видатного чеського вченого Яна Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки діяльні, роз­квітає надія».

Так розпочалося в Галичині літературне й загальнокультур­не відродження, так уперше за багато віків було поставлено

¹ На початку XIX ст. Галичина, відірвана від решти України, залишила за собою давню історичну назву — Русь; тому в творчості Шашкевича вжито «руська» мова у значенні українська, «русин» у значенні українець тощо-

130

ятання про національну гідність народу. Маркіян Шашкевич ^П похитно вірив, що прийде час, коли українська мова гордо ^Н учатиме не лише на рідній землі, а й буде «скрізь світу казати» про нашу славу.

«Русалка Дністровая» кликала до єднання галичан зі спів­вітчизниками з «далекої України», які «один другому брат», її автори вірили, що «свободоньки пора» неминуче настане.

Всупереч прищеплюваній шляхетсько-польській культурі представники галицького відродження кликали всі чесні серця: «Свою пісню заспіваймо», що означало: відродімо й розвиньмо, виплекаймо рідну українську культуру та захистімо її від ворожих зазіхань.

Коли тодішній читач, який звик до того, що книжки ви­даються якщо не польською, то церковнослов'янською мовою, відкривав збірку «Русалка Дністровая» і читав:

Як то весело колись було, Як то сумно нині в нас!

— це справляло враження вибуху бомби серед загального збайдужіння й отупіння. Очевидно, саме тому Іван Франко назвав «Русалку Дністровую» «явищем наскрізь революцій­ним», а Маркіяна Шашкевича — «людиною, наскрізь симпа­тичною, щирою, простою», що «непохитно стояла на своїй дорозі як у мистецтві, так і в житті» і приєднала Галичину до всеукраїнського національно-визвольного руху.

Під впливом збірки ідея народності захоплює молоді літе­ратурні таланти Галичини, зокрема Миколу Устияновича, Івана Гушалевича, Антона Павецького і Антона Могильницького, а в Закарпатті — Михайла Лучкая, Івана Бережанина, Олексан­дра Духновича.

«Русалка Дністровая»,— писав академік Олександр Білець-кий,— перша заява народу Західної України про своє існуван­ня, про свою національну гідність — залишилася безсмерт­ною...» Вшановуючи пам'ять славетної «Трійці», особливо най-видатнішого її представника — Шашкевича, громадськість Львівщини у 1961 році поставила в його рідному селі Підлісся пам'ятник і урочисто відзначила 150-річчя від дня народження великого галичанина.

Розгляньмо ж деякі поезії Маркіяна Шашкевича.

У вірші йдеться про Северина Наливайка —

«О Наливайку» легендарного керівника козацько-селянського

повстання 1594—1596 pp. проти польської

шляхти. Поезія пройнята великою симпатією до славетного

тамана та його вояків, до національно-визвольної боротьби

Українців загалом. І за змістом, і за формою вона нагадує

Українські історичні пісні, а місцями — думи. Може, саме

^МУ вірщ перейнятий романтикою козацької звитяги: тут і

роги ревучого Дніпра, і триста човнів-чайок, і «бистрії коні»,

¹ Іржуть від світанку аж до смерку, і рвучкий степовий

s*

131

вітер, і степ, густо вкритий димовою завісою від вистріляних з козацьких гармат ядер.

Близькість вірша «О Наливайку» до народних історичних пісень і «Слова про похід Ігорів» підкреслюють постійні епітети туман сивенький, списи довгі, бур'яни густі, ворони чорнії, байраки зелені, коні бистрії, трава густа тощо. Відзначимо також характерні для народної творчості заставні (початкові) запитання типу «Що за степом за димове густо закурили?», попарні іменники з заперечною часткою не — «Не мрачка то осідає, не туман лягає». Те, що західноукраїнський автор своєю поетикою такий близький до східноукраїнського епосу,— доказ єдиного українського історичного поетичного материка.

Шашкевичів Наливайко овіяний ореолом ватажка націо­нально-визвольного руху тому, що він кинув потужний клич «Гей, молодці, за свободу!» і повів козаків у бій проти шляхтичів. Перемагає козацький полк сорокатисячну польську армію тому, що відстоює свободу свого народу. Слава тим, хто, недовго роздумуючи, йде в бій за Україну, за рідну землю свою — така ідея вірша «О Наливайку».

Поезія «Хмельницького обступлення Львова» ^Хмельницького написана в стилі українських історичних пі-обступлення сень, що засвідчує вже її початок:

Львова» Ой у чистім полі да близько дороги Там стоїть наметець...

Про цю спільність свідчить і сюжетність вірша: є в ньому експозиція, зав'язка сюжету, кульмінація і розв'язка. Автор явно гіберболізує властивості українського гетьмана:

Як гетьман Хмельницький кіньми навернув, То й Львів ся здвигнув, Як гетьман Хмельницький шаблею звив, То й Львів ся поклонив.

Стилізація народної пісні досягається передусім постійними епітетами: поле — чисте, мури — високі, коні — вороні, дво­ри — біленькі. Спорідненість твору з народнопоетичною твор­чістю і в найпростішій формі дієслівного римування: «виси­лає — промовляє», «виступало — обступало».

Вірш цей, перший рядок якого і став його «Руська мова» назвою, має всього-на-всього шість рядочків,

кожний з яких потенційно крилатий. Твір невеличкий, а все ж має чітку композицію. У першій його половині автор нагромадив матеріал для постановки проблем­ного запитання, що міститься в наступних трьох рядках. Якщо руська мати нас народила, повила та ще й любила, то як може бути немилою її мова? «Чом ся нев встидати маєш? Чом чужую полюбляєш?» — резонно запитує Маркіян Шашкевич. Це дво­єдине запитання можна адресувати дев'яти мільйонам україн­ців, які під час останнього перепису населення (1989 р.) У

132

графі «національність» написали «українець», а в наступній — «рідна мова» — «російська». Так на очах усього цивілізованого світу документально зафіксовано ганебний для нашої нації факт: кожен п'ятий українець став перекинчиком, манкуртом. Ось наслідок злочинної насильницької політики, який одержав промовисту назву духовного Чорнобиля. Давня проблема мови, що існувала понад півтораста років, сьогодні загострилася ще більше. Риторичне запитання поета «Чом ся нев встидати маєш?» містить відповідь: ніхто, ніколи і ні перед ким не повинен соромитися рідної мови. Ми маємо пишатися нею перед усім світом, плекати її.

Літературні веснянки, як відомо, пишно роз-

«Веснівка» квітли в творчості Івана Франка, Павла Гра-бовського та інших українських поетів.

Але започатковано цю традицію в нашій літературі Маркі-яном Шашкевичем. Його «Веснівка» побудована в формі діалогу маленької квітки з ранньою весною. Квітка просить весну дати їй таку долю, щоб вона «зацвіла, весь луг скрасила», щоб була, «як сонце, ясна, як зоря, красна...»

Звичайно ж, веснівка алегорична. В ясній долі квітки Ша­шкевич уявляв майбутнє України. У долі нашої країни поет передбачає і вихор, і мороз, і бурю. Пророцтво Шашкевича повністю збулося: мороз притиснув — і краса змарніла. Ук­раїна втратила свій національний колорит, стала безликою під пресом тоталітарного комуністичного режиму.

За мовою «Веснівка» — ритмічна, багата на пестливі слова: ненька, раненько, личко, головонька, листоньки. Мелодійність веснянки досягається й римуванням: неньку — раненьку, во­лю — долю, голубко — любко, змарніє — зчорніє.

Які чинники зумовили всеукраїнський резонанс літературної і громадської діяльності західноукраїнського письменника? На­самперед сила і щирість поетичного слова, відданість ідеї на­ціонального відродження, оспівування героїки історичного ми­нулого, уславлення національно-визвольної боротьби українсь­кого народу, що якраз відповідало життєвим потребам тогоча­сного галицького суспільства, в якому ослабло почуття Державної й національної окремішності, занепала віра у власні сили. До того спричинилася головним чином інтелігенція, зо­крема вище духовенство, яке погорджувало народом, перейшло в стан польської або німецької культури, зрікшись рідної мови. ^у час занепаду національної культури Шашкевич проголошує Ідею рівноправності народів, привертає увагу галичан до історії України, її фольклору, до рідної мови як найважливішої ознаки національної самобутності. Шашкевич доводить, що українська мова придатна для широкого вжитку в усіх сферах культури Науки. Передавалось читачеві захоплення автора самобутні­стю рідного краю: «Свята Русь була селом райських птиць і Дивів, ясні небеса одівали її чистою опанчею, світ дихав лю-ов ю —. Руський нарід був великим і величаним».

133

Спираючись на народні легенди та перекази, Шашкевич створює такі ж величні образи в своїх ліричних віршах, поемах і драмах. Ці образи перебувають у повній гармонії з природою: український народ «обняв природу, чтив і до серця пригортав», а вона збагачувала його душу. Улюблені поетові образи — бандурист, соловій, орли, місяць, покритий хмарою, і ніч — узяті з народної ліричної пісні та думи.

Альманах «Русалка /Дністровая» був своєрідним ключем до психології галицького русина, «підручником» його самовиховання. У ньому поєднано естетичну, національну, філософську, політичну і психологічну функції образу й слова. Тому творчість Шашкевича і «Русалка Дністровая» займають унікальне місце в процесі полі­тичного самоусвідомлення українського народу.

І на завершення — уривок з проповіді митрополита Андрея Шептицького на могилі Шашкевича у Львові 1911 року:

«Рідко кому було дано через багато років після смерті збирати навколо своєї могили представників цілого народу. Стоячи над гробом Маркіяна Ша­шкевича, кожний з нас є певний, що цієї могили український нарід не забуде через довгі століття... Нас з'єднала нині велика ідея, якої Маркіян був неначе прапором... Піднести новий прапор, кинути іскру нової думки — на це треба було великої душі, душі апостола.., бути велетнем грядучих поколінь. Тим апостолом для галицької України став Маркіян Шашкевич. Молодий, слабо­силий, умираючий на сухоти... він був провідником цілого народу. Його апо­стольський дух вказував йому, що дупшастир мусить промовляти до людей їх рідною мовою. На тій дорозі він був першим, і в тому його геніальність».

Про історичну заслугу «Руської трійці» образно сказав Дми­тро Павличко:

І випливає наша мова Русалкою з глибин Дністра!

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Історія української літератури: У 2 т.— К., 1987.— Т. 1.

2. Письменники Західної України ЗО—50-х років XIX ст.— К., 1956.

3. Русалка Дністровая.— К., 1980.

4. Слово про Маркіяна Шашкевича.— Львів, 1961.

5. О. Петраш. Руська трійця.— К., 1972.

6. Г. Бурлака. Літературна спадщина М. Шашкевича.— К., 1988.

7. Р. Кирчів. Етнографічно-фольклористична діяльність «Руської трій­ці».— Львів, 1990.