Власник, утримувач театру.

111

Мали на драматурга деякий вплив і літературні традиції, зокрема українські вертепні, шкільні драми, інтермедії XVIII ст. Вочевидь, скористався Котляревський досвідом і російських драматургів Плавильщикова, Ніколєва та інших, в чиїх п'єсах головною перешкодою одруження героїв були станова і майнова нерівність. Безсумнівним е також зв'язок «Наталки Полтавки» з популярними тоді комічними операми Княжніна, Аблесімова та їхніми персонажами з народу, комічними ситуаціями і великою кількістю пісень, хорів, танців. Але цей зв'язок тільки зовнішній, бо «Наталка Полтавка» напоєна живлющими соками народної пісні й народного повнокровного життя. І ще одне. Якщо тогочасні комічні опери мали перевалено розважальний характер, то п'єса Котляревського — серйозний твір про прекрасну душу народу і його щедре серце, світлий розум і гірке безталання.

Дія твору відбувається в одному полтавському Сюжет селі. Зав'язка сюжету — зустріч Наталки з возним, який пропонує їй вийти за нього заміж. Наталка, яка давно кохає парубка Петра, відповідає: «Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду» і закінчує народним прислів'ям: «Знайся кінь з конем, а віл з волом», натякаючи на їхню станову нерівність. Та й взагалі сватання возного вона не вважає для себе честю. З розвитком дії багатому возному допомагає заможний вибор­ ний Макогоненко, а бідному Петрові — бурлака Микола. Стар­ шина села вмовляє Наталку погодитися на шлюб з паном возним і діє через матір, а другий посередник, Микола, вла­ штовує побачення Наталки з Петром, який оце повертається із заробітків, куди погнали його лиха доля і Наталчин батько, що не погодився віддати дочку за наймита. Та й стара Терпи- лиха мріє про багатого зятя. Отже, на шляху до щастя зако­ ханих — майнова нерівність.

Конфлікт п'єси досягає кульмінації, коли Наталка ка­тегорично відмовляється стати дружиною возного. Розв'язку наближає Петро, який радить Наталці скоритися матері й пропонує коханій усі зароблені ним гроші. Розчулений таким актом самопожертви, возний зрікається Наталки на користь благородного парубка, бо розуміє, що обставини склалися не на його користь і що Наталки йому не втримати.

Зображення побутових суперечностей українського села, со­ціальної нерівності та безправ'я трудящих, показ життя селян, бурлаків, чиновників, відтворення звичаїв, пісень — така те­матика «Наталки Полтавки». Основний мотив п'єси — розлука дівчини з коханим-бідняком та одруження з осоружним бага­чем — характерний для багатьох тодішніх європейських ме­лодрам.

Образ Наталки. Центральний персонаж п'є-

Характеристика си — українська дівчина Наталка. Що вона

персонажів сама про себе говорить, що —, люди про неї,

і як характеризують Наталку її вчинки? Усі

112

пі прийоми характеристики зіставимо, а тоді зробимо висновок. Про себе Наталка співає:

Не багата я і проста, но чесного роду, Не стижуся прясти, шити і носити воду.

«Добра дочка»,— коротко, але вагомо характеризує її нень­ка.

«Золото — не дівка!.. Окрім того, що красива, розумна,

моторна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе, і матір свою на світі держить». Це про Наталку сказав односелець, тобто людина, яка все про неї знає. Відзначимо його слова-захоплення («яке», «як», «яка») і те, що в цій короткій характеристиці аж чотири рази наголошується на працьовитості Наталки. Не випадково в селі всі матері ставлять у приклад Наталку своїм дочкам, а возний вважає її «найкращою зо всього села і всіх прикосно-венних околиць дівицею».

Виборний засвідчує глибоку вірність Наталки у коханні: «Наталка без душі його (Петра.— Б. С.) любить, через його всім женихам одказує...» Правда, возному невтямки, як можна «любить такого чоловіка, котрого може й кістки погнили». Але це тільки доводить силу і вірність кохання дівчини. Отже, усі добрі слова про Наталку тих, хто її близько знає, повністю підтверджують самохарактеристику. Що ж, уже одне це гово­рить про її правдивість. І все ж людину можна до кінця пізнати тільки в ділах. Давайте застосуємо це золоте правило й щодо Наталки.

Чотири роки жде не діждеться вона повернення свого ми­лого. Чотири роки терпіння, виглядання, чотири роки вірності! У першому своєму пісенному монолозі-звертанні до коханого вона з властивою їй щирістю і схвильованістю вигукує: «Петре! Де ти тепер?., я тебе любила і тепер люблю... Вернися ж до мого серця!.. Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються...» Правда ж, які глибокі душевні переживання, яке благородство натури вони засвідчують! Продовжувати ко­хати, чотири роки не маючи від милого хоча б вісточки,— на Це, погодьтесь, не кожен здатен. Вірність Наталки Петрові тим більш переконлива, що в цей час до неї постійно сватаються І Дяк, і волосний писар, і підканцелярист, «многіі другії», а вона відмовляє всім («многим женихам піднесла печеного гар­буза»), хоч мати не схвалює цього.

1 от сватається підстаркуватий, але багатий возний. Матері ^В1н До вподоби, а дівчині — не милий. Що робити? У розмові ним Наталка, сором'язлива від природи та вихована ввічли­вою, виявляє розум і почуття людської гідності: «Гріх вам над ДНою дівкою глумитись! Моє все багатство єсть моє добре м я». Турбота про честь свою дівочу, про честь сім'ї, вірність °му, кому дала слово, моральна чистота — головні риси На-

113

талчиної вдачі. На материні докори дівчина твердо, з гідністю відповідає: «Лучче посивію дівкою, як піду за таких женихів. Нехай вони будуть розумні, багаті і письменніші од нашого возного, та коли серце не лежить до їх і коли вони мені осоружні!» У цих словах весь Наталчин «кодекс»: жити за велінням серця, ніякого компромісу з совістю! «Серце не вва­жає,— співає вона,— кого раз полюбить, з тим і помирає». Сім'ю Наталка розуміє як єднання двох сердець: жити люб'язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати одне одному».

Проте постійні материні дорікання та сльози надломлюють Наталку, і вона тільки задля спокою неньки подає рушники возному. Це не зрада Петрові, а самопожертва заради матері: «Я покорюся вашій волі, перенесу своє горе, для спокою матері треба все перенести». Цей шанобливий крок не при­нижує, а звеличує Наталку в наших очах, тим більше що, вволивши просьбу матері, з розпачу дівчина хоче кинутись у Ворсклу. Про драму свого серця Полтавка повідає в пісні «Чого ж вода каламутна». Коли бідна дівчина стане дружи­ною багатого, то «така жінка буде гірше наймички, буде кріпачкою».

Наталка — рішуча й смілива людина. Як тільки з'явився її коханий, вона одразу заявила: «Клянусь, що, окрім Петра, ні за ким не буду». Любов її така велика й чиста, що, незва­жаючи на сумніви Миколи і великодушне самозречення Петра, Наталка впевнена: «Возний мусить одступитися!» Тому така рішучість у її заяві возному: «... коли Петро мій вернувся, то я не ваша, добродію». Коли ж возний погрожує судом і тюрмою, щоб силою примусити дівчину піти до шлюбу, Наталка сміливо кидає всім в обличчя: «До цього силою ніхто мене не прину­дить...»

У цій сцені образ Наталки розкрито найглибше, її розум, енергійність і наполегливість у боротьбі за своє щастя пере­могли. В образі Полтавки автор оспівав кращі риси українок, їхню духовну красу. Чарує нас мова Наталки: чисто народна, лексично багата, лірично-пісенна.

Наталка — перший правдивий образ дівчини-селянки в ук­раїнській літературі, родоначальниця всіх наступних образів жінок. «Немає меж моїй закоханості в цей образ,— сказала одна з виконавиць ролі Наталки.— Наталка назавжди прича­рувала мене великою пошаною до матері, до старших, своєю працелюбністю, дівочою чистотою, скромністю і відданістю ве­ликому коханню. Наталка Котляревського — це гімн великому коханню, цей образ буде приваблювати ще не одне покоління людей. Мені хотілося б побажати нашим молодим дівчатам та юнакам наслідувати це велике, чисте кохання...»

Образи Петра і Миколи. Петро і Микола — обидва сироти-бурлаки, «без роду, без племені, без талану і без приюту», в яких «ні кола, ні двора», тому «живуть вони в злиднях»» постійно мандрують. У пошуках роботи Петро був «і у моря,

114

був і на Дону, заходив і в Харків...», а Микола «був у городі, шукав місця — но скрізь опізнився».

І Петро, і Микола однаково працьовиті, сердечні, щирі, безкорисливі натури, в обох розвинуте почуття власної гідності, проте вони відмінні за характерами. Петро — чесний, вели­кодушний, здатний на самопожертву заради іншої людини. Наталку кохає він «більше, як самого себе», «більше всього на світі». Щоб була щасливою Наталчина мати, він готовий повернути дане нареченою слово та ще й віддати всі зароблені за чотири роки гроші, щоб возний ніколи не зміг кинути докору, що взяв бідну. Яке рідкісне благородство душі! Недарма виборний каже: «Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!» Натура в цього парубка поетична. Пригадуєте його пісні? Пре­красній Петровій душі відповідає образна, піднесена мова.

На противагу м'якосердному Петрові Микола — твердішої вдачі, ніколи не впадає в розпач, завжди бадьорий, дотепний. Він оптиміст і відчайдух: мріючи про вільне життя, збирається податися на Тамань до чорноморців, бо любить козаків. На самоті він співає пісню «Гомін, гомін по діброві, яку перейняв від старого запорожця Сторчогляда, далі — жартівливу — про Петруся, потім про Ворсклу.

Горпина. Досить складним є образ Наталчиної матері, Гор-пини Терпилихи. Спробуємо розібратися в цій суперечливій натурі. Дочку Терпилиха виховала доброю, чесною і працьо­витою. Звичайно, мати дуже любить таку гарну й чемну дитину і задля щастя своєї кровиночки готова на все. Та щастя мати і дочка розуміють по-різному. Терпилиха неспроможна терпіти нестатки. На її думку, краще вмерти, ніж жити в бідності. Тому умовляє дочку вийти заміж за осоружних, але багатих дяка, волосного писаря, підканцеляриста. «Убожество моє і старість,— признається вона,— силують мене швидше заміж тебе віддати». Немає сумніву і в її корисливості.

Під впливом отого марення багатством і змінюється став­лення Горпини до годованця їхньої родини Петра, якого вона и покійний чоловік «любили, як рідного сина». Коли ж парубок повертається із заробітків, Терпилиха зустрічає його неприязно, він тепер «лишній», «голодранець», «шибеник, пройдисвіт»; годованця вона готова віддати на поталу: «що хочете робіть з Петром». Та коли возний, який раніше залякував наречену штрафом і тюрмою, відмовляється від наміру одружитись з Наталкою, Терпилиха миттю прихилилась серцем до благород­ного й любого дочці Петра та благословила молодят на под-РУжнє життя.

пА Возний. Возний — сатиричний образ судового чиновника, ¹ хоч у п'єсі він показаний не не службі, а в особистому житті, ^ЯК залицяльник і жених, возний виявляє себе як здирник і Хабарник. Спочатку цей чиновник, наслідуючи старовинні ро-Манси, співає, що «Наталки вид ясний утробу всю потряс», він полюбив дівчину, як «жадний вовк младую ягницю»,

115

як «з медом мак». Прозою в нього виходить ще кумедніше: «Могу лі — теє-то як його — без оторочок, волокити, проторов і убитков получити во вічноє і потомственное владініє тебе —. .движимое і недвижимое іменіє для душі моей — з правом владіти тобою спокойно, безпрекословно і по своей волі _ розпоряджатись?» Уявіть стан і почуття дівчини, якій щойно виголосили таке натуралістично-канцелярське освідчення в ко­ханні. Ці, кажучи словами самого возного, «поползновенія» спроможні викликати тільки сміх.

Возний — тип хабарника, який.сумує з приводу того, що з кожним роком усе трудніше «виканючувати» в людей гроші. Коло його інтересів мізерне й потворне: скарги, начальство, позови, пограбування. За влучною характеристикою Миколи, це «хапун такий, що й з рідного батька злупить». Він настільки зачерствів душею в своєму чиновницькому ремеслі, що навіть у сердечних справах погрожує судом і тюрмою. Знаючи добре, що люди бачать його зловживання' службовим становищем, цей бундючний та безсердечний крючкотвор-сутяга приховує своє огидне моральне обличчя базіканням про те, що, мовляв, всі грішні, всі обманюють. З цією метою возний навіть пере­крутив на свій лад відому пісню Сковороди «Всякому городу нрав і права», в якій співає, що кожний «з другого бере за своє», що «хто не лукавить, то ззаду сидить». Ця «пісня» — цинічно відверте визнання і намагання виправдати хижацькі «закони» експлуататорського суспільства.

Розмова возного з Петром про театр видає невігластво, фор­мальну освіченість, якою цей чиновник усіляко хизується. Мова возного — це жахливий суржик з російських та укра­їнських слів, пересипаних церковнослов'янізмами і канцеляр­ським жаргоном. Така спотворена мова повністю відповідає потворній натурі возного.

І все ж в образі возного є й світлі грані. Прочитайте уважно його освідчення Наталці в коханні (тільки перекладене з по­крученої на людську мову), і у вас, напевно, виникнуть не сміх та відраза, а позитивне ставлення до цього персонажа. Слухайте ж бо: «Не про теє, галочко, клопочусь я; але бажаю з медових уст твоїх чути миле звертання, відповідне моїм почуттям: