Для куль — то галушки сушили,

А бомб — то з глини наліпили,

А слив солоних — для картеч;

Для щитів ночви припасали

І дна із діжок вибивали

І приправляли всім до плеч.

Соснові копистки стругали

І до боків поначіпляли На валяних вірьовочках.

Проте не всюди дотепи Котляревського такі добродушні. Часто гумор переходить у в'їдливу сатиру, і це надає «Енеїді» виразного соціального звучання. Дошкульно зображені приз­відці соціальної неволі народу — боги-чиновники та царі-по-міщики: Латинові вельможі «на йолопів були похожі», Зевс від горілки «аж обдувся» тощо. Це сміх злий, нищівний. Котляревський так зарядив «Енеїду» сміхом, що вона звеселяє читачів вже багато поколінь. Але навіщо, запитає хтось, стіль­ки жартів у поемі, в якій життя героїв повне небезпек і випробувань? Сміх в «Енеїді» є виявом сили народу, який сміявся не лише з інших, а й з себе.

Тодішні читачі впізнавали в героях себе і сміялися із себе, бо сміх завжди давав людині відчуття волі, моральної переваги над ворогом, долав страх і створював оптимістичний настрій. «Легким, веселим, влучним жартом поет вражає своїх супро­тивників,— пише вчений Євген Шабліовський.— Його шарж — дошкульний, карикатура, гротеск — вбивчі. Сміливі, зухвалі дотепи в кожному рядку, у кожному абзаці поеми. Яка вируюча веселість духу, веселість від свідомості своєї сили, правоти, від презирства до того, що віджило свій вік і мусить загинути! Сміх Котляревського — очищувальна сила, що робить людей кращими, чеснішими, людянішими».

Та в багатьох картинах Котляревський відходить від бур­леску, найчастіше там, де йдеться про високопатріотичні або ліричні мотиви. Майже немає елементів бурлеску в характе­ристиці Евріала, а також Енея і троянців у IV—VI частинах, в опису втечі Низа та Евріала з рутульського стану, у згадках про гетьманщину тощо.

І там, де поет оспівує найсвятіші для народу почуття любові До рідного краю, бурлеск зникає, розповідь стає поважною — то урочистою, то зворушливою. Наприклад:

На те і місяць вкрила хмара, І поле вкрив густий туман...

«Енеїда» є оригінальним твором і за системою Віршовий віршування. Ця система силабо-тонічна: в ко- розмір жному рядку є певна послідовність у чергу­ ванні наголошених та ненаголошених складів.

Система ця йде від української бурлескної поезії. Віршовий розмір поеми — ямб.

Пригадуєте з попередніх класів, що таке строфа. Повторю­ване поєднання кількох віршових рядків, пов'язаних між собою римуванням та ритмом. Відносна закінченість змісту строфи — важлива її особливість. Строфа «Енеїди» десятирядкова, і на­зивається вона дециною. Строфа в поемі довга, бо Котлярев­ський намагався зберегти тематичну цілісність (пейзаж, пор-

106

107

трет тощо). Римування перехресне (1—3; 2—4), парне (5—6,

8—9) і кільцеве (7—9), що надає строфі стрункості. Кількість складів розподілена в рядках так: 9—8—9—8—9—9—8—9—

9—8, завдяки чому строфа не лише струнка, а й мелодійна. Павло Тичина відзначив у поемі «не помічене ще чудодійство звуків».

В «Енеїді» з позицій «мужичої колючої Ідея та правди» засуджено жорстокість панів, па- значення разитизм і моральне звиродніння, хабар­ ництво і лицемірство чиновників. Затхло­ сті життя в Російській імперії Котляревський протиставив волелюбних і незалежних, веселих і буйних троянців-запорож- ців. Поет оспівав їхні високі моральні якості: полум'яну любов до рідної землі і готовність іти заради неї на самопожертву, працьовитість і розум, чесність та благородство. Такий народ у майбутньому сам вирішуватиме свою долю. Самим фактом своєї появи «Енеїда» розв'язала суперечки: самобутній укра­ їнський народ чи ні? Безперечно, самобутній. Така ідея поеми. Академік Олександр Білецький писав: «Енеїда» Котляревського з'явилась в епоху, коли політичні обставини поставили під знак запитання право на існування української мови, україн­ ського народу. Бути йому чи не бути? Бути! — відповів на весь свій могутній голос полтавський поет».

З усього досі сказаного про «Енеїду» випливає, що, долаючи рамки запозиченого сюжету, переборюючи традиції травестій­ного, бурлескного жанру і штучної книжної мови, її «високий» стиль, Котляревський силою таланту і знанням життя народу та фольклору створив оригінальний реалістичний твір, уперше написаний живою українською мовою — і в цьому найбільше, епохальне, неперехідне значення поеми — праматері нової ук­раїнської літератури. Нової, бо «Енеїда» стала не стільки чу­десним епілогом, заключним акордом давньої літератури Ук­раїни (робота над поемою була розпочата в рік смерті Сково­роди), скільки прологом нової, першим дзвоном, що сколихнув усе навколишнє і дав могутній розгін нашій культурі.

Значення «Енеїди» й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою, в побуті України показав загальнолюдське. Своїм твором митець-новатор довів, що й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. «Енеїда» — чи не єдиний травестійний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим теплом.

«Енеїда» відповідає принципові народності, бо вона написана народною мовою, на народній основі, в поемі висвітлено особ­ливості національного характеру українців, глибоко проник­нуто в суть описаних явищ, відбито мрії про краще життя, оспівано високі громадянські чесноти, погляди, мораль народу.

108

Народність «Енеїди» ще й у тому, що в ній відображено не лише зовнішнє життя трудових мас — його побут, а й внут­рішнє — думки й почуття. «Списуючи з природи,— писав письменник і педагог Степан Стеблін-Каминський,— автор ніде не погрішив проти істини; народність відображається в поемі, як у дзеркалі». Один із секретів нев'янучості «Енеїди» — в її стильовій самобутності. Захоплюючись багатством лексики, фразеології, стилістики «Енеїди», Олесь Гончар писав, що це справжня «весняна повінь народної мови, що звільнилася від церковної книжності, кожне її слово — то карби живої думки народу, сказаної на повен голос». Завдяки Котляревському, як одностайно вважають дослідники, багата українська мова, яку до того вважали лише г віркою, в сузір'ї слов'янських мов залунала на весь світ, стала рівноправною серед інших мов світу, бо поема «Енеїда» довела її мистецьку повноцінність. У цьому чи не найбільше значення геніального витвору великого полтавця.

«Енеїда» своїм життєстверджуючим сміхом мала великий вплив на наш народ, пробуджувала національну свідомість, а світові розкрила характер українців. Ця, за висловом Олеся Гончара, «наіскрена сонцем, розпашіла од земних пристрастей» поема і нині має суспільне значення.

«Енеїда» також дала поштовх до написання подібних творів у різних народів, наприклад білоруської «Енеиды навыварат». Сатирично-гумористичні традиції Котляревського талановито продовжено в творах Остапа Вишні, Валерія Пронози, Василя Чечвянського, Степана Олійника, Олександра Ільченка, Сергія Воскрекасенка та багатьох інших. Отже, для наступних поко­лінь митців образного слова стиль «Енеїди» — справжня дже­рельна криниця.

Видатний шведський учений Альфред Єнсен поставив «Ене­їду» за її змістом і стилем в ряд найкращих творів світової літератури; ця поема, на його думку, «має самостійну й ори­гінальну вартість». «Енеїду» високо цінували Тарас Шевченко, Павло Шафарик, Микола Гоголь, Іван Франко, Михайло Ко­цюбинський.

Друге життя поемі дала опера «Енеїда» (музика Миколи Лисенка, лібрето Миколи Садовського), опера «Еней на ман­дрівці» (музика і лібрето Ярослава Лопатинського), оперета Григорія Ашкаренка (лібрето Марка Кропивницького) та інші музичні твори. У 1971 році вперше — на сцені Полтавського народного театру — здійснено інсценізацію «Енеїди», бурле­скна опера «Енеїда» йде у Національному академічному дра­матичному театрі ім. Івана Франка.

З художників «Енеїду», проілюстрували Порфирій Мар-тинович, Василь Корнієнко, Григорій Нарбут, Іван їжаке-вич, Михайло Дерегус, Олександр Данченко, а найкраще ^Анатолій Базилевич. Зроблено першу спробу екранізувати «Енеїду» методом мультиплікації.

109

Перекладена «Енеїда» російською, білоруською, чеською, уривки з поеми перекладені на англійську, французьку, ні­мецьку та інші мови.