Запитання і завдання

1. Доведіть, що Біблія є не лише релігійною, а й літературною пам'яткою.

2. Які оповіді з Нового Завіту вам відомі? Перекажіть одну з них.

3. Розкажіть про вплив Біблії на розвиток світової літератури й мистецтва.

4. Що таке народна драма? Які її різновиди?

5. Перелічіть декілька поезій драматичного змісту і одну з них проаналі­зуйте.

6. Які риси українців розкриваються в народній драмі? Аргументуйте свої твердження.

7. Як українські митці різних епох впливали на життя нашого народу?

8. Який взаємозв'язок етапів розвитку рідної літератури?

9. Кого з українських письменників ви читали поза програмою? Який із них справив на вас найбільше враження і чим саме? Хто з них став вашим улюбленим: чиї твори ви перечитуєте по кілька разів, до кого звертаєтесь подумки за порадою?

10. Чи ведете літературний щоденник? Якщо так, що це вам дає?

Перенесімося уявно в сиву давнину — на ме-Давньоруська жу минулого і нинішнього тисячоліть. Що то держава був за час? ІХ--ХІІ століття в житті східних слов'ян відомі як період Київської Русі, або давньоруський. Могутня держава, розташована на величезній території від Карпат до Волги і від-Прибалтики до чорномор­ських степів, займала чільне місце серед держав Європи, до­сягла великих успіхів у ремеслах, торгівлі, культурі, зовнішній політиці, у військовій справі — особливо в часи князювання Володимира Святославича (р. н. невідомий — помер 1015) та Ярослава Мудрого (978—1054), діяльність яких глибоко зоб­ражена в багатьох творах українських письменників, зокрема в романі Семена Скляренка «Володимир» та в драмі Івана Кочерги «Ярослав Мудрий». Королі великих європейських дер­жав вважали за честь поріднитися з київськими князями. Наприклад, доньки Ярослава Мудрого були одружені з коро­лями Франції, Угорщини, Норвегії, Швеції. Географічне поло­ження Києва (умовне 1500-річчя міста широко відзначено в 1982 p.), розташованого на схрещенні доріг зі Сходу, Заходу і шляху з «варяг у греки», тобто з півночі на південь, сприяло розвиткові культури, ремесел, торгівлі з Візантією, Сходом та Західною Європою.

Високою і самобутньою була культура наших Розвиток предків. Запровадження християнства на Русі культури У 988 р. пожвавило розвиток культури, зок­рема писемності, яка існувала на Русі давно, сприяло запровадженню Володимиром Святославичем перших шкіл для дітей знаті, відкриттю Ярославом Мудрим, що мав схильність до книг, першої бібліотеки при Софійському соборі. Велика, як на той час, книгозбірня була також у Києво-Пе­черському монастирі, були бібліотеки й в інших містах, існу­вали також приватні книгозбірні. Значна частина наших пра-предків уміла читати й писати, чимало людей вільно володіло кількома мовами.

Перші давньоруські книги, писані від руки на пергаменті',— церковнослужебні: Євангеліє² і Псалтир³. Найстаріша книга, що дійшла до нас,— «Остромирове Євангеліє» (1056—1057). Але говорити про цю книгу, що вона «писана», можна тільки

Пергамент — шкіра, оброблена особливим способом.

Євангеліє — опис легендарних діянь Христа.

Псалтир — збірка релігійних пісень (псалмів) зі Стадого Завіту.

умовно, краще сказати «мальована», бо в ній пензлем, спеці­альною фарбою кожну букву малювали окремо від сусідньої, д початкові букви кожної сторінки вимальовували особливо великими і яскравими; кожну сторінку оздоблювали орнамен­тованими заставками. Таке письмо називається уставом. З XIV ст. перейшли на півустав, а згодом — з середини XV ст.— на скоропис, що вже нагадує сучасне письмо. Найцінніші при­краси церковних книг — витончені мініатюри¹, в яких відби­лися культура і побут часів Київської держави. Найдавніші мініатюри знаходимо в «Остромировому євангелії» та «Ізбор­нику» князя Святослава Ярославича (1073 p.), а взагалі руко­писних книг з тих часів до нас дійшло мало, наприклад, з XI ст.— 33 книги, за всі чотири століття (XI—XIV) — 1493, а було їх близько ста тисяч.

Книги, переписування яких було тривалою справою, кори­стувалися пошаною, вважалися великою цінністю, а самому читанню надавали особливого значення «Велика буває користь від навчання книжного...— пише один з давньоруських пись­менників,— мудрість знаходимо і поміркованість від словес книжних, бо вони суть ріки, що напоюють всесвіт, вони дже­рела мудрості. Незчисленна глибина в книгах».

Високим був рівень музичної культури Київської Русі. Це засвідчують передусім календарно-обрядові та героїчні пісні. Крім аматорів, у той час були вже професійні співаки й му­зиканти, актори й танцюристи. Музика обов'язково супровод­жувала кожне свято, прийом послів, полювання та бенкети, які організовували князь та інші знатні особи. Із фресок Со­фійського собору дізнаємося, що князі запрошували до Києва і закордонних акторів, музикантів. На той час були відомі такі музичні інструменти, як флейта, гобой, сопілка, лютня, арфа, гуслі, тарілки. З літописів дізнаємося, що при дружинах князів були оркестри: від 40 до 60 сурм, бубнів, литавр. Отже, існувала окрема військова музика, що підносила бойовий дух воїнів під час битв із ворогом.

Далеко за межами Київської Русі високо цінували ювелірні, різьбярські, зброярні, гончарні та інші вироби — всього налі­чувалося близько 60 видів ремесел. То була квітуча доба в історії східних слов'ян. Особливих успіхів у Києві та інших містах Русі досягли народна дерев'яна, а потім і кам'яна архітектура, техніка будівництва золотоверхих теремів і цер­ков, живопис і декоративне мистецтво. Свідчення їхньої до­вершеності та краси — Десятинна церква, Михайлівський со­бор і Золоті ворота в Києві, собор Спаса в Чернігові та Софій­ський собор, в якому відбувалися не тільки церк_<р£»*?*'& й світські урочистості, прийоми Іноземних_,воел1І5);ргЗ%$ання міжнародних договорів.

:евелдкор<> розміру, що

Мініатюра — твір образотворчого Потребує витонченої техніки виконання. •

16

Софійський собор. Місце для Софійського собору так вдало вибране, що як би мандрівник не добирався до Києва — су­ходолом чи по Дніпру — він неодмінно зверне увагу на куполи дзвіниць, які височать над легендарними пагорбами столиці. Величний Софійський собор, збудований 1037 p., чудово збе­рігся до наших днів. Цей геніальний витвір — доказ талано­витості народних умільців: майстрів-будівельників та живо-писців-оздоблювачів. Секрети їхніх мозаїк¹ та фресок² не ро­згадані до кінця й досі. Зачарований грандіозністю його ан­самблю³, красою і викінченістю форм та багатством витонченої оздоби, давньоруський філософ Іларіон писав: «Церква чудова і славиться в усіх навколишніх країнах, подібної немає на всій півночі земній від Сходу до Заходу».

А ось що пишуть про собор уже наші сучасники: «Софій­ський собор — це поезія в камені»; «Це чудове творіння давніх майстрів». Перед славетною архітектурною пам'яткою Київсь­кої Русі схиляли голови митці не однієї епохи, він приваблює до себе понад півмільйона екскурсантів кожного року. Та й чи дивно: спеціалісти встановили, що мозаїки Софії мають 177 відтінків смальти⁴; лише синій колір на мозаїчному одязі ше­стиметрової Марії Оранти має 23 відтінки. Відомий сучасний український прозаїк Павло Загребельний змалював Софійський собор у романі «Диво».

Давня українська література багата і розмаїта. Хоч спусто­шливі війни часто перетворювали на попіл нагромаджені по­передніми поколіннями книгозбірні та друкарні. Літературні твори, які вороги чи стихії не знищили, засвідчують високий рівень духовного життя нашого народу.

А такі шедеври, як «Слово про Закон і Благодать» митро­полита Іларіона Русина, «Повість минулих літ» Нестора, «Сло­во о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик», поема Се­бастьяна Кльоновича «Роксоланія», послання Мелетія Смот-рицького та Івана Вишенського, козацькі літописи, вся твор­чість Григорія Сковороди, підносять нашу літературу до рівня найрозвиненіших світових мистецтв художнього слова. Та це й не дивина, бо наш етнос — один з найстаріших у Європі та й у світі, а характер українців вирізняється високим поетичним складом, різноманітним мистецьким обдарованням.

У давній українській літературі слід розрізняти дві основні форми: усну народну творчість і книжне письменство. Перша форма існувала у вигляді усної передачі творів від одного покоління до наступного, від лірника, кобзаря-співця до їхніх

¹ Мозаїка — сюжетні або орнаментальні композиції, складені з кольо­рових каменів, керамічних плиток.

² Фрески — картини, намальовані водяними фарбами на свіжій штука­турці.

"Ансамбль — сукупність будівель, споруд та ін., що є частинами одного

ЦІЛОГО. "

⁴ Смальта — непрозоре кольорове скло, яке застосовують у мозаїці. 18

учнів, від матері — до сина й доні. Йдеться передусім про пісні — історичні, любовні, патріотичні, обрядові, думи, а також плачі-голосіння, казки, легенди, перекази, бувальщини, анекдоти, прислів'я, приказки. Хто з творців фольклору во­лодів грамотою, той укладав пісенники, ці своєрідні книги. Прийомами, засобами усної народної творчості залюбки кори­стувалися письменники давньої літератури; іноді важко й роз­пізнати — книжний це твір чи фольклорний.

Давня книжна література відрізняється від нової і мовою, і художніми засобами, і побудовою. Автори фольклорних тво­рів,, за небагатьма винятками, нам невідомі, зате авторів-кни-жників ми знаємо.

Відповідно до пожвавлення культурного життя виділяємо три яскраві періоди розвитку старого українського письмен­ства: 1) X—XII ст.; 2) з кінця XIII до початку XVII ст. (орієнтовно до 1620 p.); 3) від початку XVII до кінця XVIII ст. У цьому ж періоді виділяємо епоху монументального стилю (X — середина XI ст.), ознаками якого є масштабність, вели­чність, ідейний пафос. Монументальними вважаємо «Остроми-рове Євангеліє», «Повість минулих літ» (легенди, вставні опо­віді) і «Слово про Закон і Благодать» Іларіона. Літературу з кінця XI до кінця XIII ст. називають епохою орнаментального стилю, головними рисами якого є ритмічність упорядкування художнього тексту, що нагадує візерунок, і витонченість ху­дожніх засобів-прикрас. Ця оздоблюваність не була штучною, адже гармонійно підсилювала та увиразнювала зміст твору. Це ми бачимо, наприклад, у «Слові про похід Ігорів», у «Повчанні дітям» Володимира Мономаха, в його ж «Листі двоюрідному братові Олегові Святославичу», в «Галицько-Волинському лі­тописі».

Епоха підсумків (XIV — середина XV ст.) — це перепису­вання старих творів і укладання книг-зводів, наприклад «Лі­топис Руський» та Лаврентіївський. Звід означає об'єднання (зведення) різних літописів в один у часовій послідовності з метою створення цілісної картини життя народу. Таким, на­приклад, є «Києво-Печерський патерик».

Письменники цієї доби, зокрема Григорій Цямблак, митро­полит Фотій, користувалися стилем «плетіння слів», для якого характерні нагромадження однотипних речень, гра слів, пиш­номовність, виразність, емоційність. На відміну від орнамен­тального стилю, «плетіння слів» своєю нарочитістю приглушу­вало зміст твору.

Літературу другої половини XV — кінця XVI ст. творили так звані роксолани (рутенці), тобто українці, що проживали ^в різних європейських країнах. Вони поєднували мотив і стиль національний із загальноєвропейським. Маємо на увазі твори Павла Русина, Себастьяна Кльоновича, Симона Пекаліда, Станіслава Оріховського, які писали латиною і польською Мовою.

19

Період кінця XVI — початку XVII ст. називаємо Першим українським Відродженням. Усяке Відродження — це загос­трене відчуття своєї національної самобутності. Перше Відро­дження — це час спогадів про золоту княжу добу, відновлення високої культури Київської Русі (освіта, книгописання) і час її активного зв'язку з європейською культурою. Окрасою цієї доби були Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Клірик Острозький, Іпатій Потій, Костянтин Острозький, Стефан Зи-заній. Був врожай і на віршовану поезію — Герасим Смот­рицький, Андрій Римша. Цей період називають епохою бароко¹. Наскільки багатюща ця епоха, настільки й складна. Це епоха художнього дослідження почуттів людини, заглиблення в її внутрішній світ. Деяка суперечність бароко в тому, що поруч із оспівуванням високого показано і низьке, вічне і плинне, мінливе і нетривке. В літературі цієї епохи переплетені різні стилі.

У стилі бароко написані зразки і формального мистецтва слова (наприклад, поезія Івана Величковського), і глибокозмі­стовного (драма «Воскресіння із мертвих» Георгія Кониського), і філософські твори професорів Києво-Могилянської академії, наприклад Інокентія Гізеля, і живе, глибокомудре вчення Гри­горія Сковороди, і літопис Самійла Величка, і щира, перейнята бідами народу поезія Климентія Зіновіїва, і польськомовні твори українських авторів, розраховані на вузьке коло елітних читачів (Лазар Баранович, Олександр Бучинський-Яскольд, Да­нило Братковський).

Усі три періоди давньої української літератури можна умов­но об'єднати трьома територіальними стрижнями — київський, острозько-львівський і знову київський з його славетною Ки-єво-Могилянською академією.

Секрети читацького ключа

(п'ятнадцять основних ознак

давньої української літератури)

Сприймати твори давніх авторів складно не лише учням. Необхідно знати особливості їх стилю, мови, поетики, компо­зиції, тобто, алегорично кажучи, мати до них ключ, яким читач відімкне творчу лабораторію письменника й увійде в неї, щоб належно оцінити красу творів давньої словесності, зазнати справжньої естетичної насолоди.

Перше. У творах давнього письменства немає жанрів, зви­чних для нової літератури.

Друге. Література XVI ст., а частково і XVII—XVIII ст., була синкретичною², тобто лірика, епос і драма були в ній органічно злиті.

¹ Бароко — стиль у європейському мистецтві, якому властиві декора­тивна пишність, мальовничість і вигадливість форм.

-Синкретичність — злитність, нерозчленованість.

20

Третє. У старих літературних пам'ятках легко зауважити численні інверсії, повторення образних висловів, початків абзаців, цитат, періодів, повторення подібних вступів і закін­чень.

Четверте. Часто давній автор називає себе нікчемним, не-достойним, таким, що не в змозі написати гарний твір, бо творцем, мовляв, може бути тільки Бог. Через те письменник часто залишався анонімним, в кращому випадку називав своє ім'я. Така одна з тогочасних літературних формул.

П'яте. Якщо письменник нової літератури прагне бути ори­гінальним, то давній письменник, навпаки, хоче бути схожим на своїх попередників, написати за чиїмось зразком, бо він, бачите, шанує традиції.

Шосте. Розпочинаючи літературний твір, як і будь-яку серйозну справу, автор неодмінно звертався до Бога: «Отче, благослови». До Слова колись ставились дуже відповідально, адже Словом була написана Біблія, Словом Бог сотворив світ, і Слово стало ділом.

Сьоме. Великою популярністю користувалися в давнину па­негірики, які прославляли життя поважних людей або розши­фровували зміст родових гербів. Це етикетна поезія, без якої не відбувалися ні урочистості, ні родинні свята.

Восьме. Тісно пов'язана із щоденним життям, давня літе­ратура була обрядово-практичною. Вірші, написані на день уродин, хрещення, весілля тощо, були ще й дивовижно оду­хотвореними. І ця одухотвореність була світлою, радісною, причетною до великого, істинного. Цим великим та істинним завжди були Бог, Віра, Надія, Любов.

Звідси і релігійна забарвленість творів давньої літератури. Тільки з початку XVII ст. письменство стає більш світським. Цей процес називається секуляризацією, тобто звільненням з-під впливу церкви. Це позитивне явище, але в ньому був і негатив: побутовізація літератури, спрощення її аж до вуль­гаризації та безбожництва.

Дев'яте. Оскільки Ісус Христос прийшов врятувати всіх лю­дей, передусім грішників, які прагнуть повернутися до життя доброчесного, змінився світ і людина у ньому. Повернення до Бога можливе, вчить нас давня література, якщо людина ще в земному житті стане кращою, добродійною. Тому стара лі­тература є переважно дидактичною, повчальною. Звідси тоді­шня популярність книг типу «Учительне Євангеліє».

Одинадцяте. Стара література, за винятком полемічної, не була публіцистичною в сучасному розумінні цього терміна, але безсюжетною її теж не назвеш, бо її змістом-сюжетом було християнське вчення.

Дванадцяте. Оскільки митець у давнину вважав себе не творцем, а своєрідним ретранслятором (передавачем) вищої мудрості, то він не стверджував щось від себе, а лише підкрі­плював власну думку цитатами зі Святого Письма, богослов-

21

ських трактатів. Тільки з кінця XVI ст. письменники почали усвідомлювати себе авторами, літераторами.

Тринадцяте. З метою зорового увиразнення змісту книги писець малював мініатюри, з особливою любов'ю вимальовував буквиці — початкові літери рядків, абзаців, розділів. Це зас­відчувало його шанобливе ставлення і до самого твору, і до тих, хто його раніше писав. У кожне слово переписувач вкладав душу. Отже, стара література тісно пов'язана з малярством, текст і малюнки якого становили одну цілісність.

Чотирнадцяте. Літопис не раз переписували, доповнювали, зводили кілька творів в один. Тому деякі літописи поширю­валися у різних списках. Авторами вважались і писець, і упорядник, і редактор, які працювали над літописом, часто перетворюючи його на фоліант (товстелезну книгу).

П'ятнадцяте. Літературна свідомість давніх слов'ян ви­пливає з обрядово-ритуального способу життя наших предків. Це була естетика краси-блага. Коли щось було написано з доброчинною практичною метою — це було благом, а відтак це було красивим.

Літературні пам'ятки XI—XII століть

Розвивалася успішно давньоруська культура, збагачувалася з кожним десятиліттям і література Київської Русі: від пере­кладних церковних книг візантійсько-болгарського походжен-• ня до цілком оригінальних самобутніх творінь прадавніх схід­них слов'ян, через використання і переробку перекладів (зде­більшого з грецької) — на самостійний шлях розвитку. Народні перекази про видатних людей, казки, пісні, зокрема колядки, що передавалися з роду в рід одним поколінням наступному, були тією основою, на якій і зростала давньоукраїнська писемна література.

Найдавнішими пам'ятками світської літера-Літописи тури Київської Русі є літописи — хронологі­чний опис важливих історичних подій, оче­видцем яких був сам літописець або про які він чув від когось з очевидців чи вичитав з письмових джерел — «військових повістей», монастирських переказів, «повчань» тощо. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість временних літ», або «Початковий літопис» (близько 1113 р.). У цій пам'ятці — докладні відомості про територію, заселену слов'янами, про полян, древлян, радимичів, сіверян та інші племена, на які поділялися східні слов'яни, про їхні звичаї та мову. У ньому з любов'ю описане героїчне минуле Київської держави з 852 до 1110 p., походи князів і великі битви. Літописець, певно, користувався поезією дружинників: стільки в нього подробиць

про Олега, про його похід на столицю Візантії — Царгород, на воротах якого той повісив на знак перемоги свій щит; описано тут войовничого Святослава, відважного Володимира; розповідається в літописі про древлянську данину, смерть Ігоря і помсту Ольги, про княжі ч^вари, вбивство князів Бориса й Гліба їхнім братом Святополком. Захоплено змальовує літопи­сець хоробру й загартовану в боях і походах дружину князя Святослава, «який не знав, що таке страх, ніколи не відступав перед ворогом, а коли мав намір боротися з ним, завжди відкрито попереджував: «Іду на ви!» (тобто на вас). Цей князь-сміливець не злякався навіть стотисячного грецького війська: перед нерівним боєм відважний полководець звернувся до своїх воїнів з такими словами: «Не осоромимо землі Руської, ляжемо тут кістьми: мертві бо сорому не мають, а якщо побіжимо, то сором матимемо; станемо ж кріпко; я перед вами піду; якщо моя голова ляже, то дбайте самі про себе».

Щире захоплення героїчним минулим — провідний мотив «Початкового літопису». Другий мотив — глибокий сум з при­воду княжих чвар.

Цим автори літописних сказань намагались застерегти кня­зів від помилок їхніх попередників. Зафіксовано в «Початко­вому літописі» і виступи народних мас проти феодалів-лиходіїв, що не боронили як належить рідний край від ворожих зазіхань, і стихійні повстання, викликані насильницьким хрещенням і масовим винищенням волхвів, цих мудреців-знахарів. Літопис­ці — щирі патріоти, які вболівають з приводу розбрату, осу­джують міжусобні чвари, палко прагнуть бачити рідну землю об'єднаною, державу — могутньою, народ — заможним і ща­сливим.

Автори «Початкового літопису» — високоосвічені ченці Не-стор, Сильвестр та інші, імена яких не дійшли до нас. Нестор був автором принаймні ще двох творів — «Житія Феодосія Печерського» і «Чтенія о житії і погубленії... Бориса і Гліба».

Далі, з 1118 до 1200 p., опис подій веде «Київський літопис», в якому докладно розповідається про велике лихоліття Руської землі — наскоки половців, які перетворилися у «війну без перерви», та внутрішнє безладдя держави, яке настало внас­лідок князівських міжусобних війн. Князям-егоїстам, що дба­ють лише про власну користь і гризуться між собою за княжий стіл, літописець протиставляє князя Володимира Мономаха, який дбає про єдність усіх руських земель.

«Галицько-Волинський літопис» продовжує опис подій «По­чаткового літопису» та «Київського літопису» аж до 1292 р. З нього довідуємося про боротьбу за престол у Галичі між князями, звоювання ними спільних ворогів. У літописі яскраво описано хоробрість князя Данила та його дружини в бою з татарами на ріці Калці, в Пінезьку, Чехії, похід проти литов­ських завойовників. Далі йде оповідь про напад Батия, подорож князя Данила в Орду, про його відмову підкоритися римській

23

церкві. Також описано історію князя Володимира Волинського, сина Василька. Дбаючи як патріот про могутність держави, літописець звеличує князя Данила (як автор «Київського лі­топису» — Володимира Мономаха). Данило в його зображен­ні — це фізично й морально досконала людина, сміливий пол­ководець і мудрий державний діяч. Володимир Мономах — дещо інший тип князя: м'який вдачею, великий книжник, філософ. Риторичність, пишномовність викладу, драматизм (на­пруженість) опису, образність стилю, використання елементів фольклору — такі основні художні особливості «Галицько-Во-линського літопису».

Літописи формально не належать до художньої літератури, це жанр історичної, наукової літератури, але є в них вставні оповідання, в основі яких — старовинні перекази, історичні пісні, легенди. Наприклад, перекази про смерть Олега від свого коня, про богатиря-киянина Кожум'яку, що подолав печеніга-велетня, про трьох братів: Кия, Щека і Хорива та їхню сестру Либідь. У літописах також немало «житій» — оповідань про княгиню Ольгу, князів Володимира, Бориса, Гліба та інших. Не раз літопис доповнювався і змінювався, переписувач від­повідно до свого розуміння описуваних подій надавав творові дещо іншого спрямування, вносив мотиви й образи усної по­етичної творчості народу. До того ж виклад у літописах часто образний, емоційний. Отже, літописи є не лише історичними, а й літературними творами.

Проте літописи дорогі для нас не тільки як пам'ятки нашої давньої культури, як незаперечний доказ її високого розвитку. Вони зберегли своє значення і для нашої доби: кожен літопис — це основне джерело вивчення історії рідного краю. Не менше й виховне, патріотичне значення літописів. Тому літописи і перевидаються тепер у перекладі чи переспіві сучасною укра­їнською мовою, наприклад «Початковий літопис» у переспівах та перекладах Леоніда Махновця, Володимира Близнеця, Ва­лерія Шевчука. Читаючи літописи, ви пізнаєте славне минуле нашого народу. Бо «хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього» (Максим Рильський).

«Слово про Закон і Благодать» Іларіона. Одним із перших авторів давньоруської, себто прадавньої української літератури був Іларіон — перший київський митрополит із руських, при­страсний промовець, талановитий письменник. У печері, вла­сноруч викопаній у крутих дніпровських схилах, цей мудрець проводив час у роздумах та писанні. З усіх його творів до нас дійшло тільки «Слово про Закон і Благодать», написане і виголошене між 1037 і 1043 pp., ймовірно на честь відкриття Софійського собору. Це перший публіцистичний ораторський твір давньоруської літератури, в якому Іларіон прославляє Київську Русь як передове в тогочасній Європі суспільство, якому судилося велике майбутнє, відстоює рівноправність усіх народів.

24

Під Законом маємо на увазі Старий Завіт, зокрема П'я-тикнижжя Мойсееве, де викладені заповіді Бога пророкові ізраїльських племен Мойсею. Іларіон розуміє Закон як віру, що передувала християнству, як віру одного народу — дав­ньоєврейського. Благодать — основне поняття християнського віровчення, викладене в Новому Завіті. Благодать трактується як незвичайна сила від Бога, спроможна подолати людську гріховність і відкрити шлях до спасіння. В розумінні Іларіона Благодать — основа віри, відкритої для всіх народів.

У прикінцевій частині «Слова про Закон і Благодать» містяться «Похвали» князеві Володимирові, в яких Іларіон звеличує князя за те, що той просвітив Україну світлом християнства.

«Слово про Закон і Благодать» — не лише теологічний¹, а й літературний твір, оскільки автор його виявив знання і вміння компонувати і застосовувати прийоми красномовства, зокрема риторичні запитання, символи, протиставлення, по­рівняння. Наприклад, Старий Завіт у нього — місяць чи озеро, що висохло, Новий — сонце або живе джерело.

«Слово про Закон і Благодать» пройняте почуттям націо­нальної гордості: «Не в невідомій землі володіли вони, а в українській, про яку знають та про яку чують на всіх кінцях світу».

' Головне для людини, на думку письменника,— воля, і тому він заперечує будь-чиї намагання виправдати панування одного народу над іншим в будь-якій формі.

Творчість інших письменників. Про високий ступінь роз­витку оригінальної літератури Київської Русі XI—XII ст. свід­чать не лише літописи і творчість Іларіона, а й «Повчання» Володимира Мономаха, проповіді Кирила Туровського, «Хож-деніє» Данила Паломника, «Києво-Печерський патерик», пос­лання Клима Смолятича та інші шедеври прадавнього красного письменства України, з-посеред яких слід виділити твір Во­лодимира Мономаха «Повчання дітям».

Від свого батька, князя Всеволода, що знав п'ять мов, і матері, грецької царівни, Володимир Мономах перейняв любов до освіти, книг.

«Повчання» складається з трьох частин: релігійні поради, правила князювання і власний життєпис, як зразок дітям. Каяттям, сльозами і молінням можна здобути перемогу над усім гріховним. Ліпше повсякчас промовляти «Господи, поми--'У"'% ніж думати якусь нісенітницю. Бери під опіку вдів та сиріт, допомагай бідним, не відбирай ні в кого життя, додержуй присяги, люби жінку, шануй старших від себе, викинь гординю з серця, остерігайся лінощів, вчися того, що не вмієш,— такі Мудрі настанови Володимира Мономаха.

Автор подає приклад, гідний наслідування, і своїм життям. — ідеал християнського лицаря з хрестом в одній руці і

Теологічний — богословський, релігієзнавчпй.

25

мечем — в другій. Він ніколи не кривдить слабших, керується правилами християнської моралі. Мимоволі порівнюєш його постать з постаттю французького короля Карла Великого — за змістом повісті «Пісні про Роланда».

«Повчання дітям» (1096) — один з найвизначніших лі­тературних творів Київської Русі, спрямованих проти князів­ських усобиць. Центральний образ твору — ідеальний князь: мудрий державний діяч, хоробрий воїн, справедливий пра­витель.

Кирило Туровський. Кирила, єпископа з міста Турова й красномовного промовця, називали другим Золотоустом. Пи­сав він проповіді, повчання, молитви й притчі. Ось початок Його проповіді у Провідну неділю: «Сьогодні сонце пишається, підіймається вгору й радісно огріває землю, встало-бо нам із могили сонце правди — Христос і спасає всіх тих, що вірують у нього... Сьогодні весна пишається, оживляючи земні істоти: бурхливі вітри, тихо повіваючи, годують плоди, земля живить насіння та родить зелену траву. Весна — це є добра Христова віра, бурхливі вітри — гріховні задуми...»

Пробудження життя в природі під впливом весняного сон­ця — образ стану душі людини, яка під впливом Євангелія відроджується до нового життя.

Крім перекладної церковної, побутувала і світська пе­рекладна література. Це і збірники афоризмів, напри­клад «Бджола», і природничо-наукові твори типу «Шестиднев» Іоанна Екзарха або «Фізіолог», і хронографи та історичні по­вісті, скажімо, «Про зруйнування Єрусалима».

Збірники афоризмів — це своєрідні антології стислих муд­рих висловів, вибраних з Біблії за тематичним принципом: про добро і зло, про чистоту і невинність, мужність, правду, братолюбство, навіть про злих жінок. Наприклад: «Зустрів я в дорозі лева, на перехресті — розбійника, від обох утік, а від злої жінки втекти не можу».

«Шестидневів» було декілька, найкращих з них — Василя Великого. Це коментар до біблійного повідомлення про створення світу за 6 днів, про астрономічні дослідження небозводу. Збір­ник «Фізіолог» — це окремі оповіді про рослини, тварин, каміння. «Християнська топографія» — перший підручник з географії.

У XII—XIII ст., крім Києва, Новгорода, Чернігова, виникали інші культурні центри — Галич, Полоцьк, Холм тощо. Від Галича збереглись залишки майже ЗО кам'яних будівель, зо­крема собору Успення Богородиці, князівського палацу і церкви Пантелеймона, які засвідчують оригінальність мислення та високу майстерність давніх умільців. Розвивалися скульптура й музика. «Галицько-Волинський літопис» згадує талановитого руського скульптора Овідія та знаменитого співця Митусу, про якого писали Микола Костомаров, Юрій Федькович, Іван Фран-ко, Микола Вороний та інші.

«Галицько-Волинський літопис» є видатною па­м'яткою не лише наукової, історичної, а й художньої літератури. Для прикладу візьмімо запис під 1250 роком — «Поїздка князя Данила Романовича до хана Батия». У цьому уривку відзначено j звеличено стійкість та мужність князя Данила в обставинах смертельної небезпеки. Ця стійкість зводить нанівець прагнення Батия підкорити всі слов'янські землі, жорстоко розправитися з непокірними, а руських (українських) князів зробити своїми васалами, себто підлеглими, залежними особами.

Доказом художності літопису може бути такий уривок: «Да­нило вийшов з військом із Холма та на третій день став у Галичі й сказав: «Мужі городські! Як довго хочете терпіти владу чужинців?» А вони закричали: «Це є наш володар, Богом даний!» — та пустилися до нього, як діти до свого батька, як бджоли до матки, як спрагнені води до джерела».

А як розвивалася література в окремих землях (князів­ствах)? Відомо, наприклад, що багатою була література Чер-нігово-Сіверської землі, але внаслідок феодальних усобиць, нападів половців і татаро-монголів збереглися лише «Слово о князях» (1175) і «Чернігівські повісті» (1185—1198).

Та й з літератури Київської Русі XI—XII ст. теж дійшла до нас лише її незначна частина. «А втім,— писав академік Олександр Білецький,— і те, що вціліло, свідчить про велику культурну сприйнятливість і талановитість східних слов'ян, відзначається глибоким ідейним змістом і має велике пізна­вальне значення».

Найбільша гордість давньоруської літератури, одна з най-видатніших пам'яток світової культури — «Слово про похід Ігорів» (приблизний час написання 1198—1199 pp.) знайдена і видрукувана в 1800 р.

Похід Ігоря на половців описаний в «Переяславській повісті» Лаврентіївського літопису, в «Київській повісті» Іпатського літопису і в «Оповідях про похід». Перша з цих повістей, ворожа до сіверян, була первинною і лягла в основу наступних літописних повістей, зокрема чернігівських.

У 1184 р. князь Володимир Переяславський, маючи під­тримку князя Всеволода Суздальського, посварився з Ігорем і пограбував сіверські міста.

У Ігоря, правда, був вибір: або погодитись з роллю васала Суздальського князя на принизливих для нього умовах, або виступити проти Переяслава, оголосивши себе ворогом Суздалі та її половецьких союзників, які почали підтягувати війська До кордонів Сіверщини. Але Ігор вирішує так: краще вмерти ^в бою, ніж бути васалом. Щоб відвести біду, він закликає йти в похід. У квітні 1185 р. Ігор взяв на Переяславщині місто Глібів, а тоді вирушив на половців. Усе було добре сплановано, але сіверян нагло зустріли об'єднані ворожі сили. Хоча Ігорева Дружина і зазнала тоді поразки, все ж половецько-суздальська Коаліція була розладнана, грандіозне нашестя на Русь було

27

26

зірване, а Сіверщина — вирвана з суздальського полону і включена в єдину систему оборони Русі. Отже, жертва Ігоря була не даремною, бо він переміг варварство, пітьму. «Слово про похід Ігорів» ознаменувало остаточне формування Руської землі після розвалу Київської імперії і об'єднання руського народу.

Єдність русинів уявляється авторові «Слова...» на основі гуртової відповідальності за долю Руської землі. Біля колиски нової Русі стояв Святослав, а вождем її повинен був стати князь Ігор, щоб захистити Руську землю від агресивних сусідів, які вважали: «Се моє, а те — теж моє». Отже, висновок автора «Слова...» — «як тілові без голови», так і «Руській землі без Ігоря ».

У 1198 р. князь Ігор стає володарем у Чернігові, старійшим серед Ольговичів, співправителем Рюрика Ростиславовича в Києві.