4 Тут всякії були цехмістри, і ратмани, і бургомістри,

Судді, підсудки, писарі...

Цей перелік доповнюється в опису вулиці, що вела до пекла: там своєї черги чекали десятські, соцькі, справники, стряпчі, повірені, секретарі та інші — усіх їх автор об'єднав влучною фразою «начальники, п'явки людські» і епітетом прокляті. Так про своїх мучителів і говорив народ.

Мандруючи з Енеєм раєм, ви, напевно, зустріли там декого і з панів, проте цього дива тут мало — це ті з дворян, які «правдиву жизнь вели». Отже, «правдиве» життя для пана не властиве. У раю не зустрінеш ні чиновників, ні тих, у котрих «товстий живіт» і «грошей скрині повні», ні тих, які ходять у «цвітних жупанах в кармазинах або сап'янах». Найприк-метніше, що автор не тільки поділяє людей на грішників і праведників, а й обґрунтовує це:

Панів за те там мордували І жарили з усіх боків, Що людям льготи не давали І ставили їх за скотів.

Так поет рішуче став на захист найбільш зневажених і покривджених. Так дісталося гнобителям народу за канчуки, за кров, за наругу над трудовим людом. Усім панам, чинов­никам, зокрема суддям, «давали в пеклі добру хльору» за аморальні вчинки, зокрема за те, що

...по правді не служили Та тільки грошики лупили І одбирали хабарі.

Як бачимо, в «Енеїді» не лише сказано правду про найбільше лихо XIX ст.— кріпацтво, про нелюдяність, жорстокість панів і упослідження трудящих, а й висловлено мрію народу про соціальну справедливість: хто знущається над трудівниками, вва­жає їх за худобину, тому місце в пеклі. У IV частині поеми Котляревський з болем говорить, що вільних колись козаків пани примусили «волом... в плузі походжати». Симпатії поета тут на боці трудових верств народу. Він розкрив соціальні про­тиріччя, показав класову нерівність. Читаючи опис пекла, пере­конуєшся в правдивості оцінки його автора сучасником Котля­ревського: «Розум тверезий і спостережливий, що свідомо вживав зброю сатири проти соціального лиха, яке тяжіло над людьми».

У поемі докладно описане життя різних царів, але суттєвої різниці в способі їхнього життя, в звичках і уподобаннях нема. Своє життя вони проводять у розвагах — бенкетуванні, лю­бовних пригодах, щоденному пияцтві. От, наприклад, Дідона. Вдаючись до іронії, поет спочатку пише, що це «розумна пані і моторна... трудяща, дуже працьовита». Та дальший доклад­ний опис її дворічних «діянь» розкриває цю іронію: виявля­ється, що вся її «працьовитість» зводиться до переодягань, танців, ігор, женихання й банкетів, де сивуха та інші напої ллються рікою, а від страв ламаються столи. У таких «трудах» і провела Дідона все життя.

Або візьмемо сім'ю Латина. Тут теж бенкет за бенкетом. Перелік страв і напоїв одного обіду займає цілу сторінку. То чи дивно, що споживання їх займає більшість часу (як у тих панів, у котрих Котляревський був домашнім учителем): після сніданку — обід, а там — слухання оркестру, співи, огляд подарунків, під час яких загребущий цар, цариця й царівна ледь не побилися. Сам Латин — простакуватий, безвольний, але пихатий поміщик, якого ніхто не слухається, навіть дру­жина. Вельможі Латина — це зграя казнокрадів. Навіть слаб­кий розумом Латин говорить їм:

Не дуже хочете ви битись, А тільки хочете нажитись.

Таке ж паразитичне існування бачимо і в маєтках Адеста, Евандра та інших князьків. Коли до сказаного додати дріб'­язкові сварки, бешкетування, інтриги, безкультур'я, то замкнеться мізерне коло пустопорожніх інтересів українського поміщика, козацької старшини кінця XVIII ст., бо саме їх соціальне злочинну суть і аморальну нікчемність показано й затавровано в образах цих жалюгідних царят.

Показово, що молодше покоління цих земних богів ще більш звиродніле: змістом життя, наприклад, Авентія, є обмін «пе-

96

мінськаттсрат^», 9 кл.

сиків, сучок і лошаків», Палланта — дитячі забави, викра­дання голубів, Лавінії — модні сукні тощо. Отже, з покоління в покоління панівні класи все більше хиріють, вироджуються. То чи ж можуть (і чи повинні?) такі люди керувати суспіль­ством?

Другою суспільною вадою було хабарництво чиновників, яких автор за характером своєї роботи знав дуже добре. Тому бюро­кратичний апарат царської Росії, його моральний розклад зма­льований в образах богів колоритно й переконливо. Найдошкуль-ніше автор б'є по хабарництву, яким просякла вся держава. За хабар Еол влаштовує бурю на морі, за хабар цю бурю Нептун-«дряпічка» втихомирив; хабарі від Венери бере навіть мати богів Цібелла. Устами Сівілли поет із сумом свідчить:

У нас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій, То той, хоть з батька, та здере.

Потворна суть класового суспільства і нехтування христи­янською мораллю призвели до того, що тільки «дурень не бере», і хабарництво стало неписаним законом.

Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцеля-рію-департамент із типовими для неї чиношануванням та вза­ємним недовір'ям, підлабузництвом і здирством, інтригами й круговою порукою, кумівством і хабарництвом, а понад усе — зловживанням своїм становищем й повною байдужістю до інтересів та потреб трудящих. На чолі Олімпу — бог Зевс. Грубіян за натурою й самодур за вихованням, він понад усе полюбляє горілку. Боги Нептун, Еол, Меркурій — чиновники-хабарники.

Не забув Котляревський і про жіночу половину Олімпу, яку він теж поспихав з неба. Богині в його змалюванні — це розпусниці, інтриганки, святенниці й плетухи. Опис сварки Юнони з Венерою нагадує ярмаркову колотнечу перекупок. Венеру автор з іронією називає сміливою молодицею за те, що «все з воєнними жила». Для власної вигоди вона вміє скори­статись і своєю вродою, і улесливістю, і вмінням пишномовне говорити.

Такі типові представники вищого чиновного світу, таке їхнє духовне обличчя. І ці нікчеми вершать людські долі?! Яке неподобство! Це не боги, а зграя продажних чиновників та їхніх лицемірних жінок. За гроші вони готові перегризти одне одному горлянки, нацькувати одних людей на інших. Навіть пияк Зевс збагнув їхню нікчемну суть:

Поступки ваші всі не гожі; Ви на сутяжників похожі І раді мордувать людей.

Звернімо увагу на останній рядок: для чиновників знуща­тися над людьми («мордувати») є радістю, насолодою.

98

В образі князька Турна Котляревський показав і, глузуючи, затаврував бундючних офіцерів-дворян за їх пихатість та жор­стокість у ставленні до рядових солдатів. Цих самозакоханих гоноровитих гульвіс він знав з армії дуже добре.

Відвага Котляревського-митця заходить так далеко, що він, правда, алегорично, а все ж натякає на неправедне життя сучасної цариці — Катерини II:

Живе на острові цариця Цірцея, люта чарівниця І дуже злая до людей...

Дії цієї деспотичної самодержиці такі страхітливі, що май­бутнє рідного народу викликає в поета велику тривогу:

Пропали всі ми з головами, Прощаймось з тілом і душами, Останній наш народ пропав: Пропали! Як Сірко в базарі, Готовте шиї до ярма!

Чи не йдеться тут про запровадження кріпацтва в Україні? Очевидно. Тому Котляревський, син народу, прагне, щоб пок­ривджені

Зібралися в одну всі кучу Подумать о біді своїй.

Царський деспотизм затавровано також в іншому місці по­еми, де йдеться про покарання всіх непокірних владиці:

Таким обрізать ніс і вуха І в руки всіх оддать катам.

Напевно, маючи на увазі Катерину II, її попередників, що не менш люто розпинали Україну, та й колонізаторів інших мастей: польських, турецьких тощо, Котляревський робить узагальнення: «Усякі тут були кати». Сміливо ска­зано.

Неважко зробити висновок, що і земні герої (поміщики), і боги (чиновники), і полководці (офіцерство), і царі — ворожі Інтересам народу, морально виродилися й тому затримують розвиток суспільства.

Читаючи «Енеїду», відзначаємо немало кар-

Український тин з життя простого народу: описи вечор-

світ «Енеїди» ниць, похорону, поминок, ворожінь, танців

(горлиця, третяк, гопак, гайдук, журавель,

халяндра) та всіляких забав (у свинки, у Панаса, в хрещика,

в горюдуба). Справжній реєстр народних ігор! Картини життя

народу в «Енеїді» створюють таке враження, ніби* перебуваєш

^в Українському селі. Чим це досягається? Великою кількістю

побутових деталей, яскравістю й докладністю їх опису.

«ародні звичаї, повір'я, одяг, посуд, їжа описані в поемі

4*

99

інколи докладніше, ніж у спеціальних етнографічних¹ дослі­дженнях, наприклад картини навчання, субіток, забав у Ді-дони. Або простежмо змалювання жіночого й чоловічого одягу та взуття:

Ен ея

Штани і пару чобіток; Сорочку і каптан з китайки, І шапку, пояс з каламайки, І чорний шовковий платок.

Д і д о н и

Взяла кораблик бархатовий,

Спідницю і корсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок.

Хоча побутові описи в поемі й переобтяжені безліччю де­талей, вони легкі й перебувають у нестримному русі. Надзви­чайно рідкісне вміння! Недаремно Котляревського ще за життя називали блискучим побутописцем, а його «Енеїду» — збірни­ком з українського народознавства, барвистою панорамою су­спільного життя України XVII—XVIII ст. «Бистрий обсерватор² життя»,— так визначив Іван Франко цю якість поета.

З узагальненим образом народу тісно пов'язана в поемі тема захисту вітчизни, громадянської підпорядкованості особистих інтересів народним:

Де общее добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинність ісправлять.

Описуючи в V і VI частинах поеми боротьбу троянців проти рутульців, Котляревський з теплотою згадує й оспівує героїчне минуле України: запорожців, гетьманщину, участь козаків у боях проти шведів, прославляє Максима Залізняка. У голосі поета неприхована гордість за велич свого народу, коли

...славнії полки козацькі: