Запитання і завдання

1. Яким постає у вашій уяві Іван Котляревський? Яке ваше ставлення до нього?

2. Стисло перекажіть зміст одного з рекомендованих біографічних художніх творів про Котляревського.

3. Прочитайте поему «Енеїда», виписуючи найдотепніші вислови, най­яскравіші епітети, порівняння, метафори, які характеризують персонажів.

«ЕНЕЇДА» У вірші «І. П. Котляревському» Володимир Сосюра писав:

Над книжкою твоєї «Енеїди» Нащадок схилить радісне чоло.

Так, «Енеїда» була популярною завжди. Ще за життя поета вона розходилась по Україні в рукописних списках. Першу

91

ластівку нової літератури Україна прийняла із захопленням: від грамотного селянина до багатого пана завчали поему на­пам'ять, чимало висловів з неї вмить стали приказками, нап­риклад: «Хіба рожна ти захотів?»; «Надувсь, мов на вогні лопух» тощо. Сучасники відзначають високу художність «Ене-їди», легкість оповіді, достовірність картин і барв, тонкі жарти, правдиві зарисовки характерів, звичаїв, сповнені світлого ро­зуміння народного життя, гумору.

Ще в дитинстві ознайомився з першотвором Котляревського Тарас Шевченко: «Давно, ще в приходській школі, потайки від учителя читав я знамениту перелицьовану «Енеїду» Кот­ляревського». А ось як висловив своє захоплення «Енеїдою» наш сучасник, вірменський письменник Георгій Татосян: «Якою ж мужньою силою заряджений геній Котляревського, якщо через стільки літ я, людина зовсім іншої епохи та іншого світогляду, читаю його... із жвавим інтересом та хвилюван­ням». У чому ж секрет читацького довголіття поеми, її нев­мирущості? Чому «Енеїда» завжди буде оздобою літератури? Відповідь на це запитання ви вже, напевно, частково дали самі під час читання і осмислення поеми.

Над «Енеїдою» Котляревський працював Джерела близько ЗО років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 p., четверта — в 1809 p., п'ята — в 1822 p.; повністю твір завершено в 1825— 1826 pp., а видано в 1842 р. вже після смерті письменника. Для написання поеми автор скористався з досвіду своїх попе­редників. Близькими до обраного ними жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени яких нагадують окремі картини «Енеїди», її стиль, гу­мор.

Виникла «Енеїда» на ґрунті творчості Сковороди, бурлескної та сатиричної української літератури XVIII ст., жартівливих ліричних віршів та інтермедій до шкільних драм, таких творів, як «Плач київських монахів», віршів Івана Некрашевича. На­певно, Котляревський читав твір Опанаса Любисевича «Вергі-лієві пастухи, у малоросійський кобеняк переодягнені». У роки написання «Енеїди» Котляревському, безумовно, були відомі бурлескні поеми російських письменників Миколи Осипова, Михайла Чулкова, комедії Миколи Фонвізіна, Василя Капніста.

Проте все це були впливи побічні. Головні джерела «Енеї­ди» — реальна дійсність того часу та усна народна творчість. Котляревський з уст кобзарів, лірників не раз слухав живу історію свого народу, в історичних і побутових піснях чув биття його вічно живого серця, своїх троянців-козарлюг зус­трічав головним чином не на сторінках Вергілієвої поеми, а бачив їх на шляхах рідної Полтавщини, в полках, які формував на Дунаї, на церковних картинах талановитих, хоч і безімен­них, українських живописців, читав про їхні звитяжні походи в козацьких літописах.

92

Пригадаймо, що незадовго до написання «Енеїди», у 1775 році, за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків в образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, нез­ламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків і від­новити притлумлену царизмом національну гордість українсь­кого народу, його прагнення до волі й самостійності.

Перед Котляревським постало питання: якою мовою писати? Чи ж можна й далі про життя народу писати мертвою книжною мовою? Іван Петрович зробив вибір і почав писати «мужичою», тобто народною мовою. «Педанти,— зазначав сучасник пись­менника,— здивувались і — замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони почали сміятися». Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для «високих» літературних жанрів її вважали не­придатною. «Непридатною? Ні! — вирішив у якусь благосло­венну мить великий полтавець.— Ця мова годиться і для найвищих стилів!»

Котляревський згідно з вимогами жанру до-

Сюжет тримується сюжету, запозиченого у Вергілія.

Переконаєтесь у цьому, якщо порівняєте зміст

прочитаної вами «Енеїди» Котляревського із оцим коротким

викладом змісту поеми Вергілія.

Після того як греки зруйнували Трою, внук троянського царя Еней, виконуючи волю богів, на чолі троянців мандрує в пошуках Італії, де він повинен заснувати нову державу. Після семи років блукань по різних морях і країнах, зазнавши чимало пригод, троянці прибувають до Італії. Зустрічають їх гостинно, але попереду — тривала й кривава війна троянців із рутульцями, бо цар рутульців Турн, як і Еней, хоче одру­житися з дочкою царя Латина, Лавінією. На боці Турна — Амата, дружина Латина, і латинське військо царя Евандра. Втручаються й боги: одні стають на бік троянців, інші — проти них, отже, й боги ворогують між собою. Війна закінчується тільки тоді, коли Еней в бою долає Турна. Аж тепер внук троянського царя стає царем латинської землі.

Як бачите, зміст обох творів схожий. І все-таки «Енеїда» оригінальна насамперед за композицією: у римського автора 12 частин, а в Котляревського — тільки 6. Ряд епізодів (на­приклад, розповідь Енея про загибель Трої) український пи­сьменник зовсім випускає, я деякі, навпаки, розгортає у ширші картини (наприклад, сцену зустрічі троянців з Дідоною), пекло І Рай описує по-своєму, інші картини теж оригінальні, бо вони в дусі українського фольклору, та й дія відбувається в Україні (названо ряд міст і сіл Полтавщини, наприклад Лубни, Гадяч, Ьудища). Котляревський часто в полотно твору вплітає епізоди

93

з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, у^тінів. Прийоми гостей, полювання, готування до війни, «субітки» тощо у Вергілія відсутні. До того ж описи побуту українського суспільства у Котляревського часто такі великі, що забуваєш про першооснову поеми. Зрештою, автор сам про це говорить:

Я, може, що-небудь прибавлю, Переміню і що оставлю, Писну — як од старих чував...

Правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили античний світ на другий план. Завдяки такому самостійному підходу до справи «Енеіда» і на запозичений сюжет вийшла оригінальним твором. По суті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося, бо минуле тут стало сучасним, сучасне — минулим, героїчне — побутовим, а побутове — піднесено-урочистим.

«Енеіда» — поема, тобто великий за обсягом Жанр ліро-епічний віршований твір, в якому зобра­ жені значні події та яскраві характери, а розповідь про героїв супроводжується ліричними відступами. Жанр поеми народився з народних героїчних пісень. Так ви­ никли, наприклад, відомі стародавні грецькі поеми «Іліада» й «Одіссея», в яких йдеться про троянську війну. За їх взірцем римський поет Вергілій написав поему «Енеїда». У XVII ст. з'являються пародії (жартівливі наслідування) на героїчні по­ еми, зокрема на «Енеїду» Вергілія, яку переробляли в Італії, Франції, Австрії, Польщі, Німеччині. Такою, до речі, була «Вергилиева «Энеида», вывороченная наизнанку» російського поета Осипова.

За жанром «Енеіда» — травестійна бурлескна поема. Тра­вестія (з французької) дослівно означає переодягання. Бо й справді герої поеми римського автора у творі Котляревського одягнені в національний одяг українців, вживають українські національні страви й напої, співають українські пісні, грають в народні ігри, деякі імена — українські, їхні звичаї, побут, життя різних соціальних станів — усе, як було в Україні у XVIII ст.

Суть травестії та бурлеску — в різкому контрасті між темою й характером її розкриття. Попередні травестії «Енеїди» так чи інакше заперечували свою першооснову і цим зв'язували себе з нею. Котляревський поставив перед собою іншу мету: не висміяти чи принизити оригінал, а у відомому для всіх сюжеті дати опис зовсім нового, маловідомого досі для світу життя українського народу. «Енеїда» Котляревського — тра­вестія, в якій не дотримано всіх правил жанру, швидше це героїко-комічна поема.

Отже, скориставшись твором римського класика й досвідом переробок, Іван Котляревський пішов далі і запозичену схему

94

наснажив живописним національним колоритом, народним гу­мором, живою українською мовою.

Жанр бурлеску (від італійського burla — жарт) вимагав, щоб про буденне говорилося «високим штилем», піднесено, а героїч­ний зміст викладався зумисне вульгарно. Наприклад, богиню Юнону автор називає «сучою дочкою», яка «розкудкудакалась, як квочка», троянців порівнює з котами, що муркочуть, Енея — з мишею, Нептуна — з карасем, Турна — зі стовпом тощо. Хоч би й не хотів, а мусиш сміятись, коли уявиш бога, що п'є оковиту й заїдає оселедцем, богиню в очіпку, царицю, яка в парі з козаком витинає гопака, царевича, який спить... у просі чи бундючних воїнів, які то наскакують один на одного, мов блохи, то п'ють брагу, мов поросята. Сміючись, мимоволі забуваєш, що то міфологічні персонажі античної дійсності, а линеш уявою й думкою в Україну XVIII ст.

Проте гумор «Енеїди» — не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу по­ловину XVIII ст. і початок XIX ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм укра­їнського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу на­роду до волі. «Здоровий, життєрадісний, приперчений лукавою іронією, а зрідка й сарказмом, іскристий гумор,— пише мо­вознавець Павло Плющ,— співзвучний українському націо­нальному характерові, є живою душею чарівного світу, відтво­реного в «Енеїді» Котляревського барвисто, рельєфно й гомін-ливо». До того ж це гумор життєствердний, людина з такою рисою характеру нескорима. Отже, наснаживши бурлеск і тра­вестію новими якостями, Котляревський подолав обмеженість цього жанру, незмірно збагатив його.

Щоб краще збагнути, що таке травестія та бурлеск, порів­няймо два уривки заспіву — до поеми Вергілія і до твору Котляревського:

Оригінал

Тр авесті я

Зброю співаю і мужа, Він, швидко поробивши човни,

що перший з надмор'їв троянських, На синє море поспускав,

Долею гнаний нещадно, Троянців насаджавши повні,

на берег ступив італійський. І куди очі почухрав.

Горя він досить зазнав. Но зла Юнона, суча дочка,

суходолами й морем блукавши, Розкудкудакалась, як квочка,

З волі безсмертних богів Енея не любила — страх;

і мстивої серцем Юнони Давно уже вона хотіла,

Лиха він досить зазнав у бою, Його щоб душка полетіла

Доки місто поставив. К чортам, і щоб і дух не пах.

Як бачите, різниця величезна: в оригіналі тон урочисто-ве­личний, усе відбувається з волі богів, а в переробці Котлярев­ського життєрадісні люди самі вирішують свою долю.

Неоднаковий матеріал зумовив різницю в те-Тематика мі. У Вергілія це зображення й оспівування загарбницьких війн його предків. Котлярев-

95

ський же зображує не старовину, а сучасну йому дійсність XVIII ст. і не возвеличує панівні класи, а глузує з них, показує їхні паразитизм, жорстокість, хабарницво, пияцтво, зажерли­вість, пихатість, тобто їхню соціальну й моральну нікчемність.

Автор української «Енеїди» ставить ряд суспільне важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов'язку, честі сім'ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші. Подумайте і виз­начте, з яких позицій розв'язав Котляревський ці проблеми.

В «Енеїді» — життя селян, ремісників, козаків, поміщиків, чиновників. Інколи Котляревський показує їх в образах анти­чної міфології. Загальна картина суспільства і взаємин у ньому дана поетом в опису пекла і раю. Рай та пекло населені ним відповідно до уявлень народу, як це зображено у народних легендах та піснях. В раю — убогі вдови, сироти, ті, що «проценту не лупили», а допомагали убогим, ті, що «жили голодні під тинами», з яких глузували, котрих ображали й «випроваджували в потилицю і по плечах». У пеклі ж — пани й чиновники. Автор докладно перелічує всіх уміщених ним до пекла. На першому плані — поміщики-кріпосники, за ними — козацька старшина, купці, судді, міняйли, чиновники, кор­чмарі, офіцери.