Запитання і завдання

1. Якою була кадрова політика російських колонізаторів в Україні і як це Позначалося на духовному житті українців?

2. Назвіть основні заборони української мови XVII—XIX ст. і зробіть висновок.

3. Як проходив процес становлення нової української літератури? *• Вкажіть на найяскравіші набутки української культури кінця XVII — початку XIX ст.

85

84

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769—1838)

Йшов 1806 рік, рік російсько-турецької війни. Уже сутеніло, коли човен з групою озброєних військових причалював до правого берега Дунаю, що, прорізуючи широку долину, ніс свої води до Чорного моря. Мерехтіли міріади зірок на Чу­мацькому Шляху...

Серед військових на човні виділявся широкоплечий чорня­вий капітан. Він подав знак сусідові — і той сколихнув тишу приглушеним, але дужим «пугу!». На цей погук із прибережних хащів висипали озброєні задунайські козаки. Широкоплечий ступив з човна на берег — і зразу стало видно, який він високий і стрункий. Січовики оточили гостей і повели їх у вибалок до курінного. Коли капітан підійшов до багаття, вогонь освітив його приємне, трохи подзьобане віспою, довгасте обличчя з високим чолом над чорними бровами і такими ж чорними, сповненими розуму й вогню, очима з виразною, трохи лукавою усмішкою. Від багаття назустріч новопри­булому ступив курінний. Привітавшись, вони назвали себе. І тоді один з козацької ватаги, що почув прізвище капітана,

запитав:

— Чи не той ви Котляревський, що «Енеїду» скомпонував?

— Той самий.

— Так це ти, батьку наш! — скрикнув і став читати напа­м'ять:

Евей був парубок моторний і хлопець хоть куди козак...

А закінчивши уривок, вигукнув: «Отакого б нам, браття, за кошового отамана!»

Так, це справді був український письменник Іван Петрович Котляревський, що прибув на переговори до українських

козаків, які після зруйнування Січі оселялись за Дунаєм і таки всерйоз запропонували йому стати кошовим.

А через три дні, коли з допомогою задунайських козаків ро­сійські війська успішно переправились через Дунай, у штабі полку Іван Котляревський зустрівся з сербом Досифеєм Об-радовичем, теж офіцером і поетом, зачинателем нової літератури в Сербії. Розговорились, і через годину здавалось, що знайомі вже давно. У відповідь на подарований Обрадовичем збірник сербських народних пісень Котляревський вручив йому примірник своєї «Енеїди». І був дуже здивований, коли почув: «Енеїду» Вашу я читав і високо ціную. А от про Ваше життя нічого не відаю. Розкажіть про себе, прошу Вас». І Котляревський став оповідати:

«Родом я зі співучої й мужньої Полтави. Мати моя з давнього козацького роду Жуковських. Тато мав дворянське звання, але жили ми небагато. Уявіть собі сина дворянина, який ходить босий, грається з сільськими дітьми і, як вони, їсть житній хліб. Та весела вдача допомагала переносити скруту.

Полтава — велике «полкове» містечко в тисячу хат. На узгір'ї височів наш рублений будинок із ґанком і призьбою. Недалеко від хати комора, хлів і криниця з журавлем, а все обійстя — у вишневому садку. За ним — скільки сягне око — біліють хатки, зеленіють мальовничі левади, серед яких поміж розлогих кучерявих верб в'ється мила моєму серцю Ворскла. Цілу весну й літо гасав я по тому роздоллі, коли ж восени відлітали у вирій журавлі, линув я у мріях за ними.

Учився спочатку в дяка. Навчання було важким, бо вчили по-церковнослов'янськи, а кожної суботи дошкульно били. Єдина відрада — читання книжок і слухання кобзарів край битого шляху. Далі — Полтавська духовна семінарія. Хоч нав­чання було схоластичним, усе ж це був шлях до знань. У семінарії ґрунтовно вивчали латинську, німецьку, фран­цузьку і російську мови (польську подужав самотужки), а також риторику, піїтику, богослов'я, арифметику, західноєв­ропейські й античні літератури. Учився залюбки, але семінарії не закінчив: помер батько, і на мене лягла відповідальність за сім'ю. Кілька років працював, як і батько, рядовим прото­колістом, а коли обридло дивитись на крутійство і чинопочи-таніє — подався в домашні вчителі, три роки навчав дітей золотоніського поміщика.

Покінчивши з обов'язками, я йшов у свою кімнату, знімав зі стіни скрипку і з першим дотиком смичка до струн забував Про все на світі. А ввечері друга розрада: одягну мережану чумацьку сорочку, накину кобеняк¹ — і гайда до гурту пару­боцького та дівочого. На березі Дніпра, під старезним дубом, Де збиралася «вулиця», де танці й співи, забави й жарти,

Кобеняк — суконний довгий і широкий чоловічий верхній одяг з відлогою.

87

86

наспіваюсь досхочу і відпочину душею. Тут я знав кожного на ймення, і мене приймали до гурту, тільки скоса дивилися, коли записував незнайому пісню, нову приказку, вдалий жарт або розповідь про Сагайдачного, Сірка чи Гамалію. Записував я фольклор також на весіллях, купальських ігрищах, весняних святах і обжинках.

Саме наш народ і наштовхнув мене на думку написати «Енеїду». Я часто бував на ярмарках і слухав лірників та кобзарів. Усе життя буду пам'ятати зустріч з учасником пов­стання в Турбаях, хвилюючу розповідь про тих, хто з вилами й косами йшов у бій проти полків Катерини II. Тужливі звуки бандури стогоном-прокляттям вражали мене в саме серце:

Катерино, вража мати, Що ти наробила! Край веселий, степ широкий Та й занапастила.

Пізно вночі вертався я того дня додому. Стомлений, а зас­нути не міг, бо чорні думи облягли душу... Сплюндровано Січ, потоптано запорозьку Трою, розкопано навіть могили героїв, народ стогне в кріпацькому ярмі, українську культуру зніве­чено. Як зарадити лихові? Скільки може тривати безпросвітня ніч? Невже народ з такою багатою поетичною душею так і залишиться безсловесним? Не бувати цьому! Треба гартувати його дух до бою. Українське слово має пролунати гідно, дужо, на весь світ. Для цього і старий Вергілій знадобиться. Так з'явилася на світ «Енеїда».

А тепер я одинадцятий рік в армії. Сам записався. Я тікав у світ честі й відваги, а потрапив у болото солдафонства, моральної нікчемності, де карти й горілка є головним змістом буття. Остогидла мені ця служба до краю. Вісім років був ад'ютантом генерала, та як тільки розпочалася війна з тур­ками, з радістю подався на фронт. Це була друга втеча: від нудьги й презирства — в суворість і небезпеку. А решту ви знаєте ».

...Та це було не все... Не міг Котляревський розповідати, що його цінували за незвичайну кмітливість й хоробрість, що тільки завдяки його дипломатичному хисту сорок тисяч татар­ських кіннотників перейшло на бік російського війська, що під час облоги Ізмаїла він, штабний офіцер, не вагаючись, прийняв на себе командування батальйоном і повів солдатів в атаку, що Бендери здалися росіянам без жодного пострілу тільки завдяки, майстерно розіграному за сценарієм Котлярев­ського спектаклю «прибуття свіжих підкріплень». А скільки розмов було про ніч, проведену хоробрим капітаном-поетом у тилу турків! А про орден Анни та інші нагороди за бойові подвиги! Всього не перелічиш!

88

...Як же склалося життя Котляревського далі? Його раптово перевели в інший полк, а коли він прибув за 1590 верст з-під Ізмаїла в Ліду, де квартирував штаб полку, йому вручили наказ про відставку. Хороброго офіцера просто вигнали з армії. Це була помста за висловлене Котляревським обурення з при­воду жорстокого покарання повсталих киян-ополченців і віро­ломності щодо задунайських козаків, які за допомогу росій­ським військам, замість обіцяної землі, одержали батоги й шпіцрутени. Подався Котляревський до Петербурга шукати роботи. Та без протекції ні з чим повернувся до Полтави, де прийняв посаду наглядача будинку виховання дітей бідних дворян. Обов'язки свої виконував сумлінно, бо дітей любив, йшов до них з відкритим серцем. Та часто впадав видатний полтавець у тяжкий сум. Це бувало завжди після того, як він наслухається про те, що один пан програв дівчину в карти чи виміняв на собаку, як інший засік на смерть кріпака, ще інший без суду запроторив у Сибір селянина. Тоді поет виводив зі стайні буланого коня та їхав до Ворскли, до гаю дубового, в поля. Рідна природа втишувала серце, та чорних дум про розтерзаний край не проганяла.

У побуті Котляревський був скромним, невибагливим, жив просто. В особистому житті не був щасливим: у коханні не зазнав взаємності. Котляревського часто відвідували друзі, приймав він завжди гостинно. І його запрошували охоче, бо мав хист незрівнянного оповідача. Де Котляревський, там влучний анекдот, веселощі, жарти, прислів'я, переказ щойно прочита­ного роману — одне слово, він був душею товариства.

У цей час Котляревський захопився театром: ставив п'єси і грав у них комічні ролі, додаючи свої пісні і переробляючи окремі сцени. Як директор Полтавського театру брав активну участь у репетиціях професійної трупи з Харкова, став ініці­атором викупу з кріпацтва талановитого актора Михайла Щеп-кіна. Бідність тодішнього репертуару наводить його на думку самому спробувати сили в драматургії. І результати перевер­шили сподівання: п'єса «Наталка Полтавка» зразу припала всім до вподоби. До того ж драматург сам був і режисером.

Котляревський завершує «Енеїду». Критика називає поему незрівнянною, а «Наталку Полтавку» — пречудовою оперою, окрасою репертуару. Схвально відгукнулася преса і про «Мо-скаля-чарівника».

Окрилений успіхом, письменник укладає словник до «Ене-ІДИ», гаряче підтримує видання серії історичних праць «Запо­розька старовина», підримує зв'язки з письменниками, вчени­ми, журналістами Петербурга, Харкова та інших культурних Центрів. Це був період розквіту творчих сил письменника, про Що засвідчує обрання його почесним членом Харківського, а згодом і Петербурзького «Вільного товариства словесності». Це була не лише шана Котляревському, а й визнання української мови і літератури.

89

За плідну діяльність на ниві освіти й театру Котляревського було призначено на почесну посаду попечителя так званих богоугодних, тобто лікувальних і благодійних, закладів Пол­тави. Котляревський і цій справі віддався увесь, безкорисливо заступаючись за всіх знедолених, скривджених поміщиками або чиновниками. Гуманність письменника, його чуйність до страждань простих людей, щирість і простота були загально­відомі; до нього додому за порадою йшли козаки, селяни, ремісники. Розібравшись у суті справи, Котляревський давав пораду, в разі потреби писав, а то й особисто йшов до суду, в поліцію, магістрат і викривав зловживання панства, часто допомагав потерпілим матеріально. Про це сучасник пише так: «Під скромною простотою щирого українця в ньому прихову­валась натхненна душа, відкрита всім благородним почуттям, і чудове, рідкісне за добротою серце, здатне на всі жертви». На вулиці Котляревського часто тепло вітали: «Здоровенькі були, добродію куме!» — і він зупинявся, відповідав на при­вітання, розпитував про здоров'я. Приятелював із грузинськи­ми поселенцями на Полтавщині. За сумлінне виконання обо­в'язків його нагороджено діамантовим перснем.

Рід Котляревських належав до найдавніших і найповажні­ших вихідців із Запорозької Січі. Іван Петрович нараховував у ньому не менше 15 колін. Отримавши у двадцятитрирічному віці свідоцтво про шляхетство, він дістав право брати участь у роботі дворянського зібрання в Катеринославі. З 1808 року Котляревський стає активним учасником Полтавського гу­бернського зібрання, де розглядалися питання національного буття, стану козацтва та ін. У шляхетській кар'єрі письменника допомогли й родинні зв'язки з уславленим родом Максимови­чів: дружиною Котляревського стала донька маршалка лох-вицького дворянства Корнія Максимовича — Параска.

З часом Іван Петрович посів найвищу посаду — церемонімей-стера шляхетства України. Ця посада передбачала виконання «спікерських» обов'язків, зокрема оформлення документації, об­рання повітових маршалків, підкоморія, земського возного, за­сідателя, депутатів від повітів. Важливо зазначити, що в цей час у Полтавському шляхетському зібранні панував український на­ціональний елемент з вираженими самостійницькими поглядами: всі дворянські посади в губернських канцеляріях обіймали на­щадки козацької старшини. Займаючи найвищу посаду серед найбагатших людей краю, Котляревський був чи не найбіднішим серед них — мав невеличку ділянку землі (луку) і дві родини кріпаків, яких згодом відпустив на волю.

Праця письменника на шляхетських посадах виявила його вміння згуртовувати людей на добрі діла.

Національно-спрямованою була участь Котляревського в ма­сонській ложі «Любов до істини». В архівах знайдені листи письменника до імператорської Академії наук, в яких він відстоював право української мови і літератури на самостійний

90

розвиток, а також листи до генерал-губернаторів на території України з пропозицією формувати з рекрутів полки за етнічним принципом.

10 листопада 1838 року Котляревського не стало. За труною улюбленого письменника-громадянина йшла вся Полтава. По­чуття невимовної скорботи огорнуло всіх. За власним бажанням Івана Петровича поховано під кроною розлогої тополі край шляху, що веде з Полтави до Кобеляків.

«Заплакалася вся Полтава, ховаючи Котляревського,— пи­сав Борис Грінченко,— заплакали ті прості люди, що він їм пособляв та за їх оступався; заплакали й ті розумні освічені люди, що любили Котляревського та'шанували його за гарні писання. Дощ ішов, хмарно та сумно було, як несли Котля­ревського в труні до холодної ями. Та не розігнав дощ тих, хто любив його». Кожний з присутніх слухав надгробне слово учителя місцевої гімназії, мов своє власне: «Спокій душі твоїй, муже добропорядний, людино шановна, письменнику незабут­ній! Життя твоє, осяяне добротою сердечною і сяйвом справ­жнього таланту, минуло не безслідно».

Смерть основоположника нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує»,— сказав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам'ять Котля­ревському», в якому пророкував авторові «Енеїди» безсмертя.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. К. Волинський. Іван Котляревський. Життя і творчість.— К., 1969.

2. Іван Петрович Котляревський. Життя і творчість в ілюстраціях і доку­ментах.— К., 1961.

3. Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях.— К., 1969.

4. І. Пільгук. Грозовий ранок: Повість.— К., 1968.

5. П. Хропко. Іван Котляревський: Біографічний нарис.— К., 1969.

6. Б. Левін. Видно шляхи полтавськії: Роман.— К., 1984.